Музична майстерня Фединських у Крячківці

Люди
Полтавщина
19 Вересня 2017 18:01
1204

Юрко Фединський — дивовижний феномен, про якого люблять знімати сюжети в стилі «американці емігрують в Україну». Насправді, не зовсім він американець, і нікуди не  емігрував, а лиш повернувся туди, де колись давно жили його пращури.

Юрко приїхав до України із величезним бажанням  залишитися тут, зрозуміти і примножити інтелектуальні та культурні багатства цієї країни. Цей матеріал про те, що з цього бажання вийшло.

 

Іноді, аби побачити традиції та культуру своєї місцевості зсередини, потрібен свіжий погляд сторонньої людини. У селі Крячківка на Полтавщині такою людиною став Юрко Фединський.

Юрко народився і виріс у США. Ще малим він знайшов у родинній фонотеці довоєнний запис капели бандуристів. Мелодії та голос, який він почув, дуже його зачепили. Відтоді він почав цікавитися кобзарством, українською музикою та музичними інструментами. Першу музичну освіту Юрко отримав у Детройті, після чого подорожував Америкою з концертами української музики. Другу освіту він приїхав здобувати вже в Україні:

—  Коли я зрозумів, що є українські інструменти, інструменти, що тут розвивалися, то захотілося навчитися грати на одному з них. Згодом я отримав таку можливість. Добре пам’ятаю той день, коли я вперше тримав бандуру. Це була чернігівська бандура за 50 рублів. Я навіть міг собі дозволити її придбати. Це було велике захоплення. Я вже не хотів продовжувати  тренування з греко-римської боротьби. Я хотів піти додому і відчути свою бандуру. Тільки потім я зрозумів, що мій інструмент — не найкращий. Він дешевий, але добре, що  такі є, інакше б я взагалі не грав на бандурі. Зараз я, врешті-решт,  маю честь робити гарні інструменти.  Поки що мені соромно, що загальна якість українських інструментів є такою низькою. Але проблема в тому, що в нас їх мало залишилось, совки все знищили. Вони би не хотіли, щоби ми сьогодні про це розмовляли. Вони велику шкоду зробили: ні інструментів немає, ні  інформації про те, як їх робити.

 

До Крячківки Юрко встиг пожити міським життям у Львові та Києві. Коли ж він зустрів Марію, музикантку із Полтави, й одружився, то вирішив шукати куди б поїхати з міста. Родині хотілося побудувати власну хату, мати свій город, знайти друзів і спільно займатися творчістю. Юркові дуже важливі  люди, що його оточують. Шукаючи де оселитися, він обирав не родючі ґрунти й мальовничі краєвиди, а, насамперед, хороших людей, однодумців:

—  Ми тоді обирали між Тафійчуками в Карпатах і гуртом Древо в Крячківці. Спершу вирішили пожити в Крячківці, а тоді вже поїхати до Тафійчуків. Але тут ми вже стали учасниками гурту Древо. Вони довго хотіли, аби я був їх продюсером і врешті я погодився. Та я й досі не можу вирішувати грошові питання. Це зовсім не моє.

Їхати далі, до села Верхній Буковець, де мешкає відомий родинний ансамбль Тафійчуків, Юрко з дружиною вже передумали:

— Це не так просто. Ми вже стільки поклали тут. Сім років майже в Крячківці. Тут залишиться для нас такий куточок, до якого завжди можна повернутися, якщо ми кудись поїдемо далі. Хто знає, що буде в майбутньому. Пан Михайло Тафійчук досі живе і я би хотів із ними музикувати й майструвати. Але побачимо. Тут уже люди до мене постійно приїжджають і розраховують, що я буду тут у майстерні їх навчати робити музичні інструменти.  Залишити цей пост  —  занадто серйозний крок. Ми тут уже будинки будуємо й майстерні зробили справжні, а не як колись: майстрували в сараї.

Батько Юрка частково ірландець, частково  — німець, а мати має українське коріння. Їхній довгий рід продовжувався в США:

—  Я знаю, що був якийсь пра-пра-пра-Фединський із Карпат і, навіть, можливо, із села Яблунів. Є прадіди і з Києва. А от прабабусина родина  —  з Полтавщини. І я приїхав сюди, знаючи, що звідси мої предки, що це моя земля. Я тут не гість. Хтозна, може вони були з Крячківки.

Можна сказати, що я повернувся додому після 250-ти років із моменту руйнування Січі
Прибульці

Крячківці ще не зовсім звикли до нових людей у їхньому селі. Родину Фединських вони й досі називають «прибульцями», не зважаючи на те, що скоро виповниться десять років відтоді, як Фединські тут оселилися.

Найбільше місцевих дивує те, що хтось живе не за їхніми правилами. Наприклад, Юрко лиш тут, у Крячківці, почав опановувати сільське господарство. Уперше взяв до рук лопату й молоток. Для місцевих це, як мінімум, дивно. Сусіди також не розуміли, чому Юрко будує хату не так, як усі тут будують, а обирає натуральні матеріали. Казали, що хата не простоїть. Зараз вони дивуються, як це «американець» не садить більше картоплі, аніж потрібно й чому городом взагалі опікується Марія. Різниця в сприйнятті і ставленні до простих речей, як бачимо, може бути колосальною.

Юрко виглядає, ніби герой кінострічки початку ХХ століття. Він чудово розмовляє українською, та за 16 років життя в Україні в нього все ще не зник яскравий американський акцент. Під час розмови він усміхається, аж світиться зсередини. Навіть коли говорить про власні проблеми і про те, якої шкоди Україні завдала радянська окупація.

Скрізь у будинку  —  його Юрко переобладнав зі старої сільської хати, перетворивши її на сучасне помешкання в традиційному стилі  —  висять картки з англійськими словами. Так Юрко з Марією вчать трьох своїх дітей англійської мови. Марія розповідає про їхнє домашнє навчання:

—  У нас влітку тут взагалі як дитячий садочок. Усі діти з навколишніх хат збігаються сюди. Тут здебільшого не живуть постійно, а лиш на літо приїжджають із міста. Жити тут складно, ми зараз відвойовуємо селу школу. Але та система шкільної освіти, що є, у селах  —  неефективна. Ми хочемо зробити свою, але не думаю, що нас підтримують чи зрозуміють односельчани, які ростять своїх дітей тут.

yura_kobza-50

Марія проміняла місто на село й не шкодує. Вона всерйоз зайнялася реформуванням села й навіть стала для цього депутатом місцевої сільради. Вона намагається втілити свої ідеї та мрії всупереч складній бюрократичній системі.

Юрко розповідає, що викладав для місцевих дітей англійську абсолютно безкоштовно. Ходило всього кілька учнів, а згодом і тих батьки забрали:

—  Я пропонував усім місцевим кожної неділі вчити їх англійської. І старших і менших. Але ніхто не приходить, нікому то не треба. Вони взагалі не розуміють, як це: я сюди приїхав і буду їх чогось вчити. Та це ж вони мене мають вчити! Але я вчусь, а обміну не відбувається.

У Крячківці є школа. Розташована вона  у старовинному панському маєтку. У місцевому  дитячому садочку більше 20 дітей, майбутніх школярів. Для села це досить багато. Однак школу хочуть закрити, аби скоротити витрати з місцевого бюджету. Люди почали забирати своїх дітей через загрозу закриття.   Вони вважають,  що кращу освіту може дати школа, де більше дітей у класі, тому переводять своїх дітей у школу в сусідньому селі.  Фединські ж так не вважають і не бачать причини закривати школу. Вони намагалися всіх переконати, що не варто цього робити. У них уже четверо дітей і їхній син Мирослав нещодавно пішов у школу. Юрко розповідає:

—  Ми кажемо, що це абсурд, це фіктивно, це якісь махінації, що Мирослав залишиться в школі, а вони кажуть, що він тоді буде мати лише одну годину навчання на день. Прекрасно, зате Мирослав врятує школу.

Відтак школу в Крячківці не закривають, бо за законом, якщо хоча б хтось із батьків не забере документи своєї дитини, то школа мусить працювати:

— Батьки не будуть забирати документи, поки вчитель їх не змусить. Тут так і сталося. Ми ходили до цієї вчительки й питали чому вона це робить, чому примушує забрати документи. Відповіді, звісно, не отримали.

Юрко впевнений, що вихід вони знайдуть у будь-якому випадку:

— Наступного року нас у школі вже більше буде, бо підростають дівчатка. Може, хтось із батьків ще подумає й захоче. Ми спочатку хотіли взагалі, щоби Миросик вдома вчився. Якщо ж дають одну годину додатково —  це ще краще. Та якщо таки закриють школу, то ми вчитимемо їх вдома самі.

yura_kobza-7

Музей Кобзарства

Новий проект Юрка — музей кобзарства. Він планує зібрати разом твори та інструменти з родинної колекції й на кошти  української діаспори створити в селі сучасний музей, куди приїжджатимуть туристи:

— За кілька місяців до смерті мій дядько, який живе в еміграції, сказав мені будувати музей. І я будую. У мене величезні проблеми з фінансами. Родичі кажуть, мовляв, який там музей у Крячківці, там же Путін забирає все. Ми Путіну нічого не дамо.

Але навіть якщо благодійні кошти не з’являться, Юрко рішуче налаштований збудувати музей, хоч і буде він значно менший. Реконструкції старовинних українських інструментів, які він зробив у власній майстерні,  стануть новими виставковими зразками. Юрко вважає, що такий музей дуже потрібен саме тут, на Полтавщині:

—  Я все більше переконуюсь, що Полтавщина  —  це серцевина кобзарства. Кажуть, що кобзарство створилося саме тут, у місті Зіньків, під Полтавою. Але ж у Полтавській області немає жодного музею кобзарства. То хтось же має його створити. І тут я готовий служити, як можу. Раніше воно (кобзарство — ред.) було в іншій формі: були козаки-кобзарі чи щось подібне. Ми все ще надзвичайно мало  про це знаємо.

Кобзарський фестиваль

Раз на рік Юрко та Марія  проводять у Крячківці невеличкий фестиваль «Древо Роду Кобзарського»:

— Все починалося як табір для навчання моїх учнів та створення кобзарського цеху загалом. Бо є ж інші цехи: у Харкові, Львові, Києві. Ми мали пару тижнів, щоби сісти й займатися, щоби стати кращими як інституція. Але виявилося, що інші цехи не так зацікавилися нашою акцією, бо вони мають свої акції. Навчальний табір ми проводили більше шести років і вже були готові до того, щоби представити нашу творчість для публіки. Були активісти, яким я запропонував без грошей зробити фестиваль. Вони казали, що це неможливо, бо треба дозвіл, за який треба підсунути комусь бабло. А я хочу все робити чесно, за правилами. А де робити? А може тут, у Крячківці? І ми все зробили з мінімальними зусиллями, адже до табору ми вже раніше готувалися, у нас усе було.  Це не якийсь штучний фестиваль —  це справжнє місце праці. Ми тут займаємося музикою і створенням інструментів. Уже кілька фестивалів ми мали, і це була найкраща моя мрія, що здійснилася. Фестиваль називається «Древо Роду Кобзарського». Кобзарська традиція має таке собі family tree, коріння якого —  традиційне кобзарство. Ми — теперішні гілки цього дерева, дехто — листя, що тільки починається. Це не комерційний фестиваль, він не для масової публіки. Звичайно, ми тільки за, якщо люди прийдуть. Але більшість із них не розуміють цю програму. Їм потрібна горілка, їм потрібен барабан. А без цього яка забава? Має також бути щось на продаж. Але є люди з міста, які люблять до нас приїжджати, люди з закордону, які цікавляться кобзарством та українською культурою. Вони приїжджають. Але я хотів би, аби мої сусіди прийшли також.

Навчання та майстрування

Юрко почав майструвати власні інструменти просто через те, що не мав своєї кобзи. Купити інструмент він не мав грошей. Зараз він уже вміє робити кобзи, бандури, торбани, ліри та гуслі:

— Тоді я мав якраз можливості самому робити, я мав дерево. У мене інструменту не було, тоді я почав робити перші кобзи. Сподобався сам процес майстрування. У дитинстві я любив конструктори Lego. А це ніби дорослі іграшки. Ти робиш те, що ти хочеш. Я вже зробив не тільки бандури й кобзи, я вже роблю найскладніші інструменти українські. Один із найскладніших —  це торбан. І я вже на ньому граю. Але я не думаю зупинятися. Це може бути гарний і прибутковий фах, але насправді, я зараз не заробляю на цьому нічого. Та я хочу робити ще кращі інструменти. Бандура, яку я зараз роблю, має бути ще краща, ніж попередні. Вона особлива за звуком, за формою, навіть за орнаментом. Попередні бандури набагато важчі, у них металеві струни, у моєї будуть нейлонові. Тут дуже тонка дека. Дуже резонансний інструмент. Більшість бандур робиться з верби, а ця —  з клену. На цій бандурі буде можливість стискати гриф, а не просто грати, як на арфі. Інструменти мають бути традиційні, але в нас так мало залишилося традиційних інструментів, що, я вважаю,  можна робити інструмент ще кращим.

 

Юрко із таким захопленням та любов’ю розповідає про свої інструменти:

—  Наприклад, у конструкції моєї бандури багато чого є від лютні. У лютністів і досі є багато інформації про те, як робити гарний резонансний інструмент.  Я від них вчуся.Тут ми маємо не 5 басів, а 10. Вірніше, вони дубльовані. На українській традиційній бандурі таке дублювання також зустрічається, але  дуже рідко. Через ці баси буде повніший звук. Для мене це момент певного розвитку. Зразкові кобзарські бандури ми вже зробили. Зараз ми робимо певну творчу реконструкцію. Це має бути саме музичний інструмент, а не такий, що на стіні висить. У старих кобзарів були погані інструменти, що погано звучали, важко було грати. Це через те, що кобзарі жили в державі досить бідній. У царській Росії цар ставився вороже до кобзарства. Тому рівень майстерності був дуже низький, судячи з тих інструментів, що збереглися.  А їх, на жаль, мало збереглося. Чи були такі вишукані зразки бандури в ті часи? Напевно, що були.

Гетьман Мазепа не грав на якихось дровах. Його інструмент — це полісандр. Де він знайшов полісандр? Може в Азії...

Можливо, навіть цехи були при Батурині чи Глухові. У нас на Україні багато речей виробляють, багато дешевих, на жаль. Українці розумні, вони говорять: «Не купуй той Китай!». Але потім ми ж самі виробляємо щось ще гірше й дорожче, на жаль. А як ми можемо брати на концерт якісь дрова? Якщо наші предки на такому грали, то що ж, і ми будемо? Так вони не звертали уваги на зовнішній вигляд інструмента, це було тоді другорядним. Але не для мене.

yura_kobza-21

Перший мій інструмент — це фортепіано. Воно було в нас вдома. Це десь шість років мені було. Перші бандури я мав у 16 років. Тоді вже мої тітка з дядьком сказали, щоби я йшов вчитися до Юліана Китастого, що то буде цікаво. Я захопився цим дуже. Любив компанії діаспорські, бо ми в діаспорі не жили, ми жили серед американців. І той дух, що там був: дух Капели бандуристів, музика й соціальні зв’язки – це було надзвичайно цікаво. І я 10 років так вчився. Потім прийшов час шукати щось нове в кобзарстві, і я приїхав на Україну. І знайшов. Спочатку навчався в консерваторії. Та після консерваторії я зрозумів, що більше зацікавлений самою традицією гри на бандурі. Бо в консерваторії є совєтські традиції, але це не кобзарські традиції. Були й такі викладачі, яким були абсолютно не цікаві кобзарські традиції. Я вирішив триматися від таких людей подалі. І це рішення було правильним.  У консерваторії я дізнався про існування Київського кобзарського цеху. То був надзвичайно цікавий гурток. Я з ними 10 років жив у Києві, працював. Аж до моменту, коли знову прийшов час прощатися, щоби створити свій кобзарський куточок, де кобзарство буде по-своєму, як я розумію. Я є незалежним, я викладаю як я хочу викладати. Бо я роблю, як я вірю, що це правильно, а не як інші.

Як і у всіх справах українців, у кобзарстві є ціла купа забобонів. Адже забобони – це частина традиції. Кажуть, наприклад, що жінка не може майструвати чи доторкатися до інструменту. Також треба писати не лише ім’я, а ще якісь молитви на бандурі. Про молитву я думаю, що це допомагає, у будь-якому разі, якщо це щиро. Є такий фільм «Поводир». Там є такий момент, що вони спеціально сказали: «Ага, без дужки* *дужка – це маленька дерев'яшка, якою з'єднують деку й корпус, немає голосу, немає душі в інструмента. Тому, мовляв, інструмент без дужки — це вже не кобза, не бандура». Я розумію, що режисер якраз на наші майстерні цим звернув увагу, бо ми дужки на свої інструменти не ставимо. Для мене це міф, забобон. Але багато майстрів бандур, кобз і лір не мають прикладів для наслідування. А в скрипкових майстрів скрипок ціла купа є. Багато речей від скрипкового майстрування перенесено на бандурне. Наприклад, дужка. Але це не обов’язково, щоби вона була. Часто майстри слідують міфу замість того, аби робити гарний інструмент. Майстрування — це цілий соціальний процес і більшість — не професійні майстри, а аматори. Та це все робиться з любов’ю й це чудово. І таким чином є великий успіх у нашого товариства майстрів. Бо є також і ті , хто хоче не лише з любов’ю робити, а хочуть стати професійними майстрами, мати найкращий інструмент. І це прекрасно.

