Маріуполь можливостей

Люди
Місця
Приазов'я
6 Листопада 2017 14:42
2195

На південному сході України, на березі Азовського моря розташоване місто Маріуполь. Дотепер точаться суперечки щодо дати заснування міста: чи вести відлік від моменту зведення тут сторожової застави запорізьких козаків, а чи від моменту переселення на ці території греків із Криму.

Маріуполь — місто заводів і моря. Саме так: на першому місці заводи, де працює приблизно 100 тис. жителів півмільйонного міста. Так чи інакше, із заводами пов’язане життя більшості маріупольців.

 

Війна наповнила місто новими сенсами та свіжим повітрям. Багато хто говорить, що війна дала місту шанс. Переїхавши на нове місце, переселенці почали активну громадську діяльність, відкриваючи різноманітні вільні простори, антикафе та квест-кімнати. Нові люди надихнули й місцевих мешканців на зміни.

«Joy»

«Joy» — одне із перших антикафе в Маріуполі. Про те, як утворився цей простір, нам розповів його засновник, переселенець Микола Петаєв:

— Все почалося з того, що я відкрив квест-кімнату. Також квест-кімнати були і в маріупольців Максима та Марії Карандіних. Ми об’єдналися та відкрили антикафе. Адже такого в Маріуполі на той чаc не було. Був початок лютого, коли ми придумали цю тему — займатися саме в цьому напрямку. Бюджет був мінімальний, особливо взагалі його не було. Багато допомагали друзі: хто фізично, хто — матеріалами. Вирішили робити меблі з піддонів: наш спільний друг допоміг нам, купу їх до нас притягнув.

Село Саханка, де раніше мешкав Микола, розташоване на лінії розмежування та постійно обстрілюється. Разом із родиною Микола виїхав у найближче велике місто — Маріуполь, де почав будувати своє життя наново. Разом зі своїм життям він, як і десятки інших активістів, почав змінювати й життя міста.

Разом з однодумцями Микола планує й надалі розвивати антикафе, хоче відкрити ще одну квест-кімнату.

Місто можливостей

За словами Миколи, основна мета його діяльності — якісно змінити дозвілля містян:

— Треба отримувати задоволення від того, чим займаєшся. Організовувати різні заходи, веселитися, відпочивати — справді прикольно. Але треба, щоби люди від цього всього отримували задоволення, і щоби тобі подобалося. Непогано б ще при цьому отримувати якийсь прибуток, жити на ці кошти. Буває, що металурги — пересічні мешканці нашого міста, такі ж, як і ми — приходять, і ми, показуємо, що в нас можна просто весело і круто провести час за настільною грою. Так круто відпочити, щоби потім бути під враженням ще не один день.

І маріупольці й переселенці називають сучасний Маріуполь містом можливостей:

Зараз місто має перевагу. До нього прикуто багато уваги. Ще рік тому це було депресивне місто. Дійсно депресивне, тому що постійні вибухи просто вибивали народ із колії. Зараз потрібно привозити щось нове, розвивати, тим більше, що вливаються кошти, хочуть у нас інвестувати, у наше місто.

«Mariupol players»

У найстарішій частині міста — Слобідці, яка зараз є маргінальним районом, упродовж кількох десятків років не було жодних розваг. Тут проблеми з освітленням і благоустроєм. Слобідка вважається одним із найбільш кримінальних районів міста.

Саме тут реалізували проект «Маріупольські гравці/Mariupol players». У рамках проекту руїни колишнього дитсадка перетворили на вільний простір, де проходять концерти та виставки.
Микола Петаєв разом із місцевим активістом Владиславом Зайцевим брали участь у проекті й розповіли про цей досвід:

— Це один з історичних районів Маріуполя. Район депресивний, проживає там цікавий такий контингент переважно. Ми зробили сцену, трохи попрацювали над руїнами садка, зробили майданчик, проводили там концерти для місцевих жителів і всіх бажаючих. Було дуже цікаво.

Владислав Зайцев

Владислав Зайцев

Владислав розповідає, що ініціаторами цього проекту виступили хлопці з Києва — проект «URBAN curators». Варіантів локацій було багато, та від багатьох довелося відмовитися через неможливість сконтактувати з власниками будівель чи території:

— Тут ми вирішили трохи поекспериментувати. Почали проект, а потім власник сам знайшовся й нас підтримав, сказав: «Хлопці, ви молодці. Круто, давайте далі робіть». Ми вирішили так і зробити. До цього ми шукали інші локації, і всі наші спроби достукатися просто розбивалися об стіну.

Місцева влада давно забула про Слобідку, усі попередні культурні ініціативи оминали цей район. Тож коли тут почали втілювати проект у життя, місцеві мешканці спочатку поставилися до змін із певною пересторогою.

Від колишнього дитячого садка залишилися самі стіни. Усередині росли дерева, бур’яни, навколо виростали гори сміття. Місце потихеньку перетворювалося на звалище. Учасники проекту очистили територію — прибрали сміття, спиляли зарості. Обмежилися благоустроєм поки що двох «кімнат»: застелили ДСП, розвісили фотографії. На вході до «будівлі» облаштували сцену:

— Сцена була найскладнішим, найвідповідальнішим моментом. До речі, основну частину матеріалу нам надав завод. Це насправді для Маріуполя дуже велика рідкість, коли заводи із соціально активними громадянами взаємодіють. Можливо, тут зіграло те, що приїжджі хлопці були з Києва. Знаєте, такий собі синдром радянського періоду — не облажатися перед столицею.

Відкриття, за словами Владислава, пройшло на славу:

— Наймасовіший захід у нас був на відкритті. Прийшло 200 людей, напевно, якщо не більше. Потім ми тут проводили музичну п’ятницю. Ми плануємо, як мінімум, продовжувати музичні п’ятниці, але краще, звісно, зробити музичний міні-фестиваль. Ми знайшли дуже хороших маріупольських виконавців. Музиканти грали джаз прямо на цій сцені. І було дуже класно.

Проект «Маріупольські гравці» завершився. Однак активісти й надалі хочуть розвивати громадську інфраструктуру міста.

29

«VEZHA»

Зараз Владислав Зайцев займається проектом «VEZHA — creative space», співкоординатором якого він є. Вільний простір розташувався в одній із найбільш знакових будівель Маріуполя — водонапірній вежі, яка є символом міста. Збудували її в 1910 році за проектом архітектора Віктора Нільсена, який, окрім цієї споруди, спроектував усю тогочасну систему водопостачання в місті.

Уперше за десятки років вежа стала туристичним об’єктом. Тут проводять лекторії, планують відкрити IT-кластер, туристичний довідковий центр. Оглядовий майданчик, з нього відкривається вид на всі райони Маріуполя, також планують відремонтувати й відкрити для публіки.

Також тут, в окулярах віртуальної реальності, можна побачити вулиці Маріуполя такими, якими вони були понад століття тому, розповідає Владислав:

— Вже готовий відрізок центральної вулиці від драмтеатру до будівлі ДОСААФ. У такому форматі, як це виглядало 120 років тому.

Окрім проекту віртуальної реальності, розроблено мобільний додаток для туристів і жителів міста. Там є перелік кафе, закладів, парків, цікавих історичних і архітектурних місць. У планах — пішохідні маршрути містом.

Владислав каже, що зараз Маріуполь набагато цікавіший і активніший, ніж п’ять років тому. Хоча ще у 2014 році місто жило в тривозі — близькість лінії розмежування накладала свій відбиток.

— Це дуже страшний стан, коли ти лягаєш спати й не знаєш, що буде завтра вранці або що буде через годину. Не через рік і не через тиждень, а через годину. І в такому стані місто жило місяців 7–8, і це було дуже складно, місто завмерло. Люди буквально нічого не робили, сиділи на сумках і думали, чи доведеться бігти чи ні.

Потім ситуація трохи стабілізувалася, і в місті почали з’являтися нові ініціативи. Одним із каталізаторів, який оживив місто, Влад називає переселенців:

— Одним із дуже важливих чинників стала наявність переселенців, у тому числі з Донецька. Все-таки Донецьк був більш розвинений, ніж Маріуполь. Зараз ці люди, маючи досвід, втілюють щось цікаве в Маріуполі. Можливо, те, на що місцеві жителі не наважувалися, тобто думали, що Маріуполь ще до чогось не готовий. Й ось, свіжий погляд приїжджих людей, їхня впевненість, розуміння, що потрібно будувати щось із нуля, дали свій ефект.

«ТЮ»

Однією з таких переселенок є донеччанка Діана Берг, засновниця арт-платформи «ТЮ». До появи платформи вона разом з однодумцями організувала в Маріуполі ще низку цікавих заходів.

«ТЮ» заявили про себе яскраво, організувавши першу в місті «НЕмонстрацію» з плакатами й гаслами «Тю — наше все», «Шо — наше нічого», «Мир, праця, wi-fi» тощо. Організовували виступи Жадана. Після гучного відкриття арт-платформи привозили до Маріуполя «Dakh Daughters», Лариса Венедиктова з TanzLaboratorium показувала тут виставу «Шевченко. Втома».

Усе це змінило культурний контекст міста. Адже раніше на свята в центрі міста виступали зірки російської та української поп-сцени, не завжди першого ешелону. Культових українських артистів годі й було побачити. А приїзд «Океану Ельзи» став місцевим Glastonbury чи Sziget Festival: глядачі приїздили на концерт з інших міст та окупованих територій.

«ТЮ» — перший арт-простір нового формату в Маріуполі. Його організатори вбачають у ньому платформу культурних і соціальних ініціатив, пов’язаних не лише з мистецтвом. Неформатна назва арт-платформи — своєрідне відображення місцевої говірки, пояснює Діана:

— У Маріуполі є говір певний, і «тю» — невід’ємна його частина. Є «тю», є «ля», є «шо». І «тю» настільки ємне, що можна цим «тю» передати дуже багато, залежно від інтонації, яку ви використовуєте.

Арт-платформа розташувалася на одній із найстаріших вулиць міста — Митрополитській:

— У цієї будівлі дуже цікава історія. Як кажуть старожили міста, тут спочатку було щось на кшталт єврейської церкви. Будівлі, напевно, більше ста років. Коли прийшов Радянський Союз, тут був спортзал, якісь гуртки, а потім був тренажерний зал. І після цього всього тут з’явився арт-кластер, така незвичайна платформа, де побувала велика кількість талановитих людей.

Своїми подіями команда «ТЮ» не просто запрошує провести приємно час:

— Ці заходи не просто популярні, а з якимось невеликим викликом: «А ну, давайте подумаємо про це!», «А чи готові ми, а говорили ми про це?», «А питаєте ви про це перехожих?», «А чому це не є темою розмови на кухні?»

Команда «ТЮ» проводила соціальну акцію-експеримент «Бар’єр», що була покликана привернути увагу до проблем людей з інвалідністю:

— У Маріуполі є один підземний перехід, який ми перегородили колясками й залишили тільки прохід, який розрахований на людей з інвалідністю та жінок із колясками. Там вкрай складно спуститися й піднятися навіть із порожньою дитячою коляскою, не кажучи вже про те, що людина з інвалідністю самостійно не зможе там пройти. У цьому була якась філософія. Люди спокійно проходили по цьому переходу, де навіть просто проходити незручно. Між колясками стояли стільчики. Можна було присісти й поспілкуватися з людиною на візку, поставити їй запитання. Просте запитання, наприклад, які книги ти любиш, що ти любиш їсти або в які ресторани ходиш, тому що вони теж ходять у ресторани, вони теж цікавляться тими ж самими речами, що і всі інші люди.

Експеримент на цьому не закінчився. За підсумками відбувся показ документальної стрічки, знятої безпосередньо під час акції.

