Почуйте голос Маріуполя. Олександр

Share this...
Facebook
Twitter

«Почуйте голос Маріуполя» — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Ми продовжуємо серію розмовою з Олександром, який працював в операційному відділенні Маріупольської обласної лікарні, рятуючи життя маріупольців та українських військових, які постраждали внаслідок обстрілів міста російськими окупантами.

Олександр працює лікарем-анестезіологом вже одинадцять років. Увесь цей час чоловік прожив у Маріуполі, де народився. Там він мав дім, сім’ю, улюблену роботу та планував провести усе своє життя. Після вторгнення російських військ чоловік вийшов на чергування в лікарню, де і вдень і вночі працював в операційній упродовж більше ніж двох тижнів. Серед поранених, яким Олександр надавав допомогу, були також вагітні жінки, поранені внаслідок влучення російських бомб у пологовий будинок 9 березня.

— Двадцять четвертого лютого я був із дружиною в Буковелі. Прочитавши новини, одразу вирішили їхати назад до Маріуполя, адже там — праця, лікарня, родичі. 25-го числа, о другій після обіду ми вже були вдома. Наступного дня я пішов до лікарні, де відтоді фактично 24/7 був до 15 березня.

Загалом моя робота йшла в більш-менш нормальному ритмі, якщо не зважати на велику кількість поранених (як цивільних, так і військових), яких до нас привозили. Зі світлом все було гаразд, тому що в лікарнях, як правило, є дизельні генератори. Тому в операційному блоці вся апаратура працювала. Найбільшою проблемою, з якою ми стикнулися на початках, це, напевно, були погодні умови. Більшість вікон були зруйновані, ми їх заклеювали плівкою та картоном. Тож було дуже холодно, тепла ніякого не було у лікарні. Другого березня, коли зник зв’язок, стало вже дуже погано. Крім того, що не було можливості зв’язатися з сім’єю й дізнатися, чи в них все гаразд, почалися проблеми зі швидкими допомогами. Люди не могли їх викликати, тому екіпажі карет швидкої розділили місто на сектори і патрулювали в пошуках поранених чи тих, хто потребував транспортування до лікарень.

Перебуваючи на чергуванні, з дружиною та дитиною я практично не комунікував. Раз на три-чотири дні, коли обстріли трохи вщухали, я біг додому. Це приблизно кілометр-півтора від лікарні. Прийду, поцілую — і назад.

До нас постійно приходили люди зі зруйнованих будівель, ховалися від обстрілів. Вода, яку у перші дні волонтери привозили до лікарні, також була у їхньому користуванні, як і їжа. Спочатку було не дуже багато людей, може, близько 50—60. Але згодом обстріли у місті посилилися, з кожним днем кількість зруйнованих домівок збільшувалася, відповідно, і людей ставало більше.

Щодня у нас оперували не менше 20-ти поранених. Були також дні, коли кількість операцій доходила до 30-ти. Але це були не всі поранені, а лише ті, котрі потребували операції з наркозом. Значно більшій кількості людей надавали допомогу у приймальному відділенні та в малих операційних без анестезіологів.

Упродовж цих днів у лікарні працювали хірурги, травматологи, гінекологи, урологи, рентгенологи та лаборанти. Думаю, це 70—80 медичних працівників, може, навіть більше. Ми всі розуміли, що війна надворі, ми маємо допомагати людям. Інших задач перед нами не стояло. Ми всі усвідомлювали: якщо ми не будемо цього робити, то ніхто інший не зможе їм допомогти.

Найбільш шокуючим був артобстріл пологового. Тоді до нас привезли декількох поранених вагітних. Серед них — жінка, яка була потім у всіх ЗМІ. Вона загинула, на жаль, разом із дитиною. Ми допомагали, намагались допомогти їй. У неї був повністю роздроблений таз, ампутована травматична права нижня кінцівка та рана внизу живота. Я проводив наркоз, а хірурги робили кесарів розтин. За протоколом спершу треба робити його і намагатися врятувати дитину, але після розтину дитина була вже без ознак життя. З моменту, як цю жінку привезли в лікарню до констатації смерті пройшло, напевно, години дві-три, не більше. На жаль, я не знаю, як її звали. Її стан був дуже важкий. Вона не змогла назвати своє ім’я, а поруч із нею нікого не було: ані родичів, ані знайомих. Тому вона так і пройшла: невідома жінка приблизно 35-ти років.

Була ще одна історія. Жінка років 70-ти. Вона потрапила під обстріл у Черемушках. Отримала поранення нижньої кінцівки. Вона декілька кілометрів повзла до цивілізації, до дороги, по морозу. Там її серед ночі підібрали українські військові та транспортували до нашої лікарні. Вона була уся мокра й холодна. Кінцівку не вдалося врятувати — її ампутували. З цією жінкою все добре, вона вижила. Але втратила домівку і ногу.

Дванадцятого березня нашу лікарню захопили російські військові. У той момент я був в операційній, ми робили кесарів розтин. На якомусь етапі зайшли наші колеги і сказали, що тільки що приходили російські військові. Розповіли, що усіх поставили до стіни та змусили роздягнутися, щоб перевірити, чи немає татуювань та слідів від рушниць — синців на плечах. Відтоді до 15 березня я був, можна сказати, в заручниках. Ми щодня питали у російських військових: «Чи можемо ми піти з лікарні додому?» На що вони відповідали: «Так, звісно, можете, але немає ніяких гарантій, що вас не розстріляють дорогою».

Увесь цей час вони безперервно обстрілювали будинки з танків і БТР-ів, які завезли і поставили в нас на подвір’ї. На питання «Чому ви так робите?» казали: «Там можуть бути позиції українських військових. Ми їх там знешкоджуємо». Вони просто прикривалися лікарнею, бо розуміли, що українські військові не будуть стріляти по них. Починаючи з 13-го числа, вони приводили усіх людей, які знаходилися у підвалах цих зруйнованих будівель, до лікарні. Сотні людей. Всі поверхи нашої восьмиповерхової лікарні були забиті цивільними людьми, серед яких було багато поранених. Ці люди запитували у солдатів: «Навіщо ви це робите?» На що вони відповідали своїми заученими штампами: «Ми визволяємо вас від нацистів».

З усіх тих російських військових, котрі були у нашій лікарні (вдень їх було десь приблизно 50—60, а вночі сходилося 200—300, не менше), я думаю, не більше 10—15 % були кадровими військовими, решта — непрофесійні молоді хлопці або, навпаки, старі чоловіки. З одним 19-річним юнаком ми трохи поспілкувалися. Він був з якогось маленького містечка з-під Донецька. Казав, що йшов за хлібом, коли раптом під’їхав бобік. Його забрали, одягли форму, дали рушницю і сказали: «В Маріуполь». Поставили охороняти одне із відділень. Також був дядько-денеерівець, також десь з-під Донецька. Сантехнік. Історія така ж: запакували в машину, дали форму, зброю та відправили на передову.

Зранку 15 березня я ходив слухав і дивився діточок цивільних, котрі переховувалися в нашій лікарні. На той момент ми з іншими лікарями вже прийняли тверде рішення, що треба тікати. Якщо перші дні, як я казав, ми робили там 20—30 операцій на день, то останні дні, з 12-го числа, було 3—5 (максимум 7) операцій на добу. Тому ми розуміли, що перебувати у лікарні практично немає сенсу нам як лікарям. І ми вирішили тікати за будь-яких умов, незважаючи на те, що російські військові погрожували нам. Того дня, десь об 11-й чи 12-й годині, ми дочекалися, коли на територію лікарні приїде машина з водою і машина з їжею. У цей момент завжди починалася метушня: багато цивільних прибігали за водою та їжею. У цей самий момент ми просто вийшли з лікарні і побігли додому. Нас було семеро. Ми розбилися на дві групи. Першими вийшли два лікарі. За ними — мама одного з них, яка також перебувала у лікарні, і брат цього лікаря, який волонтерив і допомагав там, де була потрібна фізична сила. Через хвилин 15—20 пішла друга група: я, ще один лікар-нейрохірург і санітарочка. Дорогою ми бачили багато могилок у дворах і згорілі танки з літерою «Z».

Зранку 17 березня, перш ніж виїхати з Маріуполя, я вирішив з’їздити до батька. Він жив в іншому районі. У нього вдома перебувала ще моя сестра з чоловіком та дитиною, а також цивільна батькова дружина. Дорогою російські військові обстріляли мою автівку. Сліди від куль залишилися на капоті. Я приїхав до батька, але, на жаль, не застав його вдома. Тоді він був у лікарні. Він — хронічний пацієнт, потребував кожні два дні проходити процедури. За тиждень після цього батько помер — у лікарні не стало доступу до діалізу.

Ми виїхали у напрямку Запоріжжя. На виїзді з Маріуполя була довга черга з автівок. Ми простояли там близько години. Російські військові перевіряли наші паспорти, документи на автівку, багаж. Але поверхнево, скажімо так. Бо в цей момент на блокпосту було багато журналістів, які знімали відео. Тож на картинку всі були дуже чемні. Журналісти були різні. Був представник Deutsche Welle. І були також журналісти російські. В них на грудях був напис «Press» і на руках нашивки — або російські, або денеерівські.

На одному з блокпостів військові запитали: «Що у вас є?», а я кажу: «Мило!» А вони: «Давай!» Так віддав їм мило, шампунь і поїхав далі. Телефон не перевіряли. Пощастило. Я все тотально почистив, звісно. Всю галерею, чати — все повидаляв. Ми їхали колоною з трьох автівок, в першій машині був я з родиною, у другій — мій колега-нейрохірург з жінкою, також медиком, патологоанатомом, і дітьми, і третя автівка — це батьки жінки нейрохірурга. Ми дуже переживали, що нас можуть розвернути назад, оскільки ми медики. Але вирішили не брехати, домовилися: якщо будуть питати, хто ти, відповідати чесно. Тому що всі розуміли, до чого може призвести брехня. Якщо дізнаються — проблем буде значно більше.

Моя мати була медиком, лікарем-терапевтом, а батько — лікарем-анестезіологом. Тому з самого дитинства я розумів, що ніякого іншого шляху в мене немає — лише медицина. У 2009 році я закінчив університет, два роки інтернатури, і починаючи з 2011 року я сертифікований лікар-анестезіолог. Виходить, у цій професії я вже 11 років. Увесь цей час я жив і працював у рідному Маріуполі. Ми з дружиною ніколи не думали переїжджати кудись звідти, тому що дуже любили своє місто. Там народилися і я, і вона, і наша дитина. Все наше життя було в Маріуполі.

Після короткої зупинки в Запоріжжі родина Олександра перебралася на Захід України, до Львова. Але через стрес та страх постійних повітряних тривог вони вирішили їхати далі. Спершу родина переїхала до Польщі, згодом — до Німеччини. Олександр не є військовозобов’язаним, оскільки знятий з військового обліку за станом здоров’я через проблеми з хребтом. Тож зараз чоловік охороняє спокій своєї родини за кордоном.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Ксенія Чикунова

Авторка,

Звукорежисерка:

Катя Полівчак

Інтерв’юерка,

Редакторка:

Христина Кулаковська

Коректорка:

Ольга Щербак

Транскрибатор:

Олександр Кухарчук

Роман Ажнюк

Транскрибаторка:

Юлія Купріянчик

Анастасія Сєрікова

Графічна дизайнерка:

Мар'яна Микитюк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик