Роми Закарпаття

Закарпаття
Люди
3 Серпня 2017 9:10
2655

Кочове життя в шатрі, пісні під гітару біля вогнища, пристрасть та легка вдача. Цей романтичний образ ромів із літератури та радянських фільмів залишився в минулому. Натомість сьогодні поширеними є стереотипи про бідну націю, яка живе за рахунок соціальних виплат на велику кількість дітей, краде чи втягнена в кримінальну діяльність. Життя частини сучасних ромів у компактних поселеннях ізолює їх від решти суспільства. Бідність, відсутність освіти, складнощі з працевлаштуванням лише посилюють усі упередження.

 

Стереотипи, і навіть більше — ксенофобію — нав’язували етнічним українцям із дитинства. «Будь чемний, бо цигани вкрадуть», — лякали дітей. «Ти брудний, як циган». У сюжетах українського фольклору роми також не завжди є позитивними персонажами. З дитинства більшість українців упевнені, що роми можуть загіпнотизувати чи вкрасти щось, тому, керовані страхом, всіляко їх оминають.

Утім, усе це не більше, ніж міфи, що виникли через брак інформації про життя українських ромів. Живучи поруч з етнічними українцями вже протягом багатьох століть, роми все ще залишаються народом, образ якого повен загадок.

Однією із таких загадок є чисельність ромського населення. Сьогодні немає чітких даних щодо того, скільки ромів проживає на території України. Та й отримати ці дані поки що вкрай важко, адже у багатьох ромів немає документів. Деякі з них навмисне не афішують свого походження, що також цілком зрозуміло. Так історично склалося, що у періоди воєн різні національні меншини (і роми в т.ч.) по всьому світові зазнавали репресій, гонінь та переслідувань.

Згідно з даними перепису населення від 2001 року, в Україні проживає 47 587 ромів, третина з яких — на Закарпатті. Утім, громадські організації вважають, що це число давно не є актуальним. Рада Європи оцінює приблизну чисельність ромської меншини в Україні у 120–400 тисяч осіб. За даними ромських громадських організацій, на Закарпатті нині проживають понад 40 тисяч ромів. Більшість закарпатських ромів живуть у компактних поселеннях* *ми навмисне вживаємо цей термін замість звичного для багатьох слова «табір». Адже табір — це одночасно й локальна ромська громада, й місце, де вона розташована в межах більшого, неромського поселення. До моменту переходу на осілий спосіб життя таборами називали громади до кількох сотень осіб, що отаборювались на тимчасових стоянках.

Саме тут, на Закарпатті, збереглася найбільша кількість діалектів мови романі, відмінностей у побуті та рівні освіченості. Хоч роми й живуть зовсім поруч, часто на сусідніх вулицях, утім їхня спільнота є найбільш незрозумілою для решти закарпатців. Ми відвідали кілька ромських поселень Закарпаття, аби побачити на власні очі, як живуть роми.

Дубове. Барон Іван

Одне з ромських поселень розташоване у с. Дубове Тячівського району. Виникло воно у 1950-х роках. У пошуках роботи роми приїжджали сюди з довколишніх сіл та містечок. Тодішній сільський голова Дубового спочатку запросив ромів працювати на місцевому заводі, а потім запропонував їм оселитися тут. Так посеред села виникло внутрішнє поселення, де сьогодні живуть 64 особи. Колишній місцевий барон* *у ромській мові слова «барон» немає. «Баро» — це звернення до шанованого чоловіка, який не обов’язково має бути очільником громади. В окремих ромських громадах термін прижився й активно використовується в щоденному спілкуванні. Однак, у більшості ромських громад найважливіші питання вирішують ради старійшин — найбільш авторитетні представники родів. Вони ж скликаються і на ромські суди, які досі є дуже поширеним явищем., тобто формальний лідер поселення, Іван розповідає про складнощі, з якими стикаються місцеві роми:

— Проблема, що місця немає. Нас стає більше, діти рождаються і треба місце. Місце в селі є. Хто мав гроші — построїлись і живуть. Нужда є велика в грошах. Бо багато дітей, є в нас хворі діти. Дуже не дивиться на нас село. Мало нас тут є. Я однажди обращався до старшинства в Ужгород даже. Тоже сказали, що нас мало. Мовляв, буде вас багато, тоді будемо помагати.

