Завжди перші. 95 ОДШБр на лініях зіткнень

Як 95 ОДШБр здійснила найдовший рейд бронетехніки в новітній історії і як продовжує давати відсіч росіянам з 2022 року — розповідаємо в новому матеріалі документальної серії «Підрозділи перемоги».

Довідка про 95 окрему десантно-штурмову Поліську бригаду

Вид: Збройні сили України

Тип: десантно-штурмові війська

Рік створення: 1992

Пункт базування: Житомир, Полісся

Гімн, виконавець — Руслан Нота.

Символіка: золотий орел на багряному тлі.

Гасло: «Сила, Відвага, Честь!»

Сторінки: фейсбук, інстаграм, тікток, ютуб. 

Історія формування бригади

95 ОДШБр бере свій початок як 95 Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів Аеромобільних військ. Центр сформували 1992 року в Сумах, а наступного року його перемістили в Житомир. У 1995–1996 роках з навчального центру було сформовано декілька підрозділів, зокрема й 95 окрему аеромобільну бригаду. Звання десантно-штурмової вона отримала 2016 року, вже маючи досвід спротиву російській агресії. 2017 року на бригаду чекало ще одне нововведення: колір беретів десантників було змінено з радянських блакитних на марунові (темно-бордові), які використовують у багатьох арміях світу. Це був ще один важливий етап, який засвідчив, що українська армія трансформується й хоче позбутися всіх можливих зв’язків із Радянським Союзом і Росією. 2023 року бригада отримала почесне найменування «Поліська». 

З часу свого формування 95 ОДШБр постійно брала участь у міжнародних навчаннях. Зокрема, бригада долучалася до військової програми «Партнерство заради миру», а також до ініціативи «Процес планування та оцінки сил» у межах цієї програми. Крім того, 1995 року проходили українсько-американські навчання «Щит Миру-95». А 2002 року офіцери з’єднання брали участь у польсько-українсько-британських навчаннях «Козацький степ — 2002» й навчаннях НАТО Strong Resolve 2002.

Отримані знання доводилось одразу застосовувати на практиці: 95 ОДШБр була учасницею українських миротворчих місій за кордоном. На початку 2000-х це були Косово, Сьєрра-Леоне, Ірак — всюди завдання стосувалися стабілізації ситуації, супроводу, охорони об’єктів інфраструктури, організації оборони тощо. За спогадами командира першого десантно-штурмового батальйону 95 бригади Володимира Сосніна, цей досвід допоміг пізніше, в часи АТО, коли бригада мала схожі завдання. А ще дозволив швидше і краще вчити молодих офіцерів.

Із 2022 по 2024 роки командиром бригади був полковник Олег Апостол, який у лютому 2024 року отримав звання Героя України. З 2014 року він брав участь у бойових діях в зоні АТО й ООС у складі 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Брав участь у звільненні Миколаївки і Слов’янська на Донеччині. Згодом Олег Апостол став командувачем спочатку десантно-штурмового батальйону 80 ОДШБр, а пізніше — 95 ОДШБр. 29 листопада 2024 року призначений заступником Головнокомандувача ЗСУ. За його участі велися оборона і звільнення околиць Миколаєва, також підрозділи під його керівництвом брали участь в успішних оборонних і штурмових діях на сході країни.

Командир бригади каже, що пишається своїми людьми і вважає, що найголовніша відмінність десантно-штурмових військ — рівень підготовки й відданість своїй справі.

— ДШВ — це цей моральний дух. У плані ведення бойових дій на нас можна покластися. Ми завжди виконуємо свою задачу з честю, з гідністю. Я […] ні разу не почув від солдата якесь нитьйо, [мовляв] «ми тут всі умремо, шо ми тут робимо?» […] Ми завжди виконуємо поставлену задачу.

У 95 ОДШБр багато часу приділяють підготовці особового складу. Зараз це доводиться робити набагато швидше, але військові відчувають, що завдяки досвіду й організованій системі це вдається легше. Високий рівень підготовки дає свої результати і в бою, і в інформаційному полі. Десантники бачать, що їхня присутність мотивує бійців інших бригад, а противника — відверто лякає. Це, зокрема, чути в перехоплених розмовах окупантів, за словами підполковника Володимира Сосніна:

— Вони розуміють, з ким вони мають справу. І відчувають, що їм нелегко все-таки проламати наш рубіж, пройти через нас не вдається. Це їх дуже бісить. Вони застосовують усі сили, засоби. Відправляють різні штурмові групи з різною кількістю людей, використовують різну тактику, аби все-таки постаратися проскочити на наші позиції. Ну, в них так не виходить. […] За весь період уже зробили кучу різних ротацій у своїх бригадах, які стоять навпроти нас. І поміняли вже кілька разів цілі батальйони. […] 

Якщо вони дізнаються, що стоять тут солдати 95 [бригади], то вони вже в полон [бійців] не беруть. Вони вже офіційно по перехватах говорять: «Знищувати, в полон не брати».

Таку репутацію бригада заслужила не лише за останні два роки повномасштабного вторгнення. Її успішні операції відомі з 2014 року.

Рейдова операція

За словами бійців, до наступу Росії 2014 року 95 ОДШБр була готова. Більшість її військових розуміли з юності: росіяни — наші вороги. Тож коли РФ почала збройну агресію на сході України і в Криму, десантники не були здивовані. Першим напрямком для 95 бригади 2014 року став південь, ділянки поблизу Північнокримського каналу. Тут бригада допомогла вибудувати оборону, після чого її перемістили на донецький напрямок. Перші вогневі контакти з росіянами були поблизу Добропілля, далі бригада перейшла в оборону на горі Карачун біля Слов’янська. Звідси почалося подальше звільнення міста. Ще одним важливим завданням була підтримка підрозділів в обороні Донецького аеропорту.

Згодом бійці 95 ОДШБр взяли участь в операції, яка викликала резонанс в усьому світі й дала росіянам дуже чітко зрозуміти, що українці готові давати відсіч. 

Рейд 95 бригади (також відомий як рейд Забродського) тривав з 19 липня по 10 серпня 2014 року і став найдовшим рейдом бронетехніки у новітній воєнній історії. Головним завданням було звільнити оточені підрозділі Збройних сил Україні поблизу російсько-українського кордону, тобто працювати потрібно було в тилу ворога. За офіційними даними, за час операції вдалося пройти 470 кілометрів. Командир першого десантно-штурмового батальйону Володимир Соснін згадує, що деталі рейду тримали в таємниці. Операція розпочалася вночі. У той час військових супроводжувала перша трофейна зброя — танк, який 95 ОДШБр виборола під Слов’янськом. 

Першою точкою став Лисичанськ. Десантники мали зачистити місто, утримати позицію на околиці та просуватися далі. Перший бій з колоною ворога стався ще на підходах до Лисичанська. Підполковник Володимир Соснін зі своїми бійцями тоді готувався, що від росіян буде активна вогнева відповідь: 

— Першим успіхом [було], коли колона почала прориватися, і ми першу машину вразили чергою з КПВТ (крупнокаліберного кулемета Володимирова танкового. — ред.). Машину зупинили, з гранатометів її спалили. Тоді було знищено близько п’ять чоловік противника. А решта розвернулася, відкотилася колоною. Ну, [ми] думали, там стоїть реальна, серйозна вогнева міць. У принципі з завданням ми справились. 

На всьому шляху рейду бійців очікували зіткнення з невеликими групами росіян, а також ворожі блокпости. За спогадами військових бригади, росіяни були шоковані рішучістю українських захисників, які зайшли у тил ворога, успішно вибивали його з позицій і виводили з оточення своїх побратимів. Звісно, просування окупованими територіями не було легкою прогулянкою. Володимир Соснін як один із найважчих згадує бій поблизу села Гірне, де бійці потрапили в засаду і втратили кілька одиниць техніки. Росіяни тоді застосовували всю можливу зброю для вогневого ураження, тож українським десантникам довелося викликати вогонь артилерії для підтримки.

Але найважчими стали бій біля Степанівки і штурм висоти кургану Савур-Могила. Було втрачено багато техніки, десантників обстрілювали зі ствольної артилерії, реактивних систем залпового вогню (РСЗВ). Проте бійців бригади це не зупиняло: вони зуміли зачистити Степанівку від російських загарбників і продовжили рух. Під таким самим інтенсивним обстрілом десантники 95 бригади налагодили переправу через річку Міус і вийшли до бійців 24 ОМБр, 51 ОМБр, 72 ОМБр, 79 ОАеМБр (зараз — 79 ОДШБр) і прикордонників.

