На межі XVIII й ХІХ століть і на межі двох імперій — Російської та Австро-Угорської на території сучасного Поділля існувала окрема держава. Зі своєю конституцією та законами. І головне, тут значно раніше, ніж на інших українських землях, скасували кріпацтво. Своїх підданих звільнив поміщик Ігнацій Сцибор-Мархоцький. Він об’єднав 15 сіл, які дістались йому в спадок у тогочасному Ушицькому повіті Подільської губернії, та проголосив їх Миньковецькою державою.
До наших днів від колишньої розкоші зостались лише розвалини. За радянських часів територію однієї з чотирьох панських резиденцій взагалі перетворили на свинарник. Нині й мандрівників у цих краях зустрінеш нечасто. Здебільшого вони приїздять на фестиваль «Отроків». Його щороку проводить бізнесмен і меценат Ігор Скальський. Саме він взяв під опіку історичні пам’ятки та поставив собі за мету будь-що відродити ідеї та славу Миньковецької держави.
Дивак і реформатор
У 1790 році молодий польський поміщик Ігнацій Мархоцький отримав у спадок від дядька містечко Миньківці та кільканадцять навколишніх сіл на Поділлі. Землі графу дістались прикордонні, ще й незадовго до чергового Поділу Польщі. Тож одвічну проблему вибору між Сходом і Заходом Сцибор-Мархоцький вирішив по-своєму: оголосив свої володіння незалежною державою, встановивши прикордонні стовпи. На східному написав: «Кордон державки Миньковецької від держави Російської», а на західному — «Кордон державки Миньковецької від держави Австрійської» (наук. ред.).
слайдшоу
Сучасники вважали Мархоцького диваком, нині ж історики називають його реформатором, котрий значно випереджав епоху, в якій народився. За часів його правління у Миньківцях запрацювали школа, аптека, суконна, паперова і каретна фабрики, цегельний і лакофарбовий заводи, бібліотека на 2 тисячі томів та одна з перших подільських друкарень. Окрім того, тут був монетний двір, що карбував власні гроші.
Мархоцький заснував у своїх володіннях сирітський притулок і шпиталь, запросивши двох лікарів: одного, який знався на традиційній медицині, іншого — гомеопата. Для зручності подорожніх граф звелів збудувати готель, а дороги наказав обсадити різними сортами плодових дерев.
Сцибор-Мархоцький був відомий своїми ексцентричними витівками. Він шанував язичницькі свята, носив римську тогу, сам читав проповіді та встановлював пам’ятники видатним, на його думку, особистостям. Крім церкви та костелу, в його самопроголошеній державі були споруди, присвячені Вільгельму Теллю та Жан-Жаку Руссо.
З неабияким розмахом на поміщицьких землях відзначали свято Церери, римської богині родючості, яке збігалося з обжинками, тобто днем урожаю. У 1804 році він запровадив Статут землеробів, що вводив замість панщини систему грошових виплат. Ба більше, сувора кара загрожувала тому, хто б назвав підданого Мархоцького холопом.
У володіннях графа було кілька сіл на території Причорномор’я. Там поміщик організував кінний завод, започаткував розведення шовкопрядів і розвинув вівчарство. Саме туди Мархоцький відправляв селян, які провинилися. Кажуть, так, у двадцятих роках ХІХ сторіччя було заселене селище Кароліно-Бугаз, яке, до речі, названо на честь сина поміщика — Кароля.
Із диваком Мархоцьким пов’язано багато цікавих історій. Наприклад, у 1814 році Мархоцький був обраний шляхтою відповідальним за поставки провіанту для російської армії у Варшаву. Під час поїздки на польські землі він сам називав себе «Dux», тобто вождь. А після успішного виконання місії взяв собі новий титул — «Redux». У вільному перекладі з латині це означало — «вождь експедиції, яка повернулася додому». Подейкують, що до кінця своїх днів граф не приймав паперів і листів, в яких не зазначали саме цього титулу.
За свої витівки та непорозуміння із сучасниками Мархоцький навіть потрапляв до в’язниці. Так, у 1816 році графа заарештували й відвезли до Кам’янця-Подільського, звинувативши в порушенні релігійних канонів. Ігнацію вдалося довести свою непричетність до богохульства та язичництва, але з’явилися нові звинувачення, що буцімто граф силоміць змушував селян не визнавати ніякої влади, крім своєї. Тоді на його захист виступили громадяни Миньковецької держави. Вони відправили послання імператору Алєксандру І на підтримку Мархоцького, якого, на їхню думку, місцева влада незаконно переслідує лише за те, що він є батьком, а не хазяїном своїх підданих.
Свинарник замість архітектурної спадщини
Для своєї сім’ї поміщик спорудив відразу чотири резиденції. Зимову — у селі Миньківці, яке колись було столицею самопроголошеної держави. Літню та осінню — в навколишніх селах Притулівці та Пробійній. А весняну Мархоцький звів наприкінці XVIII ст., за зразком середньовічного замку, в Отрокові на високому пагорбі над річкою Ушиця. Саме вона й стала найрозкішнішою з осель правителя.