Будинки ромів помітні здалеку — їх можна впізнати по розвішаних на тинах штанях, сорочках, білизні. До дерев’яних халуп над річкою на пагорбі веде асфальтована дорога. Є тут і декілька цегляних будинків. Найбільш розкішний із них — в Івана. Це двокімнатна хата, де на 50 мвін живе з дружиною, двома синами та дочкою. Ще двоє старших дітей живуть окремо.

На стінах, обклеєних старими шпалерами, висять ікони та постери із зображенням Ісуса Христа. Голосно хрипить і посвистує холодильник «Дніпро». Іван розпалює саморобну грубку — поширений обігрівач у ромських будинках усього Закарпаття. На старий радянський сервант вилазить 6-річна дочка барона, причісується, малює губи, але так захоплюється, що починає мастити помадою щоки.

Іван бере гітару й награє пісні. Це його заробіток, він грає на весіллях. Високий, огрядний, з вусами, бородою та довгим волоссям. Він говорить українською та російською. Мови вивчив у духовній семінарії, де отримав чин диякона.

 

9 років Іван був місцевим лідером, бароном. Тепер це місце зайняв його брат:

— Я приєзжий, а діти мої тут народилися. Я з Іршави. Я дітдомівський, батьків своїх тут знайшов. Так і живу по сьогоднішній день. Хату построїв. Мене село вибрало бароном. Люди мене знають, розуміють. Мій брат був віруючий, то вибрали тепер його. Зібрали народ наш, народ се согласив і вибрали брата мого. І так він зараз є в нас староста. Посвідчення він має.

Місцеві мешканці про Івана не дуже доброї думки, як і про всіх, хто хоч трохи відрізняється від їхніх середньостатистичних односільчан. Але він каже, що роми ні на що не ображаються:

— Ми живемо сьогоднішнім днем. Бо про завтрашній потурбується Бог. Як ви, так і ми.

У ромів із Дубового проблеми досить звичні: сміття не вивозять, немає каналізації, зручної логістики. Іван розуміє, що іншим селянам не подобається, коли роми виливають воду прямо на дорогу, вона замерзає й пагорб перетворюється на ковзанку взимку, а влітку харчові помиї смердять. Місця в таборі все менше, а дітей усе більше. Але вони живуть майже в картонних коробках і особливого ставлення не просять, а лише потребують трішки розуміння й підтримки:

— Чекати на допомогу не можемо. Живемо як Бог нам дає. Бо ми люди такі: стараємося бути чистими до людей, до ближнього в перву очередь. Наш народ може бути недобрим, коли до нас задираються. Ми стараємося бути мирними, дружелюбними. Друга сторона медалі: ми тут живемо на дорозі й, буває, п’яні спеціально до тебе задираються. Шукають причини. Ти там і близько не був, а він каже: ти украв од мене. Останній рік цього немає. Можна сказати, що спокійно. Тепер сільські більше крадуть. Нашу національність уже беруть у честь. Ставлять ближче до людей, до сусідів.

Недоступна освіта
1/4За даними опитування 2015 року Міжнародного фонду «Відродження», майже чверть ромського населення України не вміє писати й читати українською, а кожен третій робить це погано.

Чверть опитаних ромів зовсім не знають української мови або погано нею розмовляють. Причина — ізольованість ромських поселень та пробіли в освіті.

Це не лише закарпатська, а і всеукраїнська ситуація. Чимало українських ромів ніколи не навчалися в школі, а серед тих, хто школу таки відвідував, найбільш поширеною є неповна середня освіта.

Івана, здається, не дуже засмучують проблеми дітей з освітою. Для свого сина, теж Івана, він бачить інше майбутнє:

— У школі вони так собі вчаться. Іван усе грає на музичних інструментах. Музикантом точно буде.

