Як жив Леонід Кантер

Люди
Сіверщина
6 Червня 2018 19:21
4388

Цей матеріал готувався довго, з моменту, коли експедиція Ukraїner побувала на Сіверщині в червні 2017. Відтоді текст зазнавав різноманітних змін. На Обирку ж відбувалися нові й нові події, Леонід Кантер і його команда вигадували все оригінальніші проекти. Але в якийсь момент Леонід вирішив піти з життя. 4 червня 2018 року до поліції надійшло повідомлення про загибель Леоніда Кантера від вогнепального поранення.

Це спогад про нього крізь призму тих проектів, які він залишив по собі, а також людей, яким пощастило його знати.

Леонід

Український режисер, продюсер, мандрівник та автор численних творчих проектів Леонід Кантер розповідав, що його коріння із Сіверщини — на хуторі Вербівка, під Бахмачем, живуть його родичі ще з діда-прадіда.

Леонід отримав дві освіти — акторську та режисерську. Він створив вісім короткометражних фільмів, серед яких «Людина без капелюха», кінотрилогія «Із табуретом через Гімалаї», а також документальне кіно «Війна за свій рахунок», створене у співавторстві із режисером Іваном Яснієм.

Леонід Кантер також є співавтором двох повнометражних документальних стрічок.

У 2015 році вийшов фільм «Добровольці Божої Чоти», який Леонід упродовж кількох тижнів знімав у Донецькому аеропорту.

У 2018 році в прокат вийшов фільм «Міф» про життя відомого оперного співака Василя Сліпака, який покинув сцену, став добровольцем і загинув під час війни на сході України.

Чимало часу Леонід із сім’єю провів у дорозі. Вони відвідали три океани в рамках проекту «З табуретом до океану». Суть полягала в тому, щоби довезти чотири звичайні табурети зі своєї кухні до чотирьох океанів. І, звісно, пережити численні пригоди та відвідати різні країни на шляху до великої води. Зрештою, до 2010 року Леонід встановив чотири пам’ятники табурету та українські прапори там, де їм належало бути: у Франції, на Шрі-Ланці, Шпіцбергені та на мисі Горн. За кілька років Леонід напише і видасть у співавторстві з Павлом Солодьком книгу про ці подорожі.

2

Із подорожі до Скандинавії Леонід привіз натхнення жити подалі від великих міст і ближче до природи, як це роблять норвежці. Він розповідав, що місцеві переважно мріють мандрувати і водночас мати затишну хатинку в лісі чи на березі озера.

Поселитися в селі, а тоді помандрувати до Тихого океану — такий план вималювався в Леоніда під час подорожей. Так і зробив.

— Вириватися з Києва набагато важче. Бо там прив’язки більш жорсткі. Там робота, зйомна квартира, куди це все дівати? А тут замкнув, або можна не замикать насправді, і все, і поїхав собі. Тут такий стан, що ти вже ніби в дорозі.

У Леоніда Кантера та Діани Карпенко є троє дітей: дочки Магдалена й Патагонія й маленький син Дар’ян, який народився вже на мистецькому хуторі Обирок.

Друзі про Леоніда

Катя Мізіна

Катя Мізіна

«Він перевернув моє життя. Ці 6 років були найяскравішою пригодою, яку можна уявити в земному світі. Незмірна купа досвіду, яким він ділився; безцінні знання та «чуйка», як він її сам називав – усе це набулося ним за короткі роки. Він почав із мийки машин на Троєщині в 12 років, потім був і директором кінопродакшену, і знаним волоцюгою, і відомим режисером, засновником хутора і найкращим батьком. Він прожив коротке життя, але насичене, ніби життів було 10. І неодноразово казав, що зробив усе, що хотів і чим пишається, що можна вже і «рухатися далі, в інші світи». Мріяв померти молодим, аби тільки не дожити до старості, як у пісні «боже, не дай дотягнути до пенсії». Він сіяв добро та діяв. Мріяти і діяти – його девіз. Мрійників, які з таким високоякісним продюсерським підходом втілюють мрії, у світі одиниці. Він був учителем, від якого не хотілося відходити, навіть коли здавалося, що вже навчився. Леонід – найкращий менеджер та «босс», з яким мені доводилося працювати, а ще найщиріша людина і неповторний чоловік. Він жив за покликом свого дуже чутливого та безрозмірного серця. Викладався на повну і навіть більше, не шкодував і віддавав усього себе задля досягнення цілі чи здійснення мрії. Любові до світу, людей і пригод у ньому було по вінця. Просив не розпускати слюні, а продовжувати діяти і мріяти. А ще – бути чесними. Тільки це і залишається.»

