Шагани. Життя на краю географії

Бессарабія
Люди
29 Вересня 2017 15:01
1758

На Бессарабії є три села із назвою Приморське. Усі три — курорти. Приморське (стара назва — Шагани), про яке йтиметься в цьому матеріалі, розташоване в Татарбунарському районі. Село заснували козаки Задунайської Січі на місці колишнього татарського поселення Біюк-Шагін. Тут, на узбережжі лиманів Малий Сасик і Джантшей, розкинувся бальнеологічно-грязевий курорт Росєйка. Ці водойми входять до складу Національного природного парку «Тузлівські лимани», заснованого у 2010 році. 15 роками раніше, поновивши своє членство в Рамсарській конвенції, Україна включила систему лиманів «Шагани — Алібей — Бурнас» до переліку водно-болотяних угідь міжнародного значення. Вони охороняються як місця гніздування багатьох видів водоплавних птахів.

 

Через «Тузлівські лимани» проходить один із найбільших транспортних міграційних коридорів, яким птахи летять до Європи, Азії та Африки. На території парку живе 254 видів птахів, чверть із яких занесено до Червоної книги України та інших природоохоронних списків.

Лимани відокремлені від моря піщаною косою завдовжки майже 50 км і завширшки 100–300 м. Саме на цій косі, навпроти лиману Шагани, розташований однойменний маяк. Він, разом із маяком на Зміїному острові, попереджає про небезпечну ділянку румунської Зміїної скелі, гарантуючи безпеку плавання на підходах до Усть-Дунайського морського торговельного порту.

З 1944 року маяк «Шагани» працював як навігаційний вогонь. У 1960-х роках його переобладнали, а з 1980-х ця, уже 16-метрова, споруда працює в автоматичному режимі*.

*У 20 ст., завдяки винахіднику сонячного клапана Густаву Далену, конструкція маяків стала значно більш автоматизованою. Із вдосконаленням навігації та застосуванням технології GPS неавтоматизованих маяків ще поменшало.

Віктор

Віктор Сакара працює наглядачем маяка вже 16 років. Він живе в Приморському. За освітою зв’язківець. В армії був начальником командно-штабної машини. Служив у Азербайджані, застав конфлікт у Нагірному Карабасі. Після демобілізації повернувся до Приморського, де якийсь час пропрацював директором місцевого Будинку культури.

Про роботу наглядача Віктор Сакара не мріяв, та коли на маяк почали шукати зв’язківця — одразу запропонував свою кандидатуру:

— Я тут і технік і механік. Усе обслуговую сам. Усю цю роботу виконую й буду виконувати, бо мені подобається, і я вже звик.

IMG_5213

Влітку маяк планували реконструювати: башту зробити повністю металічною, замінити огорожу, поставити всередину щит денного бачення.

— Коли йде велика хвиля, море прибуває так, що все тут заливає водою. Можете собі уявити: я дивлюсь у вікно, а хвиля йде й тут вщент розбивається. Зима, холодно й на це дуже страшно дивитись.

Прямого сухопутного сполучення маяк із селом не має — піщана коса перемежовується водою. Тому щодня, незалежно від погоди, Віктор одягає рибальські штани, їде спочатку машиною до краю материка, а тоді убрід переходить канал, що впадає в лиман. Взимку бувало, що чоботи примерзали. Тоді їх уже не знімали, а розрізали.

Часто Віктор залишається на маяку цілодобово. Для нього маяк — це другий дім. Всередині стоять чотири ліжка: одне для наглядача, а решта — на випадок приїзду ремонтної бригади. Є буржуйка. Найбільш актуально це восени та взимку, коли через негоду наглядач маяка не може щовечора повертатися додому:

— Я мушу виїхати, мушу подивитись. Бо кожен день у мене повинен запуститися маяк, щоби забезпечити цей район своєю роботою. Беру з дому харчі, приїжджаю сюди й тут ночую, тому що в зимовий період туди-сюди їздити нереально. Якщо навіть доїхав, то сніг може піти чи дощ. І так само в літній період. Зі мною ночують дві кавказькі вівчарки. Вони лягають у проході і я почуваю себе набагато спокійніше. Тільки десь якийсь шерех, як вони одразу підіймають голови й на все реагують.

Прокидається Віктор зазвичай о 4:00 або 5:00 й одразу починається робота. На маяку він робить усе — прибирає, охороняє й обслуговує обладнання:

— Одного разу я зачиняв ворота, а за ними шакали заспівали пісеньку мені хорошу, в 15 голосів. Я одразу закрив ворота, зателефонував сім’ї. Питають: «Де ти знаходишся?» Кажу: «В зоопарку, послухайте». Що шакали, що кабани чудово себе тут почувають. На материку є їхні лігва, де вони малих цуценят годують. Чую, як зранку цуценята кричать, коли їм батьки приносять їсти.

