14 колядників приїхали на Слобожанщину і з 6 по 9 січня 2024 року творили вертеп. З ранку до вечора ходили по хатах, сповіщаючи господарів та господинь, що у Вифлеємі народився Божий первісток. Колядували на блокпостах і в харківському метро. До цього вертепу потрапив член нашої команди Віталій Побережний. У цьому репортажі він ділиться своєю рефлексією на цю мандрівку.
На початку 2023 року завдяки ініціативі «Різдво разом» волонтер Ukraїner Віктор Перфецький сформував театральну трупу й відправив її з вертепом у пошрамовані від війни Дергачі на Слобожанщині. Цієї зими Віктор сформував три вертепи й запросив мене долучитися як актора. Вертеп, у який я потрапив, знову вирушив у Дергачі, відвідав сусіднє село Безруки і сам Харків. Ми вирушили у мандрівку на початку року, позаяк у дергачівській адміністрації сказали, що більшість людей у громаді досі святкують Різдво за юліанським календарем, тобто 7 січня.
«Дайте заколядувати», — кричить Чорт і гатить кулаком об металеву хвіртку. Підходимо ми, інші тринадцять колядників, та заводимо різдвяну пісню перед зачиненими ворітьми. Звіздар у вовняній шапці піднімає зірку високо над головами, а Янгол дзеленчить у дзвоники й тріпотить крилами. Від того гамору з хати виходить дядько Микола й пускає нас у двір. Стаємо півколом на подвір’ї. Над головою — виноградна лоза, що звивається по металевих перекладинах. Від морозу вона вкрилася тоненьким шаром льоду і переливами виблискує на сонці. Починаємо вертеп про народження сина Божого у Вифлеємі.
Микола стоїть на ґанку й спостерігає. Щойно скінчилась остання колядка, чоловік зникає у передпокої та за хвилину повертається з гривнями й простягує їх нам у торбу, але торба різко віддаляється від Миколи.
«Грошей не беремо», — відказуємо ми.
Микола знову йде до хати й повертається з пляшкою домашньої чачі. Гостинно вручає її нам. Наостанок трохи розказує про свою молодість і радить, куди ліпше йти з колядою, щоб потрапити на добрих господарів.
Ми повертаємося на вулицю Соснову в Дергачах. В обидва боки проїжджають автівки. Водії сигналять нам, а пасажири усміхнено махають у вікна.
***
6 січня ми сіли на потяг «Київ—Харків».
Сам ідейник та організатор вертепів Віктор вирушив з іншою групою на південь України, але залишив нашому вертепу зірку, з якою їздив до Дергачів минулоріч. Деякі місцеві впізнали її.
Нас поселили в спорожнілій дергачівській школі. Через близькість до кордону очне навчання в Дергачах досі не відновили. Ми жили на розкладних ліжках у спортзалі. Щоранку зустрічали місцевих, які збиралися в школі, аби плести маскувальні сітки.
Я кілька разів прогулювався цією будівлею. Вмикав світло у класах і дивився на порожні парти, інформаційні плакати, класні куточки з розкладом чергувань. У кабінеті біології знайшов муляж курки в розтині, де відтворено її внутрішні органи. У кабінеті географії — різноманітні глобуси та настінні карти. А ще стоси робочих зошитів та підручників. В одну мить все це стало цілковито непотрібним.
На початку повномасштабної війни Дергачівська громада — місто Дергачі і ще 37 сіл — опинилися під загрозою окупації. У самі Дергачі росіяни не зайшли, але частина сіл потрапила під їхній контроль, а місцеві жителі розпочали рух опору, всіляко сприяючи нашому війську у боротьбі з ворогом.
У вересні 2022 року росіян на цьому напрямку відкинули до державного кордону. У центрі Дергачів тепер розташований великий банер із написом «Деркачівщина — незламний щит оборони Харкова».
У написі немає одруку — у радянський період назву населеного пункту змінили з «Деркачі» на «Дергачі», адже російською назва однойменного птаха звучить через «г». Нині місцева громада хоче повернути історичну назву.
Втім, російські військові продовжують обстрілювати прикордонні села громади, а з Бєлгородської області по Харкову постійно летять ракети. В один із ранків у спортзалі ми прокинулися від серії вибухів. Це розривалися ракети, якими РФ била по Харкову.
Я та Звіздар хотіли наколоти бабці Надії дров, але не знайшли у дворі сокири. Старенька нам того підказати не хотіла, мовляв, і так прийшли з вертепом, ще й поратися допомагають, незручно якось. Але дала інше завдання — закип’ятити воду на чай. Ми пішли до старенької кухні у флігелі. Залили з баклажки воду до керамічного чайника, сірниками розпалили газову конфорку.
Тим часом Надія накрила на стіл решті колядників. Виставила нам трохи ковбаси та сиру, відкрила пачку халви. Між собою ми прошепотілися, що треба класти до рота мало, аби не об’їдати. Зіграли їй вертеп у тісній вітальні з глиняними стінами. Жінка живе бідно. Поруч із її двором — розвалений будинок. Надія каже, що окупанти розбомбили його ще позаминулого року.
Жінка пережила три інсульти й ледве дає собі раду. Живе на самоті, лише раз на тиждень її навідує внук та допомагає по господарству. Надія чи не єдина, хто навіть не пропонував нам грошей.