Ситуація з освітою така ж і в інших компактних поселеннях на Закарпатті. Власне, в найбідніших поселеннях проблеми з доступом до якісної освіти всіх рівнів. Однією з причин тут також є мовний бар’єр: незнання державної мови багатьма угорськомовними ромами, діти яких, якщо й навчаються, то в угорських школах, або ж у недержавних навчальних закладах коштом релігійних громад та угорської сторони. У Мукачеві та Берегові, наприклад, у таких школах викладають лише угорською мовою. Це не дає можливості випускникам таких шкіл продовжити навчання в українських вишах, адже на момент випуску української мови вони не знають.

Мирослав Горват

Мирослав Горват,
Депутат Ужгородської міської ради VII скликання

Місцевий ромський депутат Мирослав Горват розповідає, що найкраще маленькі роми відвідують школу до 6 класу, а потім ходять на уроки все рідше. У 9 класі в ужгородській школі із 32 учнів відвідують навчальний заклад 3–5 дітей. На думку Мирослава, причиною низької відвідуваності є відсутність мотивації:

— Батьки не розуміють, що дітей треба водити в школу, готувати до занять, бути максимально зацікавленими в тому, щоби дитина пішла в школу. Інша причина — відсутність безкоштовного харчування після молодшої школи, бо іноді діти ходять до школи, аби поїсти.

Освіта ромів часто залежить також і від соціального стану родини. Навіть безкоштовна шкільна освіта часто залишається недоступною: не вистачає коштів на канцелярію, одяг чи то внески на ремонт. Діти допомагають підробляти своїм батькам, виконують хатню роботу чи доглядають за молодшими братами й сестрами.

Утім, те, що дитина відвідує школу, не є запорукою якісної освіти. І самі роми, і дослідники визнають, що освітня система України не приділяє достатньої уваги ромським дітям. Барон Іван, важко зітхаючи, каже:

— Наші люди тут часто такі. Їхньою освітою ніхто не хоче займатись, а вони не пристосовані до тої, що є. Є люди, які тільки і вміють, що рахувати. Літер не знають як писати, а цифри — то головне. Ну, життя в них таке було. Усе по вокзалах та по вокзалах.

Зараз ситуація трохи краща завдяки зусиллям благодійних організацій, що запровадили програми помічника вчителя для молодших класів, де навчаються ромські діти. Також допомагають центри усвідомленого батьківства, де працюють із малограмотними батьками.

Ізольованість ромів посилюється з першого класу, оскільки більшість із них змушені навчатися в сегрегованих школах. У таких школах вчаться лише роми, не перетинаючись з іншими місцевими дітьми. Чи не в кожному ромському поселенні є така школа.

4

Що ж стосується вищої освіти, то зараз тенденція трохи покращується. Тільки тих, що отримали вищу освіту коштом Ромського освітнього фонду вже майже 500 осіб, а кількість інтегрованих в українське суспільство, освічених ромів уже значно більша.

На Закарпатті, як зазначає Мирослав Горват, 15–20 років тому був лише один ром із вищою освітою. Сьогодні ж ромських студентів і випускників вишів тут щонайменше 50.

Документи й робота

Крім освіти, є ще й інші питання, що потребують вирішення. Згідно з опитуванням громадських організацій, 17 % ромів в Україні не мають ідентифікаційних документів, у третини не оформлена реєстрація. Ситуація з паспортизацією на Закарпатті гірша, ніж в інших регіонах країни.

У Мукачево, наприклад, більшість ромів не мають документів. Утім, завдяки існуванню центрів надання безоплатної допомоги й усвідомленню ромами значущості документів, ситуація все ж покращується. Сприяють паспортизації і виплати на дітей, які можна отримати лише за наявності документів.

Що ж стосується працевлаштування, то 63 % опитаних ромів зазначили, що не працюють, ще 22 % працюють неповний робочий день. Серед ромів, що працюють, переважає самозайнятість. Більше половини опитаних зайняті торгівлею чи наданням послуг, ще чверть є приватними підприємцями.

