Почуйте голос Маріуполя. Христина

Share this...
Facebook
Twitter

«Почуйте голос Маріуполя» — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Ми продовжуємо серію розмовою з Христиною, яка разом з чоловіком та собакою виїхала з міста 15 березня. Спершу вони оселилися у дачному будинку на Білосарайській косі (33 км від Маріуполя), проте після приходу «ДНР»-івців на косу родина вирішила їхати далі.

Христина — львів’янка. Вона народилася і виросла на Галичині, багато мандрувала Україною і випадково знайшла собі новий дім. Спершу Христина закохалась у Маріуполь, а потім і в місцевого чоловіка, з яким одружилася. Подружжя завело блакитноокого хаскі та мріяло про спокійне життя у місті, що стрімко розвивалося — рівно до 24 лютого. А далі — блокада, обстріли, укриття, збори наплічників за лічені хвилини, блокпости. І дорога до безпечного місця, довжиною у тисячу кілометрів, яка зайняла у пари два тижні. Дівчина вірить, що невдовзі все одно зможе повернутися до втраченого дому, до Маріуполя, щоб допомагати його відбудовувати після перемоги.

— Я народилась у Львові, але з дитинства постійно подорожувала. Тож якось вирішила з’їздити до Маріуполя. Це було у жовтні 2018 року. Коли я їхала туди, не знала, що там є море! Уявляла, що там завод і кілька багатоповерхівок, у яких живуть люди, які працюють на заводі. Натомість приїхала, закохалася і залишилась. Я побула там один день, після чого повернулася додому, зібрала всі речі і переїхала буквально через тиждень-два.

Маріуполь — молодий. Він постійно розвивається. Місто з кожним днем стає кращим. У Маріуполі стараються, щоб це було місто для людей і про людей. Докладається багато зусиль для того, щоб це було туристичне місто і щоб люди туди приїжджали знову і знову, щоб побачили цю красу на власні очі. Коли я побачила план розвитку міста на подальші роки, твердо вирішила, що наступні п’ять років хочу залишитися тут. Бо плани були просто прекрасні. Місто мало бути просто цукерочкою.

24 лютого ми з чоловіком їхали поїздом із Одеси до Маріуполя. Нас зупинили о восьмій ранку, сказали: поїзд далі не їде, бо почалась війна. Нам дали вибір: або своїм ходом добиратися далі до міста, або автобусом їхати в Пологи і вже звідти евакуюватися. Ми зразу сказали, що ми точно їдемо в Маріуполь, оскільки там ми на друзів залишили свого собаку.

Коли в місті відключили світло, тепло та воду, ми одразу переїхали в коридор. Перенесли туди все необхідне, облаштували житловий простір і практично не виходили навіть в кімнати. Хіба що, як було зовсім тихо, то могли забігти на кухню та взяти щось перекусити.

Ми були абсолютно ізольовані. Десь до четвертого числа ще павербанк якось підзарядив телефон, тож можна було попробувати ловити зв’язок, але далі вишки вже не працювали. Тому в нас зв’язку, в принципі, взагалі не було. Я найбільше переживала за тих, хто переживає за нас. Тому що, перебуваючи вдома, я знаю, що в мене мінімальна, але якась безпека є. Але повідомити родичам та друзям про те, що я жива, у мене не було можливості. Тому усе, що вони могли на той момент робити, — це моніторити, чи немає моєї адреси в попаданнях.

Ми виїхали з Маріуполя 15 березня. Зранку до нас прибіг сусід і почав наводити кіпіш: «Чого ви не виїжджаєте? Там є коридор!» Тож ми зібралися буквально за лічені хвилини. Виїхали двома машинами: сусід, чотири людини в його авто і ще шість пасажирів у другій машині. У такому складі ми рушили на Білосарайську косу на дачу (за 29 км від Маріуполя. — ред.).

Коли врешті приїхали на косу, памʼятаю, я почала плакати. Від радості. Мій чоловік вийшов з машини і каже: «О, наш прапор, добре». І видихнув. Перші дні на косі були взагалі, як манна з неба, тому що ми попали в цивілізацію, де лампочка світиться, де батареї можуть бути гарячими і де ти можеш в розетку вставити вилку і зарядити телефон. Або поставити чайник, щоб закип’ятити воду — і тобі для цього навіть не потрібен мангал!

«ДНР»-івці зайшли на косу на третій день нашого перебування там. Це був ранок, десь 8—9-та година. Ми вийшли в котельню, щоб досипати вугілля, перекурити і розібратися, які ж плани на сьогодні та що робитимемо далі. Наші дівчата тоді пішли в магазин. Приходять і кажуть, що на маяку, який стоїть неподалік від нас, де прапор був — прапора нема. Його зняли. Тоді в мене почалася істерика.

Десь через тиждень «ДНР»-івці почали пропускати машини з хлібом. Я бачила, як люди радіють: «Ми купили хліб, це ж класно! Буханочка хліба — вона пахне, вона м’якенька!» Я дивилась на них і розуміла, що це зараз просто подачка, щоби люди їх приймали по-доброму. Вони ще ходили в магазини й казали місцевим, що, якщо ви хочете торгувати, ми вам налагодимо поставки, але вам треба перейти на рублі та встановити термінали, підв’язані до Росії. І тоді я заявила, що все — беремо першу ж машину, яку знайдемо, і їдемо звідси.