Усе, що нині можна побачити на місці колишніх розкошей, — це залишки паркових споруд і млин у одному з сіл та руїни в Отрокові. За радянських часів історичну пам’ятку перетворили на свинарник, і як не парадоксально, саме це її врятувало. Також одне з приміщень слугувало школою та навіть ковбасним цехом. А сам комплекс не був включений навіть до місцевого реєстру пам’яток архітектури.
До 2008 року територія була на балансі сільради, аж поки її вирішили продати. Тоді історичну пам’ятку під свою опіку взяв Ігор Скальський.
Відродження Миньковецької держави
Ігор Скальський, член Товариства охорони пам’яток історії та культури, поставив собі за мету відродити ідеї, які свого часу запровадив реформатор Мархоцький. Для вибору саме цього місця з-поміж різноманіття українських культурних пам’яток мав свої причини:
— Бо тут давно була така традиція — жити не для себе, жити для майбутнього. Ми цю традицію просто продовжуємо.
За словами Ігоря, попри те, що в Україні замків і палаців дуже багато, їхньою історією здебільшого нікого не здивуєш. Адже вони з покоління в покоління діставались власникам, які жили собі на втіху:
— Тут історія зовсім протилежна. Молодий Мархоцький, який начитався Вольтера і Жан-Жака Руссо, дістав спадок від свого вуйка в 15 сіл. Він написав конституцію Миньковець польською, він створював ту так звану Миньковецьку державу. В них був суд присяжних, а у нас до сих пір його немає, вони спробували зробити справедливе суспільство. Він доказав, шо злагода і порядок в суспільстві можуть бути без революцій.
Пригадує, дізнався, що сільрада виставила на аукціон панську садибу, і вирішив будь-що її придбати. Торги почалися з 25 тисяч гривень. Опонентами були Свідки Єгови, та вони «здались» на 40 тисячах. Скальський каже, готовий був заплатити й більше. Тим паче, в реставрацію вклав у десяток разів більшу суму:
— З 2008 це постійний процес. Це ж як ремонт — хіба його колись можна закінчити? Хіба припинити.
Роботи тут вистачає. Аби відновити споруду, Ігор Скальський неодноразово запрошував архітекторів. Однак, щоб привести все до ладу, знадобиться не один рік.
Легенди та міфи
Колись замок у Отрокові оточував великий ландшафтний парк, на будівництво якого граф виділив чималу суму. Щоправда, тамтешніх пам’яток, які вціліли до наших днів, зовсім мало. Збереглася Тріумфальна арка, через яку здійснювався в’їзд до резиденції, та романтичні гроти в долині річки Ушиці.
Сам Ігор Скальський каже, що це доволі знакове місце, бо місцеві вірять, що є підземні стежки до гротів і до замку:
— Звичайно, підземного ходу нема, але віра міцна. Я тут побачив, як будуються міфи. Наверху є старий цвинтар, там є одна плита, на якій — якась чаша зі змією. І в селі розказують, що це була дівчина, вона втопилася, а коли треба, щоб пішов дощ, треба піти полити на цю змію воду і повернути хрест. До нас приїжджали волонтери, відновлювали цвинтар, чистили цю плиту. Це якийсь поляк — Міхал, не пригадую який, лікар. Тому в нього там ця змія. Але легенда про дівчину живе.
Фестиваль
У 2008 році тут започаткували фестиваль «Отроків». Упродовж трьох днів подія об’єднує як професійні, так і аматорські гурти, митців і гостей, що приїздять сюди щороку наприкінці серпня:
— «Отроків» — це такі своєрідні обжинки молодих новоушицьких талантів і фестиваль лазерного шоу. Цей фестиваль проводиться із 2008 року, хоча були і позачергові фестивалі — один був у Львові в 2010 році. І в 2014 один фестиваль «Отроків» був 1 січня на площі Незалежності в Києві.
Через фестиваль тут хочуть розвинути інтелектуально-мистецьке середовище, засноване на українських історичних традиціях і небайдуже до національної культурної спадщини:
— Ще доволі недавно у нас тут на площі Форум бігали свині, але ми їх звідти вигнали і проводимо фестиваль.
Спочатку Ігор Скальський задумав фестиваль як відродження свята Церери, яку шанував Мархоцький:
— Є доволі докладні описи свята Обжинок. Про то є розповіді: як йшла процесія, буйволи із золотими рогами тягнули величезний поміст, на ньому сиділа дочка Мархоцького, зображуючи богиню родючості Цереру, потім вони приходили на поле, орали першу борозну, бо Мархоцький дуже багато уваги приділяв тому, що рільник є той, хто нам дає нашу поживу, і в державі Мархоцького його не можна було називати ні хлопом, ні бидлом.
Нині «Отроків» — не єдина подія, що відбувається на цих землях. Так тут приймали учасників табору «Без кордонів», організованого Фундацією Регіональних Ініціатив, де представники п’яти різних країн обмінювалися досвідом. Проводився англомовний табір, а також події «15х4» (4 лектори мають доповіді по 15 хвилин — ред.), спрямовані на популяризацію науки:
— Ми показуєм людям, що наука — це то, шо дає дійсно верифіковані знання, ті, які дозволяють бачити світ таким, яким він є, а не таким, як нам хочеться.
Лазерний театр
Як і графа Мархоцького, Ігоря Скальського можна сміливо назвати реформатором, якому вдається випереджати час. У 1979 він з групою ентузіастів створив Ужгородський лазерний театр. Тоді Ігор захоплювався живописом, а як спробував малювати світлом, то зрозумів, що це набагато цікавіше:
— В ті часи була популярна така світломузика: три лампочки в такт музиці моргало. Ми казали: «Як? Людина пише музику, світлову партію має писати також людина!»
Тоді комп’ютерні технології ще не досягли такого рівня, який би давав змогу створювати світлові образи. Ігор пригадує, як тогочасний директор міського будинку культури в Ужгороді виділив їм зал для експериментів. Потім на кафедрі фізики Ужгородського університету вдалось знайти лазер, який і став ідеальним джерелом світла з майже безмежними властивостями:
— У синтеза світла й музики нема підручників. Та ми вірили, що мистецтво зробить світ кращим, бо світ тоді був сірим.
Немає в переліку пам’яток
Окрім резиденції в Отрокові, Ігор Скальський придбав також панські млини в сусідніх подільських селах Притулівка й Кружківці. У одному з них облаштували виставку «Пам’ять — колиска долі». Тут зібрані фото занедбаних пам’яток архітектури Галичини, Буковини й Поділля. На багатьох із них — напис: «Немає в переліку пам’яток»:
— Ці фотографії робив наш гурток любителів подорожей. Ми от у Львові біля палацу мистецтв під відкритим небом її показували. Навіть пробували на два дні переносити у Львівську обласну раду. Депутати ходили, дивилися, щось мугикали, але пам’ятки так і стоять, як стояли.
Сам Ігор Скальський свого часу об’їздив усю західну Україну, був практично в усіх замках:
— Я — член такого утопічного товариства УТОПІК — Українське товариство охорони пам’яток, історії та культури. Я люблю пам’ятки, закоханий в нашу історію. Можна і переглядати їх на фотографіях, але поки не побудеш і не відчуєш це місце… Письмові пам’ятки можна перекрутити, а архітектурні пам’ятки — їх не вкрадеш, їх можна знищувати, і їх багато знищували. Але їх набагато складніше оббрехати.
Серед неабиякого різноманіття українських архітектурних пам’яток можна на пальцях перелічити ті, що в доброму стані. Більшість же потребують ремонту, до того ж капітального. Однак у державному бюджеті грошей на відновлення культурної спадщини обмаль. А прикладів успішної приватизації — ще менше:
— Приклад недоброї приватизації — Стрийські Підгірці (палац Бруницьких — авт.). Палац стоїть, руйнується, був приватизований колись. І палац Рея (палац ХVІІІ–ХІХ ст. у селі Приозерне, що на Галичині — авт.) біля Підкаменю, його дали в тимчасове користування Київському патріархату, а той його взяв і продав. Там власники помінялись, сьогоднішній власник за ним не слідкує. Він стоїть, руйнується.
Серед тих, хто, як і він, власними силами опікується історичною спадщиною, Ігор Скальський пригадує хіба що Йосипа Бартоша. Це художник і музикант родом із Мукачева, що взяв у оренду закинутий Сент-Міклош, замок на Закарпатті, та врятував пам’ятку від руйнування (Читайте нашу історію про замок Сент-Міклош):
— Наскільки я знаю, в Хмельницькій області біля двох тисяч пам’яток архітектури місцевого значення, які до сих пір не паспортизовані, не взяті на облік. Відповідно, можливість їхнього збереження відсутня.
За словами мецената, клопотів додають ще й охочі підзаробити:
— Місцеві крадуть нечасто, а от заїжджі «металісти» — це біда. От млин, що в Кружківцях, там були спочатку колеса, потім турбіна, потім замість неї поставили електродвигуни, і в 2014 році їх вкрали в нас.
Реінкарнація
Нині на Поділлі діє Центр мархоцькознавства. Це філія Центру дослідження історії Поділля Інституту історії Національної академії наук України при Кам’янець-Подільському національному університеті імені Огієнка. А у 2012 році краєзнавець Володимир Захар’єв купив у Миньківцях хатину, де власними силами облаштував меморіальний музей графа-реформатора.
Тож, не зважаючи на всі негаразди з обмеженим бюджетом і відсутність державної політики, спрямованої на збереження архітектурних пам’яток, Ігор Скальський вірить, що разом із однодумцями відродить ідеї та славу Миньковецької держави:
— Мархоцький дарував людям звільнення від рабства, панщини, а ми зараз досі перебуваємо в рабстві у своїх генетичних програм, стереотипів, ми далі раби, ми автомати, які виконують програму, яку ми не створювали. Реінкарнація — це реальна річ, в мені живе частина Мархоцького. Він не вмер, тобто ті ідеї, думки, то, що робиться для інших, воно продовжує жити далі, а то що тільки для себе, воно йде з нами в могилу.
