Хата-Майстерня — простір, що формує спільноту

Карпати
Люди
Місця
17 Квітня 2018 13:51
2324

Коли є багато ідей, вартих втілення; є люди, готові до роботи; ресурси, що здатні покрити частину потреб, то обов’язково знайдеться й місце… або ж його створять.

Хата-Майстерня — простір для комплексного навчання, де проводять тренінги, семінари, табори та ретрити. Тут кожен може побути собою: посеред гір, у комфорті та затишку.

Ще на початку 2014 року кілька ентузіастів із різних куточків України просто мріяли про спільне — свій простір у горах. А сьогодні тут, у карпатському селі Бабин, вирує життя: у старій гуцульській хаті 30-х років є 5 кімнат, які слугують хостелом, кімната для занять, санвузол і затишний гірський простір довкола. Тут можна скуштувати автентичні страви, приготовані місцевими мешканцями.

 

Назва «Хата-Майстерня» вводить в оману. Бо насправді, тут якщо й майструють, то радше певні людські навики та компетенції, адже будинок сьогодні слугує місцем для проведення тренінгів і різноманітних курсів здобуття майстерності: від вокальної до модераторської. Назву взяли таку через власне будівлю — хату, яку реорганізували тренери, випускники та всі, хто так чи інакше дотичний до програми «Майстерня громадської активності». Зараз більшу частину команди Хати-Майстерні складають члени ГО «Інша освіта», яка займається неформальною освітою в Україні.

Історія Хати-Майстерні

Організатори простору сприймають Хату-Майстерню не лише як відреставрований об’єкт чи проект суто для здобуття нового досвіду. Серед гостей часто звучить думка про те, що Хата «має свою душу». Це й не дивно, адже це місце розташоване серед лісів, огорнене Карпатськими схилами, і, до того ж, має цікаву історію.

Чого тільки вартує ім’я будівничого, який її спроектував — Василя Палійчука. Він був майстром по дереву: виготовляв і прикрашав різьбленням скрині, сволоки. Походив із бідної родини, але «вибився в люди» завдяки своєму таланту. У селі його добре знали й поважали, а на «всю Польщу» (в міжвоєнний час значна територія Карпат належала до Польщі) Палійчук прославився тим, що у 30-х роках ХХ ст. зводив обсерваторію на горі Піп Іван (Чорногірський).

2

Цю ж хату він побудував для себе та сім’ї в 1935 році. У часи війни тут розташовувався шпиталь, а в повоєнний час — переховувалися повстанці. Усе це стало можливим завдяки вигідному розташуванню будинку, яке Василь Палійчук довго вибирав. Хата стоїть в ущелині між лісистими горбами. У теплі пори року майже неможливо знайти точку довкола, звідки крізь масиви листяних дерев було б видно будинок.

Тут проводилися пленери та, як ми би це назвали сьогодні, майстер-класи від народних майстрів для студентів з Косова.
Родина Палійчуків була відома в дуже різних колах — від майстрів у окрузі до різного рангу посадовців у області. А в Бабині й сьогодні згадують, що саме тут, у Кирничках, колись з’явився перший в селі телефон.

Саме в цій хаті Василь разом із дружиною виховували дітей, а, отже, й розросталася родина, яка проживала тут аж до 2008. Жила б, певно, й до сьогодні, та сталася серпнева повінь, що зсунула хату, яка стояла, ніби підпираючи схил.

3

Родина тут не жила після повені, а Хата і господарчі будівлі стали посагом Олесі Бичинюк – Палійчукової правнучки, перший чоловік якої, Богдан Петричук, і показав свого часу це місце команді Хати-Майстерні.

Порозуміння з місцевими

Будинок розташований на висоті приблизно 650 м над рівнем моря, на підйомі до Сокілького хребта. Тут команда знайшла місце, яке змогла взяти на партнерських умовах в оренду. Це було доволі важке рішення, адже хотілося мати своє, купити й ні від кого не залежати, однак раціональніше було заручитися допомогою місцевих — через оренду налагодити контакт — наголошує Віля (Віталій — ред.) Чупак:

— Йшлося про партнерів на місці. Ти не зробиш об’єкт, і він не зробиться сам по собі. Мусять тут бути друзі, партнери, родичі, які мають свій інтерес, які тут є, на місці. Як співпраця з гуцулами передбачалась — так вона і є, яка б там не була.

