Share this...
Facebook
Twitter

Місто Прип’ять є прикладом блискучих перспектив і жахливих наслідків. От уже протягом 30 років це покинуте й забруднене радіацією місто. Сьогодні Прип’ять — це територія легенд, похмурих пейзажів і торжества природи. Водночас — це потенційне місто-музей міжнародного рівня, пам’ятка величезної техногенної катастрофи. Відвідати це місце хоча б один раз варто всім, переконані деякі колишні жителі Прип’яті. Відвідати й жити далі так, щоби на землі не з’являлося нових «мертвих» міст.

Прип’ять — місто в Київській області, розташоване неподалік українсько-білоруського кордону, за 2 км від Чорнобильської АЕС. Це місто проектували та будували як місто-супутник електростанції, дев’ятий атомград у Радянському Союзі.

Місто бере назву від річки, на якій побудоване — Прип’яті, правої притоки Дніпра. Прип’ять заснували в 1970 році і, окрім міста атомників, воно мало слугувати великим залізничним вузлом, перетином транспортних магістралей та пристанню для річкового судноплавства.

Атомград
Так називають міста, де більшість мешканців працює у сфері атомної енергетики.

26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталася велика аварія. Наступного дня оголосили евакуацію приблизно 47 тис. жителів Прип’яті. Унаслідок аварії місто стало радіаційно небезпечною зоною, де більше не можуть жити люди.

Відтоді 30-кілометрова зона навколо станції стала зоною відчуження. У межах зони — власне АЕС; міста Прип’ять та Чорнобиль; північ Поліського району Київської області, а також частина Житомирської області аж до кордону з Білоруссю.

Історії двох міст — Прип’яті та Чорнобиля — тісно переплітаються. Їх часто плутають, хоча це два абсолютно різних міста. Чорнобиль розташований на відстані орієнтовно 12 км від АЕС. Місцеве населення до аварії тут становило майже 14 тисяч осіб. До АЕС це місто не мало безпосереднього відношення. Станцію назвали Чорнобильською тому, що розташовувалася вона в Чорнобильському районі.

Олександр

Олександр Сирота народився на Херсонщині, та більшу частину свого дитинства разом із мамою — письменницею, редакторкою та перекладачкою Любов’ю Сиротою — прожив у Прип’яті. Коли сталася аварія, Олександру було 10 років.

Минули роки після евакуації й місто знову покликало його до себе. Зараз Олександр пише та знімає документальні проекти, присвячені Прип’яті й Чорнобильській трагедії; організовує і проводить авторські екскурсії зоною відчуження; є керівником міжнародної громадської організації «Центр Припять.ком» і членом Громадської Ради при Державному агентстві з управління зоною відчуження.

Аварія

Аварія сталася 26 квітня 1986 року, у суботу. Тоді була шестиденна система навчання, тому суботнього ранку десятирічний Олександр прокинувся й пішов до школи, у 3-Б клас:

— Вчителів викликали на екстрену нараду. Мабуть, через події на станції. Після другого уроку на перерві ми почули сирени й побігли на звук. Ми побачили досить велику групу схвильованих дорослих. А на майданчику біля поліклініки — близько десяти машин швидкої допомоги з увімкненими маячками. І ми почали до дорослих приставати з питаннями: «Дядьку, дядьку, що трапилося?». Поки нам хтось не сказав, що на станції пожежа й щоби ми не заважали, не плуталися під ногами. Ми побігли на шляхопровід дивитися на пожежу на станції.

Побачене Олександр описує так, як міг це сприйняти тоді, будучи малим:

— Багато розповідають про гігантську заграву до неба. Я не виключаю, що так і було, але не в той момент, коли ми прийшли. Тоді станція була затягнута димом, як туманом. І в принципі нічого цікавого ми не побачили, хіба що вертольоти почали літати над головами.

Чимало деталей із тих днів запам’яталися назавжди:

— 27 квітня о 12 годині дня з гучномовця вперше пролунало оголошення про евакуацію. Через дві години почали подавати автобуси. Я весь цей час стирчав біля вікні, балакав із друзями, а мама була на роботі. Я пам’ятаю, що перед евакуацією, коли ми вийшли на вулицю, маму забрали співробітники ЖЕКу й міліціонери. Вони пішли опечатувати приміщення. Потім ми сіли в автобус, який прямо перед під’їздом стояв, і поїхали. Тоді евакуація вважалась тимчасовою, лише на кілька днів. Навіщо брати із собою щось велике, коли їдеш на три дні? Усі брали із собою мінімальний комплект одягу, документи, бутерброди і сприймали це як додаткові вихідні.

Мама отримала квартиру в Києві просто з боєм. На новий 1987 рік. До цього ми по друзях, по знайомих перебивалися.

Мама влаштувалася працювати редактором на кіностудію ім. Довженка. Пропрацювала там уже практично до виходу на пенсію. Зокрема, в 1988 році разом із режисером Роланом Сергієнко вони зняли публіцистичний фільм «Поріг». Напевно, один із перших документальних фільмів про Чорнобиль, який показував не радянський пафос, а реальні події. І на конфліктній комісії в Москві їх погрожували взагалі розстріляти, бо вони показали і про воєнну зону, і про те, які проблеми в людей зі здоров’ям після аварії.

Повернення

Уперше Олександр повернувся до Прип’яті взимку 1992 року:

— Я чекав на цей момент багато років, бо неповнолітнім заборонено бути в зоні відчуження. Просив маму допомогти мені з цим. Вона говорила дочекатися хоча б 16 років, тоді будемо щось думати. Коли мені виповнилося 16, я насів на маму, мовляв, ти обіцяла, то давай робити. Вона домовилася зі своїм колишнім колегою з палацу культури «Енергетик» Сашком Демидовим (він на той час був директором телебачення міста Славутич), щоби вони взяли мене із собою, коли поїдуть знімати якийсь сюжет.

Зима 1992 року, ми через Славутич їдемо до зони на автобусі. Мене завезли в Прип’ять, залишили там і поїхали знімати сюжет на станцію. Я майже п’ять годин наодинці гуляв містом. Ходив місцями свого дитинства. Здебільшого просто ревів. Це був дуже психологічно складний візит.

— Тільки після цієї поїздки я зрозумів для себе, що ми не маємо куди повертатися. Напевно, ця поїздка і визначила те, чим я зараз займаюся. Я знайшов свій спосіб повертатися

У своїй кімнаті практично нічого не знайшов. Наш район найближчий до станції, він зазнав тотальної зачистки. З вікон викидали меблі, холодильники. Усе це потім ховали в пісок. Залишилося дуже мало: елементи мого конструктора, торшер. Усе інше викинули.

Цінних речей у нас особливо не було, тому нічого не вкрали. Мама поверталася в травні 1986 року, їй вдалося вивезти якісь фотоальбоми й кілька шапок своїх, які створили їй потім купу проблем зі здоров’ям.

Але альбоми — це та пам’ять, яка не давала мені забути про місто і в якомусь сенсі сприяла поверненню сюди. Тепер я буваю тут постійно. Я працюю з пресою, телебаченням, кіно. Ми знімаємо про Прип’ять найрізноманітніші проекти, працюємо з делегаціями, яким цікаво подивитися, походити тут.

Досі я відчуваю, що саме це мій дім, і ці відчуття нікуди не зникають. Напевно, це одна з причин, чому я не можу направити свої зусилля в якийсь інший бік. Я однаково повертаюся сюди. Чим би я не займався, у підсумку я опиняюся тут.

Прип’ять

Олександр розповідає, що до 2000-х місто Прип’ять функціонувала як територія, на якій розташовані декілька підприємств. Тоді потрапити до зони відчуження було набагато складніше. Однозначно, ніхто б не водив туристів у великих кількостях. Інфраструктура була в кращому стані, але радіаційні ризики були значно вищими.

У Прип’яті й зараз діють два підприємства — цех із дезактивації спецодягу й гараж для автомобілів, що возять радіоактивні відходи.

— Взагалі цікаво: 94-й рік, приїздиш до міста взимку, темно, на все місто кричить матюгальник із міськвідділу, якась Алла Пугачова співає «Миллион алых роз». І яскраве джерело світла — плавальний відділ «Лазурний», відкритий для персоналу.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Олександр згадує, що до цього візиту Прип’ять часто снилася йому як живе, населене людьми місто. Потім це змінилося:

— Місто продовжувало мені снитися, але вже ніколи живим. Снилися різні варіанти: що ми повернулися, що відкрили доступ, що його реконструюють.

Відео у 360:

Будинки й мікрорайони в Прип’яті поступово руйнуються. Спочатку ті, що мають цегляну забудову, трохи пізніше — залізобетонні. Це треба враховувати, перш, ніж заходити в ту чи іншу будівлю:

— Вулиця, на якій я жив — вулиця Дружби народів — одна з найстаріших у місті Прип’ять. Тут стоїть найбільш аварійна забудова. Ця обсипана плитка — це перші свідчення обвалення. Приблизно так усе починалося й у моїй школі: спочатку обсипалася плитка зі штукатуркою, а через рік-два падала й секція.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

— Це одна з будівель, яка незабаром обвалиться. «Здоров’я народу — багатство країни!» — це одне з останніх гасел, які в Прип’яті залишилися з тих часів. Їх було багато, усе місто було в них. Взагалі такий міні радянський Лас-Вегас — усе в неоні, переливається, сяє. «Партія Леніна — сила народна, нас до торжества комунізму веде», «Хай буде атом робітником, а не солдатом!», «Мирний атом у кожен дім».

Школа

— Школа… Якби переді мною стояла літня вчителька, я б сказав, що любив це місце. Але я його ненавидів. Я тоді міг подумати: «А бодай би ти провалилася!». Будьте обережнішими зі своїми бажаннями. Вони мають властивість збуватися.

Олександр показує на місце, де пройшли перші 3 класи його навчання:

— Це крило молодшої школи. Під завалами на першому поверсі — вхід у мій клас. Під кожними сходами був чорний вихід. У нашій школі його використовували для того, щоби прогулювати уроки. Це була страшна таємниця. Ось я зі своїм другом прогулюю там урок, і ми знаходимо всередині цього приміщення шкіряний футбольний м’ячик. Зараз складно розповісти молодим хлопцям, а що ж такого особливого в шкіряному м’ячику в Радянському Союзі наприкінці 80-х. Але для нас це був справжній скарб. Ми граємо цим м’ячем і в якийсь момент закидаємо його на дах бойлерної. І все, м’ячик пропав.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Через кілька днів на перерві нас ловить власник м’яча: хуліган, на кілька років старший, зі зловісною репутацією. Він узяв нас двох і провів бесіду, за підсумками якої ми протягом кількох днів мали віддати йому або м’ячик, або по 10 рублів. Тут варто зауважити, що 10 рублів ми бачили ще рідше, ніж шкіряні футбольні м’ячики. Тому це було неприйнятно. Що залишалося робити? По-хорошому, звичайно, сказати мамі, що таке відбувається. Але ми не могли, тому просто ховалися. Минуло два, три дні. А потім вибухає Чорнобильська атомна електростанція, і в евакуацію ми їдемо з таким світлим почуттям: з’являється додаткових три дні відстрочки до зустрічі із шантажистом.

Ми робили зустріч наших, так би мовити, недовипускників. Кілька років тому зібрали багатьох. Добре посиділи, позгадували. Географія розселення прип’ятчан — весь колишній Радянський Союз і Європа. Насправді, тоді прип’ятчанам простіше було влаштуватися десь подалі від України, від Києва, щоби поменше знали й говорили.

Дика природа

За десятки років відсутності людини в Чорнобильській зоні більша її частина вкрилася молодим лісом, де оселяються дикі тварини. Багато червонокнижних тварин повертаються сюди. Зростає кількість лосів, оленів, вовків, рисей. Осідають навіть ті, які ніколи не жили на цій території. Так тут оселилися навіть сірий лелека, бурий ведмідь, орлан-білохвіст та інші види, які в цих краях вважалися рідкісними.

Також у зоні відчуження живе популяція диких коней Пржевальського — виду, який у XX столітті був винищений у природному середовищі. В Україні коней Пржевальського розводять у заповіднику Асканія-Нова (читайте наш матеріал про Асканію Нову). Звідти у 90-х роках цей вид диких коней завезли до зони відчуження Чорнобильської АЕС, де популяція тепер живе самостійно, без людського втручання.

Назвати точну кількість поголів’я коней Пржевальського в Чорнобильській зоні складно. Щоби порахувати коней, треба помічати їх спеціальними нашийниками або чіпами. Наразі немає спеціалізованих організацій, які б цим займалися.

Олександр Сирота розповідає про перший відомий йому випадок, коли коні Пржевальського виходили із Чорнобильської зони і прибивалися до людських подвір’їв:

— Восени 2014 року дві дикі кобили прийшли в село, де я жив із сім’єю вже рік (у 2013 році Олександр із родиною переїхав до села Дитятки, що на межі із зоною відчуження — авт.). Оселилися в полі навпроти мого будинку, почали доїдати залишки на городах у людей, подружилися із сусідським жеребцем. Певно, вирішили залишитися, бо там добре й багато їжі.

Це створювало певні труднощі для місцевих жителів, оскільки коні псували городи:

— Коні ж не розуміють, що люди це посадили для вживання. «Що не з’їм, то понадкушую» — це їхній випадок. Ми зробили кілька спроб повернути коней до зони відчуження: вели жеребця, до якого вони прибилися, в зону на кілька десятків кілометрів. Вони йшли за нами, потім поверталися назад у Дитятки.

Коли Олександр зрозумів, що спроби відвести коней марні, він побудував для цих тварин вольєр площею 50 на 50 метрів на тій же ділянці, де вони паслися. Цей вольєр став тимчасовим притулком для коней.

Є кілька версій, чому ці дикі кобили вийшли із зони відчуження і прибилися до людей. Олександр каже, його знайомі біологи припускають, що цих коней вигнали з табуна:

— У коней Пржевальського є певні внутрішньовидові відносини. Якщо дочки самця досягли статевої зрілості, він їх виганяє, щоби вони шукали собі новий табун. Ймовірно, саме це і сталося. Вони пішли шукати жеребця й не змогли знайти його на території зони. Тому ці дві кобили вийшли за її межі, знайшли в селі домашнього жеребця Лорда і вирішили створити свій табун із ним. У мене вони дозволу не запитували, у Лорда теж. Нас просто поставили перед фактом: ми будемо тут жити.

До осені 2016 року коні жили у вольєрі. Їх годували та безуспішно намагалися кудись прилаштувати:

— Я вже втратив надію, що в нас щось вийде. Тому що ніхто не виявляв бажання допомогти. Хоча це червонокнижний вид, і їхня доля повинна цікавити насамперед державу, а не нас.

За ці два роки в кобил народилося два гібридних лошати від того самого жеребця, до якого вони прибились. Двох дівчат назвали Ліло і Стіч, як персонажів однойменного мультфільму:

— Імена лошатам придумувала моя дитина. Дорослих тварин називали ми. Їх звати кінь № 1 й кінь № 2, бо з фантазією в нас проблема.

Згодом з Олександром сконтактував координатор зоопарку в Межигір’ї Сергій Григор’єв. Він запропонував спробувати перевезти тварин на територію вольєра в Сухолуччі, де вони матимуть кращі умови:

— Це була ціла спецоперація. Дикі тварини, які, хоч і звикли до людини за два роки, тим не менш нікого близько не підпускали. Їх ніколи не перевозили. Ми задіяли зоологів, ветеринарів, які дали їм заспокійливий препарат. Десь день тривала вся ця операція, коней успішно перевели сюди, вони тут перезимували.

Мисливський клуб «Кедр», або «Сухолуччя» — це угіддя, де полював колишній голова держави Віктор Янукович та його оточення. Зараз природоохоронці створюють на цій території національний природний парк «Дніпровсько-Тетерівський». З надією, що сюди будуть приїжджати не мисливці, а екотуристи.

Олександр пояснює, що для коней оселитися в Сухолуччі — ідеальний варіант, оскільки навіть у зоні вони були б у більшій небезпеці:

— Вони цілком могли б стати кормом для вовків або нарватися на людей. Дикі тварини мають ці ризики: хижаки, люди, капкани, ями, відсутність стабільного харчування. Після двох років життя з людьми єдиний варіант — це територія, де коні будуть відчувати себе комфортно, де на них не будуть полювати вовки.

Екскурсії

Олександр організовує екскурсії до зони відчуження. До цієї роботи його привело як свідоме рішення, так і низка доленосних випадковостей:

— У 1997 році я потрапив до Прип’яті зовсім несподівано для себе. Я тоді починав працювати у сфері будівництва плавальних басейнів. Шеф відправив мене на об’єкт оцінити можливість реконструкції басейну. Я не знав, куди їхатиму, сів у машину й заснув. Прокинувся в Прип’яті, біля басейну «Лазурний». Він у той час працював для персоналу зони. Я не впевнений, що це була якась глобальна ініціатива з можливої реконструкції басейну. Це було на рівні якогось завгоспа, який зателефонував до першої-ліпшої фірми, щоби йому оцінили, можливо це взагалі чи ні. Й ось так вийшло, що займаючись взагалі не тематичним заняттям, опиняюся тут. І це не єдиний випадок, коли я так повертався до міста.

Був такий момент, коли мені довелося вибирати, чим я буду займатися далі в житті. У певний момент я просто вирішив, що Чорнобильська тематика мені цікавіша, ближча. Я пішов із бізнесу, залишив усе своєму партнеру. Це був 2004 рік. Тоді я навіть не підозрював, що буду переїжджати. Якийсь час я працював дистанційно, а потім просто набридло і я почав шукати житло ближче до роботи, щоби не потрібно було нікуди їздити. Ось, напевно, й основна причина, а все інше — це вже лірика.

Якщо говорити про те, чи думав я сюди повернутися жити, то це було тільки до мого першого приїзду. Тоді ще вірилося, що є куди повертатися.

— Так, я хочу сюди приїжджати й буду це робити. Але я розумію, що жити тут будемо вже не ми, а олені, лис Семен і, дай Боже, його діти. Перспектива жити тут людині — це те, що змінити я не в змозі. Це факт, з яким ми просто живемо десятки років історії України

Олександр пояснює, чому для роботи в Чорнобильській зоні так важливо бути обізнаним і досвідченим гідом:

— Через зону відчуження проходить кількадесят тисяч людей на рік, і тенденція йде на збільшення. Їдуть з усього світу. Жодного разу не було представників з африканського континенту, а з більшості інших країн та континентів — були. Взагалі поїздка в зону — це певний ризик. І я зараз говорю не про радіаційне забруднення, хоча це теж фактор ризику. Ми зараз стоїмо на подвір’ї, але імовірно за кущем може стояти стадо диких тварин і ми їх не побачимо. Вовки, рисі… Сліди ведмедя на лівому березі річки Прип’ять трапляються. Є ризики, пов’язані зі станом конструкцій. Як бачите, перший мікрорайон у дуже поганому стані.

Моє уявлення того, як може виглядати зона відчуження, може відрізнятися від того, як це бачить держава. Я б хотів бачити цю територію тим, чим вона вже de facto є, просто з юридичним статусом. Це унікальний заповідник під відкритим небом, де природа показує, що всупереч зусиллям людини вона однаково відновлюється. Прип’ять — це місце, у якому люди можуть відчути, що пережили ті, хто жив тут, поставити себе на їхнє місце. Уявити собі, що це могло б статися і з їхнім містом, пропустити через себе. І в подальшому жити так, щоби не залишалися мертві міста.

Мене дуже сильно обурювало, що зона відчуження була для людей своєрідним атракціоном. Особливо в перші роки, коли я тільки почав займатися організацією візитів сюди. Мене від цього прямо вивертало. А потім я побачив, якими люди приїздили в Прип’ять і якими вони їхали. Тепер я вважаю, що мотивація, яка їх сюди привела, абсолютно неважлива. Важливо те, що вони відвезуть звідси. Я маю на увазі не кишені із сувенірами, а багаж знань і досвіду.

Багато хто після поїздки телефонував і казав: «Ви знаєте, те, що ви нам показали, просто перевернуло наш світ». Це особисте для кожного й зазвичай такими речами не діляться.

Хоча Прип’ять, яку Олександр Сирота щодня показує відвідувачам, пов’язана з радянською спадщиною, сам він відчуває себе українцем:

— Я був малим, коли Україна стала незалежною. І я пам’ятаю, наскільки це був приплив емоцій, щастя навіть якогось. Я вважаю, що Україна повинна бути самостійною державою, незалежно від бажань наших сусідів і від того, як вони нас бачать. Ми маємо право на самовизначення. Україна — це втрачена і знову здобута батьківщина, якщо говорити глобально. Моя сім’я по материній лінії була репресована і виселена з України в Киргизію. Вони повернулися сюди роки потому. Я бачив, як мама починає відчувати себе українкою. І сам через це проходив і проходжу до сьогодні.

Як ми знімали

Влог про те, як ми їхали до Прип’яті. Про те, як п’ять днів не милися та як зустріли 91-річного зв’язкового УПА, одного з останніх нині живих. Про нове слово, яке в теорії та на практиці вивчив наш польський фотограф Матеуш під час подорожі.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Наталія Понеділок

Редакторка тексту:

Євгенія Сапожникова

Фотограф:

Тарас Ковальчук

Матеуш Бай

Продюсерка проєкту:

Наталка Панченко

Оператор:

Олег Сологуб

Лесик Якимчук

Оператор коптера:

Олександр Сирота

Оператор,

Звукорежисер:

Павло Пашко

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер,

Режисер монтажу:

Микола Носок

Сценаристка:

Карина Пілюгіна

Більдредактор:

Олександр Хоменко

Оператор 360°:

The Farm 51

Транскрибаторка:

Ольга Дмитрук

Марина Рябикіна

Лілія Юрків

Слідкуй за експедицією