Ще одним завданням, виконання якого звучало майже нереально, було створення коридору на ділянці Степанівка — Хрустальний (до 2016 — Красний Луч) — Червона Поляна — Лутугине. У ході рейду українські десантники заблокували постачання російських бойовиків дорогою між містами Хрустальний та Антрацит і виставили блокпости на цих напрямках. 95 ОДШБр допомогла українським підрозділам вийти з оточення й переміститися, захопила російську техніку, спорядження. Це підірвало впевненість окупантів. Виконати завдання вдалося й завдяки високому моральному духу бійців. Такої думки дотримується командир Соснін:

— [Були] постійна активність, адреналін, завзятість хлопців. Вони всі на характері. Кожен знав свою роботу, справу, ніхто й нікого ніде не кидав. Усі разом. Разом як пішли, разом і вийшли. Це було в дуже такому позитиві й кожен старався підтримувати друг друга, стимулювати, і задачі виконувалися з позитивним результатом. 

До початку нового збройного наступу РФ у лютому 2022 року, 95 ОДШБр виконувала завдання в зоні АТО/ООС, зокрема в районі Авдіївської промзони. Також військові бригади брали участь у боях за місто Дебальцеве 2015 року.

Початок повномасштабного вторгнення

Із 2014 року у бригаді розуміли, що Росія не зупиниться на захоплених територіях, тож посилено готувалися. Бійці помітили: навіть російська армія визнає, що з 2014 року 95 ОДШБр й українське військо загалом значно виросло й покращило свої навички. Підполковник Володимир Соснін упевнений, що Україна могла підготуватися краще, проте на початковому етапі нам на користь зіграла єдність:

— Ніхто не розгубився. Кожен двір, будинок, населений пункт став укріпрайоном. Усі спільними зусиллями почали бити противника. Кажуть, гуртом батька добре бити — да. Ну, от так воно і вийшло. Хоча вони (російські війська. — ред.) думали й розраховували на те, що вони зайдуть, і будуть усі їх зустрічати з квітами.

Першу інформацію про вторгнення бригада отримала на опорних пунктах у зоні ООС, поблизу Горлівки. Командир десантно-штурмової роти Дмитро згадує, що разом із побратимами дізнався про вторгнення о 3 ранку 24 лютого, тобто за годину до його початку. Першим завданням стало утримати опорний пункт, потім — не допустити прорив росіян поблизу Волновахи.

Далі 95 ОДШБр перекинули на ізюмський напрямок, поблизу сіл Кам’янка і Довгеньке на ділянці траси Ізюм-Слов’янськ. Тоді головною задачею для російських військ було взяти Слов’янськ, чому і завадила бригада. Для 95 ОДШБр це не перші бої за Слов’янськ: у 2014-му вони також звільняли місто від окупантів. За час повномасштабного вторгення для зв’язківця першої роти Дмитра саме період оборони траси Ізюм-Слов’янськ досі є найважчим. У росіян були великі запаси бойового комплекту (БК), тож вони могли постійно обстрілювати позиції — вдень могло бути по 3–4 штурми:

— Весь 2022 рік московити використовували просто нереальну кількість снарядів. Як правило, я пам’ятаю, що міномети й артилерія трошечки затихали десь між третьою і п’ятою годиною ночі. Я думаю, що в них тоді була заміна особового складу, підвоз боєкомплекту і таке інше. «Орлани» знаходилися в повітрі цілодобово. Це їх всепогодний безпілотний розвідувальний [авіаційний комплекс]. І навіть рахувати кількість «виходів» не мало ніякого сенсу. Нараховуєш декілька сотень, а потім просто вже цього навіть не рахуєш.

На початку повномасштабного збройного наступу РФ бійці дуже відчували кількісну перевагу противника — і в людях, і в БК, і в техніці. Хоча часом те, що росіяни заходили великими колонами, грало на руки десантникам, як згадує командир 3 десантно-штурмової роти Євгеній (позивний Юджин):

— В основному в них перші один-два танчики йшли, потім усередині колони два-три БТР-а (бронетранспортера — ред.), і замикаючими також іще один-два танчики. І вони такою колоною заходили […]. [Нам] треба було знищити перший-другий танк, щоб колона остановилася. В цілому, якщо у них перша техніка була підбита, перший танк, то в більшості випадків колона разворачувалась, робила откат.

