Ужгород: чути, бачити, читати

19 травня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Ужгород — українське місто, від якого ближче до багатьох центральноєвропейських столиць, аніж до Києва. Місто, де легко можна почути п’ять різних мов. Тут є свій винятковий темп і ритм життя. Ця розповідь про Ужгород через трьох його мешканців: художника Олексу Манна, письменника Банди Шолтеса та радіоведучого Олексія Уманського.

Чути місто. Олексій Уманський

Радіоведучого та діджея Олексія Уманського в Ужгороді знають як засновника і постійного ведучого радіо «Єден» (діал. «один») — експериментального інтернет-радіо для однієї людини.

Олексій не лише щодня веде ефіри на «Єден» і адмініструє це радіо, а й регулярно організовує в Ужгороді культурні події. Щомісяця він влаштовує вечірки «Круглий звук» з музикою на платівках та щотижня — кінопокази. Культурна діяльність Уманського радше просвітницька, ніж комерційна, тож доходу йому не приносить. Заробляє ж Олексій тим, що проводить весілля та корпоративи. Вільний час переважно присвячує родині, крім того, старається щоденно займатися спортом. А ще, зізнається, любить ходити на пиво і знає затишні місця з гарним вибором цього хмільного напою, а таких в Ужгороді чимало.

У школі, в якій Уманський з друзями вправляється на турніках, він також очолив радіогурток для дітей. Школа виграла грант, на який закупила техніку, а Олексій допоміг школярам навчитися нею користуватися. 2020 року в цій школі запрацював медіацентр, де учні ведуть пряме радіомовлення.

— Ми імітуємо ефіри. Усі діти, які приходять на цей кружок, будуть ведучими уже в реальному форматі. Хтось із них — блогер, хтось — відмінник, хтось — ні, але потрошку у них з’являється бажання щось вести.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Перші радіоефіри Уманський почав вести ще будучи студентом факультету журналістики Ужгородського національного університету. Він захотів проходити практику не у газеті, а саме на радіо. Поїхав у Мукачево і попросився на місцеву радіостанцію, щоб начитувати невелику рубрику про кіно та спостерігати за ведучими.

Згодом Олексій багато років працював на державній ужгородській станції «Тиса FM», але не міг втілювати там те, що подобається, через що у нього виникали конфлікти з керівництвом.

— Будь-хто хоче свою справу мати. Мені хотілося радіо. Але в цілому я це бачив подкастом, думав робити сюрпризи для однієї людини. Тобто, маючи такий портативний радіопередавач, приходити до місця, де живе людина, і вести для неї персональний ефір.

Так Олексій вирішив створити радіо, де може приділятися увага навіть одній людині. Він запитав у соцмережах, чи можлива в Ужгороді радіостанція, яка жила б виключно за рахунок слухачів. Багато хто відгукнувся, дехто погодився переказати на цю справу гроші. Спочатку було потрібно близько тисячі доларів. Ці кошти назбирали за чотири дні.

— Я завжди казав, що в Ужгороді можна реалізувати будь-який задум.

Це місто має багато цікавих локацій — популярних серед туристів або знаних скоріше серед місцевих. Ми попросили усіх героїв цієї історії назвати свої улюблені місця в Ужгороді і склали на основі цих рекомендацій прогулянкові маршрути. Детальніші адреси цих локацій ви можете переглянути на онлайн-мапі.

У повністю порожню кімнату Олексій привіз килим, щоб зробити хоча б якусь звукоізоляцію. Його брат купив комп’ютер та намалював логотип. Хтось дав голку для вінілового програвача, хтось — плакати.

— Так, по крупинці, ми створили радіо. Люди його підтримують. Цього вистачає, щоб віддати за оренду. Ну і захоплювати ним людей, які є тут ведучими. Вони тримають цей проєкт на плаву.

Студія радіо «Єден» розташована на п’ятому поверсі ужгородського будинку побуту, де найдешевша в місті оренда. Тут є все: студії карате і танців, колл-центр, магазин секонд-хенду, майстерня з виготовлення дублікатів ключів.

— У мене є версія, що якщо станеться всесвітній потоп, то будинок побуту — це ковчег, в якому є все, що потрібно людству.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Радіо «Єден» особливе передусім тим, що близько взаємодіє зі слухачами. Олексій веде деякі ефіри у магазині «1 minute», куди ужгородці забігають купити каву з собою. Він пропонує покупцям різні вікторини, питання, за це купує їм гарячі напої та ставить пісні.

Радіо працює цілодобово. Вести ефіри Олексій починав сам, згодом у соцмережах запропонував будь-кому охочому прийти спробувати. Єдина умова — потрібно підготувати концепцію ефіру. З часом сформувалася команда.

Зараз на радіо працює близько десяти ведучих, наймолодший з них — семирічний син Олексія Мартін, у якого є авторська програма «Скадуш».

Уманський називає радіо «Єден» піратським, бо воно ніде не зареєстроване. Олексій каже, що вони залюбки б легалізувалися, якби заробляли, а так можуть лише виживати за рахунок пожертв вдячних слухачів. Утім, водночас такий формат дає певну свободу від обов’язків та обмежень.

