Іза та лоза

Іза розташована неподалік від річки Ріка, де лоза дуже добре росте, тож сировини місцевим майстрам вистачає. Хтось вирощує лозу на власних земельних ділянках, хтось бере в сусідів чи купує сировину на місцевому базарі, а хтось їздить різати стебла в сусідні села.

Перші письмові згадки про Ізу датуються 1387 роком. Коли ж і як саме у селі почали займатися плетінням з лози, достеменно невідомо. Місцеві мешканці розповідають, що першим опанував це ремесло тутешній житель Іван Кашков приблизно у другій половині XIX століття. Спершу він навчив плести своїх синів, потім — сусідів, а тоді й решту односельчан. У той час власних ділянок землі у людей не було (незважаючи на ліквідацію панщини і підданства у 1848 році, селяни фактично залишалися економічно і соціально залежними), тож замість сільськогосподарської праці місцеві мешканці зосередилися на плетінні з лози. Поступово ця справа розвивається, і вже в 1880-х роках між селом Іза і містом Хуст запрацювала майстерня з лозоплетіння.

На початку XX століття в Ізі поширилися й інші напрями декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема теслярство і ткацтво. За радянської доби село індустріалізується, тут з’являються заводи й фабрики. Зараз вони або не працюють, або значно зменшили обсяги виробництва, каже місцевий майстер лозоплетіння Степан Чохняй:

─ Тут, в Хусті, були і деревообробні, і завод технологічного обладнання — він ще є, але не працює. І різні такі, мєньші. Фетрофільцева фабрика, обувна, мебельний комбінат був, був нерудпром. То всьо працювало, а зараз якщо працює, то, може, процентів на десять.

Сьогодні основний вид діяльності у селі — лозоплетіння. Плетуть цілий рік. Весною і восени більше часу приділяють заготівлі лози, а зимою лише виготовляють вироби, бо іншої роботи в селі немає.

Нині вулиці Ізи скидаються на музей під відкритим небом: більшість мешканців вивішують свої вироби просто на паркани. Ледь не в кожному дворі хтось обов’язково займається плетінням із лози, каже Степан Чохняй:

— Точно сказати трудно, ну десь, я думаю, що восємдисят-девяносто процентів жителів села в’яжут (плетуть із лози. – ред.).

У центрі села розташований імпровізований осередок збуту продукції — невеличкий базар. Туристи можуть купити тут вироби місцевих майстрів, а ремісники — сировину для майбутніх витворів. Якщо ж у когось немає можливості приїхати і обрати кошик чи крісло, можна легко знайти вироби із Ізи в інтернеті, кажуть місцеві підприємці.

Napszám – мистецтво взаємодопомоги

Стати майстром в Ізі може кожен. Плести тут навчають з дитинства. До того ж будь-хто може приїхати і долучитися до цієї справи. Так, як це свого часу зробив Степан Чохняй. Чоловік народився у селі Липча, одружився і переїхав до Ізи. Щоправда, «в’язати», тобто плести вироби з лози, Степан навчився ще вдома:

─ Родився — і почали плести, через років десять.

Спочатку майстер обплітав пляшки на замовлення місцевого колгоспу, поступово навчився робити й інші вироби. Степан змінив багато професій: був економістом на заводі технологічного обладнання, начальником бюро наукової організації праці, майстром цеху, шофером. Після виходу на пенсію чоловік займається лише лозою. Нині продає власні вироби в інтернеті.

Лозоплетінню у його сім’ї присвятив себе ще й син Василь, який здобув звання майстра народної творчості. Степан вважає, що до цієї справи має лежати душа.

─ Якшо полюбити, то зможе кожен. Якшо нравіця – то йому не складно.

Майстер відзначає, що в Ізі плетуть із лози передусім пенсіонери, аби мати якесь заняття і додатковий заробіток. Серед таких — Ганна Бобочка.