В Ужгороді роми працюють у комунальних службах двірниками, робочими на водоканалі, майстрами. Ті, кому не вдається працевлаштуватися на Закарпатті, їздять за кордон чи до Києва. Така ж ситуація й у Мукачево.

Хто ви і звідки, роми?

Питання походження ромів і досі досліджується. Досі точаться дискусії й так до кінця й невідомо, як і чому вони розселені практично по всій Європі та як їм вдалося зберегти свою ідентичність від постійних глобалізаційних хвиль.

Найпоширенішою сьогодні є теорія, що роми походять з Індії. Причому «роми» — це їхня єдина самоназва. Та «вихідцями з Індії» їх не називають у жодній із мов. Слово «цигани» вживають східні слов’яни. Це назва єретичної секти початку другого тисячоліття. Gypsy (англ.) або gitanos (ісп.) означає «єгипетські». Міф про те, що роми пішли з Єгипту ширився Європою дуже стрімко. Приміром, мадяри досить довго називали циган fáraók népe, що означає дослівно «фараонове плем’я». Але в часи формування європейських мов перевірка фактів була трішки складнішою, ніж зараз. Тому, скажімо, французи назвали ромів bohémiens, що означає «чехи». Їм так здалося. А фіни й естонці і досі називають їх просто «чорняві, чорні». Причому зараз побутує новий міф, що Румунія (англ. Romania) якось пов’язана із ромами. Міф виник через співзвучність цих слів.

Що самі роми думають про своє походження і як вирізняють себе серед інших національностей, ми вирішили запитати у них самих:

— Ти ґаджо! А вона — ґаджоука! — каже сміючись Іван із Дубового. — Це в нас означає білий і біла. Ми так між собою називаємо вас. Але ми не ділимо, так получається просто. Наша мова пішла із санскриту, потім у різних регіонах уже регіональні впливи. Плюс, поки ми йшли з Індії, скільки слів по дорозі ми позбирали, уявляєте?

У закритих ромських спільнотах, компактних поселеннях побутує класичний поділ на «свій/чужий»: ромА»(ром) — «ґаджЕ»(не ром, іноземець)

За словами барона Івана, ромів також розрізняють за способом життя:

— Ми себе маленько розділяємо. Є шатрові цигани, кочові й осілі. Ми вважаємося осілими. Бо ми живемо на місці, построїлися, сім’ї маємо, якусь роботу й тим дякуємо Богу. Шатрові — це люди, які свою кочову жизнь держуть по сьогоднішній день. Це жінки, які мають свою честь і мають ходити в довгих юбках. Це велика честь для чоловіка, хазяїна й самого барона. Є кочові. Вони займаються лиш тим, що є в дорозі. Зараз усі вони перейшли на «залізні коні».

Теперішні українські роми вже не пам’ятають романтики кочового життя, яким жили їхні дідусі й бабусі. У 1956 році кочування стало нелегальним. Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом» заборонив кочовий спосіб життя. Сьогодні ж, попри те, що цю заборону давно знято, усі ромські поселення на Закарпатті є осілими.

Переїзд закарпатських ромів до Києва чи в інші міста в теплу пору називають трудовою міграцією, адже саме відсутність роботи змушує ромів мігрувати. У містах роми створюють стихійні поселення.

На Закарпатті компактні поселення ромів існують у форматі населених пунктів, як окремі вулиці, кутки чи мікрорайони. Вони можуть мати й кількастолітню історію, і бути новими. Останні виникали стихійно, наприклад, після паводків, бо саме від них роми Закарпаття завжди потерпали першими, адже їхні будинки часто розташовувалися в низині.

У компактних поселеннях на окраїнах населених пунктів зазвичай відсутні водогони, каналізація, газ, дороги; будівлі можуть бути неузаконеними. Молоді родини часто поруч із батьківською хатою зводять маленьку хатинку із саману, не враховуючи жодних будівельних норм. Узаконити таке будівництво майже неможливо.

