Сент-Міклош: Замок, що вирішив бути

Закарпаття
Люди
Місця
27 Липня 2016 12:18
14231

Потрапити на територію Чинадіївського замку Сент-Міклош і домовитися про екскурсію не складно, двері тут завжди відкриті туристам і мандрівникам. Проте, нам потрібно було дізнатися значно більше, аніж розповідають на екскурсії. Тож ми заздалегідь намагалися домовитися про зустріч з орендарем замку Йосипом Бартошом. Він погодився прийняти нас лише в спекотний обідній час одного із будніх днів. Не зважаючи на це, ми постійно перетиналися із туристичними групами, що відвідують цей замок чи не щодня – українськими, польськими, угорськими.

А ще п’ятнадцять років тому на цій території була радянська автобаза і гаражі, всередині стародавнього замку був смітник. Підвали Сент-Міклоша досі знаходяться у законсервованому стані, оскільки потребують значних коштів для відновлення і очистки. Що ж могло статися з замком за такий короткий час, як він перетворився з руїни на один з найпопулярніших туристичних об’єктів?

 

Йосип Бартош у 1999-му приїхав із-за кордону, де жив досить довго й вивчив чотири мови. Йому стало заздрісно, що в Угорщині, Словаччині, Румунії, Німеччині малесенькі села дозволяють собі проводити щорічні пленери, на котрі запрошують туристів з усього світу, а в Україні таких лише кілька, на Закарпатті — один, та й то ніякий.

— Сюди, до замку, мене запросила художниця Тетяна Петричко, яку я запросив на пленер, тут була автобаза. Вантажівки, безліч гаражів, щось немислиме. І якось ми сюди проникли, нас виганяли й не пускали. А потім з’явилася така думка: а що, якби оці наші пленери, котрі ми робимо по санаторіях, мов якісь останні люди, робити тут, у замку, і взагалі, щоб на стінах були картини, щоб концерти й зустрічі з письменниками проходили. У цю божевільну ідею не вірив ніхто, жодна людина в цілому світі. Я теж не вірив. Але замок вирішив по-інакшому, він сказав: «Цьому бути», — і все почалось. Як так вийшло, сам не знаю.

Тетяна, що показала Йосипу Бартошу замок, згодом стала його дружиною. Вона є унікальним майстром, що створює неймовірні великодні шкрябанки. На них і її власні рисунки, і світові шедеври образотворчого мистецтва, нашкрябані на фарбованому яйці. Кілька разів у неї замовляли видряпати і досить екзотичні зображення. Приміром, у 2008-му обласний прокурор замовив шкрябанку з портретом Президента Ющенка. Це, вочевидь, мало би стати подарунком до його дня народження.

Йосип з Тетяною донедавна жили у одній із кімнат замку, а тепер мешкають неподалік. У Замку вони жили без води, в страшенному холоді. Усі ці незручності були своєрідною платою за проживання у споруді ХV сторіччя. Коли усе починалося, Йосип жив на зйомній квартирі у Чинадієво і ходив до замку щодня пішки. Він позичив гроші, зібрав своїх друзів та знайомих художників з різних країн, і так відбувся перший пленер.

Перед старим замком стоїть житловий будинок радянського типу. Тут Йосип Бартош має перший поверх. Раніше це був гуртожиток, а згодом люди приватизували тут житло. На першому поверсі Йосип з дружиною відкрили школу гармонійного розвитку людини. Тут є класи з образотворчого мистецтва, а ще музичні та спортивні секції. Працюють школи, гурток «Юний археолог», мовні курси. На дверях Йосипа скромно приклеєний листочок з його іменем, без регалій і золотих рамок. Це одразу кидається в очі «червоним» директорам інших пам’яток архітектури.

— Взяти замок мені ніколи жодна думка у голову не приходила. Ви знаєте, що люди мистецтва з головою не дружать. Мене замок вибрав сам, сказав «сюди» і я прийшов.

— Перші кроки були дуже смішні, настільки смішні, що ви собі уявити не можете. Сміялося з мене всьо село, так як ні з кого ще не сміялося. Я такий натхненний, радісний і патлатий прийшов у селищну раду і сказав, що от, хотів би цей замок узяти, зробити тут культурно-мистецький центр. Вони сказали: «Ти що, хлопче, дах в тебе з’їхав? Ти художник, чи є у тебе гроші, чи ти щось можеш?» Кажу: «Та, щось будемо думати». Але люди були тут сільські, я приїхав з-за кордону, язик плівся, я їм щось наговорив, чомусь мені повірили – і так знали, що з того нічого не вийде. Підписали. Та ж сама історія була у районі — у адміністрації сказали, що з цього нічого не буде, але підписали. Я не знаю чому.