Катя Chilly

Катя Chilly

«Інколи людина настільки вагома своїми вчинками й Серцем, що слів немає. Ні за життя, ні після. Він «горів» для всіх нас. Так, як важко «горіти». «Заснути» безпечніше й легше. Але по «мертвим» не плачуть ні за життя, ні після, а по «живим» серце щемить та продовжує згадкою вчити. І за життя й після. Я буду пам’ятати його все життя. Головне, що я хочу його пам’ятати все життя. Аби прожити недаремно. Він Людина. Він дуже близько. Він у серці. Глибоко. Бо з нього жив. Що він створив? Надію. Вчать тільки любов’ю. У нього вийшло»

Едуард «Діля» Приступа

Едуард «Діля» Приступа

«Другом! Він був справжнім. Ми неодноразово співпрацювали над його фільмами. Я писав музику. Він любив мої пісні, слухав усі диски, які я дарував, завжди на фестивалях був у перших рядах і підспівував. Казав, пиши ще. Він завжди допомагав і словом і ділом. Надихав на добрі справи. Ми постійно сперечались стосовно політичної ситуації в Україні. Я був песимістичний реаліст, а він у всьому вдавав оптимізм. Він мріяв, щоби ми відкрили музичну студію й арт-галерею на Обирку, і щоби люди приїжджали записувати альбоми й робити покази картин.»

Анастасія Леухіна

Анастасія Леухіна

Спочатку Льоня навчив мене говорити ОбИрок замість ОбирОк Потім наполіг на тому, що він — не Льоня, а Леонід. Але ми з друзями між собою продовжували величати його Льоня. Ми познайомилися на Обирку. Чи то на фестивалі «Хліб», чи то на літньому сімейному таборі «Зелене плем’я», який організувала його дружина Діана для дітей. Леонід з Діаною перетворили закинутий хутір на магніт для різних цікавих людей — з України й не лише. Я бачила його у роботі. У тяжкій фізичній праці — він топив піч, будував, викопував ями, мив гори посуду. Він безстрашно закочував рукави й ставав до найважчої фізичної роботи, залучаючи також інших.
Ми багато сперечалися через його радикальні погляди та настрої. Та він лишився одним із небагатьох людей, яких поважаєш та цінуєш попри глобальні ідеологічні розходження у думках. Поважаєш за внутрішню міць, за швидкість, за вогонь змін та готовність йти на конфлікт заради них. За енергію бути собою та йти своїм шляхом.»

Катерина Гладка

Катерина Гладка

«Вперше я його побачила в той рік, коли він організував Обирок. Я тоді стажувалася на каналі ТВі і працювала як гостьовий редактор і в одну із передач Леоніда запросили. Пригадую, що він тоді прийшов у якомусь вигадливому костюмі із натуральної тканини й був дуже променистим, сонячним, розповідав про Обирок про плани організувати там школу. Далі ми бачилися на різних подіях, активна фаза спілкування повернулася після загибелі Василя Сліпака, якого я знала. Льоня взявся тоді робити «Міф» і ми співпрацювали із ним по цій темі. Льоня був із тих людей, у якому завжди була присутня значна частина лицедійства й авантюризму. Це була його природа. Його життя було схоже на літературу, і я от уже зараз розумію, що його справжні почуття знало небагато людей, для оточуючих він завжди був оптимістом.
Ми з ним листувалися, коли ще тривав монтаж фільму, і Льоня казав, що він відчуває, що є учасником якоїсь метафізичної історії й що таке враження, що монтаж твориться сам по собі. Знаю, що він хотів донести те, що сам бачив, що йому боліло. Він завжди розповідав через себе, через свою харизму. Це «Я» було для нього важливим. Бувало, що аж занадто воно «сквозило». Він дослідник і експериментатор. Є відчуття, що його відхід — це теж якесь чергове його дослідження.»

Юля Шпачинська

Юля Шпачинська

«Друг. Вар‘ятський, невтомний, життєлюб. Не вірю, що така людина, як Льоня міг вчинити це. Я мало знаю таких оптимістів, як він. Напевне, ми всі десь пропустили той момент, коли в його душі почався зворотній відлік.»

Ярина Квітка

Ярина Квітка

«Ми знайомі 13 років. Він завжди додавав сили на проекти. Наші «Двоколісні хроніки» — це послідовники «З табуретом до океану». Тоді, 8 років тому, Льонька збирався в найбільшу мандрівку Америкою. І ми з Володею хотіли приєднатись до їхньої команди. Але врешті велосипед переміг і ми, надихнувшись Льонькиними розповідями, зробили власний проект. Льоня — рушійна сила!»

Олег «Мох» Гнатів

Олег «Мох» Гнатів

«Хороший він був. Ми колись на першому Обирку, коли вони тільки переїхали туди, грали там концерт для тих усіх, кого Льончик перетягнув туди.»

Артем Галкін

Артем Галкін

«Є такі люди — які змушують вітер дути сильніше, а сонце світити світліше. Так от — Льоня заходить на хутір і казанок сам починав варити, робота робитись, без зайвої втрати енергії. Він розумів і що таке крутий «двіж», і як правильно корову доїти, і як якісний кліповий монтаж зробити. Зрештою, за рівнем культури і ставленням до світу, здавалось — випередив наш час. Ніби в його обличчі людство звернуло, куди треба.»

Хутір Обирок

Хутір Обирок — це мистецьке поселення, розташоване на Сіверщині, поблизу міста Бахмач. Відбудований та розширений, він приймає гостей зі всього світу на численних мистецьких заходах. Леонід Кантер разом із Діаною Карпенко приїхали на хутір 2007 року. Побачивши перед цим, як живе в селі Матіївка його друг, письменник Кость Москалець, захотів і собі спробувати, але обирав щось «глухіше». Так він віднайшов за 4 км від Матіївки три маленькі хуторці: Каціри, Прохори й Королі, з яких і утворився Обирок. Раніше тут було сто хат, а на момент приїзду Кантера залишилося 33. Леонід купив те, що залишилося від хат, і привіз туди сім’ю:

— Приїхали ми сюди, був листопад, холодно. У нас була одна поламана сокирка, нам у селі тут благословив дєд один. Діана була вагітна. Обживатися почали з того, що спалили всі паркани. Тут була купа маленьких парканчиків, а в нас не було дров.

Одразу ж постало питання обігріву. Тож спочатку збудували піч, біля якої всі спали. А за півтора місяці постала необхідність збудувати баню. Збудували її в старому сараї. Життя поступово «стало схоже на те, як у місті живуть»:

Насправді, тут було кайфово від самого початку. Це так, ніби в пригоду потрапити. Ось уже 10 років пригода ця триває. Уже ми побут налагодили й тепер просто розважаємося, створюємо різноманітні арт-об’єкти.

— Ми вже створили мережу мистецьких хуторів. Вона ще в зародковому стані, але щонайменше їх уже є п’ять: Червоний Кастрычнік у Білорусії, Стопудівка біля Дніпра, Баранівка на Полтавщині, але вони не як арт-вілідж, вони — «дім для всіх». І Гойч. І це дуже класно, бо воно спонукає інших творити власний простір.

6

Дитячий будиночок

Обирок оточений сосновим лісом, поруч річка — ідеальне місце для творчості та рекреацій. Щоби не загубитися серед локацій, резиденти хутора зробили мапу, яку вручають кожному, хто приїхав сюди вперше. Друг Леоніда, Володимир Солодько, починає розповідь із дитячої зони — хатинки, з якої все починалося:

— В 2007 році я привіз Леоніда й Діану сюди, у цю хатинку, вони поселилися і сказали «Вова, будемо тут жити».

Одразу впадає в очі, що Обирок — це простір для дітей. Тут малеча грається в дерев’яному будиночку, лазить по деревах, постійно взаємодіє з природою.

Дитячий будиночок, як і все на Обирку, — це результат колективної праці. Розмальований він художницею Веронікою Засадною, а дитячий майданчик поряд збудований німцем Мартіном. Також є дерев’яні іграшки ручної роботи. У хатинці граються діти. Вони будують собі індіанське тіпі, називають своє плем’я «трібуверде» і кличуть одне одного індіанськими іменами.

Дорослі ставляться до малечі уважно і з повагою, питають дозволу, щоби пройти на їхню територію. Тут вважають, що дітям треба давати власний простір і свободу — не виховувати, а допомагати:

— Тут діти тусуються самі. Це їхнє царство-королівство. Ми до них ходимо в гості сюди, але це їхнє. Допомагаємо їм тут, щоби вони були задоволені.

Біля дитячої зони є місце для наметового містечка, що утворюється під час фестивалів. Для гостей-художників адаптований і так званий хостел — комплекс будиночків. Деяким хатам на хуторі понад сто років. Головна хата називається «Хатинка Сонця», збудована вона ще в 1919 році й навіть має земляну підлогу. Але є також інші хати, більш сучасні. Всередині багато розмальованих стін — це роботи художників, котрі приїжджали сюди на фестивалі:

— У них тут такий ніби батл, ми їм даємо поверхні, даємо матеріали і вони смалять, що хочуть, насправді.

Сад занепаду імперії

Серед різних арт-об’єктів найпомітнішим є скупчення пам’ятників радянської доби, з яких ростуть дерева — «природа невблаганно знищує те, що вважалося незнищенним». Цей арт-об’єкт називають «Сад занепаду імперії». Пам’ятники звозили сюди з усіх околиць, зокрема з Глухова й Батурина:

— Це була мегаекспедиція. Нам дали наводку на одну жіночку, мама якої була страшно заморочена на оцих Ленінах, а сама дочка намагалася їх просто сплавити після смерті матері. Ми приїхали туди. Це треба було бачити: Маркси, Зої обмотані ланцюгом із матросом у дворі. Вона каже, усіх даю, Маяковського не даю. Врешті, продала нам усіх цих Ленінів машиною, повний прицеп. А Маяковського не віддає. Ми так уже сідати в машину і вона каже: «Почекайте, зараз, я подумаю». Ми стали, вона думає, і каже «забирайте». Ми забираємо того Маяковського й дуже швидко звідти валимо, поки та жіночка не передумала.

Піч

Неподалік химерного «саду» міститься смисловий та енергетичний центр усього поселення — піч. Це не тільки місце приготування їжі на повсякдень, а й незамінна річ на фестивалях. Найважливіший із них — «Хліб». Леонід жартував, що спочатку придумали концепцію фестивалю, а потім зрозуміли, що для нього треба побудувати піч:

— Насправді, коли починався «Хліб», ми не знали, як це все робиться, шоб хліб був. Ясно, що пшениця десь там фігурує, а потім — зразу хліб, а шо в проміжних стадіях — неясно. Виявилось, що це дуже цікаво: спочатку треба це все посіяти, розщепіривши пальці, інакше буде густо і вона не зможе рости, буде вилягать. Потім конем заволочити. У серпні місяці серпами жнем. В’яжемо такі снопики, сушимо, зносимо. Потім молотимо — ціпами відбиваємо зерно. Потім треба зерно провіяти — відділити від полови. Те, що лишилося, ще ручками перебрати. Потім змолоти в ручних жорнах — виходить борошно. Потім його вимішуєш і випікаєш. Перший рік робили це в хаті. А потім дійшли до того, що хочеться масштабного, хочеться багато смачного хліба.

Фестивалі

Обирок — це фестивальна резиденція. Влітку на хуторі один за одним проходять три фестивалі. Перший — «Форум Хуторів», де збираються жителі інших мистецьких хуторів. На «Форумі» проговорюється теоретична частина наступних фестивалів, і з вихідними починається «Хліб». Спершу — трудові будні, коли всі працюють, жнуть, а потім на вихідних усе це перетворюється в суцільне свято — час для афро-етнічного фестивалю «Мама Африка».

За словами Леоніда, мета фестивалів — знайомства, тому оптимальна кількість людей на його заходах — це кілька сотень. На «Хліб» приїжджає майже 500 людей, але організатори вже давно зрозуміли, що головне для них — це не кількість, а якість. Зокрема, під час нашого візиту відбувалася підготовка до кінофестивалю, присвяченого пам’яті сусіда діда Митра, котрий був режисером-аматором:

— Йому було 86. Він сам навчився знімать кіно, ну, давним давно, при чому зробив із бінокля кінокамеру, зробив якось проявку, на бабіни писав звук, місцевих бабусь і дідусів долучив до співпраці, одна сусідка була сценаристкою й начитку робила. Потім він поступово купив собі кінокамеру і шмаляв реально бомбові фільми. Ми його запросили, він приїхав до нас, притащив усю систему свою, а потім ми кажемо, може ми з Вами ще один фільм організуємо? Поможемо Вам. Він каже, та я вже старий. Коротше, ми його уламали. І дєд завжди працював сам, а тут у нього команда, оператори, режисери, продюсери. Дєда написав сценарій на шпалерах, такий сувій. І сценарій — віршами.

Завдяки фестивалям життя на хуторі постійно вирує, тому потребує організації. На Обирку є своя хуторянська рада, що проводить реальні та онлайн-зустрічі. Така активна участь у житті поселення Леоніда трохи втомила, тож він планував «йти на пенсію» й передавати владу наступникам:

— Ви, можливо, помітили, що всі, хто після другої каденції балотуються на третю, то вже не сповна розуму. Я вирішив упередити ситуацію, бо вже відчуваю, що хутір перетворюється на «мою прєлєсть».

На хуторі є камери спостереження. Спочатку Леонід із друзями стикалися із місцевими злодіями, але тепер ця проблема вирішена, адже після десяти років проживання на одному місці хуторяни показали, що наміри в них серйозні.

 

Поступово засновникам хутора вдалося створити дружні стосунки із сусідами. Порозумітися старим та новим мешканцям Обирка частково допомогли журналісти й телебачення, що час від часу приїжджали сюди робити сюжети:

— Місцеві думали спершу, що я неясно хто, може, втік сюди від чогось. І тут вони побачили таку двіжуху, телебачення постійно. І їм це почало подобатися. Легалізація безумства — якщо по телебаченню, у газетах чи деінде сказали, що це правильно, значить це правильно.

До розбудови хутора доклали руки не тільки українці. На території хутору є так званий «німецький сад», побудований парою з Німеччини Патріком і Гвен. Обирок був одним із перших пунктів їхньої навколосвітньої подорожі, а паралельно вони ще й фільм про це знімали:

— Сюди приїжджала дівчинка Майра з Німеччини. Я їй кажу, що це німецький сад, вона питає чому німецький? Я розповідаю про Патріка і Гвен, а вона: «Вау, вони були тут, моя мама ходила на презентацію їхнього фільму».

Леонід радів, коли їхні хутори відвідували гості з інших країн — йому не соромно за такий спосіб сприйняття України. Адже тут іноземці мають можливість комунікувати з людьми, котрі з привітно до них ставляться й можуть розповісти про українську культуру:

На Обирку так тихо, що звукорежисери сюди приїжджають записувати, як падає сніг. Але водночас, тут дуже цікаві люди збираються. Ті фільтри, які ми поставили: без алкоголю, тютюну та наркотиків, що всі тут працюють, шось роблять. Це для багатьох неприпустимі речі, і вони не їдуть сюди. Таким чином ми не маємо тут таких, що ходять під себе, кидають сміття де попало тощо. Тому тут дуже приємна атмосфера.

Над матеріалом працювалиАвторка:Ірина ОпарінаАвторка:Наталія ПонеділокАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаПродюсерка:Наталка ПанченкоФотографиня:Марія ПетренкоОператор:Павло ПашкоОператорка:Марія ТеребусРежисер і монтажер: Микола НосокЗвукооператор:Павло ПашкоБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Марія Глух

6 Червня 2018 19:21