Самосели Чорнобиля. Повернення додому

Люди
Полісся
26 Квітня 2018 16:59
2713

У ніч на 26 квітня 1986 року стався вибух, а слідом за ним пролунав ще один. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції — техногенна та екологічно-гуманітарна катастрофа, яка перевернула уявлення всього світу про атомну енергетику. Про масштаби аварії та евакуацію всіх жителів стало відомо лише наступного дня. Тоді ж, у примусовому порядку, почали масово виселяти людей із тієї території, яку сьогодні називають «зоною відчуження».

Полишені враз справи, незакінчена домашня робота, недоварена вечеря — так сьогодні уявляють собі події того вечора, коли розпочалась евакуація. Жителі міст Прип’ять та Чорнобиль, сусідніх містечок та сіл виїжджали ненадовго, як їм тоді казали, максимум на три дні. Ніхто з них не міг собі уявити розмах катастрофи та не підозрював того, що їм доведеться назавжди полишити рідні домівки.

Коли ж публічно оголосили про рівень забруднення території, то життя багатьох місцевих мешканців змінилося назавжди. Ніхто вже не планував повертатися, адже радіація небезпечна: про це кричали звідусіль. Для більшості евакуйованих страх невидимого переміг бажання повернутися додому — майже всі залишилися жити на новому місці. Усі, але не самосели.

Першими до зони відчуження повернулися кілька сімей із сіл Черемошна та Нівецьке — це сталося 21 червня 1986 року. За даними Державного агентства України з управління зоною відчуження, сьогодні тут проживає приблизно 130 людей, з них усі — люди поважного віку. Більшість із них повернулися додому протягом року після аварії: туга за домівкою далася взнаки. Їй не могли перешкодити навіть військові та огороджена дротом територія. Деякі не виїжджали взагалі: вони ховалися від військових у хлівах чи погребах та ігнорували повідомлення про евакуацію. А ті, хто працювали на ЧАЕС та дочірніх підприємствах, залишалися в зоні «за замовчуванням». Вони ж і отримували тимчасові перепустки, які щороку потрібно було оновлювати.

Ліна Костенко — одна з учасниць історико-етнографічних експедицій до зони відчуження — просить називати людей, котрі оселилися на тих територіях, не самоселами, а повертанцями, адже вони повернулися додому: «Я відразу хотіла б попросити, щоби тих людей ніхто не називав самоселами: це образливо, адже там їхня батьківщина. Вони виросли там і продовжують жити після аварії у своїх рідних будинках — хай і забуті Богом і державою.»

Втім, самі жителі сіл зони відчуження також називають себе самоселами. Щоправда, жартома, адже, справді, вони вдома.

Євген

Мешканець Чорнобиля Євген Маркевич раніше був проти такої назви, але із часом, здається, змирився:

― Ну ми і є самосели. Мене теж так називають. Ті, хто жив до аварії тут, вони лишались працювати й жили у своїх будинках. Коли аварія була мені ще і 49 не було. А зараз мені вже скоро 80, якщо доживу. Ще ж 30 років усе таки — не хрін собачий. То великий кусок життя, у деяких просто ціле життя.

Хоч і народився Євген у Києві, та переїхав до Чорнобиля 1944 року, уже в семирічному віці, коли в Києві був голод. На зарплатню матері родині вижити було складно, тому вирішили одразу ж після святкування Дня Перемоги переїхати до сестри:

― Переїхали, бо це дідів дім, збудований в 1915 році. Минулого століття, так що йому вже йде сто другий рік. Він битий-перебитий: стільки воєн, стільки революцій пережив цей дім. Війну і громадянську, і вітчизняну. Тут снарядами він наскрізь прошитий, навіть у дверях у мене ще є дірки від уламків.

Тоді, маленький Євген, переїжджаючи до Чорнобиля, тричі з родиною йшов туди від самого Києва: пішки, пароходом, попутками. Каже, що із собою пригнали ще й козу:

― Ох, вона мене лупила. Тут такий парканчик маленький був, вона безрога була, але дрочлива. Вона мене як… А я худий такий був. Вона мене як під зад підчепить, то через паркан і перелетів. Красуня була. Молоко давала — тут нічого не скажеш. Стаканчик молока вип’єш і здоровий.

До аварії в Чорнобилі проживало приблизно 14 тис. людей, а в Чорнобильському районі — 185 тис. Після будівництва станції в місті почали зводити багатоповерхові будинки, які швидко заселялися робітниками та їхніми родинами. З’явилася робота, пізніше — і дорога:

― От тільки станції не треба було тут будувати, от у чому справа. Станції будували на біду цю. Не можна тут цього робити, не можна. Полісся не можна забудовувати цими відходами. Це за Україну все туди іде. І головне, що з наукою ж ніхто не радиться: ніхто їх не питає треба чи це треба, рекомендації якісь. Усі на ура. Як колись Москва диктувала. Будувати станцію? Ну от тут побудуємо. І побудували.