Мова, що зникає

Роми Закарпаття різняться також і за мовною ознакою. Співіснує кілька діалектів та говірок ромської мови — романі, а самі роми в побуті найчастіше є не просто білінгвами, а на розмовному рівні знають три-чотири мови.

До прикладу, у мукачівському, чопському й берегівському поселеннях роми розмовляють угорською. Більшість з них взагалі не розуміють української. В Ужгороді живуть представники кількох діалектних груп. Роми-ловари або «унгріка рома», що розмовляють ловарським діалектом мови романі, а також сервітіка рома, або т.зв «словацькі роми». І ті, й інші в побуті вільно послуговуються українською, російською, угорською та словацькою.

Барон Іван з Дубового каже :

— Ми українці. Українські цигани. Є цигани румунські, болгарські, мадярські, чеські. Усі самі по собі. Часто ми навіть зрозуміти одне одного не можемо. У нас різна культура. Я розмовляю циганською слабо. Та й у різних країнах вона різна. Пісні співаю нашою. Іноді якісь слова говорю нашою, а так — у нас тут усе по-закарпатськи.

Сьогодні ромську мову в побуті використовують також у Перечині, Виноградові, Великому Березному та Сваляві. Але, як зазначає Мирослав Горват, цього недостатньо й нині ромській мові загрожує зникнення. У ромських поселеннях мова добре розвивається. Натомість у родинах, які живуть у неромських поселеннях, мова втрачається, хоча її й намагаються зберігати.

Церква й альтернативна освіта

Руслан Янковський

Руслан Янковський,
будівельник, керуючий центру неформальної освіти в Мукачеві, диякон у Євангельській Церкві Живого Бога

Життя Руслана Янковського могло б скластися зовсім інакше. Він міг би жити в злиднях, збирати металобрухт чи просто пиячити. Та він працює будівельником і керує центром неформальної освіти в Мукачеві, де готують маленьких ромів до школи, вчать грати на музичних інструментах, малювати й щодня годують. Усе це, за його словами, завдяки церкві.

Для багатьох закарпатських ромів церква часто є чи не єдиним місцем, яке демонструє, що в них може бути альтернатива бідному життю в побудованих нашвидкоруч наметах.

До церкви Руслана привела мама, коли йому було шість років. Тепер він диякон у Євангельській Церкві Живого Бога, що має храми у 20 закарпатських поселеннях.

За словами Руслана, прихожанами мукачівської церкви є приблизно 400 осіб. Віряни також працюють із 500 дітьми й підлітками, для яких у центрі неформальної освіти багато можливостей.

Щодня понад сотня дітей із бідних родин відвідує благодійну їдальню при церкві. Деякі діти тут практично виростають і самі стають наставниками.

— Іноді вчимо елементарних речей: слідкувати за чистотою та гігієною, поважати батьків. Деколи даємо одяг. Якщо дитина не спробує чогось кращого, вона не знатиме про інші варіанти. Ми ж даємо їм можливість вибору. Деякі родини зрозуміли, як зручно мати душ і вдома його зробили, — розповідає Руслан.

Церква намагається популяризувати освіту й закликати не кидати навчання. Віряни вчать маленьких ромів читати й писати угорською. Є тут і комп’ютерний клас, і спортивна школа.

Старшим ромам тут дають професійну освіту — можна опанувати професії будівельника, зварювальника. Саме тут навчався й Руслан.

— Церква відіграє велику роль у житті ромського населення. Вона змінила ставлення інших національностей до ромів. До цього було сильне напруження, українці боялися заходити в табори. Тепер українці відвідують нашу церкву, ходять крізь табір, ми організовуємо спільні заходи, — каже Руслан.

Пастори стають все важливішими фігурами у житті ромської громади, яку ж і представляють.

Громадська активістка Ірина Миронюк вважає, що сьогодні пастори конкурують за авторитет із баронами, інститут яких трансформується. Цей процес на Закарпатті відбувається стрімко, зазначає Горват.

На переконання Мирослава, барони — популістичні лідери, які не можуть виконувати функції, необхідні ромським спільнотам. У більшості поселень статус барона вже втратив своє значення, а замінили його лідери, депутати, очільники громадських організацій, пастори.

Руслан же вважає, що ідеалізувати пасторів теж не варто. Мовляв, не кожен із них користується авторитетом. У Мукачеві ж зараз церква має більший вплив, бо раніше не було хороших баронів, які представляли б громаду:

— Для нас церква — це не будівля, куди люди ходять раз у неділю. Ми хочемо, щоби вона була залучена в різних сферах, — підсумовує Янковський.

Королево. Від халупи до палацу

Компактні поселення ромів на Закарпатті можуть значно відрізнятися умовами проживання. До прикладу, ужгородське поселення не настільки ізольоване, як мукачівське, де немає доступу навіть до питної води.

Ірина Миронюк

Ірина Миронюк,
громадська активістка

— Свалявський табір, де проживає близько двох тисяч ромів, — це історія успіху. Барон Матвій Балінт уже понад 10 років є депутатом. Він пішов у владу, аби захищати інтереси свого народу. Провів воду в поселення, побудував будинки для молоді, у поселенні всі діти ходять до школи і вивчають українську мову, — каже Ірина.

Імовірно, найбільшим ромським табором у Східній Європі є мукачівський, де проживають від 4 до 10 тисяч людей. У Мукачеві й Берегові одні з найгірших умов проживання.

Матеріальне становище поселень різниться залежно від пріоритетів громади. Мукачівські й ужгородські роми здавна займалися творчими професіями (передовсім – музикою), а у Виноградівському районі працювали фізично, їздили на сезонні заробітки.

Один із найбільш заможних та облаштованих ромських таборів — поселення в Королево Виноградівського району. Будинки тут цегляні, подекуди й багатоповерхові. Дорога усіяна гравієм. На вулиці бігають чистенькі діти. На дівчатках традиційні ромські сукні. Жінки багато уваги приділяють одягу, у такий спосіб підкреслюючи свій статус. До металевих ниток та мережив для спідниць додають позолоту, прикрашають одяг штучним камінням. Дорогоцінними можуть бути родинні прикраси, які зазвичай виготовляють на замовлення. Вони є посагом для нареченої, символом достатку роду, з якого вона походить.

Хоча поселення в Королево досить заможне, але значно поступається словацьким і румунським родам, які змагаються в демонстрації статків і коштовних прикрас.

У поселенні в Королево проживають понад 3700 осіб. Барон Лоці розповідає, що більшість місцевих ромів гроші заробляє у Росії й запевняє: жодного криміналу.

Чоловіки з Королево працюють бригадами, що складаються зазвичай із близьких родичів та сусідів. Часто виготовляють жестяні елементи покрівлі, водостоків тощо. Майстри тут мають багатолітню репутацію і власний стиль оздоблення виробів. Утім, матеріальна забезпеченість ще не гарантує відсутність тих проблем, що існують в інших поселеннях. У декого тут усе ще немає документів, багато неграмотних:

— Проблєм очень много з циганами. Саме більше то, що вони не розвиті. Не учать їх нормально, у школу не ходять. Розумієте, піде в школу, а там не учать так, як других. По-іншому відносяться, менше уваги, — каже барон.

Проблем можна було б уникнути, якби роми жили разом з українцями, вважає Лоці. Мовляв, ром, живучи поруч з іншими національностями, переймав би краще.

Ми роми, а не цигани!

У потязі Ужгород-Київ з останнього купе, здавалося, співало радіо. Але ж ні — то четверо чоловіків грали і співали наживо. Потяг прибув до Чопа. Люди, що зайшли, одразу ж посідали в порожньому сусідньому купе слухати. Більшість пісень були про Ісуса і віру, звучали дуже мелодійно. Вони півгодини грали повноцінний сет, а вже опісля імпровізованого концерту розповідали про своє життя в селі Середнє Ужгородського району.