— Коли уже справа з підписами попала у облдержадміністрацію – тоді замки належали до Укрдержбуду – там уже була справа інша. Відділ архітектури роздивлявся – шо таке, де, куди, як. І не було закону, що б дозволяв, і не було закону, який би забороняв. Якихось аналогів в Україні не було, телефонували у Київ, дзвонили у Львів, казали, мовляв, нічого не знаємо. Ну і поміг Іван Могитич, заслужений архітектор України із Укрзахідреставрації. Він був тоді головний, у Львові була така організація. Він знає мене особисто, знає мого тестя, який був Героєм України, тож Іван сказав: «Робимо типовий договір і все». Завдяки типовому договору на оренду нас сюди впустили. По суті, він не дуже був правочинним. Договір на п’ятнадцять років з правом пролонгації. А вже у 2005, коли Ющенко підписав закон про охорону культурної спадщини, тоді ми уклали новий охоронний договір, вже на 49 років. Ну і тоді нам вже видали справжні державні документи на оренду замку.

Йосип Бартош сміливо може називатися єдиним успішним орендарем замку. Нещодавно цю тему досліджував журнал «Бізнес» – ще було лише ще дві спроби взяти замок у концесію, але вони закінчилися нічим. Лише Чинадіївському замку пощастило бути. Втім, Йосип Бартош стверджує, що це замок його обрав, а не навпаки, і саме замок вирішив бути.

— Вийшла стаття під заголовком «Йосип Бартош вважає, що в Україні замки і палаци будуть розквітати». Да, я так вважаю! Але при умові, що замки і палаци будуть давати у концесію таким людям, для яких в першу чергу важлива ідея. Бізнесмени не зможуть нічого зробити. Вони нароблять такої шкоди, котру через сто років ніхто не розгребе. Люди мають бути ідейні, котрі знають для чого вони ідуть, котрі дуже добре розуміють суть культури, для чого вона потрібна, як із нею тепер бути у сучасних умовах і на що робити наголоси. Ми дуже мріємо про те, що з’являться все ж таки нові бізнесмени під назвою «меценати». Точніше, це не нові бізнесмени, вони, ймовірно, старші за самих бізнесменів. Наша кінцева мрія та ціль, до якої ми ідемо – це максимально велику зону навколо замку зробити охоронною і створити державний заповідник, історико-архітектурний. От коли це буде зроблено, тоді наша мета буде виконана.

Йосип Бартош походить з Мукачева. Першу фінансову допомогу замку йому вдалося знайти не в Україні – один мільйон форинтів надало Угорське міністерство культурної спадщини. У відремонтованих кімнатах першого поверху Йосип Бартош влаштував музей, а з часом відкрив і бібліотеку. Там тепер містяться історичні артефакти та картини. Здебільшого це копії портретів і родинні герби колишніх власників замку в Чинадієві – княгині Ілони Зріні, графа Імре Тьокьолі, князя Ференца ІІ Ракоці, родини графів Шенгборн. Нащадок перших розбудовників, Янош Перені приїжджав для відкриття музейної експозиції.

— Мене сприймали у Чинадієві просто жахливо. Всі вважали, що це якийсь мільйонер-олігарх сюди приїхав і зараз тут все буде розносити. Але вони бачили, у яких умовах я сам живу. Ми з Тетяною жили на квартирі і всі бачили, що ми – як усі нормальні художники. Колись не було на вечерю, колись не було на хліб. Ми брали в борг і так жили всі ці роки, так живемо і тепер. От зараз перший місяць, як в нас є водогін у помешканні, а ціле десятиліття ми займали одну із кімнат замку без будь-яких зручностей. Воду носили у відрах. Тепер ми можемо відкрити кран і помити руки, це як досягнення. Взимку ніколи не вдавалося нагріти приміщення більше, ніж на +11 °С. Екскурсії з ранку до ночі, кожен день, без вихідних. Якось нас запросили на п’ять днів у  Марокко. У нас була ідея, що ми там на пленері продамо писанок і ще вкладемо у замок. Але писанок не продали взагалі, зате одну подадували королю Марокко, най йому буде. Так у нас відбулося найдовше відлучення від замку — на цілих п’ять днів.

