Що змінює Бердянськ?

Місця
Приазов'я
24 Жовтня 2017 12:26
1959

2017 року Бердянськ визнали одним із кращих курортів України. За даними «Google Україна» пошуковий запит «відпочинок у Бердянську» трапляється частіше за інші схожі запити. Це й не дивно. По-перше, Бердянськ — один із небагатьох українських курортів Приазов’я, куди можна дістатися потягом. По-друге, тепле море та мілководдя — ідеальні умови для відпочинку з дітьми. Влітку тут буває до 1,5 мільйона туристів. Чимало, як для маленького містечка із населенням усього 115 тис. осіб.

Перші зміни до Бердянська прийшли із Майданом та війною. Фронт посувався впритул до курортного містечка і більшість пансіонатів, хостелів та готелів різко відмовилися приймати росіян.

Змінюється тут біохімія Азовського моря. Вода стає прозорішою і більш солоною.

Наступна змінна Бердянська – це сезон. Щоосені життя міста різко змінюється. Сезон тут триває приблизно 4 місяці. Уже у вересні більша частина туристичної інфраструктури завмирає. Туристів, як і потягів, меншає. Пряме залізничне сполучення лишається тільки із Запоріжжям.

Втім, сезонність не заважає Олександру Величко із задоволенням займатися своєю справою. Він спробував стати в місцевому туристичному бізнесі не таким, як усі. І йому, здається, це вдалося. З року в рік туристи їдуть відпочивати саме до дяді Саші.

Дядя Саша

Господаря пансіонату «Будиночок біля моря» дядьою Сашею всі кличуть уже давно:

— Чому дядя Саша? Пансіонат дитячий, от усі діти і кличуть мене так. За інерцією так стали кликати й батьки. Навіть 70-річні дідусі, і ті дядьою Сашею кличуть. 2014 року приїхали майданівці й поселилися тут. На їхнє питання про те, як мене називати, сказав їм, щоби звали «дядько». Слово ж наше, рідне. Так по-сімейному: дядя Саша.

Раніше більшість туристів приїздила до Бердянська з Росії. Під них тут було підлаштовано все: від обміну валют на кожному кроці до додаткових поїздів із Москви.

Та коли навесні 2014 року у Бердянську з’явилися перші біженці зі Сходу, місцеві згадали про батьківщину. Тоді в жителів Бердянська стався перший сплеск патріотизму. Вони усвідомили, що війна, хоч і оминула місто, та все ж вона десь тут, зовсім близько. Від біженців вони почули історії про погроми, мародерство й усвідомили, що це може статися також і з ними та їхніми домівками, якщо не протистояти сепаратистам. Тим часом настало літо й замість звичних уже російських туристів, до Бердянська поїхали українці. І місцеві зрозуміли, що не на росіянах єдиних тримається бізнес.

Того літа дядя Саша також попрощався з російськими гостями:
— У мене 9 сезонів поспіль відпочивала «баба Свєта» з Москви. Вона старша за мене років на 8. І коли вона мені в березні зателефонувала «Сань, ты чё? Чё вы там творите? Крым наш…», то в мене був шок. Тоді я вперше з таким «махровим кримнашем» стикнувся.

Влітку 2014 року діти на відпочинок не приїжджали. Олександр Величко тоді займався волонтерством, забезпечував усім необхідним батальйон «Азов», збирав для цього кошти. Тим часом у пансіонаті жили по кілька місяців переселенці, військові, волонтери. Дві родини з Донецька прожили тут рік.

До українських військових Олександр, і справді, ставиться як рідний дядько, ніколи не відмовляє:

— Їдуть хлопці на фронт і дорогою просяться помитися. Коли служили в розвідці, то приїжджали сюди випрати одяг, ніч нормально поспати і їхали далі.

Олександр народився та виріс у Бердянську, потім переїхав до Харкова, де прожив 18 років. Мав там бізнес із продажу комп’ютерної техніки. До рідного міста лише час від часу навідувався порибалити. Поїздивши так кілька років, вирішив придбати тут човна й ділянку на березі моря. У певний момент Олександр зрозумів, що втомився від Харкова, а Бердянськ для нього стає не лише містом для відпочинку, для душі, а й містом для життя. Згодом до Бердянська переїхала вся його родина. І за всі ці роки вони ні разу не пошкодували про таке своє рішення:

— Тут живуть абсолютно неймовірні люди. Південні, морські, щирі та відверті. Часом аж занадто. Вони довго мене тут не приймали. У Харкові я міг із людьми 18 років прожити в одному під’їзді й не знати як їх звати. Тут я живу наче в селі. Уже прийняли мене, уже свій, уже добре. Тут одна дорога, усі одне з одним вітаються.

20160902_0273 копія

Бродяга

У сезон Олександр Величко катає своїх гостей на невеличкому катері на ім’я «Бродяга». Морські прогулянки допомагають гостям розслабитися, познайомитися між собою.

Катер дядя Саша ремонтує і вдосконалює сам:

— Вік корабля визначається тим, як часто його ремонтували чи переробляли. Він уже багато разів зварювався, двигун стоїть новий. Кермо тут від Таврії, лобове скло — від Газелі.

На чашці дяді Саші написано “Карпати”

На чашці дяді Саші написано “Карпати”

Коли треба поновити запас сил, дядя Саша сідає на «Бродягу» і їде на острів Дзендзик, неподалік Бердянської коси. Морем туди приблизно 5 годин ходу. За цей час встигає відпочити, побути на самоті:

— Часом мені потрібна ізоляція. Особливо влітку. Людей приїздить дуже багато, люди хороші. Та вони — як вогонь у печі. А біля розжареної печі, як відомо, довго не простоїш. Тому, навіть від такої позитивної енергії іноді хочеться сховатися.

Олександр каже, що біохімія моря тут змінюється: вода стає прозорішою, солонішає. Через це звідси зник пеленгас. Риба змушена шукати собі харч в інших місцях. Однією з причин таких змін може бути значний перелив води із солоного озера Сиваш до Азовського моря. Втім, є в цьому й позитив: рибалки стали менше виходити в море і вже не намагаються масово виловлювати все, що лиш потрапляє до них у сітки. Біля Бердянська знову з’явилися мідії. Нещодавно тут офіційно заборонили вилов бичка в промислових масштабах. Браконьєрство віддавна було однією з великих місцевих проблем.

Бичок вважається одним із символів Бердянська, годувальником міста, йому навіть пам’ятник тут встановили. Проте його масовий вилов так само шкодить екосистемі моря:

— Бичку дуже пощастило. Був тиждень нормального лову, а тоді заштормило. А після 1 травня ввели сувору заборону на його промисловий вилов. Дуже ретельно стежили за цим протягом двох тижнів. Я таке бачив уперше: ніхто не виходив у море, усі стояли біля берега. Морю, мабуть, так краще. От якби ще «прижучити» їх усіх, то море би відновилось. Зараз ловлять уже менше і, сподіваюсь, порядок буде.

— Бердянськ тепер, справді, є перлиною Азовського узбережжя. Був і буде. Просто тепер цю перлину можна очистити, дати їй вирости, розкритися. Та для цього сюди треба вкладати великі кошти.

20160902_0308 копія

Будиночок біля моря

Пансіонат дяді Саші відкрився 2005 року. Перше літо лишило по собі чимало вражень. Гості, що приїздили сюди, переважно пиячили та бешкетували. Після такого сезону в Олександра опускалися руки. Виникло відчуття, що так не має бути, не для цього існує «Будиночок»:

— Наприкінці першого сезону в мене була депресія. І справа навіть не в грошах, яких я тоді майже не заробив. Я думав: невже я все життя дивитимусь на цей кошмар? Зима 2005–2006 була дуже сувора. У Бердянську було -27°С, море замерзло, уся волога в повітрі вимерзла. Думав тоді як жити далі. Почав згадувати найсвітліші моменти. Ними виявилися люди, що приїжджали в пансіонат із дітьми. Тут закрита територія, пляжик, мілина. Я зрозумів, що треба робити свій сайт і робити там правильний «посил». Тоді й не буде випадкових, небажаних клієнтів. Згадав, що діти — це чудово. Ця ідея виникла від безвиході. І вистрілила.

Так і почалася робота над створенням пансіонату сімейного типу. І вже наступного літа відпочивати до дяді Саші приїхали лише родини з дітьми. З кожним роком Олександр вдосконалював свій сервіс, щоби зробити сімейний відпочинок ще комфортнішим. У пансіонаті з’явилися вихователі, вчителі фізкультури, медсестри, обслуга. Серед гостей пансіонату, як правило, 50/50 дорослі та діти.

Батьки поруч із дітьми намагаються поводитися зразково. Дитячий крик тут сприймається як фон, адже тут усі на рівних: сьогодні кричить чужа дитина, а завтра — твоя. Ввечері з дітьми грає вихователь. Сучасні діти тут забувають про планшети і смартфони, і біжать грати в хованки та вибивного:

— Гості самі це все синтезують. У нас тут цілком нормальною є ситуація, коли тато, що підкидає з плечей у морі свою дитину, у результаті підкидає ще чотирьох-п’ятьох чужих дітей. Він же не може відмовити дітям. Або мама, що гуляє зі своєю дитиною, стає аніматором ще і для інших дітей. Таке от групове виховання виходить. Напевно, це тому, що сюди їде відпочивати певний культурний пласт людей. Знов-таки, усе не випадково. Я дав «посил» — люди його сприйняли.

Для Олександра найпершим завданням є створення для гостей атмосфери безтурботності. Кожна дрібничка тут важлива. Правило не палити біля будинку, не «гудіти» на барі. Гостям пансіонату важлива безпосередня присутність господаря. Нехай це навіть короткі вечірні посиденьки, або колективне прибирання водоростей на пляжі. Сюди приїздять як до себе на дачу: усі одне одного знають, вітаються.

— У нас абсолютно нормальною є ситуація, коли покоївка стоїть на сходах, прибирає й розповідає гостям що варто відвідати в Бердянську.

Завдяки праці дяді Саші — робочий день якого починається в березні й закінчується в жовтні — і виникає це відчуття справжнього, безтурботного відпочинку.

Найкраща дяка за щоденну працю — не лише повторні приїзди гостей, а й те, що раніше незнайомі одне з одним люди тут починають дружити, приїжджають родинами в один і той же час. Їхні діти виростають тут, на очах у дяді Саші. Це цінніше за гроші й будь-які інші матеріальні блага:

— Деякі речі для мене справді є нагородою. Коли, скажімо, приїздить відпочивати дитина балувана, капризна, вихована на планшетах і торгових центрах. І вже за два тижні перебування тут ця дитина вміє грати в колективі, забуває про техніку і мріє про рухливі ігри. Діти знаходять тут справжнє дитинство.

Над матеріалом працювалиАвторка:Ганна ОстроверхаАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаФотограф:Дмитро БартошОператор:Дмитро БартошОператор:Дмитро ОхріменкоМонтажерка:Юлія РублевськаРежисер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоДопомагав:Максим Кеніг

24 Жовтня 2017 12:26