Share this...
Facebook
Twitter

«Почуйте голос Маріуполя» — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Ми продовжуємо серію розмовою з Кирилом, який допомагав надавати противірусну терапію ВІЛ-інфікованим пацієнтам у небезпечних умовах.

Кирило — корінний маріуполець. За освітою він судноводій на морських та річних шляхах. За покликанням — ЛГБТ-активіст та менеджер проєкту у сфері громадського здоров’я за напрямом профілактики ВІЛ. Разом із лікарем-інфекціоністом Кирилу вдалось під обстрілами вивезти важливі препарати із ВІЛ-центру, організувати у лікаря вдома пункт видачі ліків та облаштувати у власному офісі прихисток для 12 людей. 16 березня Кирило був змушений евакуюватись із Маріуполя, щоб зберегти своє життя. Зараз він перебуває на Заході України, в безпеці.

— Я виїхав з міста на шостий день авіабомбардувань. Це був жах. Я вперше побачив труп біля свого під’їзду. Сусіди просто накрили людину пластиковим пакетом і акуратно поклали тіло прямо навпроти під’їзду. І при цьому люди не те, щоб його ігнорували, — це було зроблено з повагою до людини. Але більше нічого зробити вони не могли. І от ти бачиш, як поруч із тілом стоять люди, бавляться діти. Усі роблять їжу, варять чай. Намагаються виживати.

Щодня я виходив з собакою надвір. Це дуже дивні відчуття: йдеш і розумієш, що ранкова прогулянка кардинально відрізняється від вечірньої. Місто інше. Десь там у балкон попали, десь там ще щось трапилось. Це був просто тотальний хаос. Ніяких правил, ніяких законів, нічого не працювало. Ти йдеш по вулиці, а в цей час люди ломом ламають кіоски, аби дістати бодай щось поїсти. Викликати поліцію, швидку чи пожежників змоги не було. Якщо потребували медичної допомоги, єдиний шанс — зупинити швидку, яка проїжджає повз, та попросити забрати людину. Також ми не могли сповістити про пожежу. Пам’ятаю, недалеко від нас був «Порт-сіті». Одного дня в нього було пряме попадання. Влучили також і в житловий будинок, який стояв поруч. Він палав три дні: ніхто не гасив, бо не було кому.

Моя робота закінчилась 28 лютого. На початку я ще працював у ГО «Істок» менеджером проєкту HealthLink за напрямком «профілактика ВІЛ та ІПСШ для ЧЗЧ» (ІПСШ — інфекції, що передаються статевим шляхом, ЧЗЧ — чоловіки, що мають секс із чоловіками). Ми співпрацювали з 17-ма лікарнями в області: боролися за систематизацію ВІЛ-пацієнтів, надавали консультації, розповсюджували оральні тести. Вчили людей дбати про своє здоров’я.

Пізніше зі мною звʼязалась лікар-спеціаліст з нашого військового медцентру. Сказала, що потрібно привезти препарати, бо по Лівобережжю тоді вже були відчутні обстріли. Спершу ми знайшли машину, але водій не згодився їхати. Тож я прийняв рішення, що поїду на своїй автівці. Ми вивезли майже все, що було в лікарні. Сповістили про це у месенджерах, вказали адресу, де лікарка надалі видавала пацієнтам препарати. Але, на жаль, 2 березня практично зник звʼязок. Тому тих, хто зміг прийти по препарати, було дуже мало.

На обліку в Маріуполі стояло десь трохи більше чотирьох тисяч людей, які потребували цих ліків. Йдеться про противірусну терапію, яку потребують ВІЛ-інфіковані, аби мати змогу нормально жити. Ці препарати блокують розмороження вірусу. Ми намагались зробити хоч щось, аби люди могли їх отримати. За цей час за препаратами прийшли близько 50-100 людей.

Вдома було небезпечно залишатися, тому ми переїхали до мене на роботу. Це був центральний район міста, поблизу парку — Міського саду. Зі мною одразу переїхала моя мачуха зі своїм сином. А також іще моя хрещена мати та її куми з дітьми та онуками. Усього нас було дванадцятеро і дві собаки. Коли ми перевозили туди речі, я забув собачий корм, тож мусив ще раз повернутися додому. На той час я вже три доби не бачив свого хлопця. Ми ніяк не могли зв’язатися один з одним. Він тиждень ночував із волонтерами в БСМП (БСМП — Больница скорой медицинской помощи). Я зустрів його у нас в квартирі: через комендантську годину він залишився там на ніч. Я забрав його звідти, відтоді він вже був з нами весь час. Нам пощастило, що ми прийняли рішення переїхати того дня, бо наступного дня будинок вже був розтрощений.

У мирний час у цьому офісі, де я працював, була кімната-антистрес, де ми били посуд, коли комусь треба було скинути емоції. А під час війни ми цим посудом затикали дірки в підлозі, щоб вирівняти її і не зламати ноги. Там навіть були вікна, але замість скла — порвана плівка. Ще в нас був настінний термометр. Він показував у кімнаті +7°C, а в підвалі, напевно, ще менше.