Колись Євген приїздив до села Нагірці порибалити. У тому краї щойно побудували перший блок ЧАЕС, та, за словами Євгена, це було «місце ненамолене, навпаки — зле місце». У Нагірцях тоді жив дідусь, який так і сказав: «Як ви сюди прийшли, так ви звідси й підете». Євген лиш знизує плечима, згадуючи цей епізод:

― Та й так от вийшло. Видно дід щось знав, щось допетрав.

У день аварії Євген, який тоді був учителем праці в школі, їхав із дітьми в село Копачі збирати картоплю. Полум’я не видно було, а дим стояв, проте ніхто не надавав великого значення цій пожежі, адже на ЧАЕС часто щось горіло: то фарба, то шина.

Ввечері того ж дня Євген повів свого 9-річного сина Дениса на річку — вчитися веслувати. А коли вони повернулися додому — там на них чекала записка від дружини, де вона просила відправити сина з кимось у Київ до племінниці, бо навколо хаос і люди кудись евакуюються:

― Я зрозумів, що не можна сина віддавати. Відправити з будь-ким, а потім його шукати все життя. У мене ще у свіжій пам’яті була війна, коли люди ще досі дітей своїх шукають. Я його посадив у мотоцикл із коляскою, закутав. І відвіз я сина не в Київ, а в Бучу, своєму товаришу. служили разом. Кажу: «Толік, завези Дениса до Наташі (до родичів у Києві — ред.) завтра, бо мені ж зранку на роботу в школу». Це все було в неділю.

 

Відео 360

У понеділок вранці Євген уже був у школі, де йому сказали, що реактор згорів. У школі залишилася лише половина дітей. Жителі Чорнобиля масово виїхали ще минулої доби. Протягом трьох днів чоловіки працювали на ЧАЕС: гасили піском полум’я.

― Приїхав, ковиряюсь, коляску (мотоциклетну — ред.) готую й думаю: де ж я буду жити, як працювати буду, чим буду займатись. Я ж нікуди не поїду, мені нікуди було їхати.

Євген вирушив до Бородянки, де розташовувався Центр евакуації, та невдовзі повернуся додому. Каже, що розумів, що то не на день і не на два, а, швидше за все, назавжди.

7

Повернення

Коли Євген повернувся в Чорнобиль, всюди навколо ходили патрулі. Кілька разів доводилося хитрувати, щоби потрапити додому і глянути на оселю. У нього досі залишилися спеціальні штани, які він носив у ті дні: на штанях радіаційна пляма, яка не відмивається донині. Тому цей одяг стоїть у гаражі, змотаний у трубочку та загорнутий у папір.

Того ж року Євген познайомився з начальником Державної інспекції з експлуатації електричних станцій і мереж Миколою Істоміним, який узяв його на роботу в Чорнобилі: слюсарем із ремонту контрольно-вимірних приладів:

Мене хотіли майстром зробити, але я відмовився, я ж ці прибори вперше бачу. Ви мене звичайним слюсарем (візьміть — ред.). Хоч будь-ким, підмітати буду, але лиш би в Чорнобилі. Я дуже хотів у Чорнобиль повернутись, дуже хотів.

 

Він пропрацював там 20 років. Запрошували до відділу ядерної безпеки у філіал Курчатовського інституту, а потім і в Москву, та Євген вперто залишався у відділі дозиметрії в Чорнобилі. Протягом ще 15 років він носив на собі прилад для вимірювання радіації й шукав найбільш забруднені ділянки.

Сьогодні радіація видається йому не такою небезпечною, як понад 30 років тому. Два роки тому, на тридцяті роковини аварії на ЧАЕС, до самоселів неодноразово приїздили журналісти. Євген на власному прикладі переконував їх, що жити в зоні відчуження можна, адже він сам прожив там стільки часу. Харчувалися зі свого городу: помідори, картопля, цибуля. Заводили курей, мали з них яйця:

― Вижили? Вижили! Ніхто не захворів? Ніхто! Від радіації ніхто не помер? Ніхто. То треба зробити висновки якісь.

