«Україна або смерть», — історія 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців

Перший матеріал документального проєкту«Підрозділи перемоги» — про 30-ту ОМБр ім. князя Острозького вже можна почитати на сайті. У цьому ж лонгріді розповідаємо про не менш відому 72-гу ОМБр ім. Чорних запорожців, яка показує окупантам, що таке українська сила й лють.

Одне з найславетніших збройних формувань незалежної України — 72-га окрема механізована бригада ім. Чорних запорожців. Її бійці брали участь в обороні Маріуполя та в боях за Донецький аеропорт у 2014–2015 роках, билися за Авдіївку у 2016–2017, а в лютому-березні 2022 року зупинили й розбили російську армію на підступах до Києва.

Довідка про 72-гу окрему механізовану бригаду (ОМБр)

Вид: Сухопутні війська
Тип: механізовані війська
Рік створення: 1943
Пункт базування: Біла Церква. Історичний регіон Наддніпрянщина.
Командування: Оперативне командування «Північ»
Гімн, виконавець — український рок-гурт «Мурени»
Символіка: людський череп на червоно-чорному тлі
Гасло: «Україна або смерть»
Сторінки: фейсбук, інстаграм

72-га бригада Сухопутних військ — наступниця 72-ї гвардійської мотострілецької дивізії, що була сформована в Радянському Союзі в 1943 році й брала участь у Сталінградській битві. Після завершення Другої світової війни дивізія розмістилася в місті Біла Церква, що неподалік від Києва. У 1957 році її переформували зі стрілецької в мотострілецьку. До складу ЗСУ підрозділ увійшов у 1992-му, а через десять років, у 2002-му, реформований у бригаду, брав участь у миротворчих місіях в Республіці Косово й Іраку.

У 2017 році 72-й бригаді присвоєно ім’я «Чорних запорожців» — на честь однойменного 1-го кінного полку в складі армії Української Народної Республіки (УНР). Про походження назви розповідає Руслан — заступник командира механізованого батальйону з морально-психологічного забезпечення:

— Коли проводити аналогію з першим кінним полком армії УНР, то виявляється, що вони всі ходили в чорній формі. І цього полку москалі боялися, як вогню. Тому що ті хлопці, коли вступали в бій, билися до останнього москаля.

Тепер 72-га бригада ім. Чорних запорожців продовжує традиції армії УНР у рішучому протистоянні російській експансії. Тільки на зміну більшовицькій орді прийшла путінська.

Звільнення Маріуполя у 2014-му

У квітні 2014 року 72-га бригада потрапила на Донеччину. У Маріуполі розквартирувався та створив блокпости по периметру міста її 1-й механізований батальйон. Колаборанти з цього регіону вдавалися до найвигадливіших способів, щоб потрапити в цей населений пункт. Завданням бійців 72-ї бригади було викривати та затримувати підозрілих осіб, не допускати перевезення зброї та перешкоджати диверсійно-розвідувальним діям ворога.

Багато «чорних запорожців», які тоді дислокувалися в Маріуполі, згадують, що містяни тепло ставилися до українських військовослужбовців. Один із яскравих спогадів — те, як вони раділи встановленню на білборді в місті синьо-жовтого прапора. Попри проведення Антитерористичної операції (АТО), в Маріуполі було доволі спокійно: на вихідні люди вранці їздили за місто на море, а ввечері поверталися додому.

Командир взводу Микола (позивний «Лукіч»), який служить у 72-й бригаді з 1998 року, так пригадує весну 2014-го року в Маріуполі:

— Поверталася з Мелекіного (село, що трохи більш як за 20 км від Маріуполя. — ред.) молода жінка з двома дітьми. Одній дитині роки два, іншій — шість-сім. Поки стояла в черзі на блокпості, до автівки підійшов якийсь п’яний, вдарив [автівку] і розбив її скло. Військовий викликав поліцію, але жінка й діти поводилися знервовано. Боєць почав їх заспокоювати, взяв меншого на руки і бігав із ним уздовж блокпоста. Малий почав сміятися. А поліцейські змусили того п’яного відкупити жінці скло. Потім жінка постійно, коли проїздила блокпост, дякувала, пропонувала якісь подарунки.