Жінка продає кошики і опікується онукою, яка вже знає, що хоче бути моделлю, а не працювати з лозою. Самій плести вироби жінці буває важко, та в Ізі звикли допомагати одне одному. Хто ділиться лозою з власної ділянки, хто — казаном для варіння. А от Ганна часто збирається гуртом з подругами: жінки чистять стебла або плетуть і співають народних пісень.

Оця згуртованість — ще одна особливість Ізи. Попри те що майже все село займається однією справою, конкуренції серед місцевих жителів немає. Тутешні люди живуть як громада: радо обмінюються досвідом одне з одним, допомагають і діляться власними секретами. Переймають один від одного навички, техніки плетіння і історії про те, як же з’явилося лозоплетіння в Ізі. Селяни називають взаємодопомогу у виготовленні лозових виробів «napszám», що у перекладі з угорської означає «трудодні, наймана праця» і вимовляють це слово як щось середнє між «наксам» і «напсам».

─ Та приходь, кажу, мені помагати, бо вже, я кажу, намочила много собі лози, то вона пропаде. Ну там вона прийде, ще когось покличе, ще когось – та й весело, п’ять-шість чоловік робить. Так шось зробить тоді. А оден в полі не воїн. Кликати когось треба. У «napszám».

А хтось разом не лише виготовляє вироби, а й збирає лозу. Ольга Симулик, наприклад, ріже стебла разом із кумою, а час від часу разом із нею та знайомим шофером Михайлом їздять по лозу до сусідніх сіл.

До виходу на пенсію Ольга працювала директором місцевого Будинку культури. Возила вироби місцевих майстрів на виставки в інші регіони країни і навіть за кордон. Як і багато тутешніх майстрів, Ольга теж починала плести років з шести. В дитинстві батьки давали їй виготовляти такі собі «шапочки» для пляшок. Зараз жінка обплітає самі бутлі, планує зайнятися оздобленням ємностей для свяченої води:

─ Я бутилочки різні обплітаю: півлітрова, літрова, чекушечка. Там дерев’яні кришечки, то все спеціально. І стараєшся якийсь дизайн, ну як, якийсь ромбик, якийсь квадратик, шоб, знаєте, і крашану туди посерединці, і літньо, бо воно відділяється. Потом пасхальні корзинки, дитячі.

Її родич Андрій Симулик теж плете вироби з лози, проте зазвичай виготовляє кошики. На виготовлення одного йому потрібно близько півтори години. Така швидкість прийшла з досвідом і роками практики. Навчався плетіння Андрій у бабусі і матері, з часом вже звик до цієї справи.

─ Главне — процес поняти. Далі воно саме уже оказується. Ну то що каждий чоловік, якщо щось виготовляє, то йому нравиться. Неважно, шо це: чи корзина, чи щось — йому все подобалось, шо він щось ізготовив. Хтось може машину там зремонтувати і йому це удовольствіє приносить.

Хоч сам Андрій займається лозою дуже давно, йому мало що відомо про історію цієї справи. Особливо про те, як і коли вона з’явилася в Ізі. Зате точно знає, що основи цього декоративно-ужиткового мистецтва передаються з покоління в покоління і займається ним не одна родина:

─ Батьки учать дітей, бабушки учать внуков. Так уже як династія. З одного до другого.

Його день зазвичай такий: прокинувся, поснідав і до роботи. Плете, аж поки не стомиться. І так щодня. Проте Андрій не жаліється. Навпаки, свою роботу дуже любить, навіть хоче відкрити власну справу, аби виготовляти те, що захочеться самому.

─ Я просто шось полюбив то. Я спробував і мені понравілося, уже так роки.

Лозоплетіння в Україні

Лозоплетіння відоме людству ще з часів неоліту і є давнішим за ткацтво і гончарство. Першими виробами з лози були ловецькі сіті та інше знаряддя для рибальства, плетений посуд і кошики. Лозу також активно використовували під час спорудження будинків, створюючи з цього рослинного матеріалу частково в’язані або плетені каркаси для глиняних стін.

Рогіз

Трав’яна прибережна рослина, яку часто називають комишем чи очеретом.

