Усі навколо — Полюховичі

Люди
Полісся
19 Липня 2018 11:15
4277

На перший погляд звичайне селище Серники, що на Поліссі, може здивувати кожного, хто туди завітає. Справа у тім, що більшість серничан — однофамільці. Однак місцеві — не родичі, принаймні ніхто вже тих родинних зв’язків не пам’ятає. Окрім того, попри розвиток і сучасні реалії, місцеві й досі зберегли давній історично-соціальний поділ на мужиків і шляхту.

Історія

Мальовниче село Серники лежить по обидва береги річки Стубли. Довкола — ліси, через які проходить дорога до районного центру.

Місцеві мешкають в ошатних оселях і вважають своє село доволі прогресивним. Тут є декілька магазинів, паб, школа, дитячий садок, бібліотека, відділення банку, кафе та два клуби.

Місцевий вчитель історії — Павло Горбачевський — корінний серничанин. У школі він працює вже 41 рік. За цей час чоловік двічі обіймав посаду директора навчального закладу.

Павло розповідає, що ця місцевість завжди була «прикордонним краєм». Мовляв, ще за часів Литовського князівства ця частина Полісся була розташована на межах двох князівств — Волинського та Турово-Пінського. Зараз за п’ять кілометрів від села пролягає державний кордон України з Білоруссю.

Після підписання Люблінської Унії 1569 року ці землі опинились у складі Речі Посполитої. За словами історика, щоб оберігати свої володіння, польська королева Бона прислала до князівства стражника на ім’я Дмитро Полюхович. Відтоді він тут і оселився, отримавши право на землі. Дмитро приїхав із трьома братами, які допомагали йому в управлінні. Павло пояснює, що це були перші Полюховичі на цій території.

Вчитель розповідає, що є декілька версій походження назви селища. Перша — місцева легенда про те, як королева Бона вирішила оглянути свої землі:

— То настільки легендарно, що, будемо казати, з розряду фантастики. Їхала з Дубровиці, ніби їхала, проїжджає. Там щось сподобалось їй — то кажуть: Золоте. Інше — Замороченіє (зараз — Лісове) — ну, їхали, і заморочилась голова ніби. Їдуть, третє — Сварицевичі. А це чомусь назвала так, бо там жінки сварилися і голосно говорили. От під’їжджають до Серників. Тут, ніби, королеву пригостили сиром. А інша версія, що тут дорогу перебігла лісова кізка — сарна. І по сьогоднішній день немає такого достеменно наукового пояснення цього слова (назви села — авт.).

3

Мужики і шляхта

Королева Бона дала Дмитру та братам титул дворян. Вони мали й свій герб — «Наленч», який зараз є гербом Серників. Своїх доньок брати віддали заміж за інших дворян, таким чином сформувалась місцева шляхта.

Полюховичі та шляхта мешкали по правий бік річки Стубли. Павло пояснює, що шляхтою насправді називали й тих, хто за часів Російської імперії не був кріпаком.

Більшість кріпаків жила на лівому березі Стубли. До 1861 року вони належали пану, який мешкав у селі Вичівка. Історик говорить, що тогочасний розподіл був умовним — єдиною відмінністю між кріпаками та шляхтою був побут і говірка. Серничани досі спілкуються на різних діалектах — на лівому березі кажуть «ложкію», «мискію», а на правому — «ложко», «миско». Колись різниця між односельчанами була більш відчутною, проте час стирає ці межі:

— Вони відрізнялися житейським устроєм, бо статками не відрізнялися, ні ота шляхта, ні оті колишні кріпаки, яких шляхта називала мужиками. То було слово образливе для них. Ті ж не залишалися у боргу і у відповідь тих, що на правому березі, називали «кунделі» (бродячий сторожовий пес — авт.). Це була образа для одних і для інших.

4

Був і час, коли між односельчанами велась особлива війна:

— Якщо шляхтичі впіймають мужика, то вони його приводять на міст, дають йому сірничок і змушують виміряти відстань — розмір мосту який. Були й інші покарання. І рукоприкладство було, що тут говорити. Те саме чекало й на шляхтича, якого впіймають мужики.

Голова села — Василь Полюхович — розповідає, що історичний розподіл селян на шляхту та мужиків зберігся досі. На таке прізвисько, як «мужик» місцеві зараз не ображаються та, загалом, живуть дружно:

— Нещодавно зібрали шість з половиною тонн картоплі на потреби лікарні та будинку престарілих. Від цього процесу ніхто не був відсторонений: і шляхтичі, і мужики. Всі миром ми збирали цю картоплю. Так що село дружне.

Частина села, де колись жила шляхта, називалась «местечко». Павло каже, що правий берег села дійсно колись мав статус міста. Лівий берег місцеві називають Новим селом. Там живуть здебільшого Костюковичі та Парчуки.

Більшість мужиків — п’ятидесятники (гілка протестантства — авт.). На лівому березі у них є своя церква, лівобережани дотримуються свого устрою:

— Навіть в нас такі випадки бувають, що він віруючий, а вона християнинка — і теж шлюби заключали. Просто вона приймала віру (п’ятидесятництво — ред.).

6

У Серниках також є стара дерев’яна православна церква, куди ходять усі селяни — і шляхта, і мужики. Церкву побудували у 1821 році. Павло розповідає, що за часів Радянського союзу церкву хотіли спалити:

— Це готували тодішні комуністи і комсомольці. До речі, один з тих комсомольців (які парадокси!), який готував оці каністри і мав підпалити цю церкву, вже в часи незалежності, одержав церковний орден. Парадоксально, але факт.

Полюховичі

Ще однією особливістю Серників є те, що більшість місцевих мають прізвище Полюхович. Ба більше, багато односельчан — не лише однофамільці, але й повні тезки.

Василь розповідає, що до 1976 року 90 % населення Серників мало прізвище Полюхович. Зараз у селі поступово з’являються нові прізвища: хтось одружується, а хтось переїжджає. На це місцеві не скаржаться, тільки вітають нових мешканців села:

— Та заради Бога! Та ви що, хай приїжджають. Ми завжди гарним людям раді.

Найбільше серед Полюховичів — Іванів. Раніше це ім’я в селі було дуже популярним. Проте мода на імена часом змінювалась:

Я родився 23 травня, перед Миколою. А тато мій поїхав на заробітки. Мама хотіла назвати мене Миколою — перед святом релігійним. А батько дає звідти відповідь: «Вітаю з народженням сина Василя». Тому що у мого батька був батько Василь. Оце в мене брат двоюрідний теж першого сина назвав Василем. У моїх батьків — четверо братів, і у кожного діти мають ім’я Василь. Не обов’язково перший, но є Василь. Я ж вам кажу, так воно й по всьому селу.

На минулі вибори голови сільради було сім кандидатів на посаду, п’ятеро з яких Полюховичі. Окрім того, з 20 депутатів Серницької сільської ради 12 також мають прізвище Полюхович.

Схожа ситуація і в школі. Серед списку всіх учнів школи є лише чотири інакших прізвища. Щоб розрізняти своїх вихованців, вчителі дають їм прізвиська на кшталт Полюхович Дмитро Перший та Полюхович Олександр Другий:

— Так, Олександр Перший, я їх вчу: Саша Перший, Саша Другий. Такі в нас хороші списки.
Більшість вчителів, директор школи та шкільна медсестра також мають прізвище Полюхович.

Серничани кажуть, що однакових прізвищ та імен не цураються. Навпаки, у цьому, мовляв, особливість їхнього села. Місцеві також приязно ставляться до нових мешканців Серників та радо вітають усіх, хто приїжджає сюди.

Над матеріалом працювалиАвтор:Яна КоникАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Тетяна РодіоноваПродюсерка:Ольга ШорФотограф:Сергій КоровайнийОператор:Павло ПашкоОператор:Олег СологубМонтажер і режисер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Оля Заверач

19 Липня 2018 11:15