Замість очікуваних квітів та усмішок російські окупанти стикнулися з опором українців і їхнім бажанням завдати якомога більшої шкоди противнику. Це прагнення часто допомагало й десантникам 95 ОДШБр знаходити неординарні рішення. Наприклад, збити російський вертоліт К-52 зі протитанкового ракетного комплексу (ПРК) «Стугна» або одразу два вертольоти з ПРК «Корсар». Часом противника вдавалося банально обманювати, як це сталося з побратимами командира розвідувального взводу Дмитра (позивний Павик) поблизу Довгенького. Двоє його побратимів ішли на зміну на спостережний пункт (СП) і зустріли російську диверсійно-розвідувальну групу:

— Їх було багато там, до 20 чоловік, а наших двоє. [І вони] просто «на дурачка» тоді сказали: «У нас за спиною 10 чоловік сидить, ви всі на прицелє» — то єсть, [мовляв], шо будем робить? Поговорили… Вони (російська ДРГ. — ред.) [кажуть]: «Ти дайош слово, командір, шо не будеш нам в спину стрілять?». Хотя наших там два чоловіки, і то — який командір? Якийсь солдат просто іде на «СПшку». Ну, і наш каже: «Да, я даю слово, шо не будем стрілять». І вони одійшли, їх потом, канєшно, з часом наші «накрили», але ми так переіграли, можна сказать, опитних развєдчіков.

Кожен такий успіх завдавав неабиякого клопоту росіянам і показував їм, що українці будуть оборонятися. Це ж відчуття допомагало і самим бійцям бригади, як згадує командир десантно-штурмової роти Дмитро:

— Тоді було відчуття такої гордості, що хвальона друга армія світу получила по зубам, і не раз получала. Що ми все можемо. [Ворожа] піхота бачила, що вони не такі безсмертні. Тобто ми можемо їх теж розбити.

Дмитро також згадує, що часом росіяни самі здаються в полон. Досить поширеною є ситуація, коли полонені росіяни шоковані тим, що їх годують і утримують в умовах, які відповідають міжнародним конвенціям. Деякі з них не можуть пояснити, для чого приїхали воювати в Україну. Фельдшерка бригади Марія каже, що не дуже любить говорити з полоненими загарбниками, проте часом хоче зрозуміти їхню мотивацію:

— Звичайно, стандартне питання: «Чому ти сюди прийшов?» — завжди хотілося задати. Одного я питала: «Чому ти тут?». То він сказав: «Мені все одно, де воювати. Мені треба гроші, і просто я хочу воювати». [Я] думаю: блін, ну як? Просто йому все одно де? Просто він хоче. Я не розуміла цю людину, що це [за] психологія, коли вона хоче когось вбивати.

Села Кам’янка, Довгеньке і Долина на південь від Ізюма, які 95 ОДШБр обороняла на початку вторгнення, вже навесні 2022 опинилися під окупацією. Уже під час Слобожанського контрнаступу, який тривав з 6 вересня по 12 жовтня 2022 року, бригада знову була на цьому напрямку і звільняла населені пункти від росіян. Десантники згадують, що для них ця операція теж була інтенсивна й часом випадало дивуватися зі швидкості пересування українських військ, як командиру десантно-штурмової роти Юджину:

— […] Я був на огнєвой, мабуть, днів 7–8, і тут командир мені каже: «Юджин, треба ще 2–3 дня тут побуть. Я кажу: «Ну, 2–3 дня — добре». Главноє, [щоб було] кофе і пару балонів газових, щоб кипяточку [зробить]. Мені десь о п’ятій ранку все це привезли, ще десь до семи-восьми ранку були такі обстріли, а десь о дев’ятій ранку тиша. Це перше вересня. Десять ранку — тиша, одинадцять — тиша, дванадцять — тиша. Я виходжу на рацію, кажу: що там таке, щось тишина? Та все, [відповідають], сворачивайся, вони вже за Ізюмом. Я кажу: «Як за Ізюмом? Тут кілометрів двадцять п’ять-тридцять, коли вони встигли?!». [А мені відповідають]: «Та уже бігуть!» (сміється). І от тоді десь пішов контрнаступ.

Серебрянський ліс

Після Слобожанської операції 95 ОДШБр продовжила контрнаступати на ділянці Серебрянського лісу поблизу Кремінної.За словами десантників, на цьому напрямку перебувати було складно через виснажливі бої. Адже це був густий ліс, де проблематично піднімати дрони, пересуватися важкою технікою, де ускладнена видимість і, до всього, росіяни крили з усієї можливої зброї. Тож тут бої точилися буквально за метри землі. Головним правилом командир десантно-штурмової роти Юджин тут вважає таке: «Що глибше закопався, то живіший будеш».

На кремінському напрямку бійці 95 бригади відбивали атаки зокрема і псковських десантників. Полковник Володимир Соснін відзначає, що це був підготовлений противник: активно наступав, штурмував, використовував багато БпЛА. Тож для відбиття штурмів потрібно було багато зусиль. Також і через те, що часто ці штурми — так звані м’ясні.

Командир десантно-штурмової роти Дмитро пригадує:

— Інколи самі прибігають, кричать, руки піднімають, [мовляв], ми здаємося. Ми їх беремо [в полон]. Ну, вони теж жити хочуть. Їх противник відправляє на м’ясо постійно. Їх там багато лежить. Брали полонених, питали: «Де твій автомат?» Він каже: «Там сказали, багато мертвих, забереш у них». Тобто вони своїх людей не жаліють.

Серебрянський ліс стратегічно важливий для противника, за словами самих військових. Контроль над ним може скоротити шлях до Ямполя, а через нього — до Лиману. Це місто також — точка великого транспортного вузла, тож росіяни прагнуть встановити над ним контроль повторно, після того, як місто звільнили 2022 року українські військові. Це ще одна причина, чому бої тут такі запеклі.

Військовим часто допомагає спостережливість і винахідливість. Командир розвідувального взводу Дмитро так знайшов прогалину у спостережних пунктах росіян і зміг провести своїх побратимів у тил ворога:

— Мені поступила команда завести по максимуму людей і одрізать тих, хто там стоїть. Я майже батальйон завів в тил ворога, виставив, перекрив там ділянку десь до кілометра, одрізав їх, і були тоді бої. […] Я виставив одну, дві чи три, не памʼятаю, «СПшки», ішов уже по четверту. І дивлюся: стоїть [російський] воєнний, спостерігає. Ми залягли, поспостерігали, а там група 15–20 людей. Харашо рухалась, то єсть ішла одрізать нас або виводить свої війська, які там стояли. Завʼязався бій… У мене не було ні одного ранєного. Їхніх там наложили трохи, назбирали трофєїв. Вони з писками одкатились, з криками.

Якою б не була інтенсивність боїв, більшість військових однаково говорить, що найважче — звикнути до втрати побратимів, бо з усім іншим можна впоратися. Фельдшерка Марія не може заспокоїтися, коли знає, що має їхати на евакуацію полеглих — думає про них як про чиїхось братів, чоловіків, дітей:

— Я пам’ятаю, напевно, кожного, кого я втратила. […] Але для мене залишається дуже великий осад; наприклад, один був випадок, що веземо [одного військового], він поранений, але його побратима вбило. Виходить так, що, оскільки ми теж забираємо «200-х», буває таке, що вони можуть їхати в одній машині [з пораненими]. Просто збоку лежить у чорному мішку його побратим, який з ним тільки що стояв в одному бліндажі. І мені це тяжко дивитися, я не уявляю, як він це бачив, і що там було. І так само цей поранений. Мало того, що йому болить це поранення, так йому, певне, болить ще й в душі.

Як змінилася війна

Протягом 2024 року бригада тримала рубежі на куп’янському, лиманському, торецькому напрямках, а з серпня вони виконують завдання в межах оборонної операції ЗСУ на Курщині.

За словами бійців бригади, російська армія теж розвивається, завдає ударів керованими авіаційними бомбами (КАБ), використовує багато FVP-дронів, як і на інших напрямках.

На одному з гарячих напрямків на сході України бійцям 95 ОДШБр вдалося врятувати українського полоненого за допомогою дрона. У цій операції брав участь старший групи аеророзвідки з позивним Кевін. Росіяни тоді змогли прорватися, взяти окопи українських військових. Десантники отримали завдання зачистити ці позиції від ворога. Працювали дроном і побачили побитого і зв’язаного українського бійця: 

— […] Насправді довелося добре попотіти, щоб не зачепити свого. Доводилось так гранати скидати, щоб ніякий осколочок його не зачепив. А коли ворогів почало ставати менше, тоді промайнула іскра, така маленька-маленька надія: а якщо вдасться? Навіть вслух боялися сказати, просто пробували кожен виліт знищувати ворогів, аби тільки його не зачепити, аж поки ворогів не залишилось. 

Хлопець зрозумів, що дрони українські, й намагався показати, де саме ховаються росіяни, щоб десантники скинули гранату точно в ціль. А далі найскладнішим було вивести полоненого без ушкоджень: 

— Ну а вже потім імпровізація, підсвітку включив, почав рухами дронів вказувати напрямок, і той хлопець пішов за дроном. […] Ми дуже вболівали, щоб він не наступив на розтяжку, на міну. То було б обідно дуже, справді. Ми за нього так вболівали, це не передати просто. Які то були емоції, коли він дійшов. Крики «Ура!». Коли спонтанно таке вдається, то прикольно.

Десантники впевнені: боротимуться до кінця, бо знають, для чого. Але також хочуть відчувати більше включеності від цивільних. Людей на фронті не вистачає: хтось отримує поранення, хтось — гине. Бійцям також потрібні відпустки. Не тільки для відновлення, а й щоб бачити родину. Наприклад, зв’язківець першої роти Дмитро хотів би частіше бачитися з донькою:

— Мені морально дуже важко в плані того, що в мене донька маленька, і що вона, по суті, росте без батька. Їй уже чотири роки, вона задає просте питання, і водночас складне. «Мама, а чому Ілону тато забирає з садочка, а мій тато не з нами?». Як знайти відповідь на це питання? Сказати дитині, що твій тато народжений для війни, а тато Ілони не народжений для війни? 

Для того, щоб відбулися зміни, Дмитро вважає, що із суспільством треба говорити як з дорослими:

— Нам як суспільству, мабуть, треба визначитися, що ми хочемо. Яка наша кінцева мета? Ми хочемо державу Україну чи не хочемо? Якщо ми хочемо, то давайте тоді щось робити для цього. […] Люди кажуть, що закон про мобілізацію несправедливий, бо він обмежує нас у правах, а в Конституції там написано… Дивіться, коли прийде московит до тебе додому, ти не зможеш йому розказати, що написано в твоїй Конституції. Бо йому це абсолютно не цікаво. Чи потрібна тобі ця держава? Якщо нам усім держава не потрібна, ну, давайте розвернемося, кудись поїдемо. Будемо десь у вигнанні. Хто останній буде виїжджати, вимкніть світло в Ужгороді.

Хтось із військових говорить, що не відчуває втоми, а хтось втомився. Але майже всім триматися допомагає дві речі: сім’я і бригада, яка вже стала другою родиною. Бійці відгукуються про свою бригаду з таким же теплом, бо це люди, з якими найбільше проводять часу, гартуються, навчаються нового. Командиру десантно-штурмової роти Дмитру триматися легше від думки, що непереможних немає, тож і з росіянами ми впораємося:

— Мені допомагає одна фраза: якщо зараз здатися, легше не буде. Якщо зараз всі ми візьмемо [кинемо] складене кров’ю, [підемо] по домам, а противник захопить, встановить тут своє управління, і в нас не буде вільної країни, і буде диктатура така, як зараз у Росії.

Тим паче, що росіяни хоч і переважають кількісно, проте не знають, за що саме воюють:

— […] Їм сказали бігти, вони біжать. А наші люди стоять за свою землю. Коли хлопців збираємо на позиції, вони самі кажуть, що ми за свою землю, ми стоїмо, будемо стояти.

Для цього у 95 ОДШБр готові набирати й навчати людей. Підполковник Володимир Соснін жартує, що людина може сама не усвідомлювати свої вміння, проте у бригаді відкриють її «чакри». Командир роти снайперів В’ячеслав також упевнений, що під час відбору людей найголовніше — це бажання служити, а всьому іншому можна навчити.

Десантно-штурмові війська потребують ретельної підготовки, тож без неї нікого не відправляють на поле бою, каже командир десантно-штурмової роти Дмитро:

— У нас немає такого, що військкомат (ТЦК. — ред.) вручив повістку і [людину] прислали одразу до нас. Всі наші військовослужбовці, які до мене потрапляли, проходили, як мінімум, навчальні центри наші або ж за кордоном. Стріляти вони вміють, те вміють. Також перед тим, як відправити їх на позиції, ми проводимо свою підготовку. […] І після цього комплектуємо хлопців, заводимо на позиції так, щоб були більш опитні і новенькі, щоб перемішка була. Такого, що всіх новеньких на позиції, такого нема.