Чайник закипів. Ми п’ємо заварну каву і пакетований чай та збираємося йти. Але спочатку лишаємо бабці Надії на столі пачку макаронів та шоколадку.
***
Наш вертеп класичний за своїм сюжетом. Розпочинається двома привітальними колядками. Тоді двоє Пастушок виходять наперед, аби сказати глядачеві, що сталась у світі надзвичайна подія — народився Божий первісток Ісус. Тоді здіймають галас Чорти та цар Ірод, для яких Ісус — загроза пануванню. Поки інші Царі вирушають в дорогу, щоб поклонитися первістку, Ірод шукає способу покінчити з немовлям, а Царів збити зі шляху, щоб зберегти свою владу. На мить здається, що зло переможе, але тоді крок уперед робить Янгол і вступає в суперечку з Іродом. Янгол викликає Смерть, яка вступає в борню зі злим царем й забирає того разом з Чортами до пекла. Лунає завершальна колядка.
Канонічний вертепний сюжет ми обрамили сучасними контекстами. Ірод у нас розмовляє російською, а один із Царів читає реп. Вуличний вертеп має бути простим і коротким, адже треба обійти якомога більше дворів, щоб якнайбільше людей дізналося благу звістку, і щоб ця звістка була їм зрозумілою.
Ми грали на подвір’ях, у коридорі лікарні, у шкільному укритті, у волонтерському штабі. Заколядували на блокпості при в’їзді в Харків та провідниці в тамбурі потяга, яким верталися до Києва. Коли в один із днів четверто акторів перемерзли і поїхали грітися, ми поділили між собою їхні ролі й догравали вертеп так.
Позаяк грошей ми не брали навідріз, то в перший день наші торби переповнилися гостинцями. Тож ми вколядували у магазині ще кілька торбів, щоб було куди класти нові гостинці.
***
На шляху додому нас чекала ще одна зупинка для вертепу. Спускаємося ескалатором у метро з колядою. Станція «Майдан Конституції», центр Харкова. Щойно зійшли на станції, як до однієї з платформ прибув потяг, набитий людьми по вінця. Дехто проходив повз, прямуючи до ескалаторів, але чимало людей оточували нас зусібіч.
Ми стали по центру станції і почали грати вертеп. Люди зацікавлено спостерігали, й у більшості знайшлося достатньо ентузіазму, аби подивитися виставу повністю. Пасажири метро ніколи не вештаються тут просто так — завжди кудись прямують, а зазвичай ще й поспішають. Але ось вони відклали бентеги на потім, стоять і спостерігають за тим, як Ірод хоче вбити Ісуса. Більшість посміхається.
Якийсь чоловік із позолоченим хрестом у руках перехрестив наш вертеп, проводячи хрестом на чотири сторони. Мені здавалося, що він от-от заплаче. Коли ми затягли останню колядку, то дехто почав ще й пританцьовувати, а старшого віку тітонька кинулася в обійми Смерті, й вони почали танцювати вдвох.
Поки ми колядували, до Ірода підійшов охоронець станції й сказав, що такі видовища заборонені в метро, але не втручався, бо подумав, що ми хоч трохи розважимо зажурених харків’ян.
***
В один із вечорів у дергачівській школі до нас прийшли двоє малих хлопців.
«Дозвольте заколядувати», — сказали вони. Хлопці заспівали, отримали в гостинець якусь булочку, і побігли собі.
Традиції колядування й щедрування в Дергачах та селах, що поруч, збереглися. Більшість господарів та господинь, що приймали нас, розказували, як ходили колядувати в дитинстві. Дехто навіть пригадував ті колядки й співав їх нам.
Але власне вертеп тут не пережив прихід радянської влади. Бо це масове дійство, яке неможливо приховати. А традиції мали бути знищені.
Та й зараз не всі раділи нашому вертепу. Коли наша ватага проходила вулицею Сосновою в Дергачах, поруч ішла жінка. Янгол привітав її з Різдвом, на що та відказала: «Вам весело? Хлопці в окопах гинуть, а вам весело?» — і похапцем пішла далі.
А кілька хвилин тому цією ж вулицею проїжджала автівка з військовими, і вони радо всміхалися нам, а водій голосно сигналив.
Ще одна сім’я гнівно вигнала нас зі свого подвір’я, коли ми самі зайшли туди через відчинену хвіртку.
Та більшість місцевих із великим зацікавленням розпитували, звідки ми приїхали і нащо це затіяли. Люди фотографувалися з нами, знімали виступ на відео, запрошували наступної зими.
Ми весь час розповідали, що наступної зими точно приїдемо, але вже 25 грудня, тобто на Різдво за новоюліанським календарем. Деякі сім’ї, з якими ми спілкувалися, уже цієї зими святкували Різдво по-новому. Дехто святкував двічі.
Найбільше тішило, коли нам вдавалося привернути увагу дітлахів. Деяким було по п’ять-шість років. Як запам’ятають вони наш вертеп і чи запам’ятають взагалі?
Вплив нашого приїзду неможливо виміряти. Як десятихвилинна постановка про Різдво може вплинути на глядача? Ми ніколи не дізнаємося, що залишили по собі в тих людях, із якими ділилися благою вістю.
Коли неможливо знати, то залишається вірити, що та наша пригода таки не минула безслідно і що наша зірка світилася як слід. Адже вертеп це не тільки про утвердження віри в Бога. Вертеп — це маленька притча, що каже: той, хто обирає в житті добро, матиме щастя.