Нам підказали контакти одного чоловіка — водія, який живе чи то на косі, чи то в Мелекіному. Словом, десь неподалік. І він готовий їхати за гроші. Коли ми йому подзвонили, він погодився, сказав, що з собакою можна. А ще додав, що з нас буде три тисячі за дорогу до Бердянська. Ми такі: «Що?!» Питаємо: «А якщо в нас немає готівки, чи можемо ми карткою розрахуватись?» — «Можна, але ще плюс 25%». Це просто здирництво. Але в нас не було вибору.

Коли ми приїхали в Бердянськ, перше, що зробили — зайшли в спорткомплекс і записалися в чергу, здається, на 134-й чи 136-й автобус. Але, коли вийшли на вулицю, до нас під’їхав волонтер і сказав: «Якщо хочете їхати, сідайте до мене в машину — відвезу до кільцевої за містом. А там вже пересядете на автобус і поїдете далі». Так ми попали без черги.

Перед блокпостами мій чоловік сказав, щоб я українською навіть не пікала, доки не потрапимо на підконтрольну територію. Це був відрізок шляху, де я реально боялася говорити своєю мовою. Був страх спровокувати їх. Коли ми приїхали до останнього блокпоста перед Василівкою, водій зайшов усередину автобуса і повідомив, що сьогодні ночуємо тут, тому що блокпост вже не працює і не пропускає. Так всі автобуси запаркувалися на розбитій заправці. Спали прямо в автобусі: хто де встиг присісти. На ранок, близько 8-ї години, всі автобуси зібралися в колону. Але нас знову зупинили, сказали, що не пропускають. Ми такі: «Як це?» А вони кажуть, що хочуть, аби їм дали бензовоз в обмін на те, що вони нас пропустили. Життя людей — за пальне.

Зараз я у Львові, в безпеці. Але я ніколи не думала, що буду боятися звуку літака. Сьогодні почула, як він приземлявся, — мене перетрясло, зразу виступили сльози. Бо в той момент ти не розумієш, що відбувається. Думаєш, невже воно прийшло сюди?!

Але тим не менш, я вважаю, що я нічого не пережила. Відчуваю, що вийшла сухою з води. На мене щоразу накочується почуття провини, коли бачу те, що сталося в Бучі, в Ірпені. Під час блокади у Маріуполі я готувала з сусідами в казані, збирала дощову воду, топила сніг, гуляла з собакою, сиділа і слухала, як десь падають снаряди поряд. А тим часом воно падало на людей. А я, сидячи в коридорі вдома, не знала, що насправді відбувається навколо. Лише через два дні після того, як я виїхала з Маріуполя і ввімкнула інтернет, я побачила, звідки я виїхала.

Двоюрідний брат мого чоловіка розповідав, як в нього на очах танк переїхав людей, ну, майже мертвих людей, які ще сіпалися, але після танку від них нічого вже не лишилось. Ще він бачив знищені будинки його друзів. Бачив, як прилітає, як будинок розлітається. Він ходив по лікарнях і шукав свого друга. Він бачив всіх цих понівечених людей.

Зараз я хочу волонтерити та допомагати іншим. Ми ходили на залізничний вокзал, питали, чим можемо бути корисними. Але, коли ти кажеш, що приїхав з Маріуполя, тобі відповідають: «Ми в першу чергу усе для вас зробимо, сядьте і відпочиньте». А ти сідаєш і розумієш, що ти не можеш відпочити. Тобі треба заземлитися. Ти потребуєш буденності й рутини. Зрештою ми знайшли штаб волонтерської сотні. Там нам сказали, що можемо записатися до їхніх лав, щоб надалі на вокзалі координувати людей, підказувати, куди та як добратися та куди звернутися по допомогу.

Мій дім — в Маріуполі. Як тільки я починаю думати про нього, перша думка: мій дім втрачено. Я досі сподіваюся, що повернусь туди. Але це буде вже не те місто, в якому жила і в якому любила. Там буде просто рівна земля. Все треба буде починати з нуля. Це вже не буде мій Маріуполь. Це буде просто спогад, який тебе мучить.

Найкрасивіша картинка, яку я уявляю, згадуючи Маріуполь, — це панорамний вид на місто з водонапірної вежі. Звідти видно і лівий берег, і «Ілліча», і центральний район, і море, і драмтеатр. Там видно все.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Ксенія Чикунова

Авторка,

Звукорежисерка:

Катя Полівчак

Редакторка,

Інтерв’юерка:

Христина Кулаковська

Коректорка:

Ольга Щербак

Графічна дизайнерка:

Мар'яна Микитюк

Транскрибатор:

Віктор Перфецький

Олександр Кухарчук

Тарас Березюк

Роман Ажнюк

Транскрибаторка:

Аміна Лікар

Марія Петренко

Анна Ємельянова

Діана Стукан

Юлія Купріянчик

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик