Опір Запоріжжя: евакуація людей, небезпеки й радості «волонтерки»

Share this...
Facebook
Twitter

Запоріжжя — велике українське місто, яке окупанти продовжують обстрілювати. За словами речників регіональних Сил оборони, російські військові мають надто мізерні шанси прорватися на Запорізькому напрямку. Певно, через це ворог так хоче дошкулити українцям постійними атаками, сподіваючись деморалізувати тамтешнє населення. Проте загарбникам не вдасться скорити Запоріжжя, гартоване козацькою історією і трудолюбивим духом одного з найбільших промислових центрів України.

Повномасштабна війна згуртувала жителів Запоріжжя як ніколи. Раніше ми вже розповідали про те, як вони розгорнули культурно-інформаційний фронт або ж поставили своє звичне життя на паузу та приєдналися до лав ЗСУ, щоб боронити рідний край. У цьому матеріалі ділимося історією тих, хто взявся допомагати ще й людям з інших міст, які армія РФ хотіла знищити.

Телеведучий і диджей Денис Мінін із початком повномасштабної війни разом з іншими волонтерами організував евакуацію людей із Маріуполя та Запоріжжя. До середини лютого 2023 року його команда вивезла понад 5 тис. людей та близько 530 тварин до відносно безпечних регіонів України. Зараз Денис допомагає українцям виїжджати із Запоріжжя в Черкаси й Київ. У жовтні 2022 року їхній склад у Запоріжжі знищила російська ракета, але команда й надалі продовжує шукати можливості, щоб урятувати якомога більше людей. На окуповану територію їздити все важче, тому частину ресурсів волонтери передали дружньому БФ «Єдина ціль», який евакуйовує українців зі звільнених населених пунктів Слобожанщини та лівобережної Таврії. Кожен виїзд волонтерів — це ризик для команди Дениса, але вони все одно не зупиняються і продовжують допомагати іншим.

Денис. Евакуація людей із Маріуполя

Повномасштабний напад Росії застав Дениса в Києві, де він тоді працював. Журналісту запропонували брати участь в єдиному телемарафоні новин, але він відмовився — вирішив їхати в Одесу й вивозити закордон дружину та маленьку доньку. Після того, як це вдалося, вже було не до марафону. Денис зрозумів, що він більш потрібен в іншому місці — в рідному Маріуполі, звідки хотів вивезти своїх батьків.

Телемарафон
Багатогодинна або багатоденна телевізійна безперервна трансляція з благодійною, політичною або іншою метою. Український інформаційний телемарафон «Єдині новини» почав мовлення з 26 лютого 2022 року для оперативного висвітлення новин і запобігання російській пропаганді.

Із самого початку, коли була змога потрапити в Маріуполь, Денис шукав інформацію в різних каналах у телеграмі. Там можна було дізнатися про стан справ на районах, кількість людей у будинках тощо. Також шукав будинок своїх батьків на різних відео, які були доступні: збільшував зображення та вираховував, де був «приліт». Мав надію, якщо житло ціле, то й батьки живі і все добре.

Спочатку журналіст подавав заявки на евакуацію, але згодом вирішив самостійно шукати можливість врятувати рідних. Почав із підбору транспорту в Запоріжжі. Найбільше допоміг телеграм-канал «В Мариуполь из Запорожья». Згодом Денис і сам почав писати туди, щоб допомогти виїхати іншим. Каже, що евакуювати людей із Маріуполя можна було двома способами. Перший — на власній автівці в колоні, яку організовували інші волонтери, другий — на волонтерському авто, коли хтось із волонтерів їде в цей населений пункт.

— Я актуалізував маршрути, які є, які з них безпечні. Попереджав, як себе вести під час обстрілів. Ми все це узгоджували із Запорізькою військовою адміністрацією задля того, щоб автівки якнайшвидше пропускали на наших блокпостах.

Денис намагався висвітлювати корисну інформацію, а люди почали запитувати номер його банківської картки, щоб якось допомогти. Казали, що хочуть перерахувати кошти, щоб журналіст купив волонтерську машину для евакуації людей. Спочатку він вагався, чи брати гроші, адже це велика відповідальність. Але коли отримав на рахунок 20 тисяч євро, остаточно зрозумів, що це хороша можливість допомагати — купив чотири буси, й так розпочалася його велика історія евакуації:

— Один раз мені написав хлопець: «Дружина побачила тебе в інстаграмі. Що тобі треба?». Я кажу: «Та транспорт шукаємо, якщо у вас є, то навіть гроші мені не треба, можете дати нам машину — і ми на ній поїдем». Він каже: «Та ні, скільки треба?». Я відписую: «150–170 тисяч [гривень] застави за бус, 20 тисяч [гривень] за місяць користування». Все, він мені переказує на картку.

На початку цієї волонтерської місії Денису пропонували різні суми, щоб він забрав людей із Маріуполя:

— Кажуть: «Вивезіть мою маму, і я вам перекажу 10 тисяч доларів. Я от зараз в Ізраїлі, ось мій банківський рахунок». Я кажу: «Мені не потрібно, я не можу обіцяти, що вивезу вашу маму». Або кажуть: «Я вам допоможу донатом, а ви заберіть мого близького». Я відразу казав: «Ні, я не можу з вас узяти гроші й пообіцяти, що ми обов’язково заберемо близьку вам людину».

Денис вважає, що в такій справі не може бути жодних гарантій, адже кожен виїзд — як би іронічно це не звучало, нагадує російську рулетку. Під час таких рятувальних рейсів російські військові відібрали в них шість автобусів вартістю понад 30 тисяч доларів. Якось їхню водійку звинуватили в диверсії, бо їм чомусь видалася підозрілою довіреність на авто, виписана на її ім’я. Бували й більш прикрі випадки, наприклад, тоді, коли окупанти затримали одного з водіїв у селищі Нікольське.

До самої поїздки теж треба ретельно готуватися: перевірити технічний стан автівки, обрати водія, проінструктувати його, підготувати документи, завантажити машину гуманітарною допомогою, домовитися про заправку, обговорити маршрути й тільки тоді їхати.

Волонтерська команда

Водіями для евакуації зголошуються бути зовсім різні люди: наприклад, один чоловік раніше воював у Донецькому аеропорту й дуже хотів допомагати, бо знав, що вміє це робити. Інша водійка «просто засиділася вдома й хотіла робити хоч щось», є чоловіки, які один раз поїхавши й побачивши, скільки там дітей і жінок на них чекають, вирішили, що не можуть це все покинути.

Бойові дії на території Донецького аеропорту
Тривали з вересня 2014 по 23 січня 2015 року. Це було одне із найзапекліших військових протистоянь на сході України. Бої за цей аеропорт стали символом нескореності українських військових, а захисників терміналів, які героїчно тримали оборону 242 дні, стали називати «кіборгами».

Поки водії на підконтрольній Україні території, Денис тримає з ними зв’язок, бо ще ловить українська мережа. Потім стає важче, адже на тимчасово окупованих і прифронтових територіях загарбники «глушать» зв’язок. Тому волонтерська команда Дениса, щоб не втрачати контакт, змушена використовувати одну сім-карту мобільного оператора РФ — «Фенікс» на 3–4 машини, а також застосунок Yolla.

Yolla
Мобільний додаток для телефонних дзвінків по Wi-Fi. Попри те, що жителі Маріуполя, які наразі відіравані від покриття українських мереж, змушені ним користуватися, щоб бодай якось підтримувати зв'язок із рідними, експерти все ж застерігають від цього, адже окупанти збирають так особисті дані користувачів.
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Разом із Денисом евакуйовує людей Сашко із Запоріжжя. Він місцевий, уміє водити буси, добре розбирається в технічних питаннях. Денис каже, що після початку повномасштабної війни хлопець повністю змінив своє життя: батьки просили його допомагати із сімейним бізнесом, а він, натомість, волонтерить, адже вважає, що «треба щось робити, треба якось витягувати звідти людей».

Спочатку Сашко сам возив цивільних із Кам’янського й Василівки — обидва села трохи більш як за 90 км від Запоріжжя. А потім і з Маріуполя, де ще йшли активні бої, тому ніхто не хотів туди їхати. Пізніше він познайомився з Денисом, і розпочалася їхня спільна історія евакуації українців з окупованих територій. Сашко каже, що працювати з Денисом легко, бо той тільки почав волонтерити й має багато ентузіазму, бажання допомогти. Хлопці вже мають кілька автобусів та планують евакуації. Сашко розповідає, що один з автобусів подарували, щоб вивезти певну людину. За кермом тоді був він сам, адже водіїв ще не вистачало.

— Моя мотивація проста. А що, якщо опинитися на місці тих людей? Їх потрібно якось евакуювати. Не в усіх є для цього гроші, хоча іноді й за гроші тебе не вивозять. У багатьох немає просто нічого: загинули рідні, згорів дім, документи — все. Цих людей треба якось забирати, щоб вони могли нормально далі жити.

Сашко розповідає, що побачив Маріуполь уже в жахливому стані. Там не було нічого, крім закіптюжених залишків будинків. Одного разу хлопець зустрів біля дороги місцеву: вона везла візок із супермаркету, де лежали всі її речі. Жінка розповіла, що тиждень жила зі своєю сліпою матір’ю та подругою в підвалі, і тепер вони хотіли якось вибратися з міста в селище Розівка. Сашко завіз їх туди.

— Це важко описати. Це ніби фільм жахів якийсь, як відеогра. Люди [у Маріуполі] ходили всі бліді, зморені. Згорілі автомобілі скрізь… Це дуже страшно.

Сашко згадує свою пам’ятну поїздку в село Урзуф, коли дізнався, що там у санаторії перебувають близько 30 дітей із Маріуполя. Їх тамтешні волонтери забрали зі зруйнованого дитячого будинку без будь-яких документів. Але поки він доїхав, цих дітей перевезли в «ДНР». А проте, він знайшов там інших місцевих, які потребували евакуації.

— Там було дуже холодно, чоловіки й жінки жили в одній кімнаті. Спали на підлозі на фанерах, змайстрували якісь двоповерхові ліжка. «Буржуйка» в кутку. Це було все дуже жахливо, але все одно краще, ніж у Маріуполі. Зранку деякі захотіли їхати зі мною, а дехто вирішив залишитися.

Сашко каже, що більшість місцевих тоді були зі своїм транспортом, вони могли виїхати самостійно, але думали, що це марно, бо скрізь ідуть такі самі активні бойові дії.

Також свого часу до волонтерської команди долучився давній товариш Дениса — Сергій, який збирався їхати рятувати свою маму:

— На велосипеді зібрався їхати [в Маріуполь]. Ну, я зі свого досвіду йому сказав, що ця ідея може бути не дуже добра. «Давай, якщо хочеш — долучайся, — кажу. — Ми, якщо зможемо, маму врятуємо, зробимо все, а ти можеш бути корисним тут». Маму врятували, до речі.

А ще з літа Сергій взявся курувати гуманітарний напрям — опікується потребами громад із «сірої зони» на Подніпров’ї та Запоріжжі, наприклад, Степногірською і Гуляйпільською. Допомагають медикаментами, одягом і їжею.

Чоловіки діляться правилами волонтерів, які допомагають вивозити людей з окупованих територій. Кажуть, що головне завдання — бути максимально аполітичним, поки ти там.

— Ти можеш бути щирим патріотом тут. Це справді дуже добре. Але який у цьому сенс, який толк від мертвого патріота? Тобто формально ти нікому не допоможеш, а просто втратиш своє життя. Ну й загравати та гратися в дружбу теж не потрібно.

Наталя. Повернутися додому

Наталя із села Шотівка, що на лівобережній Таврії. До Запоріжжя вона потрапила завдяки волонтерській команді Дениса, яка евакуювала її, привезла в дім молитви й там записала в чергу на хостел.

— Дякую цим людям, дуже хороші люди в нас. І ті, що їдуть, і ті, що везуть, і ті, що зустрічають. Дуже радісно й хочеться плакати, що в нас такий народ. Дуже хочеться ще багатьом помогти.

Жінка розповідає, що російські військові поводять себе ніби вдома й обурюються, коли місцеві їм не раді. Хоча, на жаль, є й інші.

— Є й такі [українці], які тиснуть їм (окупантам. — ред.) руки. Я не знаю, де вони потім будуть ховатися. Або тікать, я не знаю. А росіяни кажуть, що нас вони звільняють. Хоч самі забирають у фермерів зерно, урожай, всю техніку. Це дуже страшно.

Наталя розповідає, що знає про випадки, коли російські військові викрадали людей у її селі. Наприклад, одного колишнього захисника, який служив в АТО й мав поранення. Дружина побоялася піти за ним, а матір пішла, і їй вдалося його повернути — порізаного й побитого.

АТО
Антитерористична операція на сході України, розпочата 2014 року. Із 2018-го була трансформована в Операцію об'єднаних сил.

За себе жінка впевнена, що повернеться додому:

— Це 100 відсотків. Навіть ніяких сумнівів нема. Обов’язково повернемось. Нам не потрібні ці «господарі».

Таких історій безліч. Денис на своїй сторінці в інстаграмі розповідав про дев’ятирічного Єгора з Маріуполя, який описував у щоденнику свої відчуття під час окупації рідного міста. Хлопчика та його сім’ю (сестру, маму та бабусю) команда Дениса вивезла у Запоріжжя. Разом із волонтерами вони пережили ще важку дорогу з Маріуполя — на російських блокпостах їм довелося простояти чотири доби. Єгор розповідає, що повертатися в рідне місто не хоче, бо там поховані його улюблені собаки та дідусь, якого похоронили біля під’їзду.

— У мене помер дідусь. Ще в мене рана на спині, вирвана шкіра. У сестри розбита голова, а в мами вирвано м’ясо на руці та дірка в нозі, — писав у своєму щоденнику Єгор.

Про перемогу й подальші плани

Справжньою перемогою України у війні Сашко вважає повернення всіх територій, виплату репарацій, відновлення міст та селищ, і головне — виїзд усіх громадян, які підтримують Росію.

— Я вважаю, що коли ці люди поїдуть у Росію і будуть будувати там свій новий світ, коли російські військові покинуть наші території, коли не залишиться жодної міни на нашій землі, коли відновлять усі наші будинки й міста, коли будуть виплачені всі кошти (репарації. — ред.), то тоді й буде справжня перемога.

А ось Денис вважає перемогою не лише звільнення територій України від окупантів, а й повернення українців із-за кордону.

— Нам треба повернути людей, які поїхали. Серед них багато молодих і талановитих. А це наші люди! Натомість у цьому галасі й справах отримуєш сповіщення, що в людини змінився номер. Дивишся, а там код Польщі, Канади чи Німеччини…

Головною особливістю українців Денис вважає вміння об’єднуватися. Навіть на різних рівнях: хтось пішов воювати, хтось волонтерити, хтось заробляти гроші й донатити, хтось просто турбуватися про своїх ближніх.

— На все є свої сили, своя мотивація, свій час. Якщо зараз ви не можете — клас, відпочиньте. Відпочиньте, займіться родиною, займіться друзями, знайдіть роботу, щось робіть. Головне — щоб ви відчували себе класним, пам’ятайте, що ми є та будемо країною щасливих людей.

У середині березня 2023 року Денис розповів, що поки що його команда не може продовжувати евакуйовувати людей із Маріуполя, адже окупанти закрили єдиний контрольно-пропускний пункт (КПП), що був у місті Василівка. Цей КПП, що приблизно за 200 км від Маріуполя, був стратегічно важливим, адже саме через нього виїжджали мешканці всіх тамтешніх окупованих регіонів. Однак разом із ГО «Єдина ціль» вони вивозять людей зі Слобожанщини й околиць Херсона.

Чоловік додає, що ні зараз, ні після перемоги його команда не планує полишати волонтерство, бо плани, що робити нині й у майбутньому — вже є. Скажімо, за зиму й початок весни 2023 року вони допомогли з одягом більш як 3 тис. людей на Наддніпрянщині.

А ще команда Дениса співпрацює з Благодійним фондом Сергія Притули, завдяки чому громада в селі Комишуваха має генератори. Денис підсумовує, що зараз українці допомагають одне одному хто як уміє і хто як може. Радіє, що його друзі теж не стоять осторонь, наприклад, товариш Сергій Михайлов теж активно допомагає забезпечувати гумдопомогою жителів села Приморське, що трохи більш як за 30 км від Запоріжжя.

— Плани такі: бути корисними й ефективними. Хочемо системно допомагати населеним пунктам біля лінії фронту з будівельними матеріалами, плівкою [для вікон] і медикаментами.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Дарина Киричок

Шеф-редакторка:

Анна Яблучна

Редакторка тексту:

Тетяна Троснікова

Більдредактор,

Фотограф:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією