Маленька Індія в Ужгороді

Закарпаття
Люди
Місця
5 Травня 2017 11:00
4224

Значна кількість міст Південно-Східної Азії мають райони компактного проживання індійців, що зазвичай називаються Little India (Маленька Індія). Також є Chinatown, де живуть вихідці з Китаю. Є такі райони і в європейських містах. Щоправда, виглядають вони значно сучасніше, оскільки переселення туди відбулося пізніше. В Україні місця компактного проживання в містах мають лише ромські спільноти.

Ми ж говоритимемо про тих, хто приїжджає в Україну для навчання. Чому студенти з Індії приїжджають вчитися саме в Україну і як Україна їх приймає? Що може запропонувати найменший український обласний центр — Ужгород — студентам з другої за кількістю населення країни світу?

За даними Українського державного центру міжнародної освіти*, в Україні навчається близько 64000 іноземних студентів із 148 країн світу. Серед них 6145 — індійці. Отже, приблизно кожен десятий іноземний студент приїжджає до нас з Індії. Більше – тільки з Азербайджану та Туркменістану.

+59%У 2016/2017 навчальному році, у порівнянні з минулим роком, кількість заявок від громадян Індії на навчання в українських вишах зросла з 2194 до 3500. Переважна більшість індійських студентів в Україні здобуває медичну освіту. Також вони вивчають авіаційну інженерію, ІТ, економіку та міжнародні відносини.

Директорка ЦМО Олена Шаповалова каже, що з населенням у понад 1,3 млрд осіб, майже половина якого – молодь віком до 21 року, тобто потенційні студенти, Індія є другою в світі країною, після Китаю, громадяни якої переважно отримують освіту за кордоном. Та приїхати на навчання в Україну не так просто. Індія не є країною міграційного ризику, однак, за неофіційними даними, саме для індійців процедура отримання української студентської візи залишається найбільш складною і дорогою.

П’ятірка українських університетів, де навчається найбільша кількість індійських студентів: Харківський національний медичний університет, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Національний медичний університет імені О. О. Богомольця, Запорізький державний медичний університет та Ужгородський національний університет.

Останній навчальний заклад отримав ліцензію на навчання іноземних студентів тільки у 2016 році. На відміну від міст-мільйонників — Харкова, Києва та Запоріжжя — в маленькому Ужгороді така кількість індійців одразу впадає в око й можливість контакту з ними значно більша. Тому ми обрали саме Ужгород для того, аби дізнатися більше про побут індійських студентів в Україні.

Гарі Крішнан

Ми приїхали до Гарі, аби подивитися як живе пересічний індієць в Україні. Гарі винаймає житло. Каже, що іноземцю знайти помешкання тут проблемно: з іноземних студентів одразу хочуть більші гроші.

– Ужгород дуже спокійне місто. Тут я можу прийти у кімнату і займатися своїми справами. В Індії із цим складніше, бо там багато машин, галасу. А тут тихо і спокійно. Я навіть можу чути спів птахів. Ужгород маленький, люди тут дуже хороші. Мені тут легко жити, спілкуватися, у мене тут багато українських друзів. Після Сходу України тут зручніше, ближче до Європи, люди привітніші. Я переїхав сюди з Луганська. Там люди інакші. У них викликає агресію вже навіть те, що ми розмовляємо англійською. На першому курсі, живучи в Луганську, я нічого не знав ні українською, ні російською, окрім «Здравствуйте» і «Спасибо».

Займатися фотографією Гарі почав ще в Індії. Протягом півроку він знімав для місцевої газети, а тоді ще півроку працював у модельній агенції.

– Я вивчаю медицину і після кількох років навчання вважаю, що це ідеальне поєднання: фото і медицина. Я працюю як фешн-фотограф, або ж як вуличний фотограф. Я вже зробив безліч гарних чорно-білих знімків. Зараз мене найбільше тут знають як індійського хлопця, який робить чорно-білі фотографії.

 

Це тепер я маю багато роботи, а перший рік було справді важко. Люди не знали мене, я не знав нікого в Ужгороді. Мусив ходити й переконувати, що я фотограф, що я можу добре працювати.

 

Спільнота іноземних студентів в Ужгороді не така вже й велика, всього 300-400 іноземців: індійці, ланкійці, африканці, усього представники 15-20 країн.

– Тут є маленька кав’ярня для тих, хто хоче спробувати індійської їжі, а також для індійців, що скучили за домом. Я ж готую вдома самостійно. Мені подобається також і українська їжа, але я вегетаріанець і взимку мені складно дістати тут хороші овочі й фрукти. Що ж до спецій, то часом влітку я можу знайти декілька потрібних спецій на блошиному ринку недалеко від «Люксор-плази» (ТЦ «Luxor Plaza» по вул. Корятовича – ред.) Взимку ж вони або надто дорогі, або їх немає. Часом я замовляю спеції з Індії. Коли я їду з дому в Україну, то везу з собою повну торбу індійських спецій, це правда.

Гарі розповідає, що один із його друзів провчився в Луганську шість років і в результаті не отримав жодних паперів про закінчення навчання після початку бойових дій. Тож тепер він в Ужгороді й знову вчиться на третьому курсі. Йому довелося починати навчання заново. За навчання індійські студенти сплачують або самостійно, або їм допомагає родина.

— Ми нічого не отримуємо від уряду. Індія надто перенаселена і уряд не в змозі давати жодних стипендій. В більшості випадків допомагають батьки. Завдяки тому, що я також працюю, я можу утримувати себе самостійно. Батьки сплачують лише за навчання.

На запитання про те, що б він порадив подивитися іноземцям в Ужгороді, Гарі відповідає:

— Я мрію привезти родину сюди й показати набережну річки Уж, центр міста. Мені подобається там гуляти, фотографувати гарні місця, цікавих людей. За межами Ужгорода також є багато цікавих місць. Я багато ходжу в гори. Там гарні річки, ліси. Мені подобається гора Пилипець, ліс біля Мукачевого, замок Паланок у Мукачевому.

Гарі показує відео, яке він знімав на горі Пилипець для індійського співака, що навчається разом із ним.

 

Гарі родом з півдня Індії, його дім стоїть прямо навпроти океану. Каже, що не дуже переймається тим, що так рідко буває вдома.

– Довгий час я жив біля океану, а тепер от вже три роки як живу біля гір. Це дуже різний досвід. В Індії я був у Гімалаях, де також дуже холодно, тому до такого клімату я звик.

Нетерпимість у Луганську Гарі відчував, як і більшість індійських студентів. Натомість в Ужгороді їх сприймають значно краще.

– У будь-якій країні є погані та добрі люди. Якщо я обиратиму добрих людей та ігноруватиму поганих, то буду щасливий. В Індії також є люди, яким ви не сподобаєтесь, але більшість все ж таки поводитимуться з вами нормально. Зараз в Україні нетерпимості менше. Особливо в Ужгороді. В Луганську кілька років тому було десь 60% негативно налаштованих до іноземців й 40% налаштованих позитивно або нейтрально. Тут негативно налаштованих максимум 10%. Часом зустрічаються люди, яким просто не подобається інший колір шкіри. Найчастіше – це старше покоління. Молодше покоління тут, на відміну від старшого, не має комплексів та проблем з англійською. Вони починають вивчати іноземні мови, більше знають. І це добре, бо для роботи потрібна англійська. Так само й ми, вихідці з колишньої британської колонії, вчимо англійську. Подорожувати, знаючи іноземні мови, набагато легше.

– Подорожуючи зараз Європою, зустрічаєш багато темношкірих. Ужгород близький до Європи, тож тут це стає нормальним. Та я пам’ятаю, що коли я вперше приїхав до Ужгорода, люди дивились на мене, як на прибульця. Тоді в Ужгороді ще жило мало іноземців. Були словаки, угорці, що зовнішньо не особливо відрізнялися від українців. А от люди з іншим кольором шкіри зустрічалися рідко. Тепер це вже не така рідкість.

Гарі розповідає, що в Індії понад 30 офіційних мов. Кожен регіон має свою офіційну мову. Гарі знає вісім мов, серед яких чотири індійські мови. Певний час він жив у Дубаї , тому знає арабську. З нами він намагається говорити українською.

 

Медична освіта: Україна vs. Індія

Навчання у медичній школі в Індії коштує для пересічної індійської родини задорого — 10–15 тис. доларів на рік. В Україні ж ця сума для іноземного студента становить приблизно 2,5 тис. доларів на рік. Різниця відчутна й вона мотивує індійських батьків заохочувати дітей їхати отримувати вищу освіту подалі від батьківщини. Зазвичай обирають між Китаєм, Філіппінами, Непалом, Латвією, Росією, Грузією, Киргизією та Україною. Остання, за словами студентів, вигідно вирізняється з-поміж інших своїм географічним розташуванням: близько до Центральної та Західної Європи й далеко від Індії. А чим далі від дому, тим більше шансів для молоді стати відповідальними та самостійними.

Бути лікарем в Індії не лише престижно, а й прибутково. Середня заробітна плата лікаря в Індії – від 2 до 5 тисяч доларів на місяць, залежно від спеціалізації. В Україні ж у державному секторі медицини лікарі заробляють в рази менше. Після закінчення навчання в Україні індійцям треба скласти іспит на батьківщині й за його результатами отримати ліцензію лікаря. Тільки після цього вони можуть там працювати.

Ajmal Abdul Majid

Ajmal Abdul Majid,
6-й курс УжНУ

Аджмаль розповідає, що після закінчення індійської середньої школи дуже хотів вчитися у медичній школі, але через велику конкуренцію, обмежену кількість місць та високу вартість навчання родина вирішила відправити його на навчання в Україну.

На одному із таких семінарів Чармі зустріла професора Ужгородського національного університету, який переконав її вступати саме до них. Фактор гарних відгуків для іноземців не менш важливий, ніж вартість навчання. Студенти розповідають, що вирішили приїхати на навчання саме сюди, бо в Ужгороді вчаться їхні старші друзі чи родичі. Кажуть, що тут класний рівень викладання й гостинне оточення.

 

В Індії діє безліч агенцій, які пропонують супровід у вступі до закордонних ВНЗ, серед яких є й українські. Вони проводять спеціальні семінари, де надають усю необхідну інформацію.

 

Charmi Ramanuj

Charmi Ramanuj,
1-й курс УжНУ

Чармі завжди хотіла бути лікарем, бо добре розуміється на хворобах та процесах, які відбуваються в організмі, їй цікаво, як працює тіло. Крім того, вона хоче допомагати хворим людям:

– В Індії, якщо ти лікар, то тебе шанують. У тебе велике майбутнє до кінця життя, адже ти можеш рятувати людські життя й отримувати за це благословення. Крім того, попит на медиків великий, адже населення збільшується дуже швидко.

Шикку розповідає, що є прогноз, за яким протягом наступних сорока років населення Індії може збільшитися вдвічі. Попит на кваліфікованих медиків, відповідно, теж зросте:

Shikku Paulose

Shikku Paulose,
6-й курс УжНУ

– На сто людей має бути як мінімум один лікар. Тому молоді фахівці завжди будуть забезпечені роботою. Це новий медичний бум, який прийшов на зміну ІТ-буму. Якихось 5-6 років тому всі індійські батьки хотіли, щоб їхні діти були програмістами.

Після навчання індійські студенти планують повернутися до Індії, адже там їхні родини, за якими вони сумують. Бачитися з ними виходить лише кілька разів на рік. Аджмаль зазначає:

– Так, я планую повернутися до Індії, але це не означає, що мені не подобається Україна. Просто я б хотів працювати у рідній країні.

Дехто з індійців не виключає можливості попрацювати в Україні або якійсь іншій країні перед тим, як повернутися до Індії.

Їжа й ритуали

В Ужгороді є кілька закладів, пов’язаних з Індією. Це точка із індійською шаурмою та індійська їдальня, де студенти час від часу обідають. Іще є місце, де збираються буддисти, крішнаїти. Там безкоштовно подають індійську їжу. Студенти кажуть, що там гарна атмосфера: нагадує батьківщину, все традиційно по-індійськи. Хоча є претензії до української «індійської» їжі. Чармі розповідає:

– Наприклад, тут в кафе подають імбирну воду, а ми не п’ємо імбирну воду під час обіду чи вечері. Та загалом їжа класна, хоч і бракує справжнього індійського смаку. Думаю, це більше мікс українського та індійського смаків

Справжній індійський чай масала вона радить спробувати у «Eat Me Cafe»:

– Коли я його п’ю, то мені здається, що я десь на вулицях Індії: настільки добре вони вміють зробити правильний чай із медом та усіма потрібними спеціями.

Чармі, як і Гарі, не їсть м’яса й дуже шкодує, що в Ужгороді майже немає закладів, що пропонують виключно вегетаріанську їжу. Виключенням є хіба що вегетаріанське еко-кафе «Ясне Сонечко».

Внутрішні переселенці: Луганськ – Ужгород

Шикку три роки вчився в Луганську і переїхав до Ужгорода у 2014 році. Зізнається, що дуже боявся за своє навчання:

– Ми чули про Майдан у грудні 2013 року, після чого мали ряд проблем, але університет (Луганський державний медичний університет – ред.) працював до червня 2014 року. Була халепа із банками й ми не могли зняти гроші. В кінці травня неподалік міста було чутно вибухи. Ми думали, що зможемо закінчити навчальний рік, поїхати додому до Індії на літні канікули й потім повернутися назад до Луганська, бо там все закінчилося. Але потім до університету приїхав посол Індії в Україні й попередив нас, що за 72 години ми маємо спакуватися і покинути місто. Посольство Індії оплатило іноземним студентам квитки на потяг, навіть якщо вони не були індійцями. Так ми потрапили до Києва, де жили деякий час у готелі.

Milap Joshi

Milap Joshi,
3-й курс УжНУ

До початку подій у Криму Мілап приїхав до Сімферополя й побув там тільки місяць, готуючись до вступу:

– Все було класно, Чорне море недалеко, але потім це стало Росією і я вже не міг вступати туди. Тому я приїхав до Ужгорода.

