Прибірськ: життя на межі відчуження

Люди
Полісся
22 Березня 2018 10:06
2815

Прибірськ, що на Поліссі, міг би бути просто одним із мальовничих сіл поблизу Чорнобиля, про яке знали би лише місцеві й занадто допитливі туристи, але завдяки декільком небайдужим активістам село зажило новим життям. Тут двічі проходив фестиваль «Чорнобиль–Ренесанс», відремонтували школу і клуб і розвивають туристичну інфраструктуру. Бажання однієї людини підхопили інші та об’єдналися заради спільної мети.

 

Юрій Мольфар (справжнє прізвище — Ягусевич — ред.) переїхав сюди у 2008 році з Поділля та вирішив не просто жити на новій території, а і змінювати її та її мешканців. Свого часу Юрій чимало подорожував Карпатами у пошуках народних магів, мольфарів. Звідси й псевдонім – Мольфар.

Спочатку був як усі: тримав господарство, займався будівництвом і жив звичайним сільським життям. Розповідає, що трохи сумує за своєю малою батьківщиною:

— Я з Вінницької області. Там чорнозем, там листяний ліс, а не хвоя. Горбаки. Я тут і живу, тому що горб. Я як дома, біля горба. Там зовсім друга природа. Хоча фауна сама по видах більше, но там, короче, агроельфи все переорали. То тут якби більше дикого.

Юрій народився в Мурованих Курилівцях, здобув юридичну освіту спочатку у Вінниці, а згодом — у Києві, продавав на Майдані пиво, потім вирішив стати дизайнером:

— Проробив дизайнером. Потім плюнув, поїхав сюда. Я шукав хату. Приїхав сюди, а тут: весна, прекрасно це все, луг, вода спадає. Короче, дивишся — така красота. Всьо, буду жить тут. Правда, тут кусалося по ціні. Вісім тисяч доларів отака хата в такому стані. Зараз дешевша, бо крізіс, усі дєла.

2

Зараз Юрій робить музичні інструменти, човни-довбанки, планує організовувати кінні прогулянки та мріє створити в Прибірську скансен — музей народної архітектури, де будуть зібрані хати з відтвореним побутом столітньої–двохсотлітньої давнини. Навіть знайшов для цього територію у 2 га землі понад річкою:

— Є вже такі домовленості. Маю подзвонити і їхати зустрічатися з науковцями — радитися скільки це все буде коштувати все. У травні будемо робити музей, експозицію постійну. І потихеньку далі все. Адже це така робота, яка не робиться за рік–два. Скансен буде приватним, бо так надійніше: щоби якийсь міністр не закрив його розчерком пера.

Загалом у Прибірську Юрій долучився до організації трьох проектів: фестивалю, скансена й заказника. Та першим кроком до змін у селі став саме фестиваль.

3

Фестиваль

Ідея зробити на цій території фестиваль виникла в Юрія випадково, у кризовий момент. Дізнавшись про те, що луг у селі беруть в оренду, Юрій задумав організувати якусь публічну акцію, щоби цьому завадити. Адже Мольфар свого часу обрав Прибірськ місцем для життя саме через велику та простору територію:

— Якраз у то врємя ми їхали з Глухеньким (Дмитро Глухенький — авт.) — такий є документаліст. Знімали кримінал і їхалі назад через Обирок. А тут їдем, каже, мене запросили, бо будуть фільм показувати. Приїхав Льоня* *Леонід Кантер — засновник мистецького хутору Обирок, і каже, що можна фестиваль замутити. У мене давно вже мєлькала думка щодо фестивалю. Нашуміти, щоби луг не віддали. Ми домовилися. Я кажу: «Льоня, я не вмію фестивалі робити — ти вмієш. Я вмію строїти. Давай я щось построю, а ти мені фестиваль зробиш». Ну всьо, ми построїли йому їдальню двоповерхову, оці печі, де вони хліб роблять, понакривали під навіси.

Із закинутого приміщення дитячого садочка до фестивалю зробили хостел. Зібралися всі охочі, розчистили територію, вивезли сміття. Щоби привабити туристів, а також і для власної зручності, селяни прибрали місцевість біля річки і зробили пляж:

— Ми їздим у Страхолісся за 20 км купатися, а в нас усе тут під боком. Кажу, давай розчистим і насипем піску — буде пляж. Людям не приходило в голову таке зробити. Фестиваль — то така штука, бо під щось надо. Сам собі не зроблю, а то ж люди приїдуть подивитися. І всьо, прийшла молодьож із косами, потягали все, порозчищали. Всьо, красота.

Загалом на толоку перед першим фестивалем у 2016 році збиралося до 50 осіб. Юрій розповідає, що один місяць був дуже насиченим, адже потрібно було все розібрати, виготовити лавочки і столики, засклити вікна в садочку.

5

З місцевих мешканців, окрім Юрія, до організації фестивалю долучилися також бібліотекар, голова сільради та ще декілька депутатів. Найбільшу підтримку надала проекту саме сільська голова Марина Бесчастна:

— Вона була викладачкою в університеті «Україна» (в Національному університеті біоресурсів і природокористування України – ред.), а приїхала сюда і стала головою. Кинула ту роботу. Вона зараз пише дисертацію якраз по зеленому туризму (дисертацію з управління в сільській місцевості – ред.)

Однак робили все переважно своїми силами:

— На фестиваль ми купу своїх грошей потратили. І взагалі купу часу.

За словами Марини Бесчастної, до організації фестивалю також долучилось і районне керівництво. Вони допомогли з перевезенням артистів; пиломатеріалами для будівництва столів та лавочок; надали та встановили сцену; надали частину музичної апаратури з операторами.

6

Після проведення першого фестивалю село одразу ж “прозвучало” в медійному просторі:

— Я сказав, мовляв, дивіться, міжнародний вийшов фестиваль — і білоруси, і поляки. А клуб он падає. Вдруг на голову поляку паде — хто буде отвечать?

Загалом перший фестиваль, організований силами місцевих жителів, зібрав приблизно 2 тис. відвідувачів. У 2017 році в Прибірську під час «Чорнобиль–Ренесанс» відтворили стародавній обряд «Проводи русалки». Під час Русального тижня на Поліссі здавна проводили обряди прощання із весною, зокрема й обряд проводів русалки.

Під час обох фестивалів влаштовували покази документальних фільмів, виступи українських та закордонних гуртів.

Незважаючи на те, що два фестивалі минули успішно, цього року Юрій змінює його назву:

— Попередні фести, враховуючи відсутність досвіду, проходили чудово. Усе завдяки тим людям, які знали як це робити й допомагали. Це Леонід Кантер, Валерій Гладунець, Олексій Нагорнюк, Наталка Лещенко, Юрій Ковальчук і багато інших. Ну і трохи місцевих людей це заінтересувало. Не скажу що всіх, але актив зібрався. Щоправда, після двох фестів цей же актив без мене подав заявку на фінансування фесту під старою назвою. Мені це не сподобалося, тому було прийнято рішення перейти на приватну територію та поки що змінити назву, щоби цього року не асоціюватися з державними грішми. Тепер же, маючи 4 га землі, можна починати робити скансен, коней, ну й логічно тут же проводити фест. Тим більше, що технічно на приватній території це робити набагато легше.

Територія життя

Юрій має свою майстерню. Про існування хати, де зараз розташувалася майстерня, довгий час Юрій навіть не підозрював. Хата була невеличка, стара, заросла кущами:

— Собі думав, ліс такий — густий-густий кущ. А потім зима прийшла, листя впало — о, диви, там хата. І всьо, я її купив. Ну, як купив, ледве знайшов хазяїв. У них нема на неї документів. Оце поіски такі. Сначала, хто тут жив. Знайшов у Києві, чи в Борисполі. Дав їм 500 доларів і кажу: давайте мені цю хату. Пишіть розписку, що взяли з мене 500 доларів — я буду тут щось робити. І всьо.

Роки змінили Прибірськ — тепер хати в селі розташовані не густо, що неприродньо для цього регіону:

— Тут же хутора, посадки, ліси. Там були хати розкидані. Тут був такий аграрний кусок, де землю орали. Бо кругом ліс, болота, а оце тільки підвищення невелике. Тоді ж зігнали ті всі хати, розібрали в кучу сюда. Землю забрали. Потім прийшли німці, дозволили знову назад. Люди знову розібрали хати, знову назад понесли. Потом знову сорок четвертий рік, знову назад несіть. Короче, як конструктор лєго такий був. Зараз уже не так, а ще років 20 назад розказували, що там, де моя хата — п’ять хат було. Тут хата сусідки одна, а було раніше вісім хат. Куча на кучі. Зігнали всіх тупо в купу. Як казав дід тут, щоби приказчику легше було на панщину зганять, щоби далеко не їздить.

8

Мольфар розповідає, що поліщуків у селі майже не залишилося. Раніше тут проходила траса Київ–Чорнобиль, і в певний момент склад населення суттєво змінився:

— Якраз тут по селі, по лузі. Тобто тут перемішка населення. Потім Чорнобиль бахнув — багато втекло, багато приїхало ліквідаторів. Сам етнос тут ніфіга не зберігся. Якщо поліщук 170 см зросту — це вже високий чувак, а вона 150 см — це нормально, то зараз не найдеш таких місцевих. Одиниці.

У Прибірську багато диких тварин — лосі ходять по городах і їдять зелень, бігають лисиці, живуть бобри, вовки та рисі:

— Все те ж саме, що в зоні. Звірина ж не понімає, що це колючка й далі вже не можна виходити. Вона бере і виходе. З лосями були зустрічі того року: їдеш на коні, а вони дивляться на тебе, як на ідіота. І ти на них — думаєш, що їм у голову взбреде. І всі в різні сторони. Або оленів сполохаєш. Ну, красиво. Лисиці такі прикольні бувають, здорові такі, красиві. Бобри. У бобрів бачили кучу дєятєльності. Вивалили всі дерева — зробили пустелю.

9

Із сусідами у Юрія взаємини не дуже складаються. Він не намагається бути таким, як інші місцеві жителі, але й не хоче змінювати тут кожного. Каже, що переважно йому не подобається їхнє ставлення до природи, адже ті смітять та захаращують тут усе:

— А нащо всіх міняти? Поміняти треба нормальних, тих, хто хоче мінятись. Он, Серьогу. Люди все одно міняються: з кимось поговорив, щось почув — й от уже помінявся.

Із Сергієм Юрій має спільну справу — чоловіки роблять човни-довбанки. Говорять, що організовуватимуть сплави і якщо така атракція користуватиметься попитом серед туристів, то виготовлятимуть більше. Один одномісний човен можуть зробити за три дні. Зараз же працюють над виготовленням чотиримісного човна:

— Це девайс, щоби плавать. Він як розвернеться, то буде як машина по ширині. Човен-довбанка. Ми робим його не зовсім традиційним — з волнорезом, напівчайка. Тут ще борта можна нашить, він стає ще більшим. Тут, бач, заготовки, крюки такі — це боті називаються. Шпангоути по-научному. Борті, човни, довбанки — це традиційне Полісся. Як не знав технології, то думав, там видовбать — да і всьо, а там не так просто. Та коли перший раз, то всьо. Зрізати — так, щоби не впало, не тріснуло, бо ж тріщини будуть. Як його валить? У всьому є нюанс. Тут колода бух — усе, тріснув, викидаєш. Потім як його починать довбать. Розмітка, щоби він же ж не перевертався. Ну й дальше — вперьод.

Раніше в Юрія було 17 кіз, 30 вуликів, близько сотні курей і кінь. Зараз має коней та курей. На городі тільки квіти ростуть. Чоловік майже відмовився від господарства, бо вважає, що це марна трата часу й немає різниці, чи воно своє чи куплене в сусіда:

— Прошлий вєк це все. Якщо хтось хоче картоплю, то хай садить. Але тільки картоплю. А в нас же треба поросят, то, то, то. Бігаєш, тут буряки, тут поросяти, тут картопля, а тут же корова. А там, короче, у мене ще щось. Й отак цілий день. А потім «Чому ми так бідно живемо, де наші гроші, ми ж так тяжко робимо?» Можна кірпічі тяжко тягать із купи на купу, а потім назад і питать, а де ж гроші, гроші де. А треба ж думати, що приносить дохід, а що ні. Ну, то від Радянського Союзу лишилось, такі штуки.

Свого коня Юрій збирався продавати. І вирішив покататися верхи на прощання. У результаті тепер він має конюшню і планує влаштовувати кінні прогулянки:

— Я проїхав лісами два дні верхи. Дуже сподобалось і вирішив, що ще хтось має таке побачити. Чорнобильська природа, лосі, вовки.Тепер плануємо з весни запускати кінні мандрівки по кілька днів із повним «зануренням». Зараз якраз підбираємо коней, ну й по ходу намагаємося зібрати і відновити поліську породу коней, про яку ніхто майже не знає, і яка майже зникла, але по селах ще можна знайти. Поки до нас приїздять лише друзі, ну і друзі друзів, але ми ще офіційно не стартували.

11

Музична майстерня

Велику роль у житті Юрія відіграє музика. Не маючи спеціальної музичної освіти, він опанував гру на кобзі, лірі, торбані, гітарі, сопілці, фортепіано, перкусії в різних стилях. Юрій — майстер музичних інструментів. Робить колісні ліри та кобзи власної конструкції. Першу ліру зробив для себе за фотографіями, бо хотів навчитися грати. Зараз має власні схеми і працює відповідно до них:

— Я хотів ліру, а грошей не було. Склепав — зразу купили. Думаю, ще зроблю — і знову купили. І до сих пір.

Тепер Юрій робить ліри на замовлення, одна в середньому коштує 250–300 доларів. Та певної систематичності у своїй роботі не має. Каже, що якщо дуже потрібні гроші, то одну ліру може зробити за 4 дні, а якщо не дуже, то за 4 тижні:

— Ну, я взагалі не люблю інструменти робить. Просто в мене грошей немає і я мушу заробить. Я би грав, але не робив їх. Ні, десь колись, раз на рік, один, так сидів би або бігом би щось зробив. А тут мусиш, приходиш, бо гроші треба.

Має майстер і декількох учнів місцевих. Для деяких це своєрідна терапія, особливо для чоловіків, які повернулися зі Сходу

— Ну, оце все робив місцевий, повністю. Я йому розказував-показував, а він усе зробив. Вона зараз не грає — лажа з колесом. Колесо треба замінить. У мене ідея така, що хочем зробить реабілітаційно-психологічний центр на базі колишньої лікарні, де б приїжджали люди, яким щось у житті не нравиться. Отакий релакс — зробив ліру і крутиш корбу. І такий весь щасливий. Насправді її зробити навчити когось за тиждень можна.

Інколи для того, аби зробити хорошу ліру доводиться чекати на якісне дерево. Раніше Юрій думав, що з будь-якого дерева можна зробити інструмент. Тепер працює лише з хорошими матеріалами:

— Цю вобще вже колупаю чортзна-скільки. Я взагалі чекав цього дерева. От у мене все було готове, щоби склеїти, і я вже мав її віддати ще до Паски. Написав, що не можу її віддати, чекаю дуже хорошого дерева. І ви почекайте. Ну, добре. Нє, ну воно реально класне. Я до того класного дерева ще в руках не тримав. Дивишся, а воно як пластмаса, оці волокна. Блін, не віриш, що воно живе-настояще — настільки ідеально зроблене. Ну, виросло, а не зроблено. Тим більше, що воно вже років 20 чи 30 вистояне, висушене. І понімаєш, що в рояля й у тебе тут такі штуки. То саме по звуку.

17

Юрій говорить, що, якщо струнні, щипкові та смичкові інструменти були по всьому світу, то ліра — виключно європейська:

— Де була Європа, там були ліри. У Росії вже не було. Де кінчається ліра, там кінчається Європа. Тобто де українські села — далі, як відрізало. Ніколи не було, ні згадок, нічого. Ліра — це показник Європи. Її не було в Африці, її не було ніде.

У майстерні Юрія багато різноманітних інструментів і матеріалів для їх виготовлення. Чоловік показує нам морінхур, зроблений із дров. Говорить, що хотів собі такий інструмент і зробив, а «струни» в нього із кінського волосся:

— Морінхур, Монголія. Ну, морін — кінь, хур — інструмент. Ну, типу прародітєль нашої скрипки чи чого. Ну, прикол у тому, що струни не прижимають. Ну, он не звучить. Тобто струни не прижимають до грифу, він хтозна-де від них. Оце з коняки з хвоста штука, якою іграю.

Окрім того, що Юрій робить музичні інструменти, він ще і грає на них. Має власний гурт, «Брамадо», що грає мікс українських кантів, псалмів і дум.

Маленькими кроками Юрій намагається щось змінити. Живучи в Прибірську разом із сім’єю, він катається на конях, багато працює з деревом і грає. Селяни ж починають розуміти, що туристи цікавляться цією місцевістю. А це означає, що настав час змін — для кожного своїх.

Як ми знімали

Про село Прибірськ і дорогу до Юрія Мольфара, який насправді ніякий не мольфар! Про голову села Прибірськ, яка намагається провадити якісь позитивні зміни і їй не завжди це вдається. Про ходячий джіпіес і гостинне Полісся.

Над матеріалом працювалиАвторка:Марина ОднорогАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Тетяна РодіоноваФотограф:Тарас КовальчукФотографиня:Марія ПетренкоПродюсерка:Наталка ПанченкоОператор:Павло ПашкоМонтажер:Андрій РогозінМонтажер:Микола НосокРежисер:Микола НосокЗвукорежисер:Павло ПашкоБільд-редактор:Олександр ХоменкоТранскрибаторка:Діана Далькевич

22 Березня 2018 10:06