38

Організатори відзначають свої маленькі перемоги — аудиторія збільшується. До них приходять люди, які раніше й не подумали б відкрити двері арт-простору:

— Є люди, які працюють на заводі. Вони приходять до нас і просять, щоби їх просто не фотографували, аби раптом у мережах не знайшли, що вони відвідують такі заходи. На роботі їх просто можуть не зрозуміти. Їх невелика кількість, але вони приходять, і найголовніше, що, коли приходить одна людина, через пару заходів вона приводить із собою товариша, друга.

У планах на майбутнє — розширитись, заповнивши порожні приміщення будівлі:

— У нас ще є підвальне приміщення, де можна зробити майстерні. Ми б хотіли триматися на плаву не тільки за рахунок грантів. Ми хочемо монетизувати свою діяльність. Можливо, частиною цього простору стане коворкінг. Ми ще перебуваємо в роздумах.

39

Команда «ТЮ» — не просто колеги по роботі. Вони кажуть, що стали сім’єю:

— Офісна команда дуже сильно відрізняється від тієї команди, яка в нас тут склалася. Після заходу ми не потиснули один одному руки й не пішли відпочивати, а йдемо всі разом пити чай і, може, щось міцніше. Ми не кажемо: «Ну все, бай-бай, до завтра». У нас так не прийнято, ми дружимо.

«Халабуда»

Вільний простір «Халабуда» відкрився у 2016 році. Тут проводяться зустрічі, майстер-класи, навчальні та розважальні заходи, діє центр допомоги військовим, переселенцям і людям у скрутному становищі, працює коворкінг та бізнес-інкубатор для переселенців. «Халабуда» починалася з волонтерського центру:

— Спочатку була громадська організація, яка називалася «Східна брама». І ми займалися волонтерською діяльністю. Але з кожним місяцем, протягом усього конфлікту, ставало все складніше, перш за все, утримувати приміщення, і тому, окрім волонтерської допомоги, вирішили зайнятися таким собі соціальним бізнесом і спробувати якимось чином ще залучати фінанси для того, щоби далі займатися волонтерською діяльністю. Тому спочатку ми запланували групою відкрити щось на зразок антикафе, де проводилися б різноманітні заходи, майстер-класи, навчальні програми.

Команда «Халабуди» називає вільний простір місцем для розвитку. Їхній слоган — «Зміни починаються тут».

— Наші заходи не орієнтовані саме: це для атошніков, це для переселенців, а це для дітей. Навіть заходи дитячі, які ми проводимо, ми намагаємося не писати вікові обмеження, тому що на них, буває, приходять дорослі. До нас у волонтерський центр приходять багатодітні мами, у яких двоє, троє, четверо дітей. І вони вже думають про майбутнє своїх дітей, як їм жити тут, у Маріуполі, як їм далі розвиватися. Й ось ця основна частина людей, які вже хочуть міняти щось заради своїх дітей, ми повинні для них робити все по максимуму. І тепер є місце, куди вони можуть приходити і працювати. Це теж важливо.

42

2014 рік став переломним моментом для багатьох із команди «Халабуди». Засновник простору Дмитро Чичера до війни працював головним інженером на промисловому підприємстві й займався фотографією, керував фотошколою:

— Коли прийшла війна, я, як людина військовозобов’язана, що служила в армії й бачила, у яких умовах існували на той момент перші військовослужбовці 72-ї бригади, які прийшли захищати місто, зрозумів, що, крім досягнення своїх цілей, потрібно по максимуму постаратися допомогти.

Але довго поєднувати роботу й волонтерство не вийшло. Дмитро написав заяву про звільнення. На порядку денному залишилася фотошкола та волонтерська діяльність:

— Для мене вже було абсолютно не важливо: виготовляється продукція чи ні, відвантажили — не відвантажили, є поставки чи ні, є на митниці якісь складнощі або їх немає, тому що в мене з’явилися інші цінності. Я чітко бачив і розумів, що відбувається з країною, тому став одним з організаторів волонтерського центру, який активно зайнявся допомогою військовослужбовцям, потім зіткнулися і з переселенцями. Ми допомагали і вивозити людей, і влаштовувати людей, і годувати людей. Потім з’явилися й діти: школа-інтернат, куди привезли 60 дітей із дитячого будинку в Мар’їнці.