Саме 72-й бригаді належала бронемашина, яка протаранила російський блокпост на в’їзді до Маріуполя. Відповідальним за неї був майор Михайло Драпатий (нині — бригадний генерал. — ред.) — саме він зі словами «Газу!» віддав наказ машиністові прориватися крізь вороже загородження. Так розпочалося звільнення Маріуполя від окупантів.

Виконавши поставлені завдання в місті, 24 травня 2014 року бригада вирушила на північ, у напрямку російсько-українського кордону. Батальйони бригади перебували в таких населених пунктах: Амвросіївка, Сонцеве, Ізварине та Провалля. Підійшовши до кордону, бійці зіткнулися з підступною тактикою ворога, який обстрілював їх артилерією з території Росії. Тоді не було рішення, що дозволяло б ЗСУ завдавати ударів по території країни-агресора у відповідь — на це в тодішнього політикуму України не вистачало політичної волі. Одному з батальйонів навіть довелося виходити з оточення через територію РФ.

Оборона Донецького аеропорту

Із вересня 2014 року бригада зайняла позиції на Волноваському напрямку, брала участь у боях за Донецький аеропорт, що ввійшли в історію не тільки України, а й світу як надпотужне, фактично на межі людських можливостей протистояння українських захисників бойовикам РФ.

Позиції на території двох терміналів аеропорту бригада зайняла наприкінці травня 2014 року. Провізію та боєприпаси туди постачали через селище Піски, цим же шляхом відбувалась і ротація. Бійці 72-ї бригади, попри загиблих і поранених у складі й повне оточення ворогом, боронили Донецький аеропорт щонайменше два місяці й дочекалися ротації з 93-ю бригадою в кінці липня.

Попри укладені у вересні 2014 року Мінські домовленості, ворог продовжив спроби взяти під контроль Донецький аеропорт.

Бої за термінали тривали 242 дні. Після того, як бойовики РФ захопили аеропорт, українська армія утримувала оборону в навколишніх селах Піски, Водяне й Опитне.

У 2016–2017 роках одним із важливих міст для бойового шляху бригади стала Авдіївка, зокрема позиції на шахті «Бутівка». «Чорні запорожці» у важких боях захистили місто, розташоване за кілька кілометрів від Донецька, і навіть просунулися вперед на деяких позиціях.

Нова фаза війни. Оборона околиць Києва

Після початку повномасштабної війни 72-га бригада була одним із підрозділів, які боронили столицю. «Чорні запорожці» завчасно зайняли позиції довкола Києва: три батальйони розтягнулися дугою на 70 кілометрів — від Ірпеня на правому березі Дніпра до Борисполя на лівому.

Приблизно за два тижні до того, як РФ почала спроби захоплення Києва, частина бійців бригади вирушила в район стратегічних позицій. «Чорні запорожці» розгорнули передові пункти керування, заступили на чергування, почали визначати ймовірні рубежі оборони, хоча тоді точної дати вторгнення не знав ніхто.

Командир батальйону Владислав із позивним Калина пригадує дні перед повномасштабною війною:

— 23-го числа нічого не передувало біді. Ми жили в старому, наполовину розваленому санаторії. Поїхали до річки машиною, набрали води для буржуйок, ще й покупалися. Я завчасно ліг спати, а зранку мала нова партія людей приїхати близько 5:00. На той час був там начальник розвідки батальйону. Приїхав, розбудив мене і каже: «Вставай, війна почалась».

Російські військові не були готові до потужної відсічі: вони розраховували, що зможуть прорватися до самого Києва. За словами майора Владислава, ворожі колони не мали тилового забезпечення й у перші дні не могли надати своїм силам, що були попереду, артилерійську підтримку. Навіть коли ворог підтягнув артилерію, то стріляв дуже неточно.

Про незлагодженість противників і їхню застарілу методику ведення бою розповідає командир самохідної артилерійської батареї Іван, наводячи приклад роботи окупантів з «Орланами» на четвертий день повномасштабного вторгнення:

— Я не здивуюся, якщо вони працюють не на планшетах. Тому що після прольоту «Орлана» вони дуже довго наводять вогонь. Ми з планшетом можемо швиденько зорієнтуватися, навестися на ціль і буквально за менш ніж 10 хвилин відпрацювати ціль, поїхати і заховатися.

У стриманні ворога суттєво допоміг підрив мостів довкола Києва та дамби в Козаровичах, завдяки чому з берегів вийшла річка Ірпінь і стала природним бар’єром для наступу.