За українським паспортом вони: Віктор, Йосип і Віталій, але в ромському поселенні їх називають Ітю, Джіджю й Дучу. Ітю й Дучу — це ромські прізвиська, а прізвисько Джіджю походить від імені українського артиста. Ітю 37 років, у нього одна дочка й четверо онуків. У 30-літнього Дучу семеро дітей, а 21-літнього Джіджю вже четверо.

— Чого в нас так багато дітей? Та в нас у багатьох світла нема, — віджартовуються.

У ромському поселенні в Середньому живуть близько трьох тисяч ромів. Зараз у них є своя школа. За останні 15 років, кажуть хлопці, дуже багато позитивних змін відбулося. Їм, мовляв, і самим захотілося вчитися, хоча громада спонукала заробляти на життя не дуже чесним способом і вчитися було немодно.

— Я вже два роки ходжу до школи, — каже Дучу. Йому тридцять, але він не соромиться того, що лише зараз вчиться писати. — Я взагалі не вмів читати. Моєю першою книгою була Біблія. Я її носив із собою й казав «так у Біблії написано», а сам навіть не міг цього прочитати.

Джіджю та Ітю — баптисти, а Дучу — євангеліст, але в них немає суперечок. Кожен час від часу цитує Біблію й любить розповідати про свій шлях до Бога. Ітю каже, що рахувати в селі вміють усі, а от читати й писати — одиниці. Чиновники користуються безграмотністю ромів і вимагають хабарі.

Раніше місцеві роми їздили Радянським Союзом, кочували, тепер осіли.

— Молимося Богу, щоби пробачив нам те, як ми жили раніше, — каже Ітю.

Дучу пригадує, як вони сідали в потяг до Чернівців. Люди їхали з базару з однаковими торбами. Хлопці крали ті, що не були під наглядом:

— Тоді доведи, що це твоя торба? У всіх же однакові, а нас там — повне купе людей, за сумкою ніхто вже й не прийде. Якось крав якусь сумку, піднімаю її, а вона така тяжка. Думав: ну всьо, от я й попався! Заніс у туалет, розкриваю, а там літрові пляшки з вином. Я там кілька лишив, а решту забрав, — пригадує Дучу.

Джіджю наймолодший і найбільше жартує. Вони всі дуже самокритичні, кепкують із себе:

— Я громадянин України! Ми українці! — каже Ітю.
— Ти не громадянин, — сміється з нього Джіджю, — ти РОМАдянин!

Хоча самі час від часу називають себе циганами, це слово вони категорично не приймають. Мовляв, перша асоціація — крадій:

— Ми — роми, а не цигани! Вам же подобається, коли вас називають українці й не подобається, коли, приміром, хохли. Або коли росіяни називають вас «бандери»! Для нас це так само.

— Нас мало хто що запитує, мало цікавиться. Ми багато можемо розповісти, але люди думають лиш про те, що ми щось будемо красти, — каже Дучу.

Ця історія, як і історія барона Івана й диякона Руслана — про перетворення і стереотипи. Про те, як роми відрізняються від циган в уявленні самих ромів. Про те, як ромські громади прагнуть змін і врешті таки змінюються. Також кожна з цих історій — про те, як роми живуть поруч із етнічними українцями. Про те, якою контрастною може бути культура, мова та побут українських ромів, які їм, попри все, вдалося зберегти.

Як ми знімали

Дорогою до поселення ромів у Королево, ми заїхали також і до української родини, яка живе там вже понад 60 років і має свою, не менш цікаву історію. Про це і про заможних ромів у Королево дивіться у нашому відеоблозі.

Над матеріалом працювалиАвторка:Діана БуцкоАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаНаукова редакторка:Наталія ЗіневичФотограф:Тарас КовальчукОператор:Дмитро ОхріменкоМонтажер:Микола НосокМонтажерка:Катерина КуликоваБільд-редактор:Сергій КоровайнийДопомагав:Сергій ГузенковДопомагав:Дмитро Черненко

3 Серпня 2017 9:10