Одну бандуру можна робити і швидко, і довго. Я можу зробити кобзу за 2 тижні, як я колись зробив. Більше я так не буду робити, бо це компромісований інструмент. Але є потреба також і в дешевих інструментах, щоб усі могли собі дозволити грати. Уже є достатньо майстрів, що таким займаються. Я ж хочу робити найкращі інструменти, без ніяких компромісів по часу. Інколи це триває занадто довго. Але я не поспішаю, я не працюю на замовлення, ніхто мене ні до чого не примушує.  Я роблю інструменти, на яких я би сам грав, і щоби мені не було соромно. Адже інструменти мають звучати. Це не для стіни чи музею. Так, вони будуть у новому музеї деякий час. І це добре, бо я буду бачити, що інструмент є стабільним, що він не рухається, не крутиться, не знищується. Але, врешті-решт, треба, щоби хтось грав на них, щоби вони довго служили комусь.

У мене є всякі креслення по кобзі, по бандурі, по торбану. Ми їх самі робимо частіше. Це точні креслення, щоби ми знали, як робити найменші деталі. Я зробив уже десь 20 інструментів. Важко сказати точно, скільки часу йде на окремий інструмент, бо я займаюсь декількома одразу, зазвичай. Зараз я майструю й кобзу, і торбан.  Це трохи важко, але я маю вибір на кожен день.  Це також важливо для натхнення.

Матеріалізм

Гроші примножують проблеми, а не вирішують їх. Звісно, мені не вистачає усіляких матеріальних речей, яких я більше мав в Америці.  Наприклад, авто. Але це все умовно. Один день ти щасливий, бо можеш їхати, а один день – нещасливий, бо поламався й не можеш їхати. Тому я не вірю, що через матеріальні речі ти щастя знайдеш. Філософи кажуть, що в нас усе є. Може ти хочеш кудись іти, але не треба туди іти. Треба сісти вдома і працювати. Це й буде повне щастя. І з мого прикладу хтось може знайти користь. Я хочу показати, що можна жити, як українці живуть. І тоді грошей майже не треба. В Америці без грошей буде дуже важко. Можна, живучи закордоном, передати сюди гроші, але це не найкраще. Якщо ви дійсно вважаєтеся українцями, і якщо ви лідери, представники інтелігенції, багато з яких емігрували, тоді саме ваше єство повинно тут бути, щоби справді допомагати, а не просто грошові перекази посилати.

Уже з’явилися послідовники Юрка Фединського, які переїжджають до України:

— Серед американців, я знаю, Рон Пастелан переїхав на Тернопільщину, Ліда Матияшик-Чорна — у Київ. В інших країнах є також діаспора. Я знаю людей із Польщі, що переїхали сюди, одна жінка з Франції часто приїжджає. Хлопець з Австралії приїхав сюди робити бандури. І він теж хоче переселятися до Крячківки. Каже, що закінчить університет і приїде.

yura_kobza-2

Юрко завів нас у нову сільську хату, яку він збудував за рік із нуля. У хаті тепер його нова студія, де зберігається кілька десятків інструментів.

— Це супер теплий дім, тут одна маленька піч усе зігріє. Учні мої тут живуть. Ми це робили, як студію для запису диску з Древо. У мене є апаратура для праці з іншими гуртами: Хорея Козацька, Карпатяни. Ми робимо якісні записи. Я називаю це місце церква-хата, але це також і перший музейний об’єкт, де ми інструменти можемо представити. Це не мазанка, хоч і виглядає подібно до мазанки. Це американська тюкова хатка. Тюки просто складаються, компресуються, потім мажеться глиняно-піщана суміш. Але я будував таку маленьку хатку, щоби зрозуміти технологію, коли будуватиму музей — потрібна буде більша. І я хочу знати, чи буде вона стояти. Сусіди не вірили: сказали, що миші все поїдять. І миші таки трошки там лізуть. Треба дірки закрити і, можливо, отруту поставити чи котика, щоби тут жив. І я вже готовий робити щось більше своїми руками, я не сумніваюся. Це буде дешево, тепло й достойно.

Українська історія й музична традиція — це те, що рухає цим чоловіком. Цілком ймовірно, що без тої платівки в батьківській фонотеці або без чернігівської бандури за 50 рублів життя Юрка Фединського могло б скластися зовсім інакше.

yura_kobza-57

Над матеріалом працювалиАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаОператор:Дмитро ОхріменкоФотограф:Тарас КовальчукРежисер:Микола НосокМонтажерка:Марія ТеребусБільд-редактор:Олександр ХоменкоДопомогала:Марина Рябикіна

19 Вересня 2017 18:01