18

На території Хаті-Майстерні діє свій власний, інший темп життя. Тим, хто звик скрізь поспішати, доводиться тут змінювати власну швидкість. Одна із учасниць команди Хати Альона Каравай уже давно зрозуміла, що тут можна цілий день працювати, а якщо братися за кілька справ, то вони мають бути малими:

— День може бути зайнятий тим, що тобі треба купити хліба, молока і приготувати їсти для гостей. І ти можеш витратити на це весь день. Мультизадачності тут не існує. Ти береш один процес і завершуєш його до кінця. Іноді починаєш сумувати за тим темпом, коли приїжджаєш у місто і знову починаєш бігати.

17

Альона, як і всі інші учасники команди, мала нагоду залишатися у Хаті-Майстерні сама:

— Тут спокійно, тут не страшно. У мене тут відчуття абсолютної безпеки. Якщо тут хтось може пройти, то це хтось із села і вони не хочуть тобі зашкодити. Як нам місцеві кажуть, що це ж тупікове село, тут закінчується дорога, то хто приїде сюди щось красти. Тут усі один одному довіряють: лиши золото — і ніхто не забере.

Місцеві мешканці

Ставлення місцевих до створення в Бабині місця, куди ходять приїжджі, — неоднозначне, хоча вони й охоче вказують дорогу до «Палійчукової хати».

Насправді, треба бути готовим подолати шлях до локації. Під’їзду безпосередньо до будинку немає. Є дорога, якою можна УАЗом вивезти речі, але така атракція доступна далеко не в усі пори року, адже через густий ліс довкола, болото на дорозі просто не встигає висихати в міжсезоння. Тому адміністрація Хати-Майстерні радить піший маршрут гірськими стежками, для цього із двох сіл встановили спеціальні вказівники.

6

Підйом із центру Бабина — це понад 900 м із перепадом висоти приблизно 300 м. Більшість інвентарю, зокрема крихкі речі (як-от вікно чи устаткування до туалетної кімнати) волонтери носили саме цією стежкою. Інший шлях лежить від траси Косів-Верховина — із села Соколівка. Іти звідти трохи більше 2 км, водночас,підйом пологіший, а ідучи можна насолоджуватися чудовими краєвидами.

Місцеві спочатку остерігалися, але пізніше почали виявляти здорову цікавість до того, що твориться в просторі Хати-Майстерні. Втім, люди по-різному сприймають і розуміють те, що бачать, що відбувається, адже потрібен діалог. Тарас Ковальчук розповідає, що життя в гірських селах має свої закони:

— Треба закривати перелаз. А коли йде група 20 чоловік, то точно не закриють. І тоді починаються проблеми, бо корова пішла в інший город, з’їла там щось. Або сливка (дерево — ред.) впала, ти взяв і порубав на дрова, а то не твоє.

7

Розмежування на своє та чуже дуже сильно відчувається в селі. Є родина, у якої команда орендує будинок — Ольга та Василь Бичинюки, які стали таким собі головним зв’язковим центром. Вони тут жили, а тому краще знають, що варто робити й у яких ситуаціях як діяти: де взяти коня, аби вивезти взимку на гору речі чи з ким контактувати, якщо обірвалася лінія електропередач. Бичинюки допомогли налагодити більшість необхідних контактів із місцевими та стали головним джерелом інформації для команди. У цьому, звісно, є й мінуси, адже певна однобока подача теж трапляється.

У селі живе безліч майстрів, які вручну виготовляють автентичні речі, як-от пані Марія, що живе неподалік і плете капчурі (в’язані вовняні шкарпетки — ред.), шапки, рукавиці та інші речі з овечої вовни. Альона Каравай розповідає про їхню співпрацю:

— Це та ситуація, коли роль грає сільський менталітет. Ця сім’я, що тут готує (Бичинюки — ред.), не рада її (пані Марію — ред.) бачити. Коли Хата накопичує ресурси й дає їх на село, то є люди в селі, які хочуть звести це все до себе, і це ми теж бачимо й переживаємо. Намагаємось говорити з людьми, що так не можна, що це для всіх, але це теж складні процеси, бо люди на це болісно реагують. Бо хтось щось комусь сказав, що не можна сюди ходити, й отаке крутиться навколо Хати. Але ми знаходимо якусь альтернативу. Пані Марія перестала до нас ходити — то ми ходимо до неї.

8

Віля Чупак також часто повертається до теми порозуміння з місцевими:

— Спочатку було таке відчуття, шо вони думали, шо це якесь кидалово. Треба було договори підписати, щоби починати роботу. Стрьомні такі стосунки: ти до кінця не розумів, шо відбувається, як люди розуміють. Зараз уже легше, бо видно, шо зроблено. Але наскільки вони розуміють, шо ми тут робимо — не знаю.