— В мене є рубрика, коли я в студії веду, то кричу точний час у вікно, на площу. Фото на стіні, наприклад — це всі учасники акції «Плейлист однієї людини». Будь-хто може надіслати свій плейлист. У середу о другій дня запрошуємо цю людину, якщо вона має бажання, або просто вмикаємо її плейлист, він може складатися з 10 чи 100 пісень. І нікому не відмовили ще ні разу.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Зазвичай радіо «Єден» слухає близько 100 комп’ютерів, часом — більше, часом — менше. Уманський каже, що для нього достатньо навіть якби було 10 слухачів.

— Серед тих, хто слухає, є люди в Одесі, у Львові, в Англії, в Німеччині. Вони пишуть, що слухають нас в різних куточках світу. І найприємніше: дуже часто це люди, з якими я не знайомий. Це мене тримає.

Контент радіо «Єден» напрочуд різноманітний: тут можна почути музику будь-якого жанру: від соулу до блек-металу — і зовсім різних виконавців. На цій радіостанції Die Antwoord чи Young Fathers можуть сусідити із Metallica чи класикою джазу.

— Я розумію, що якісь правила мають бути, але хотів би від них тікати. Тому мені здається, що в нас є повна свобода. Як у фільмі «Піратська радіостанція». Там був персонаж, який казав: «Ми будемо робити все, що захочемо, поки нас не зупинять фізично».

Олексій Уманський добре знається на музиці, адже є меломаном здавна. Десять років тому він почав захоплюватися платівками. За його словами, вони дають змогу відчувати музику, навіть потримати її в руках.

— Мені подобається звучання платівки. Сучасні вініли звучать, як «цифра». Але виглядають вони набагато круче. І вони можуть пошкодитись, якщо подряпаєш, — тоді вони будуть звучати і заїдати неповторно.

Частину платівок він привозить з-за кордону, деякі дарують друзі, інші вдається купити на розпродажах чи блошиних ринках.
Раз на місяць і в різних локаціях Олексій влаштовує вечірку «Круглий звук» — вмикає слухачам привезені з різних країн платівки. На вечірки приходять його друзі: так, одну з них Уманський провів спільно з ужгородським письменником Банди Шолтесом.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Інший проєкт Олексія — «Кінозал імені Стенлі Кубрика». Назва постала на честь його улюбленого режисера. Спершу такі кінопокази влаштовували у великому приміщенні в центрі міста. Там зародилася ідея поєднати демонстрацію стрічки з перфомансами та їжею, тобто після перегляду фільму хтось готував певні страви з цього кіно для глядачів.

У якийсь момент це стало нерентабельно, тому тепер Олексій демонструє кіно на великих екранах в різних місцях — там, де є можливість. У теплу пору року нерідко влаштовує покази на вулиці, навіть мріє показати фільм у рові біля ужгородського замку. Хоча, каже Уманський, хотілося б мати свій кінозал, але поки це надто дорого.

Фільми для показу Уманський принципово обирає ті, які не бачив, тому іноді це кіт у мішку. Анонси робить у соціальних мережах, а також у місцевому виданні «Варош».

Окрім демонстрації фільмів, Олексію подобається озвучувати кіно. Радіоведучий каже, що багато років йшов до цієї мрії. Утім, після повернення з Києва до Ужгорода йому вдалося реалізувати свій намір, озвучивши стрічку «Остання вінілова крамничка» про магазин платівок. Згодом Уманський озвучив ще кілька фільмів.

Вправно жонглюючи різноманітними культурними активностями, Олексій постійно пожвавлює атмосферу маленького та неквапливого Ужгорода. Уманський добре знає місцеву специфіку, адже живе на Закарпатті від народження, а в Ужгороді — з 2002 року. Відтоді він надовго полишав це місто лише раз — у 2011 році виїхав на роботу до Києва, але за півтора роки повернувся.

— Мені здається, що люди, які помирають в якихось інших містах, потрапляють в Ужгород, як в рай. Тому що тут спокій, ніхто нікуди не поспішає. Подобається, коли всі збираються на якомусь заході і ти просто з усіма вітаєшся, спілкуєшся. Таке враження, ніби всі тобі добра бажають і ти так само.

Бачити місто. Олекса Манн

Олекса Манн — художник, автор гостро соціальних картин, куратор і дослідник мистецтва. Народився в Алжирі, певний час мешкав у Києві, а з 2015 року живе в Ужгороді. Художник каже, що в якийсь момент захотів поїхати з великого міста і зосередитись на тому, що хоче робити в мистецтві.

Останнім проєктом, який Манн реалізував у столиці як куратор, була «Агресія, або прикордонна територія». У рамках цього проєкту власних робіт Олекса не виставляв, натомість зібрав не тільки візуальне мистецтво, а й музичні та літературні висловлювання, відео-арт, скульптуру, живопис, графіку на тему агресії.

Наступним проєктом художника, але вже не кураторським, а персональним, став масштабний «Чорний період», експонований у Києві.