«Калган» – так називається громадського об’єднання, яке створив Бартош. Він каже, що корінь калгану є прототипом кореня женьшеню. У цьому корені зосереджена вся сила рослини. Рух у коріння, в свою основу, самозаглиблення – усе це і є ціллю громадського об’єднання. У «Калгані» працюють над відновленням втрачених звичаїв у живописі, музиці, моральному вихованні та в інших сферах життя.

Навесні 2012 року на подвір’ї замку вперше відбувся фестиваль середньовічної культури «Срібний Татош». Для участі в ньому приїхали лицарські дружини з різних міст України, а також зі Словаччини та Угорщини. Мета цього заходу – привернути увагу молоді до відродження культури, яка дісталася сучасникам у спадок від минулих поколінь.

— Після тих подій у Києві до нас значно менше почали їздити іноземці, зате більше – українці. А після подій у Мукачеві – взагалі страх, тут все як вимерло. Перестали як білоруси, так і угорці, і з Німеччини перестали. Зараз уже пішло потепління, щодня все більше іноземців. Я чотирма мовами володію, мені абсолютно все одно якою вести екскурсію.

У Сент-Міклоші працюють волонтери. Проводять екскурсії, прибрають, займаються в художній школі. Кожен рік щонайменше шість волонтерів з-за кордону приїжджають.

— Якось з Англії приїхала жіночка, 58 років, а з Польщі приїхав дідок — 70 з чимось років. І він приїхав, він волонтер, йому давай лопату, він буде працювати, бо він любить Україну. Добре, бери лопату, но нога у нього була хвора, не міг у наш туалет ходити, домовлялися з сусідами, ходив туди в туалет. А тепер вже другий рік тут маріупольський університет. Їм там нікуди їздити, їх професор приїхав до нас – хороша людина, ми домовилися, тепер його студенти тут проходять практику. Є і київські організації, що приїжджають сюди на археологічну практику. Була з Іспанії дівчина, ми її тут ледь заміж не видали.

— Із тринадцяти замків на Закарпатті тільки три під дахом: Ужгородський, Мукачівський і цей. Щоправда Ужгордський, Невицький замок от-от розвалиться взагалі. А решту «чесні» люди розібрали на фундамент.

— Середнянський замок, там взагалі… Жах, що відбувається. Хустський замок розібрали до фундаменту варвари, хоча то був чудовий замок, великий, мав цілих шість гектарів охоронної зони. Є ще Вишківський замок, Бронецький замок, Довжанський… Ну, Довжанський ми наступного року плануємо взяти в оренду. І ще два замки беремо на свої плечі. Такі в нас новини. Хто вже раз захворів, то хвороба ця невиліковна, це вже до кінця.

— Є ще Санаторій Карпати. Це палац графів Шенгборнів, побудований у 1895 році. Граф за життя половину приміщень віддав під центр реабілітації поранених військових, вони там проходили реабілітації аж до 44 року. А у 45-му, коли вже прийшли війська, Граф Шенгборн був тут до останнього дня – він не вірив, що радянські війська перейдуть через Карпати. Але вони перейшли. Тоді він сів у машину, все залишив і поїхав собі у Відень. Ну а місцевий народ дуже активно «попрацював» – все зачистили, просто все, до останньої пилинки зачистили. Всі картини, меблі – все-все повиносили. Але мені пощастило, бо мій тесть покійний чесно мені зізнався, що він там крав книжки, і ці книжки переховував на даху. Тож я їх у нього експропріював і вони тепер у нашій бібліотеці. Все, що залишилося у нас від того палацу – це поличка з книжками і люстра.

Нещодавно у Чинадіївському замку відкрилась бібліотека. На урочисте відкриття приїхав Юрій Андрухович. Йосип Бартош показує бібліотеку, по дорозі заводить у кілька кабінетів у колишньому гуртожитку.

— Прошу зайти сюди! От у нас з таким інструментом роблять писанки. Це Тетяна Бартош, мисткиня, котра робить писанки. Вона була винуватцем усього, що тут сталося, так вона і далі працює.

Йосип каже, що з другого поверху замку людей не можна витягнути. Там видно увесь дах наскрізь. Вони всі дивляться і розглядають, як це було зроблено. З Києва приходять будівельники і кажуть, що сьогодні вже не можуть щось таке повторити. Там планують повністю законсервувати дах.

— Зараз в Європі всі схиляються до того, щоб консервувати, нічого не відновлюівати. Бо якщо, наприклад, мова йшла про реставрацію – ми не маємо права робити реставрацію, тому ми її і не робимо, робимо консервацію. Якщо відновлення, то якого століття, яку добу показувати? Ми маємо тут вікна чотирьох видів, чотирьох періодів – і це тільки вікна – то котрі залишити? Якщо ми маємо дверні пройоми пятьох періодів – котрі залишити? Перегородки мінялися весь час в залежності від хазяїна – що реставрувати? Тому ми консервуємо, зараз ми людям показуємо зріз цілий: ми показуємо ХV-те століття, початок, ми показуємо середину ХVІ-го. На жаль, не показуємо інші речі поки що. Не показуємо основу замку. Бо ми чесно говоримо, що замок ХV-го століття, в нас є документ та отриманий дозвіл – ось там висить копія цього документа, виданого королем Сигізмундом. А в минулому році прийшов до нас професор Сергій Рижов із Києва із своїми колегами – зайшли в підвал, подивилися, кажуть: «У-у-у, хлопці, у вас арка Римського періоду. Тут у вас замок один, а фундамент зовсім інший». І цим він нам вбив цвях у голову ще років на тридцять. Бо те, що тут серйозні оборонні споруди були ми вже знаємо, помалу їх відкопуємо і бачимо, де були башти, де був бастіон. Знаємо уже систему ходів, бо робили сканування з Києва спеціалісти. Тому ми знаємо, що ті ходи, про котрі ми говоримо, вони є – колодязь знайшли, бастіон знайшли, їх було дуже багато. Але як їх дістати з-під землі?

— Я вже шість років не малюю. Це при тому, що в 94-му чи 95-му році я малював такі картини, котрі тепер тільки стали визнаним стилем, називається visionery. Я тоді вже малював такі картини і мав виставки майже по цілому світу. У Парижі, Стокгольмі. Я і досі є членом спілки художників Швеції. В Америці були виставки, в Німеччині, в Угорщині – було дуже багато виставок. Але постало питання вибору, і замок вибрав мене. Я ж не лише пензля залишив, я й музику не пишу вже років десять. Я член спілки композиторів, але  тепер нічого не пишу. Я видав одну-дві збірки і… на тому все. Єдине, шо мені вдалося тепер – зібрати і видати книжку матеріалів з місцевих архівів, роками я це збирав і написав книжку. Це єдине, а решта лежить десь у ящиках, чекає кращих часів. Так що таке в мене із мистецтвом. Але, розкажу вам – після тої солі, яку я сам собі кладу на рану мистецтва, покладу й ложку меду – один гараж ми тут все ж таки не розібрали. Тут був ремонтний цех, такий величезний гараж і от під ці потреби будівельники випадково зробили базиліку IX століття. Тобто гараж має форму базиліки. Як то могло статися – не знаю. Ми мріємо перекрити там дах і зробити великі зали для тематичних полотен. Там чотири такі роботи могло б поміститися 4 на 10 метрів.  Я би хотів написати такі величезні тематичні полотна. Тоді я би компенсував собі ці шість років без пензлика, звісно, якщо я ще вмію тримати його в руках. Далі ми зробили б там концертний зал, звичайно, органний зал, нехай навіть це буде сучасний, електронний орган. Я багато грав колись на духових, в церкві працював органістом, і мене тягне до того повернутися. Сподіваюсь, ми це все ще тут втілимо.

Тож наступного року Йосип Бартош бере під свою опіку ще два замки на Закарпатті. Невідомо, як він буде усе встигати. Як тільки ми попрощалися, він зустрів достатньо велику групу угорців і почав проводити для них свою чергову екскурсію. Екскурсії замком, який позбавив його мистецької праці, але подарував геть іншу – працю історика, дослідника, мецената і справжнього фаната своєї справи.

Над матеріалом працювалиТекст:Богдан ЛогвиненкоОператор:Дмитро ОхріменкоМонтаж:Микола НосокФото:Богдан ЛогвиненкоДопомога:Катерина Дашко

27 Липня 2016 12:18