Галина Балабанова долучилася до волонтерської роботи випадково і вже її не полишала:

— Пам’ятаю, що в нас замело Донецьку трасу в січні, на мій день народження. І мені просто зателефонував чоловік, який сказав: «У мене посередині траси кілька машин, і вони замерзають, їх замітає, а я в Києві. Я не знаю, що робити, а ти в Маріуполі, ти ближче». І просто до п’ятої ранку я координувала цю роботу. Ми додзвонювалися вночі в «Зеленбуд», намагалися викликати людину на «Уралі», піднімали МНСників. Загалом, таке щось діялося. Потім почалися складнощі на фронті.

Майбутнє без заводів

Майбутнє міста тут вбачають не в заводах. Дмитро впевнений, що з часом заводи перестануть існувати:

— Рано чи пізно ми прийдемо до закриття, як мінімум, одного меткомбінату. І до цього треба готуватися, це потрібно розуміти. І я більше ніж упевнений, що місто не помре після закриття комбінату, а навпаки отримає новий економічний сплеск, тому що рівень доходу від меткомбінату незначний, і місто не відчує на собі якоїсь особливої різниці. Просто потрібно готувати людей, і люди повинні розуміти і знати, що, окрім роботи на металургійному комбінаті, вони можуть ще отримувати якісь знання та працювати на себе.

«Халабуда» показує це на своєму прикладі. Засновники закладу кажуть, що утримують самі себе. Це й оплата комунальних рахунків, й оренда приміщення на 350 квадратних метрів.

Я думаю, що конкретно заводчан, завзятих таких конкретних заводчан, ми вже змінюємо. Вони приводять сюди своїх дітей із розрахунком, що ось я його тут залишу на півтори години, а сам піду кудись. Наступного разу він приходить сюди й затримується на 15 хвилин, дивиться, що його дитина там робить. «О, писанки, як? Це цікаво. О, прикольно». Третій раз він робить це з дитиною.

Поки історій трансформації небагато. Деякі друзі Дмитра, які працювали на меткомбінаті, пішли служити і вже не думають про повернення на завод:

— Вони пішли служити й підписали вже наступний контракт. Тобто не відслужили рік–два від дзвінка до дзвінка, а зрозуміли, що те, що вони роблять, на даний момент важливіше для країни, і стали про це говорити. Раніше цього не було. Раніше цінності були інші.

Ще один вільний простір Маріуполя - “Хата-Читальня”

Богдан Чабан, підприємець із Донецька, засновник маріупольської “Хати-Читальні”

Зміни, які тут відбуваються, не залишаються непоміченими. Місто змінюється на краще, а разом із ним змінюються й люди. Сьогодні маріупольці мають чимало ідей, як провести дозвілля:

— У Маріуполі є життя: літературні вечори, якісь концерти, фестивалі. Тобто життя кипить, і людям є куди піти. І багато хто вже стикається з вибором, куди піти на цих вихідних, тому що заходів стає досить багато, і ти маєш право вибирати.

Як ми знімали

Про те, яким був наш приїзд до Маріуполя, про МТV, знайдені раритети та місцеву екологію дивіться у нашому відео-блозі.

Над матеріалом працювалиАвторка:Вікторія СавицькаАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Тетяна РодіоноваРедакторка:Євгенія СапожниковаОператор:Павло ПашкоФотограф:Дмитро БартошМонтажер:Микола НосокРежисер:Микола НосокЗвукорежисер:Павло ПашкоРедакторка відео:Каріна ПілюгінаБільд-редактор:Олександр ХоменкоДопомагали:Вікторія Редя, Тетяна Хук, Марина Рябикіна, Наталія Лисак, Єлизавета Чернова

6 Листопада 2017 14:42