В Україні плетіння з лози було поширене здавна і досягло розквіту у кінці XIX — на початку XX століття. У цей час на Поліссі, Волині, Подніпров’ї, Слобожанщині та Галичині починають з’являтися спеціальні школи та майстерні, в яких навчали майстерності створення виробів з лози та рогозу* та фабрики, де виготовляли різноманітну продукцію з цього природного матеріалу, яка поступово стала товаром на експорт.

Найпоширенішими техніками плетіння в українських майстрів були спіральна і хрестоподібна, рідше застосовувалися квадратна та рядова. З кінця XIX століття поширюється ажурна та мотузкова техніки. Дослідники відзначають, що у XIX столітті існували довершені прийоми плетіння при виготовленні архітектурних конструкцій, транспортних засобів, предметів хатнього вжитку, рибальського знаряддя, деталей одягу, іграшок, речей обрядового призначення тощо.

Найдавнішою пам’яткою лозоплетіння в Україні є відро XVIII століття (через слабку тривкість рослинних матеріалів давніші зразки не збереглися), яке нині міститься в експозиції Роменського краєзнавчого музею на Слобожанщині. На думку науковців, цей виріб є свідченням того, що тогочасні плетені вироби не відрізнялися від сучасних ні формою, ні технікою виконання.

У XX столітті лозоплетіння активно розвивалося, і кількість майстерень у різних регіонах України зростала. Так тривало до 1970-х років, доки поступ цього декоративно-ужиткового мистецтва не послабила радянська постанова «Про народні художні промисли». Після її появи лозоплетіння було поставлено на рейки механізації, вироби ставали масовими, однотипними, через що втрачали попит і мистецьку складову. З часом кризові явища в організаційному і мистецькому аспектах накопичувалися, і вже у 1980-х роках кількість підприємств художнього плетіння в Україні зменшилась на третину.

В Україні й досі працює Чернігівська фабрика лозових виробів, продукція якої користується попитом не лише на внутрішньому ринку, а й активно експортується. Серед відомих центрів лозоплетіння вирізняються Боромля на Слобожанщині, Велика Багачка та Корсунь-Шевченківський на Наддніпрянщині, Ратно на Волині, Полонне на Поділлі, Іза на Закарпатті.

Найпопулярнішими виробами з лози є кошики. У кошикарстві склалися місцеві особливості, за якими легко визначити, звідки походить виріб. Наприклад, на Слобожанщині сумські майстри плетуть овальні кошики з білої, непроваренної лози, у яких дно менше від верху. Тоді як харківські майстри роблять простокутне дно, а білий колір пруття відтінюють тьмяною рожевою чи зеленою барвами. На Гуцульщині та Покутті розповсюджені глибокі «кошелі», в яких дно ширше від вінчика. А особливість кошиків із Ізи — пишний декор. Іноді на стінках цих виробів малюють квіти.

Тонкощі справи

Лозу потрібно виростити. Садити можна восени і весною. Краще робити це з осені: ще до морозів лоза пустить коріння, а навесні почне рости. Висаджується вона черенками по 40 см, з яких лишають над землею лише 5–7 см. Особливого догляду лоза потребує лише перші два роки: хоча б два рази на рік її треба обкопувати і прополювати, аби бур’ян не заглушив ріст.

Далі — заготівля. В основному заготовляють восени, трохи припадає і на весняний період. Плетуть найбільше зимою, бо іншої роботи немає.

Стебла ножем або серпом зрізають і зв’язують у великі пучки. Перед тим як чистити лозу, її потрібно проварити. Для цього в Ізі використовують великі металеві казани. За словами місцевих мешканців, колись кілька таких стояли на полі і були спільними для всіх, проте вже років зо п’ять вони не використовуються. Люди варять лозу просто у себе вдома, а хто не має казана, йде до сусідів:

— Ну, зріжуть, треба її [лозу] зварити. Посортують, переберуть: яке тонше, менше і так дальше. І тоді її варять, дві з половиною години вона повинна кипіти, уже, і тоді можна, очищається нормально. Очистили, сушать, і вже сушену зберігають, поки не в’яжуть. Деруть звідти, мочать і в’яжуть.

Чистять стебла спеціальним інструментом — дралкою, яку в Ізі часто називають просто «приспособлєніє для очищення». Після лоза просушується. Це важливий етап, адже вологі стебла не підходять для зберігання і можуть просто зацвісти на горищі. Суха лоза добре зберігається у будь-якому темному місці, куди не може потрапити волога.

— Якщо гарне сонце, то може і за два дні висохнути, що можна зберігати. А якщо буде влажне, то воно буде плісніти і не можна його зберігати. Так шо треба її висушити, тоді вже можна зберігати – на горищ, в основному, в сухому місці.

Перед тим як починати виріб, лозу треба замочити, аби вона не ламалася. А далі все залежить лише від вміння і фантазії автора. Андрій Симулик, як майстер, точно знає: виготовити з лози можна все — від маленької пляшечки до крісла-гойдалки.

— Всякі види бувають. Банка, корзина, меблі. Можна хоть шо сплести — главне, шоб поняти. Є такі, шо на зеркала раму плести можна, на картину тоже рамку відплести з лози. Багато що. Там – як талант, як хто може придумати.

Зазвичай в Ізі обплітають банки для свяченої води, пляшки для вина чи плетуть кошики. Останні бувають найрізноманітніших форм і видів: «феделкані» з однією ручкою для винограду, овочів та фруктів; «гаті-кошар» з пасками для кріплення, аби переносити щось на далекі відстані; «бомкало» — звужений догори, з двома ручками для перевезення фруктів і овочів. Часто можна знайти вироби для дому: хлібниці, підноси, сувеніри чи навіть абажури. Вони є дуже практичними, адже можуть зберігатися роками і навіть десятками років за правильної експлуатації. Степан Чохняй впевнений, що лоза може навіть пережити людину:

— Ми стільки жити не будем, скільки вона може. Якшо в сухому, сохраняється нормально; якшо вкинути на вулицю, в дощ і так дальше, то воно начне пліснявіти. Дерево довго сохраняється. Все залежить від експлуатації. Як його користують.

Для того щоб додати різноманіття у виріб, лозу можна пофарбувати. Для цього підходять і штучні, і натуральні барвники. Зазвичай фарбують у коричневий. Його можна одержати з відвару кори чорної вільхи. Жовтий колір — з відвару вересу, молодого березового листя, лушпиння цибулі.

У роботі майстри користуються ножами, колунками (ними колють лозу), різними видами шила (для розширення отворів чи проходів). Аби пруття легше згиналися, використовують кругло- або плоскогубці. Важко обійтися без секатора: його застосовують і перед варінням, коли лозу відбирають, і під час плетіння, аби обрізати зайве.

Якість, різноманіття виробів і орнаментів залежать тільки від самого майстра, його фантазії та вмінь. Хтось першим пробує нові техніки, хтось — переймає знання в сусідів. Степан Чохняй впевнений, що навчитися плести з лози може кожен, але свій особливий стиль проявляється не у всіх:

— Важко щось своє додавати. Один може всьо життя в’язати – і в нього не получається так красиво, як у другого. А один тільки почав – і вже в’яже красиво, красивий, як почерк. От пише хтось красиво, а хтось – некрасиво. То то саме. В когось є почерк – пише от і до, а в когось, хтось все життя пише – і не получається. Так і ця робота.

Мешканці кажуть, що останнім часом продавати вироби стало важче, проте іншого ремесла не шукають: полишати лозоплетіння тут не збираються. Радо приймають гостей, завжди люб’язно напоять чаєм чи кавою, заспівають пісень. І ніколи не роблять зі своєї роботи чогось секретного і таємного. Навпаки, запевняють, що кожен охочий може завітати до Ізи і навчитися плести з лози. Потрібно лише терпіння і щире бажання займатися цим. Таке, яке є у мешканців Ізи.