Бессарабські степи, що розкинулися між Дністром, Дунаєм та Чорним морем, упродовж століть були місцем культурного та етнічного різноманіття. У місцевих селах чимало мультинаціональних родин. У таких родинах, наприклад, мати могла бути болгаркою, а тато — молдованином. Усі чудово розуміли не лише українську мову, а й молдавську, болгарську і російську. Під час експедиції ми побували в одному з таких сіл, де й познайомились із героями цього матеріалу — родиною Паларієвих. Вже понад 10 років ця родина із молдавським корінням відроджує село Фрумушика, засноване тут ще у 18 ст. й зруйноване в радянські часи. Фрумушика-Нова — новітня копія тієї Фрумушики, що через 60 років немов би народилася знову.
У 1946 році, коли Друга світова війна вже завершилась, радянські війська готувалися вже до нової війни. Для цього вони вирішили побудувати в степу танковий полігон. Щоб звільнити територію, виселили мешканців п’яти місцевих сіл: Кантемир, Зурум, Рошия, Кофрумсталь і Фрумушика.
Хрести, поставлені на згадку про мешканців сіл Кантемир, Зурум, Рошия, Кофрумсталь і Фрумушика, насильно виселених 1946 року
Андрія Паларієва з родиною переселили тоді за 30 км від Фрумушики, до селища Сарацика. Потім він повернувся в сусіднє Бородіно. Його син, Олександр, народився і провів дитинство в цих степах. Він показує нам одинокий стовбур на обрії та ділиться спогадами:
— Пам’ятаю, коли мені було десять років, за цим деревом ми пасли вівці, у цьому озері ловили пічкурів та карасів, готували їх.
Олександр виріс й захотів повернути батькові те місце, де той прожив свої молоді роки. Тож навесні 2006 року Олександр заходився відроджувати Фрумушику. Почати вирішив з висадки дерев:
— Коли комісія приїхала виділяти землю, й побачила, що я почав планування: там кілочок — це дерево, інший — це будинок, то подумали, що це все фантазії. Тим часом під’їхав трактор і пробурив отвори для дерев. Через півгодини на мотоколясці привезли саджанці, на бочці — воду. Відразу посадили. А потім члени комісії взялися нам допомагати. І за дві години ми закінчили.
Жодного великого дерева господарі не зрізали, село відбудували згідно картографічних записів, знайдених в архівах. На старих картах збереглася й річка Фрумушика. Коли вона ще протікала у цих краях, у селі було 540 будинків, 5 млинів, дві школи, училище та церква.
На території Фрумушики-Нової Олександр з синами відбудували родинну садибу. Це була типова молдавська хата: в основній будівлі жили люди, в літній кухні готували їсти, у вітальні зустрічали гостей, була також і дитяча:
— Коли дідусь вперше зайшов сюди, він заплакав. Він занурився в атмосферу того будинку, в якому ріс, і з якого його колись виселили, — розповідає молодший син Олександра, Михайло.
При Союзі, за те, що розмовляв молдавською, Андрій Паларієв зазнавав утисків. Тож довелося йому перейти на російську. Рідну мову він почав пригадувати лише на 75 році життя.
Бессарабське село
Згодом, поруч із відбудованою садибою Паларієвих, з’явилися й інші тематичні хати: українська, німецька, єврейська, молдавська, болгарська, гагаузька та російська. Так родина створила музей просто неба «Бессарабське село». Хати збирали безпосередньо в селі, добували матеріал і будували з «лампача», — суміші глини, соломи та кізяків.
На думку Михайла, найцікавіша садиба — молдавська, а потім єврейська. У останній найбільше вражає те, що є два входи і два виходи: можна зайти в одному місці, а вийти — в іншому. Це планування певним чином нагадує старшому сину сучасні квартири: є коридор, декілька кімнат. У музейних будинках теж можна жити, тут є санвузли.
— Пам’ятаю, коли дідусь побачив один з таких за дверима власної оселі, то обурився чому це тут туалет вдвічі більший за спальню його батьків.
слайдшоу
Розміщувати туристів у музеї спочатку видавалося гарною ідеєю, аж допоки вони не почали рухати експонати. Господарям, ясна річ, це не сподобалося.
Зараз відвідувачі Фрумушики-Нової можуть зупинитися у будиночках для гостей:
— У нас у кожному будинку ще стоять чоботи на випадок непогоди, дощу. Одягнув і пішов.
У хатах із національним колоритом якось зупинялися на нічліг консули Румунії та Молдови.
Вівці
Це зараз тут все добре облаштовано, є всі необхідні комунікації. Від хати до хати ведуть гранітні доріжки, ростуть сосни. На початках, 11 років тому, тут не було ні води, ні світла, лиш голий степ.
Олександр з батьком завжди хотіли на цьому місці розводити овець. Побудували першу ферму. Перші чотири роки були сильна посуха. Якщо на поверхні землі тріщина розміром із сантиметр, то в глибину вона сягає метра. Тоді ж були розколи й по 10–15 сантиметрів:
— Спершу ми не знали, чим поїти овець, а потім падали сильні дощі. Природа нас випробовувала. Можливо, вона нам підказувала, що треба будувати резервні водойми, — каже Михайло.