До рішення Віктора працювати на маяку сім’я поставилася спокійно, з повагою. Дружина, дочка й син час від часу приїздять до нього, допомагають:

— Дружина мені сказала: «Ти пішов на цю роботу, це твій вибір». І питань ніяких не було. Вони приїздять до мене, незважаючи на те, що це 9–12 кілометрів туди й назад по болоту, у дощ, у сніг. Вони на все відреагували спокійно, тому що розуміють, що ми родина й що це наша робота.

Колись на цьому маяку працював і дід Віктора. Про ті часи чоловік пам’ятає лише з фотографій та розповідей:

— Тут стояли ставники, були рибалки. Ходили в море ловити рибу на магунах* *так на місцевому діалекті називають великий кілевий човен для вилову риби неводами в морі. У мене є фотографія, де дід тримає севрюгу, десь 4 кілограми. Ледь тримає. Коли я вже став маячником, то сам здивувався, що після діда також опинився в цій сфері.

IMG_5185

Чи захочуть діти Віктора продовжити справу батька? Чоловік вважає, що про це говорити ще зарано:

— Син мій навчається в Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. Ушинського. На волейболіста. Чи хоче він на маяк? Ще не знаю, не питав. Дашка, моя доця маленька, тільки в четвертий клас пішла. Їй ще теж не ставив це запитання. Найголовніше, звичайно, щоби їм подобалось там, де вони будуть, де вони навчаються. А там уже побачимо.

На маяку Віктор повісив прапор України. І навіть тут, де ніколи не буває багато людей, стяг привернув увагу:

— Колись приїхав сюди «Правий сектор». П’ять здорових хлопців. Питають: «Ви не знаєте хто тут маячник?». Виявляється, вони побачили прапор і знайшли мене, щоби потиснути руку. Я сказав їм, що сам українець і буду українцем завжди. І діти мої будуть українцями. Я казав і буду казати всім у нашому селищі: «Якщо вам щось не подобається: 300 гривень і на залізничний вокзал. Магадан великий. Їдьте собі, не мутіть воду. Я ще доплачу, квиток куплю і їдьте собі туди». І в нас багато таких людей.

Кінець географії

Влітку туристи приїздять на Росєйку, а також зупиняються на косі. Розкладають намети й живуть сім’ями по кілька тижнів. Маяк часто фотографують, але піднятися туди не мають змоги, бо це стратегічний об’єкт. Для туризму ці місця чудові, вважає Віктор, але небагато хто про них знає:

— Місця дуже гарні, дати би їм ще дихання. Ось, будь ласка, прісний лиман впадає в Солоний, Солоний впадає туди далі, аж до Одеси. Це коса Чорного моря, там Катранка, Лебедівка, Вилково.

Не так територіально, як інфраструктурно, мешканці Приморського живуть на краю географії. Колись із села ходили маршрути на Татарбунари, Рибальське, Вишневе. Була міжрайонна розв’язка. Тепер залишився один автобус Одеса-Приморське, що ходить двічі на день.

IMG_5227

Віктор розповідає, що в Приморському йде тяжка боротьба з одеськими «мажорами», які приїздять полювати на птахів. Однак цього року охочих до полювання стало менше, а птахів — більше:

— Нещодавно приїжджали люди з Данії. Я так розумію, вони знали, що тут національний парк, тому і спитали мене де тут можна на птахів подивитись. Ця жінка писала книжку про птахів. Я не розпитував, бо вона мене особливо не розуміла, як і я її. Потім зустрілись із нею через пару днів. Вона сказала, що тут набагато більше птахів, ніж у Вилковому. Я у Вилковому вже давно не був, не знаю.

Природа є найбільшою магією цього краю. Життя в оточенні такої краси неабияк надихає:

— Найбільше подобається працювати поряд із чистою нетронутою природою. Приїжджаєш сюди, підіймаєшся на цю висоту, а там птиця сидить, там гуска сіла, тут пелікан пливе, тут фазан мені співає з цього дерева. Півень гарненько залітає на цю територію. Бачили колись фільм «Сеньйор Робінзон»? Я приїжджаю сюди і, вірите, відчуваю тут таку ж обстановку. Усе тут природнє, усе. Ніхто нічого не чіпає. Тим паче, що нещодавно тут заборонили полювання. Зараз тут така тиша: усі пташечки є, водойми є, пиття їм вистачає. Вранці, коли прокидаєшся, можна почути таке розмаїття співу птахів…

Як ми знімали

Дивіться відео-блог про те, як ми їхали на Бессарабію. Їхали аби побачити найбільшу колонію рожевих пеліканів, побувати на маяку й відкрити ще чимало цікавих куточків нашої країни.

Над матеріалом працювалиАвторка:Наталія ПонеділокАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаФотограф:Поліна ЗабіжкоОператорка:Марія ТеребусОператор:Павло ПашкоМонтажерка:Марія ТеребусМонтажер:Микола НосокРежисер:Микола НосокБільд-редактор:Олександр ХоменкоДопомагала:Анастасія Блажко

29 Вересня 2017 15:01