Найгострішою була ситуація на правому березі Дніпра — уздовж гирла річки Ірпінь. Ворог намацував прогалини в обороні ЗСУ й намагався зводити понтонні переправи, щоб перекинути свої війська на інший берег. Більшість таких спроб для нього завершувалися невдачею — українські оборонці своєчасно виявляли всі такі дії і завдавали артилерійських ударів по вантажівках, що намагалися встановлювати плавучі переправи. Хоч окупантам усе-таки вдалося подолати річку біля села Мощун і просунутися вглиб українських позицій, «чорні запорожці» стримали їхнє подальше просування.

Командир роти Роман із позивним Ревізор згадує:

— Думка про те, що за нашими плечима Київ, не давала права відступити.

Його підрозділ розмістили на 7-кілометровій ділянці між селами Мощун та Червоне. 11 березня в Мощуні відбувся важкий бій із ворогом, який зміг подолати річку Ірпінь, з флангу обійти бійців Романової роти та пропонував їм здатися.

Бої за Мощун — одні з найскладніших під час оборони Києва, адже саме в цьому селі окупанти переправилися на правий берег річки Ірпінь і намагалися прорватися до столиці. Однак постачання боєприпасів і ремонт техніки були вкрай складним завданням для російських військових, які зайшли в цей населений пункт. Вочевидь, зрозумівши, що під Києвом вони можуть втратити все, що залишилося — і техніку, і живу силу, — вороги відступили. Багато бійців 72-ї бригади кажуть, що відхід загарбників з-під Києва не варто називати втечею, бо це був вдало спланований відступ.

Запеклі бої на Донеччині

Відбивши ворога на шляху до столиці, 72-га бригада після невеликої перерви на відпочинок і навчання вирушила на Бахмутський напрямок. Одні з найважчих позицій бригади тоді розташовувалися довкола селища Новолуганське й Вуглегірської ТЕС.

Про бої на Донеччині розповідає Іван (позивний Марс) — командир самохідної артилерійської батареї.

— У противника там боєприпаси, здавалось, ніколи не закінчаться. Цілодобово працювали реактивна артилерія та авіація. Там штурмові «сушки» і гелікоптери мінімум два рази на добу працювали. Вночі вони продовжували стріляти неприцільно для виснаження нашої піхоти. Тому що коли ти стоїш на позиції й кожну хвилину прилітає снаряд, то неможливо ні поспати, ні відпочити — постійно перебуваєш у напрузі.

У серпні 2022 року «чорні запорожці» вирушили на Вугледарський напрямок і відтоді (станом на липень 2023-го) безперервно перебувають на позиціях у місті й довкола нього. Протягом цього часу російські військові щоденно обстрілюють це невелике індустріальне місто, а іноді намагаються взяти його штурмом — унаслідок ворожих обстрілів і наступів воно майже повністю знелюдніло.

Вугледар справді складно захопити, адже він розташований на підвищенні. Завдяки 72-й бригаді місто стало фортецею.

Найгостріші бої тут точилися взимку 2023 року. Ворог розпочав щільно обстрілювати місто 23 січня, що насторожило його оборонців. У передчутті штурму «чорні запорожці» оперативно розставили в місті вогневі засідки: протитанкові комплекси «Фагот», «Корсар» і Javelin. Уже вранці 24 січня на Вугледар рушили колони ворожої бронетехніки: танки та бронемобілі, а позаду них — піхота. На третій день штурму за містом з’явилося два «кладовища» російської техніки: на одному опинилося 7–9 спалених ворожих танків і бронемобілів, на іншому — 10–11. Розгромити цей ворожий наступ вдалося завдяки своєчасній і точній роботі аеророзвідки й артилерії.

Тож хоч свою назву «Чорні запорожці» 72-га бригада отримала в 2017 році, ця характеристика закріпилася за нею ще з 2014 року — ворог так само називав бригаду «чорною» зі страху перед її бійцями. Вони продовжують доводити свій професіоналізм на полі бою й дедалі сильніше посилюють ворожий страх. Руслан із позивним Сулім — Заступник командира механізованого батальйону з морально-психологічного забезпечення — підтверджує ці слова:

— Втратимо минуле — не буде майбутнього. В нас зараз молодь, вибачте нас, комбату 25 [років], замкомбату — 24. І це хлопці такі, що фух! Дадуть фори любому. Аби встигав за ними — вже прекрасно.