Зараз у господарстві близько 6 тисяч овець, а бувало й понад 12 тисяч голів. Цю ферму називають найбільшою у східній Європі, де вирощують овець каракульської породи. Зберегти таке стадо виявилось непросто:
— Пам’ятаю, як за одну добу у нас впало 1452 овечки. Улітку за один день температура опустилася з 35 до 15°С. Була злива. Овець змивало водою, вони затоптували одна одну й копитами розрізали шерсть.
Окрім живих тварин, на території села можна також побачити 50 овечих скульптур. Художники, що сюди приїздили, розписували їх відповідно до власної культури.
слайдшоу
З вівцями пов’язана ще одна місцева історія. Паларієви встановили в степу найбільший у світі пам’ятник чабану. Олександр запевняє, що всі документи для книги рекордів Гіннеса вже готові. Поряд планують встановити ще пам’ятник собачці:
— Українці — бідний народ, але ж треба чимось пишатися. То ми візьмемо нашу дворнягу, поїдемо в сусіднє село, сфотографуємо її. Зробимо з о-о-от-такими вухами! — радіє Олександр. Так ми зможемо увійти у список, де були б два найбільші пам’ятники у світі на одній локації.
Олександр
Кошти у пам’ятник вкладено колосальні. Олександр навіть віджартовується, що не хоче знати конкретної суми. У той же час зізнається, що як бізнесмен, він відчуває гроші:
— Ще на третьому курсі розумів, що моя зарплатня після випуску буде 80–90 рублів. А я ж завжди більше отримував, — згадує Олександр.
Він активно провів студентські роки: у 18 років у Тюмені в будівельному загоні тягав залізничні рейки по 400 кг. Носом йшла кров від важкої ноші, температура була 39–40. Був у будівельних загонах також в Україні, потім у Болгарії:
— Ще студентом я зрозумів, що хочу потрапити за кордон. Я бачив як ті, хто звідти приїздить, купують машину.
Лавка і скульптури з бараном і вівцями біля підніжжя пам'ятника чабану
До слова, спорудження пам’ятника чабану має чітке економічне підґрунтя:
— Його вартість дорівнює вартості кілометра дорожнього покриття, а треба прокласти 18 км. То чи не краще побудувати об’єкт, до якого дорогу мають підвести? — усміхається Олександр.
Оскільки в Київському інституті народного господарства (тепер КНЕУ – ред.), де він навчався, не було військової кафедри, то після випуску Олександра призвали до армії. Він потрапив у Південну групу військ, в Будапешт. Був писарем у фінансовому відділенні штабу групи, згодом став прапорщиком, отримав посаду:
— Я навіть дивувався, коли за рік у Будапешті повернули до бюджету Міноборони 980 тисяч невикористаних рублів. На наступний рік я здав 20. Потім у штабі Одеського округу, де прослужив 8 років, повернув 18 рублів. Я носив форму прапорщика, але в мене були прекрасні стосунки з офіцерами, генералами, командуванням. Якось всі поважали.
У 90-ті, щоб прогодувати родину, Паларієв тягав славнозвісні клітчасті торби в Польщу, Югославію, Румунію. Потім працював на фермі, де опанував будівництво. Олександр каже, що роблячи для когось, завжди ставився, як до свого. Його дружина згадує, що з 1992 по 1997 роки чоловік жодного разу не святкував із родиною день народження. Ні власний, ні жінки, ні синів.
Коли бізнес — твоє хобі
Олександр стверджує, що Фрумушика-Нова для нього скоріше бізнес, ніж хобі. Якщо бізнес не приноситиме гроші, то не виживе:
— Якщо зі мною щось станеться і я піду з життя, хто буде продовжувати? Ну, можуть рік-другий згадувати. А далі хлопці повинні займатися і заробляти гроші.
Своїх синів Олександр виховував суворо:
— Я їх не вчив, а карав. Жінка плакала, коли я їх сварив. Але думаю, що сьогодні вони розуміють.
Він залишив дітей біля себе, спонукав розвивати їхній власний бізнес. Зараз сини живуть між Одесою та Фрумушикою-Новою. У обох бізнес в Одесі. Михайло опікується салоном виробів з хутра. Щороку вони з жінкою їдуть до Іспанії, Китаю, Сингапуру, купують там моделі одягу з хутра й виготовляють схожі у Німеччині. Старший син, Володимир, володіє мережею ресторанів.
У Фрумушиці Паларієви також роблять вино. Вони обладнали винний льох, де дозріває вино різних сортів. Найбільше тут полюбляють аліготе:
— Недостатньо просто побудувати винарню. Доглядати та обслуговувати її теж треба. Це як зачати і виховати дитину.
слайдшоу
Перший тост тут завжди за Фрумушику, другий — за будівників Фрумушики, а третій — за гостей.