У 2014 році індійських студентів з Луганська, Донецька та Криму перевели на навчання у Тернопіль, Львів, Ужгород та інші міста України.

Шикку розповідає, що після трьох років навчання у Луганську йому було важко уявити, що він переїде у якесь інше місто в Україні. Тепер він розуміє, що переїзд до Ужгорода – це найкраще, що могло трапитися з ним та іншими студентами з Індії:

– Ми тут отримуємо кращу освіту, живемо у кращих умовах, а ще нас оточують класні люди. Більшість наших викладачів мають європейську освіту та вільно говорять англійською.

Хлопець зізнається, що у Луганську викладачі дуже любили американські долари:

– Інколи доводилося платити по 100 доларів, щоб скласти іспит. Викладачі казали про це прямим текстом. Це божевілля! Звичайно, не всі викладачі так робили, але було кілька справді проблемних.

Аджмаль теж переїхав до Ужгорода після трьох років навчання у Луганську. Каже, що ставлення до індійських студентів загалом краще в Ужгороді, ніж у Луганську:

– Особливо приязно до нас ставляться старші люди: вони часто питають, як нам тут ведеться, як справи із навчанням. Також вони питають про старих акторів Болівуду та про Індіру Ганді. Можливо тому, що СРСР дружив з Індією й старші люди це пам’ятають. От в Луганську я такого не пригадую.

Також індійці помітили, що особливість Ужгорода – це ромська спільнота. Аджмаль ділиться своїми спостереженнями:

– Може прозвучати дивно, але роми в Ужгороді вважають нас за своїх родичів. Мабуть, через темний колір шкіри. Вони це навіяли також і місцевим українцям. Тож люди думали, що ми роми й можемо бути носіями якихось заразних хвороб. Це було особливо помітно у громадському транспорті, де людей дратувала просто наша присутність. А ще якось власник сауни відмовив нам у відвідуванні через наш колір шкіри.

Aneri

Aneri,
1-й курс УжНУ

Анері також має негативний досвід спілкування із місцевим населенням:

– Для Ужгорода індійці – це щось нове, тому нерідко місцеві демонструють відвертий расизм. Буває, що п’яні люди нас переслідують, бо ми з іншої країни і, як вони вважають, безпомічні. У продавчині з магазину навпроти нашого гуртожитку, коли ми заходимо у магазин, завжди на обличчі написано «О боже, ці індійці знову тут!» Вона поводиться з нами грубо, насміхається й кепкує з нас разом з іншими продавцями так, ніби ми взагалі пусте місце. І це не беручи до уваги косих поглядів на вулиці.

Студенти, що переїхали в Ужгород з Луганська, кажуть, що там небезпечно бути ходити самим по вулицях, адже темний колір шкіри одразу ж викликав питання у місцевих.

Шикку згадує випадки, коли на привітання «Здраствуйте!» в Луганську люди не завжди починали розмову із ним:

– Я вже думав: може до них англійською заговорити? Тут в Ужгороді я можу вільно говорити навіть зі старенькими бабусями.

Шикку вважає, що це частково можна пояснити низьким рівнем освіти місцевого населення в Луганську, а також тим, що це здебільшого мононаціональне місто. В Ужгороді ж, навпаки, разом живуть словаки, угорці, поляки, українці. Хлопець додає:

– Також, можливо, в Ужгороді розуміють, що індійські студенти – це добре для міста, бо ми ж фактично інвестуємо свої гроші в їхній регіон, сплачуючи за навчання, купуючи в магазинах товари, оплачуючи різні послуги.

За спостереженнями індійських студентів в Україні люди багато працюють, особливо — жінки. В Індії немає стільки жінок, що працюють. Також українці більш пунктуальні. В українських містах чисто, а люди на вулицях поводяться дисципліновано.

Індія ж особлива тим, що це дуже різноманітна країна з великою кількістю мов, культур та релігій. На цьому фоні індійцям здається, що Україна більш-менш однакова в усіх регіонах. Шикку зазначає:

– Індія та Україна абсолютно різні країни. Коли в Індії на горизонті з’являється нова людина, то ми підходимо до неї й говоримо, навіть якщо ми не знайомі. В Ужгороді до нас теж підходили знайомитись, але лише кілька разів.

 

* Український державний центр міжнародної освіти було створено у 2003 році Міністерством освіти та науки для промоції української освіти за кордоном та інформаційного супроводу іноземних студентів в Україні.

Над матеріалом працювалиАвтор:Даша ПироговаАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедактор:Євгенія ГриньОператор:Дмитро ОхріменкоФотограф:Тарас КовальчукФотограф:Гарі КрішнанАерозйомка:Студія Домініка ЛевицькогоМонтаж:Анна КондратюкМонтаж:Микола НосокДопомагав:Сергій Гузенков

5 Травня 2017 11:00