9

Євген переконаний, що секрету довголіття немає. Самосели живуть без стресу, на свіжому повітрі, їдять свої продукти з городу, отримують пенсію. Зізнається, що єдина проблема, яка може виникнути, — забути натопити хату:

Якби я одразу не повернувся, я б тоді давно зіграв у ящик. Я в Чорнобилі тільки хочу жити, більше ніде. Загалом, я вважаю, що в мене нині старість дуже хороша. Мене вже ніхто не мучить, не домагається, нічого не вимагає.

Ганна

Ганні Заворотній уже 84 роки. У її селі Куповатому сьогодні проживає 18 осіб. Колись перших повертанців тут було понад 30. А до аварії — близько тисячі мешканців. За межі населеного пункту Ганна виїжджає дуже рідко. Транспортного сполучення із селом немає.

Після аварії Ганна ще майже шість днів пробула в селі: ніхто не казав їй про вибух і радіацію. Вона тоді працювала в колгоспі на паях, коли прийшов голова сільської ради й повідомив про евакуацію. Ганна доволі спокійно згадує про виселення. Каже, що була метушня і важко було все залишати вдома:

― Головний агроном сказав собираться. Мовляв, Алєксєєвна, у вас же самі каліки: чоловік каліка, свекруха на мильницях, матка на кілку (з палицею — авт.). Собирайтеся, каже.

Після аварії її родину вивезли в село Копилів Макарівського району, де вони пробули літо. Працювали в тамтешньому колгоспі. Після цього переїхали в сусіднє Грузьке, де виділили хату: Ганна бідкається, що дали найнеобхідніше, а печі в будинку не було. Після зими вирішили повернутися:

― Тоді людей із 30 вернулося. Так вони взяли в Томашивці, тож, мабуть, Фастівський район. Так вони вже вимерли, синок мой, уже осталось 3 душі токо там, там на могилках усі в нас. А ті, шо остались у Грузькому, шо це я вибралась оттуда — усі на кийках (із палицями — авт.) А нам уже, наверно, бог дає, шо ми вдома.

12

Повернення

На городі картопля, морква, буряк, капуста, часник. Кукурудзу не саджає, бо дикі свині крадуть. Домашнього скоту в Ганни немає. Лише шість курей. Після смерті чоловіка — він був трактористом — вона працює на городі сама.

Щодватижні до села Куповате приїздить продуктова лавка родини Стукачів, які переїхали в зону з міста Ладижина, неподалік Вінниці.

Приводом для всього села зібратися разом стають і релігійні дати, і буденні: іменини, день народження, похорони. Хоча на сходинах у селі нечасто зустрінеш усіх жителів:

― Збираємось, збираємось. Скоко тут, сім душ чи п’ять. А те не хоче йти, а те больне, тоже кульгикає — які вже тут душі… Хоть би на могилки вже прибрали.

Раніше в селі співали традиційні пісні. Нещодавно ще був звичай кликати один одного на Великдень, на різдвяні свята співати. Ганна співає про наболіле:

 

Пасла коні по лану, ой і по діброві,
Попросилась ночувать, та й до вдові.
Ой, удова, удова, дай же коням сіна,
Сала дай тіки, я ще ж не косила.
Восемнадцята зима, як гарую я сама.

Ганна не зважає на радіацію. Для неї головним було повернутися додому:

Була радіація в 33 годі (1933 рік — авт.), як мене матка родила, так було мені. Двоє прийняла нас, а їсти не було, ото радіація. Я її не бачу той радіації. А як вона і є, так у мене зуб нема, я не вкусю.

Розповідає, що до неї часто навідуються її друзі, знайомі з усієї України, зокрема з Києва. Вона дякує їм за такі візити й запрошує приїздити ще, адже це дуже надихає.

Офіційний статус повертанцям Україна надала за кілька років після здобуття незалежності, назвавши корінне населення зони відчуження, яке повернулося до рідних домівок після аварії, самоселами. Ще в 1990 роках газифікували місцевість, дали електроенергію та постачають продукти.

Катастрофа 1986 року — перша подібна у світі. Явище самоселів унікальне, як і те, що стільки людей дивом живуть майже біля епіцентру забруднення вже стільки років. Саме тому про жителів зони зняли безліч фільмів, написали безліч книг: як українських, так і іноземних. Самі ж вони щасливі, що повернулися додому. А вдома, як відомо, і стіни лікують.

 

Як ми знімали

Над матеріалом працювалиАвторка:Валерія ДіденкоАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаФотограф:Тарас КовальчукФотограф:Матеуш БайОператор:Лесик ЯкимчукОператор:Павло ПашкоМонтажер:Микола НосокРежисер:Микола НосокПродюсерка:Наталка ПанченкоТранскрибатори:Марія Фариняк, Катерина Ріжко

26 Квітня 2018 16:59