На досягнутому Паларієви зупинятися не збираються:
— Хочемо збудувати додаткових 200 місць. Причому не готель, а такі будиночки, лоджії, бунґало, як у Південній Африці, Намібії. Також плануємо декілька «смарт-будинків» з екологічних матеріалів з тепловими насосами та сонячними панелями, автоматикою, щоб людям було комфортно. Компанія приїздить і відпочиває.
Музей радянського минулого
Туристи приїздять до Фрумушики-Нової, щоб побачити ще один унікальний для України об’єкт. Це музей соціалістичного реалізму просто неба. Просто посеред степу стоїть більше сотні скульптур, що зображають вождів радянської епохи. У знаменитих віковічних позах Ленін, Брежнєв, Сталін, Чкалов, Кіров і Чапаєв зустрічають світанки та проводжають заходи сонця, які у цьому регіоні просто неймовірні.
Бюсти та скульптури на повний зріст тут не огороджені колючим дротом, як, скажімо, у парку Грутас, що поблизу литовського містечка Друскінінкай. Хоча перебування саме в тому музеї спонукало Олександра Паларієва втілити подібне в Україні. У 2010 році Олександр відвідав Литву і надихнувся приватною ініціативою місцевого підприємця Вілюмаса Малінаускаса. Його музей просто неба нагадує жителям Литви та гостям країни про реалії Союзу. На території близько 20 га там зібрано пам’ятники не лише Леніну та Дзержинському, а й литовському комуністу Міцкявічюсу-Капсукасу, військовим діячам Балтушісу-Жемайтісу, Уборевичу, та литовсько- радянській підпільниці Марії Мельникайте. Окрім 86 постаментів та бюстів, демонтованих в країні впродовж 90-х років, у Грутасі зібрано агітаційні плакати, знамена, військова техніка. На території також є сторожові вежі — символи таборів ГУЛАГу та Сибіру.
слайдшоу
Після розпаду Радянського Союзу подібні музеї з’явилися в Угорщині та Болгарії. У Будапешті такий музей просто неба має назву «Мементо». Його створенням займався архітектор Акош Елеед. Його проект виграв конкурс від Будапештської генеральної асамблеї. Загалом у парку площею 2,5 га представлено 42 об’єкти доби комуністичної Угорщини. Окрім вождів пролетаріату тут можна побачити й угорських комуністів, таких як Бела Кун, Ендре Саґварі чи Арпад Сакашитс.
У Софії пам’ятники радянської епохи зібрані в музейному комплексі, що включає в себе парк, художню галерею і відеозал. На 7,5 тис. м² парку розташовані 77 статуй та бюстів радянських та болгарських комуністів. Традиційно, вождів оточує пролетаріат та армія. Решта скульптур — це постаті робітників та колгоспників, партизан та червоноармійців.
слайдшоу
Спершу експонати для музею сім’ї Паларієвих доводилося шукати самотужки. Чимало скульптур стояли без догляду на закинутих підприємствах:
— Для того, щоб вивезти її (скульптуру – ред.) звідти, потрібні гроші. Треба найняти машину, кран і демонтувати, або поставити людину з перфоратором, яка її розіб’є. Зараз багато хто знає, що в нас є музей. Люди дзвонять і кажуть: «У нас є Ленін, просто заберіть його». Раніше, коли статуї й не думали прибирати, ми самі платили гроші. Метр пам’ятника — 700 грн.
Найбільшого в музеї Леніна зняли з Куликового поля:
— Під час демонтажу були й такі, хто був проти, — пояснює Михайло червоні плями від фарби на сірому пальті вождя. Він ще був німецьким клеєм приклеєний, його довго не могли відірвати.
Щоб зберегти пам’ять про села, знищені для будівництва полігону, за ініціативи Паларієвих створили експозицію зі снарядів, знайдених довкола:
— Зробили це заради того, щоб люди пам’ятали, що було на цій території протягом 60 років. Заради цієї гори поіржавілих снарядів були знесені села. До військової техніки чіпляли трос і зрізали ним хату, — каже Михайло.
Ще одне нагадування про радянський спадок — сухе дерево, обколоте з усіх сторін уламками снарядів. За перші п’ять років життя у Фрумушиці Паларієви зібрали колесами автомобілів багато цих, колись смертоносних, уламків. Михайло розповідає, що ними й зараз усипаний полігон:
— Якщо гуляти довколишніми степами, то можна побачити багато нерозірваних снарядів. Особливо це помітно після кожної зими. Земля виштовхує цей метал.
Міністерство Оборони України вирішило повернути у власність частину цих земель. Вони розорали 1700 га землі державного ландшафтного заказника «Тарутинський степ». Такий статус надала цим землям місцева влада. Від подальшого розорення бессарабський степ врятував Іван Русєв, в. о. директора Національного природнього парку «Тузловські лимани». Сім’я Паларієвих, якій вже вдалося посеред дикого степу створити невеличку оазу, готова й надалі судитися з Міністерством за ці землі.
— Гроші, які ми сюди вклали, не мають значення. Їх можна перекреслити і все. Що дійсно важливо, так це 11 років життя мого батька, які він віддав Фрумушиці.