Втім, є ситуації, коли команда Хати сама залучає місцевих людей до співпраці. Зокрема, під час деяких заїздів тут діє дитячий табір, однією зі складових якого є догляд за худобою міськими дітьми. І команда Хати-Майстерні часом провокує такий контакт. За словами Альони Каравай, село не відмовляється від співпраці:

— Клуб наповнюємо івентами. Пропонуємо групам клуб як локацію. Клуб відкритий, бо наші заходи їм цікаві. У школі проводимо презентації, банальні подарунки на Святого Миколая. Деякі люди час від часу ходять на засідання сільради. Особливо Тарас і Саша вболівають за екологію, розділення сміття. Тут сміття скидається в річки, і вони ходять на засідання вияснити, як це вирішити, як вивозити, що потрібно, як встановити контейнер. Ось такі три напрями: клуб, школа, сільрада.

Команда наразі ще не бачить суттєвих змін у селі від того, що тут з’явилася Хата-Майстерня. Та є чітке розуміння, що процес триває. Вже розпочалася робота, наприклад, зі школою: підліткам показували документальні фільми, робили зустрічі з режисерами. Організатори проекту діляться із селом чим можуть уже сьогодні, однак результат цієї співпраці буде видно не одразу.

Хата-Майстерня стала таким собі контактним майданчиком, адже люди, які живуть у містах і потрапляють сюди на тренінги чи ретрити, часто мають змогу побути в інших реаліях, зокрема поспілкуватися із місцевими, які виготовляють шось своє: шкарпетки, наливки, сири, та побачити, як це все робиться.

Справжні живі стосунки, каже Альона Каравай, зав’язуються, тільки якщо приїжджаєш сюди на 2–3 місяці. Не дивно, що найміцніший контакт команда підтримує з родиною власників. Саме тому з ними підписано договір не тільки про оренду будівлі, але і про забезпечення харчування для груп. Ольга дбає про домашні продукти, частину із яких приносить із власного городу, а Василь стежить, аби всі гості були задоволені. Кухня в хаті сучасно устаткована та зручна.

Втім, так було не завжди. Альона згадує, що кухня була зовсім не такою:

— Зранку приходиш: тарілки позлипались, бо холодно, а ти не можеш їх розклеїть, бо холодно. Зараз, звичайно, усе вже дуже круто й ми, мабуть, тоді й не могли подумати, що буде аж так прикольно.

10

Ремонт

У 2014 році команда отримала зсунуту 70-річну стару хату, з дірявим дахом та майже повною відсутністю комунікацій. Горище нагадувало покинутий склад-музей, як то буває в старих сільських домівках. Покрівлі місцями взагалі не було.

Спочатку ремонтні роботи очолив Віля Чупак:

— Тут було захолустя: горище закладене, всьо капало. Ґазди з’їхали після повені, а вона так стояла запущена, реально вже доходила своє. Ми теж не з бухти-барахти: десь півроку приїжджали, дивились, що відбувається з об’єктом і як тут води стічні, дивились, чи воно тут теж не зсунеться. Тоді теж було щось таке дощливе літо: води багато, всьо кишить, вода тече, хата стоїть… Простояла й ще простоїть.

На те, аби створити елементарні зручності, пішов не один місяць. Зараз є фундамент, а тоді будинок стояв буквально на кількох опорних каменях. Команда згадує, що було, справді, досить страшно бачити, як хата буквально висіла в повітрі під час робіт із фундаментом. Тарас Ковальчук каже, що й сама хата по-своєму прийняла нових господарів:

— Вона, як живий організм, має свій характер. Ніби недалеко від дороги, від цивілізації — 7 км, але тут ти вже відчуваєш, наскільки природа впливає на життя людини, яке це життя було 100–200 років тому. Ну, фактично, крім того, що тут є світло та інтернет, візуально нічого не змінилось. Ця близькість природи, що там десь корова пасеться, десь пташки щебечуть, там дерево впало. Сьогодні сонце світить, завтра снігу по коліно, таке було в нас. Того тут і свої корективи, але це цікаво, бо ти цього не побачиш у місті.

11

Така гірська романтика впливала й на хід реконструкції, адже всі ресурси треба було доставити та подбати про них. Віля Чупак розповідає, що багато було речей, які важко передбачити на початку, плануючи все ще в місті:

— Всі процеси затягуються. Бо правильніше дійсно почекати, ніж рвати дупу, бо середовище, гори. Це все складніше робити, ніж робити десь там у місті. То невчасно привезли, стиковка там, група, підвіз, накопичили матеріали там, тут шось не добре завезли, не накрили, пропали матеріали (дошка, цемент)… Були великі ризики, бо не знали як мережа буде поводитись, ніби було три фази, але пилораму запустили — світло пропало. Пам’ятаю, ми підбирали холодильник, який би тут працював, знайшли. Ще жартували, що всі холодильники в селі ламаються, а наш нє. Чому? Бо він білорус.

Підхід до справи з гумором, відповідальністю та розумінням уже за перші роки перетворив діряве горище з мотлохом на 5 хостельних кімнат, старий сіновал — на велику літню семінарську кімнату на 30 осіб, а непрохідний цокольний поверх — на кухню з усіма зручностями.

12

Ресурси

У 2014 році частина команди, що співпрацювала з міжнародною організацією MitOst, оголосила по всій мережі як в Україні, так і за кордоном, що є ідея семінарського будинку, є люди, що готові за нього взятися, а тому дали змогу долучитися всім небайдужим.

Бюджет, який спочатку розрахували, доводилося кілька разів множити на два. По-перше, за рахунок доставки матеріалів до локації. Затримка була передовсім часова, а тому треба було дуже чітко прописувати списки всього необхідного. Пізніше кошти збиралися серед членів команди чи друзів, що ще раз помножило вартість проекту.

На початку фінансово вклалось 17 людей. Фінансові внески становили від 50 до 5000 євро, залежно від того, хто скільки міг на той момент. Загальний фінансовий внесок склав приблизно 20 тис. євро. Далі в проект на етапі його реалізації було вкладено ще близько 30 тис.

Спочатку всіх, хто бодай якось вкладався в Хату, брали «в команду», але пізніше виявилось, що не кожному це потрібно, адже хтось просто жертвував кошти: рішення, чи бути в пулі, приймалося самим фінансовим фундатором. Окремі ж члени команди зіграли важливу роль внеском часовим чи власними компетенціями, без чого б проект точно не стався.

13

Допомогу команди та волонтерів Тарас Ковальчук називає неоціненною:

— Крім грошей, дуже важливий людський ресурс, того шо все-таки тут була дуже величезна підтримка, починаючи з якогось моменту з краунфандінгу й завершуючи просто вкладом людей, яким це стало дуже цікаво. Вони приїжджали, копали землю, глину перекидали, каміння, клали дорогу, бетонували підлогу, фарбували, лакували.

Точні підрахунки щодо інвестиції сьогодні важко зробити, оскільки нові кошти, що приходили, реінвестовувались, за потреби ще щось докидалося. Втім, Альона Каравай підкреслює:

— Це не справа грошей, а справа живої людської енергії, яка сюди вкладена. Нас об’єднує те, що залишилися ті люди, які хочуть працювати. Не тільки розвивати ідеї, а можуть і хочуть працювати над відносинами, бо нам також важко часом, ми часто сваримось. Треба мати команду, з якою можна посваритись. Ми сваримось через те, що хочемо найкраще цій хаті, просто інколи по-різному це бачимо. Бувають складні моменти. Воно — як американські гірки: вверх-вниз. У кожного свій найскладніший етап.

20

Люди

Під час створення проекту «Хати Майстерні» спільна ідея об’єднала багатьох різних людей, кожен із яких, втім, мав свої власні потреби. Ольга Дятел, до прикладу, приїхала на локацію у 2014, одразу після «референдуму» в її рідному Криму. У Сашка Московчука й Тараса Грицюка була внутрішня потреба попрацювати фізично задля корисної справи: вони викопали компостну яму, провели воду та розчистили цоколь. Так утворилася основна команда: Богдан Вельган, Тарас Грицюк, Ольга Дятел, Катерина та Ольга Зарко, Альона Каравай, Юля Кнюпа, Тарас Ковальчук, Магда Лапшин, Анна Мигаль, Саша Московчук, Свят Попов, Таня Скляр, Наталя Трамбовецька, Віля та Іванка Чупак.

Базою команди Хати-Майстерні на початку проекту стали люди з усієї України та з-за кордону. Ось такою була географія учасників команди у 2014 році.

Дуже вагомий внесок зробив і Богдан Петричук: показав і привів команду на цю локацію, налагоджував перші комунікаційні канали та розвивав проект на витоках. Окрема заслуга в проекті волонтерів, які з’їжджалися буквально з усього світу.

Спільна справа стала відчутним фільтром для емоцій та дружби: у різних процесах деякі люди віддалялися від проекту, натомість приходили нові. Тарас Ковальчук розповідає, що в роботі проявлялося багато:

— Це таке питання, шо таке дружба. Така безкорисна взаємодопомога, підтримка, любов, але спочатку ми самі створили ці клопоти, а потім вирішуємо. Нас об’єднує те, що нам хочеться щось робити, створювати, не боятися робити. Ми створили місце, де люди приїжджають, розбиваються на групи по інтересах і їдуть щось робити далі. Для мене це найбільше досягнення.

Тарас Ковальчук

— Для мене це справді місце, де я відпочиваю, бо життя — така дуже динамічна штука, і кожен із членів команди — дуже зайнята людина, і є час коли ми збираємось усі разом раз у рік. Це те місце, куди я можу приїхати і знати, що я нікуди не спішу, тут час заповільнюється. І ще дуже круто — це середовище з людьми, коли ти приїжджаєш, а бабуся там на горі пам’ятає, як тебе звати, чим ти займаєшся.

Це таке місце, як до бабусі приїхав. У три рази смачніше, у три рази сонечко яскравіше світить. Усе таке справжнє.

Команду об’єднує певна шаленість. Проект важко назвати комерційним, адже ніхто й не чекає, що він сильно окупиться. Більше задоволення приносить радість і відгуки гостей та співпраця з іншими проектами.

Альона Каравай
Для мене це є ще одним домом. От коли дивишся фотки і відчуваєш запах. Це ще хата для людей. Для мене це було таке місце, куди можна запрошувати людей, і ти розумієш, що тут людям добре, що їм тут тепло. Це не має бути люксус.

Віля Чупак вбачає силу в кількісній перевазі команди:

— В цій широкій команді великий сенс, бо один виснажився, другий підхопив. Бо якби один-двоє людей, то вони б уже загнулися.

Сьогодні Хата-Майстерня — це місце, де перетинаються дуже різні люди, де багато чого починається й зароджується на рівні ідеї, що вже пізніше йде кудись далі та розвивається. Для кожного з команди цей простір став чимось особливим.

Віля Чупак

В мене таке, у принципі, досить специфічне відчуття. Знаєш, як у житті кажуть: «думав любов, а оказався опит». Досвід дуже колосальний. Ну, є ті моменти, природа, але цей величезний досвід стосунків із людьми, роботи в команді. Я з тим найбільше і йшов, мені потрібен був цей досвід.

Плани

Можливості проекту на сьогодні дуже широкі, тому всі учасники команди Хати-Майстерні часто обговорюють нові плани.

Адміністрація планує скласти мапу маршрутів довкола, а для цього спочатку треба об’їздити місцини. Віля Чупак спирається на свій попередній досвід, мовляв, коли люди вже сюди приходять, то треба мати, що ще їм запропонувати:

— Треба розвинути інтерактивні машини. Хочеться й зіплайн* *Зіплайн — туристична розвага, натягнутий на висоті канат-колію, яким під дією власної ваги рухається людина, закріплена на ньому за допомогою пристрою, що забезпечує вільне ковзання. тут кинути; щось, щоби приходили й мали якісь атрактивні штуки. Але треба базуватись на Гуцульщину, сходити в Яворів, сходити на Писаний Камінь, сходити взимку на Рамихалків.

19

Тарас Ковальчук наголошує, що гості приїздять сюди за чимось справжнім:

— Насправді багато всього можна робити і для людей, які б хотіли кинути все в місті й хотіли робити тут щось. Ми готові співпрацювати, у майбутньому можна породити ще багато штук.

У команді також звучать думки про розширення проекту. Альона Каравай вважає, що проект розвивається дуже органічно:

— В команди ще багато енергії, і мені здається, що колись настане момент, коли ми зможемо сказати «тут усе окей» і йти далі. Можливо, потім будемо масштабувати. Наша енергія ще тут, ми хочемо тут розвивати. Ось хлопці хочуть розвивати маршрути і вони цим горять, я й Наталя хочемо дивитися, як зі школою працювати. А там будемо дивитися.

Хата-Майстерня забирає багато енергії в команди й сьогодні, але багато і віддає. Альона Каравай зауважує:

— Це процес, і в цьому процесі були й кульмінації хороші, а були й моменти, коли ти думаєш «я не можу вже». Бо, як казав Віля, це відносини, і побудування відносин — це дуже важкий, складний процес. Ну, але, як мені здається, ми переходимо з етапу на етап, ми не ходимо по колу.

Тарас Ковальчук додає:

— Як мінімум, ми точно не розчаровані. Це 100 %!

Над матеріалом працювалиАвторка:Софія АнжелюкАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Тетяна РодіоноваФотограф:Микита ЗавілінськийОператор:Павло ПашкоОператор:Олег СологубПродюсерка:Ольга ШорМонтажер:Микола НосокРежисер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Вікторія ВолянськаІнфографіка:Христина Буній

17 Квітня 2018 13:51