Пізніше у будинок, де ми жили, влучив снаряд. Він залишив дірку в стіні. Я саме заходив всередину. Мене сильно штовхнуло і знесло цією хвилею. У той день я дуже сварився з тими, хто жив із нами в офісі, бо вони дозволяли дітям виходити просто на подвір’я гуляти. Я розумію, що їм нудно та немає чим себе зайняти. Але я намагався пояснити, що невідомо, коли у наш будинок знову прилетить. Намагатися втекти, швидко заскочити і сховатися — це так не працює. Снаряд швидший, ніж дитина чи будь-хто з нас.

Я чув багато від мого хлопця та друга, які працювали та волонтерили в лікарні, про те, яких людей туди привозили. Пошматовані діти, травматичні ампутації. Люди помирали просто на носилках. Діти помирали. Лікарня працювала на генераторах, світло вмикали лише на дві години. Навіть намагалися один раз робити пряме переливання крові, але нічого не вийшло. Жінка померла. Оперували під ліхтариками. Мій хлопець іноді брав з дому мій USB-ліхтарик, який під’єднувався через павербанк, аби мати там бодай якесь світло. Тому я був дуже напружений через те, що ці люди так зухвало ставилися до безпеки своїх дітей.

Чотирнадцятого ввечері ми колективно приймали рішення: їдемо чи ні. Тоді не було погоджено ніяких гуманітарних зелених коридорів. Міська рада повідомляла про те, що їхати можна лише на свій страх і ризик: ніякого супроводу не буде. Ми зібрались і поїхали. Я встиг збігати до лікарки, з якою ми вивозили медикаменти, і запропонував їй їхати з нами. Так в машині їхали я, мій хлопець, наш собака, моя мачуха, її син-підліток, лікарка, її донька та кішка у переносці.

Зараз я у Чернівцях. Приходить якесь розуміння того, через що нам довелося пройти. Часом складно повірити в те, що відбувалося. Навіть є якесь відчуття, знаєте, як синдром врятованого, вцілілого. Я розумію, що мені пощастило набагато більше, ніж моїм знайомим, друзям. Я знаю про випадки, де й хто точно не вижив. Ще багато людей, з якими досі немає зв’язку. Незрозуміло, живі вони чи ні. Але зараз я вже встиг видихнути. І тепер відчуваю, що маю можливість та ресурси допомагати іншим. Зараз в Чернівцях ми з колегами будемо робити пункт медико-соціальної допомоги. Вже знайшли приміщення. На даний момент йдуть невеликі будівельні роботи, аби все це облаштувати.

Я не можу їм цього пробачити. В мене відібрали дім. Моє звичайне життя зруйноване. Я не знаю, що з моїми близькими та знайомими. Я не дуже переймаюсь за якісь матеріальні штуки, як от квартиру чи ще щось. Авжеж, це неприємно. Я не знаю, де мені жити і що робити далі. Коли я натрапляю на кадри із тим, що відбувається зараз в Маріуполі, мені боляче. Я не знаю, як на це реагувати.

Багато росіян виходили на мітинги, намагались щось робити. Але вони виходили не за Україну, не за нас. Вони виходили за себе. Вони не хочуть цих санкцій, не хочуть того, шо буде відбуватися з ними. Усе це наслідки того, що вони допускали у своїй країні багато років.

Я дуже переймаюсь тим, щоб у нас не було так, як стало у Білорусі, коли просто вся нація не знає рідної мови, не знає рідної історії, і це просто, жах. Я розумію, що кожен має обирати ту мову спілкування, яка комфортніша саме для нього, але для мене неприпустимо, аби не знати рідної мови. Мій шлях переходу на українську почався з 2012 року, коли я вперше потрапив до Львова. Це сталось через усвідомлення себе як українця. Поступово, з 2015 чи 2016-го, у заявах, дописах у соціальних мережах, офіційних промовах я виступав українською, але на побутовому рівні спілкувався російською. Зараз я тотально та безперечно говорю українською через ситуацію, яка коїться з нашою країною, це мій свідомий вибір. Як писав Олесь Гончар, що людина, яка не має поваги до своєї мови, не може викликати поваги до себе.

У день нашої перемоги буде велике свято, яке ні Україна, ні Європа, ні весь інший світ не забудуть ніколи. Але також — великий траур через розуміння того, скільки людей ми втратили, скільки міст зруйновано, скільки людей отримали інвалідність. Сьогодні наша країна стала країною волонтерів. Країною підтримки та допомоги, де немає чужих, де всі свої. Я сподіваюсь, що з такою мотивацією, люттю та ненавистю до цього фашистського режиму ми не можемо не перемогти. Росія зможе виграти цю війну лише в одному випадку: якщо вони знищать просто усіх українців, до останнього.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка,

Інтерв’юерка:

Ксенія Чикунова

Авторка,

Звукорежисерка:

Катя Полівчак

Редакторка:

Христина Кулаковська

Коректорка:

Ольга Щербак

Графічна дизайнерка:

Мар'яна Микитюк

Транскрибатор:

Роман Ажнюк

Тарас Березюк

Транскрибаторка:

Анна Лукасевич

Діана Стукан

Анна Ємельянова

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик