Карпатський ліжник – винахід гуцулів

Ніхто з місцевих точно не скаже, коли ж почали робити ліжники. Займаються ліжникарством, відколи себе пам’ятають. Зародження традиції тісно пов’язане з вівчарством. Саме в цій місцевості колись були гарні умови для утримання овець, вовна яких і є основним матеріалом для ліжників.

Сьогодні вовну возять із Закарпаття, але продовжують ремесло в Яворові. Зараз виготовляють ліжники на будь-який смак: двоспальні, зі складними візерунками, різнокольорові.

Та перші вироби відрізнялися від сучасних. Вони були переважно однотонні — сірі, білі, чорні або у смуги. Щоб зробити широкий ліжник, доводилось зшивати декілька менших, бо верстати, на яких їх пряли, були вдвічі вужчими за сучасні. Теперішній верстат має ширину від 1 метра і може служити 40–50 років.

Зміни у створенні ліжників почались у 20-х роках ХХ століття. Саме тоді один сільський вчитель одружився на місцевій дівчині, і вони разом розробили проект виробництва, який використовується і дотепер. Вони вдосконалили верстат і техніку ткацтва, що дало змогу виготовляти кольорові ліжники. Найпопулярнішими кольорами тоді були зелений, червоний і вишневий. Так почалося масове виготовлення ліжників, і світ почав дізнаватись про мистецтво ліжникарства. Уже в 30-х роках минулого століття ліжники були на виставках за кордоном, зокрема в Америці та Польщі.

За радянських часів, на виробничих комбінатах, ткали ліжники зі складними візерунками. Щороку жінки малювали малюнки та візерунки, з них вибирали чотири–п’ять найкращих і роздавали майстриням.

Сьогодні ж знову більшим попитом користуються ліжники з простим орнаментом, наприклад, поперечносмугасті триколірні.Виготовити такий ліжник швидше та простіше, коштує він, відповідно, дешевше, і користується більшим попитом.

Популярність ліжників нікуди не зникає, але все менше людей займаються їх виготовленням. В основному тчуть старші жінки. Мала кількість майстрів зумовлена кількома факторами. По-перше, молоді люди не дуже хочуть займатися фізично тяжкою працею, яка не приносить бажаного їм прибутку. По-друге, з 2008 року через повінь зменшилась кількість валил на річці, які використовують під час виготовлення ліжників. Через великі черги процес сповільнювався, а деякі майстри кидали свою справу. В Яворові працюють близько 60 майстринь, які постійно виготовляють ліжники для продажу. Щотижня везуть їх на базар або продають через Інтернет.

Майстриня Ганна Копильчук говорить, що дуже важливо зберегти традицію ліжникарства:

— Поки є традиція, поки є це вміння, то, я вважаю, доті ми би мали існуваті. Якщо же це все зникне, то буде зовсім нецікаво жить. У планшетів, телефонів нема традицій, це не є традиція, це тепер виникло. Якщо там щось виключуть у космосі, ця традиція телефонна пропаде. Наша традиція не пропаде, бо веретено вистругав і пішов.

Сімейна справа

У багатьох жителів Яворова вдома стоять верстати для ткання ліжників, тому місцеві змалечку залучені до роботи. Час від часу дітям давали незначні доручення, потім усе більше додаючи обов’язків, аж поки вони самі не усвідомлювали, що нікуди не дітися від цього ремесла.

Майстриня Ганна говорить, що вона й сама росла в такій атмосфері. Мати привчала її до роботи над ліжниками:

— У мене робив дід з бабою ліжники. А мама робила так само, бо так якби мусіла, і після того я. І так уже я займаюсь 40 років лижнікарством.

Технологія виготовлення ліжників не змінювалась ще з бабусиних часів. Єдина зміна — почали граблювати (розчісувати — авт.) вовну, перш ніж прясти нитку.

Ліжникарство — сімейна справа не лише тому, що передається з покоління в покоління, а ще й тому, що заняття є для кожного члена сім’ї. Ганні в цій справі допомагає чоловік. Він виконує тяжку фізично роботу: миє вовну, вичісує ліжники, коли вони виткані, допомагає прясти нитки, ходить до валила. Діти Ганни також вміють робити ліжники. І хоч це не основна їхня робота, але допомагають ткати, коли є натхнення.

Ганна Копильчук

Майстриня Ганна Копильчук, членкиня Національної спілки народних майстрів, займається виготовленням ліжників із самого дитинства. У п’ять років вона вже допомагала мамі ткати. Перший свій ліжник виткала десь у 9–10 класі, а вже у 18 років не лише ткала, а й самостійно виконувала всі етапи процесу.

Спочатку ліжникарство не припало Ганні до душі, та з часом вона зрозуміла, що полюбила ткати. З’явилось переконання, що ткацтво — це творчий процес, бо кожен раз можна було зробити якось інакше, постійно вдосконалюватись. На додачу, улюблене заняття почало приносити прибуток. Спочатку Ганна працювала на місцевому комбінаті, а зараз виробляє ліжники на замовлення. Навіть коли їй пропонували піти працювати в заклади харчування готувати традиційні гуцульські страви, вона відмовилась, бо не може покинути ліжникарство — воно стало частиною її життя:

— Найбільше нам подобається то, що це є унікальне мистєцтво — таке, що не робі ніде в цілому світі, лиш у нас. Ми такі прості люди, але таке більш ніде не виготовляють.

Про Ганну говорять, що вона найбільш професійно робить ліжники, та вона відповідає, що не знає чому, просто робить гарну основу: тонко пряде, довго тче, набиває. Підходить до праці творчо — вибирає різні кольори, щоразу додаючи щось особливе. У майстрині назбиралась ціла тека з малюнками, які вона сама колись виткала. А нещодавно Ганна мала персональну виставку в Івано-Франківську, де виставляла свої сучасні та відтворені давні вироби мистецтва. Свою майстерність Ганна Копильчук представляла й за кордоном, зокрема в Польщі, Латвії та інших країнах Балтії.

Наталя Кіщук

Наталя, як і більшість майстринь, вміє ткати з дитинства. Це ремесло приваблювало її, неначе магніт:

— Я не вчилася ткати спеціально. Це було як дитяча забавка, захоплення. Бо це зараз живем біля дороги, ближче до цивілізації. А раніше жила далі, у горбі. Тож спілкування було більше з природою, да й з тим, чим в сім’ї займались. Коли бабуся відволікалася, чи йшла готувати обід, я до станка і ткала, що вміла. І так ото мимоволі навчилася і, можна сказати, до себе приєднала. Зараз я без цієї роботі не можу, навіть, така, як залежність, не знаю, як сказати. Я рада, що маю улюблене заняття. Кажуть їхать на роботу в Київ, Польщу, але я цим не захоплюю, я рада, що є така робота, що можна залишатись в селі і бути корисною іншим.

Зараз Наталя може виткати ліжник і за шість годин, і за сім. Пригадує, що перший ліжник виткала за три дні чи то в десять, чи то у вісім років. Після уроків спочатку сідала ткати, а вже потім — робити домашнє завдання. А в дев’ятому класі, коли збиралися їхати купувати одяг до школи, у Наталі був власний бюджет і вона впевнено почувалася, що все заробила сама.

Для Наталі ліжникарство — не просто ремесло, а справжнє мистецтво. Вона повністю поринає в цей творчий процес. Інколи виходять такі складні і цікаві орнаменти, що потім без великого натхнення не повторити.

Часто майстриня радиться з чоловіком чи мамою з приводу кольорів та орнаменту, бо хоче, щоб все вийшло бездоганно. Стіни її творчої майстерні прикрашають неймовірні гірські пейзажі, які виткала Наталя. Це — місце, де можна познайомитись з гуцульською культурою. Сім’я Кіщуків виробляє гуні, вовняні шапки, безрукавки. Тут можна побачити ткацький станок, раритетну прялку, якою користувалася ще Наталина бабуся:

— Тепер люди почали цікавитись. Це дуже приємно, бо не просто так робимо, щоб заробити, а щоб і комусь показати, що воно таке є. Так цікавіше жити. І може воно і буде розвиватись далі.

Ярослав, чоловік Наталі, також вміє ткати. Свій перший ліжник він зробив ще у восьмому класі. Тож не дивно, що їхні діти також захоплюються родинним ремеслом. Славко дуже майстерно у 13 років пряв нитку основи, а Юля вже заробила свої перші гроші на невеликих накидочках.

Юля навчається прясти, тренується відчути ритм прядилки. Для прядіння важливо, щоб нитка подавалась і колесо крутилось в одному темпі. Тоді нитка буде міцна й не буде рватися. Ярослав порівнює прядіння з грою на баяні: спочатку вчишся грати на басах, а потім вже на двох клавіатурах одночасно.

— Коли прядеться, то треба обов’язково співати — надихати ту річ живою енергією. Цим всі наші речі відрізняються від фабричних.

Процес створення ліжника

Процес виготовлення ліжників складається з декількох етапів. Розпочинається все з підготовки вовни. Її миють, сушать, граблюють, а вже потім випрядають з неї пряжу:

— Якщо на один лижнік окремо робив, то це було би 6 днів, але ми робимо це так: багато вовні за раз миємо, сушимо, а поміж то вечорами, то ранками ми попередньо прядемо, та й так ми трохи більше зробіємо, та й можемо за це прожити, того що інакше нільзя.

Ганна показує, як треба правильно прясти. Вона говорить, що цього можна навчитись за один день. Одною рукою треба збирати волокна вовни і пропускати то тонше, то трохи більше на веретено, яке крутиться від мізинця до великого пальця. В руках у Ганни веретено обертається так швидко, що треба встигати слідкувати, як мішок вовни перетворюється на товстенькі нитки-ровниці. Уже складена пряжа називається моташка, бо її намотують на спеціальний пристрій — мотовило. Моташки за потреби можуть занурювати у кип’яток, розмочувати і фарбувати в різні кольори.

Із вовняних тонких ниток, які пряде місцева 86-річна бабуся, Ганна робить основу, і тут починається творчість — майстриня тче ліжник:

— На воротилі є намотана основа, основа ця — тож вовняна. Кожна ніточка має своє гніздо, і ці нитки набрані так почергово на двох частинах воротила: одна, друга, одна, друга, одна, друга — так з краю у край, а до оцих нитів прив’язані подножі. Подножі — від слова «нога». На них треба ногою натискати. Вони регулюють стан основи, одна опускає си, то друга піднімає си. Тут є такий великий жолоб, куди ми вкладаємо ці грубі нитки, моташки. Я уклала їх, протягнула крізь основу. Тепер одну підножу я відпускаю, частина основи піднялася вгору, нитки перехрестилися. Тоді прибиваємо лядою сильно, щоб був гучний стук. Прибиваті треба сильно, аби був лижнік міцний, а для цього то щонайперше — основа, якщо густо основа, то ліжник «моцний».

Ганна любить малювати палітри — ткати без розрахунків, щоб виходили різнокольорові візерунки. Щоб вийшов малюнок, треба вираховувати кількість ниток основи, через які пропускати моташки:

— Я маю всьо рахувати на тому лижніку, все я маю пантрувати точно, щоб був там квадратік, там прямокутник.

Коли рука набита, для того щоб отримати готовий ліжник, треба цілий день проходити біля верстата. Ганна говорить, що рука скоро набивається. Часто молоді дівчата навчаються цьому й за відсутності іншої роботи починають займатися ремеслом.

Ліжник зразу після верстату називають голим. Ним ще не користуються, бо основа ще рідка, можуть вилазити нитки. А для того щоб ліжник був збитим, міцним і довго служив господарям, його треба «давати» у валило. Виткане полотно кладуть у діжку, де воно лежить від трьох до восьми годин. Під силою води, що падає з великою силою, волокна збиваються докупи, ширина ліжника зменшується приблизно на 40 сантиметрів, зате тканина стає міцною і твердою, а ззовні з’являється невеличкий ворс.

Далі ліжник вичісують. Це тяжка й монотонна робота. Потрібно декілька годин працювати зі спеціальним великим гребінцем. За бажанням можна начесати ворс з однієї або двох сторін. Після вичісування ліжник стає пухнастим і м’якшим на дотик.

Пленер

В Яворові 15 років поспіль проходить творча лабораторія пленеру, яку організовує кафедра художнього текстилю Львівської академії мистецтв. Кожного року обирається тема, над якою працюють учасники. Пленер складається з трьох частин: наукової конференції, практичного етапу та виставки робіт, виготовлених під час другого етапу. Кожен етап відбувається на різних локаціях.

Головна мета пленеру — познайомити учасників із традиційним мистецтвом, показати, що народна творчість може буди сучасною і модною. Митці діляться своїм творчим баченням і доробками, міксують техніки, матеріали, тим самим відкриваючи щось нове.

Хоч із року в рік приділяють більшу увагу новому виду мистецтва, але завжди є бажаючі, які хочуть познайомитись із традиційним ліжникарством.

Ганна Копильчук є співорганізаторкою частини пленера, який проходить у Яворові. Вона приймала учасників у своєму обійсті, проводила майстер-класи, передавала свій досвід і знання. У 2007 році і її роботи виставлялись під час експозиції в Палаці мистецтв. Бажаючі власноруч ткали ліжники, малювали для них візерунки, та й просто знайомились із культурою Гуцульщини:

— Були такі талановиті, що виходило, були такі, що не виходило, але малювали малюнки дуже складні, та й ми то ткали, котрі ткали, котрі не ткали, — як нам виходило.

Мистецтво ліжникарства приваблює не лише українців, на пленери приїздять учасники з багатьох країн. Були гості зі Швейцарії, Австрії, Німеччини. Одного разу приїздив учасник з Індії. Він не знав ні української, ні англійської, тому найняв перекладача, щоб взяти участь у пленері.

Туристи

Туристів приваблює природа й пам’ятки Яворова. А на згадку про це місце гості часто купують ліжники. Користуються популярністю у туристів і хідники — вузькі килими на стіну чи підлогу. Їх також виготовляють із вовни на верстаті. Місцеві неохоче замовляють хідники, тож вони продаються як сувеніри для іноземців.

У Яворів часто приїжджають на екскурсії, зокрема й іноземці:

— У нас були екскурсії, і були у нас китайці, і кажуть: «То ви так не розказуйте, не показуйте, бо китайці будуть це робиті, бо китайці усьо тепер робі», — а вони кажуть: «Ні, ваш мішок з вовной більший від нас, ми це робити не будемо».

Як ми знімали

Дивіться про те, як команда Ukraїner приїхала до Яворова, до нашої команди приєднуються нові і нові учасники. Про те, як нас годують в Карпатах і приймають. Увага! Людей з обмеженим почуттям гумору попереджаємо – у цьому відеоблозі присутні жарти і сарказм про музей Якубовича і райдер!