— Це мультимедійний проєкт, який складався з 80 робіт, де були задіяні живопис, інсталяція та аудіо-інсталяція. Окрім цього, був виданий каталог «Чорного періода», як його документація.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Проєкт «Чорний період» почався з дослідження Манном міського простору, цікавого з позиції мистецтва та урбанізму. Досліджуючи Ужгород, митець занурювався дедалі глибше. Олексу почало тягнути у віддалені від центра «не зализані» райони: радянські, «постапокаліптичні», такі, де ще можна знайти не попсові ознаки минулих епох в поєднанні з сучасністю.

— Гуляючи там, я просто мав у кишені чорну і білу фарбу, фіксував деякі спостереження на відірваних картонках, фоткав на мобілочку всі ці мотиви. Причому абсолютно умовного характеру, як фрагмент стіни, смітники або якісь глухі вікна. І робив живопис з цього всього.

Олекса Манн вирішив обмежити себе у пластичних засобах, обравши тільки чорно-білі тони, щоб показати сучасний світ, який у сприйнятті багатьох людей є монохромним.

— У нас зараз війна йде, і у людей почалось таке феноменальне явище під час якихось серйозних катаклізмів — чорно-біле сприйняття дійсності: свій-чужий, добре-погано. Я хотів показати, що в цьому є дуже багато нюансів. І треба це все дуже сильно відрізняти. І по цих фрагментах можна скласти велику картину дійсності, а не просто по одному фрагменту дивитись на світ.

Загалом у межах «Чорного періоду», який тривав кілька років, Манн створив понад 100 робіт, паралельно працюючи над іншими проєктами.

За словами художника, історичний Ужгород — це кілька десятків вулиць (якщо не десяток) і кілька десятків давно побудованих будинків. Утім, багато пам’яток зруйновані через недбалість місцевої влади.

— Ужгород — одне з найстаріших міст в Україні (заснований у IX столітті. — ред.). Це місто варте того, аби сюди приїжджали туристи дивитися на унікальні пам’ятки архітектури та цілі комплекси, що не мають більше аналогів в Україні. Але їх за рік-два може не залишитися, враховуючи темпи, з якими їх руйнують. А залишиться лише якийсь там бограч-фест і яке-небудь різання порося на ярмарку.

Дружина Олекси, дослідниця історії архітектури Ліна Дегтярьова разом із колегою Олегом Олашиним заснувала онлайн-проєкт Uzhhorod Modernism, аби привернути увагу до будівель міжвоєнного модернізму в Ужгороді та допомогти мешканцям зрозуміти, як і навіщо потрібно ці будівлі зберігати. На сайті предметно пояснюється, що таке ужгородський модернізм, які будинки є визначними для міста, ким були їхні архітектори тощо.

Архітектура Ужгорода унікальна хоча б тим, що за останні сто років місто було у складі п’яти держав: Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини, СРСР та, зрештою, незалежної України. Кожен період залишив свій відбиток на архітектурі міста, створивши унікальний міжкультурний ансамбль.

Проблема збереження культурної спадщини актуальна для Ужгорода повсякчас, адже місцеві архітектурні пам’ятки здебільшого не цінуються владою і розглядаються через комерційну призму. 2018 року намір ужгородської влади реконструювати набережну річки Уж без дозвільних документів спричинив хвилю протестів місцевих активістів. Набережна Незалежності вважається однією з найгарніших вулиць Ужгорода, його візитівкою. Вона особлива своєю липовою алеєю, найдовшою в Європі. Загроза знищення алеї через пошкодження коренів лип під час реконструкції і стала основним рушієм для захисників набережної від «покращення». Крім того, тут були старі чеські бордюри з каменю, які після реконструкції зникли.

— Мер також хотів знищити мозаїчну чеську бруківку і покласти замість неї дешеву фем-плитку. Цього не допустили. Тобто такі речі все-таки зберегли.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Утім, протест проти реконструкції набережної є радше винятком для Ужгорода, бо місцеві рідко підтримують подібні акції. Є активісти, дослідники, які допомагають зберігати архітектурне обличчя міста, є окремі, як каже Олекса Манн, «андеграундні двіжухи», але назагал місцевий люд не надто цікавлять нюанси збереження ужгородської архітектури. Хоча ужиткову користь від останньої тут відчуває кожен, адже місто побудоване як компактне і зручне для проживання.

— Ужгород побудований під масштаб людини, це будувалось століттями. Поверховість і пропорції будинків, ширина вулиць тут теж були зроблені з думкою про людину. Те саме стосується і відстаней, що економить багато часу на роботу і на себе. Ти знаходишся в гармонійному місті і відчуваєш тут релакс.

Ще один беззаперечний плюс Ужгорода — його географічне розташування, а саме близькість до багатьох європейських столиць, до яких можна дістатися швидше, ніж до Києва. Живучи тут, можна поїхати на виставку в Прагу чи Будапешт. Єдина незручність — треба перетнути кордон.

— Я відчуваю, що я в Україні, стовідсотково. Та ти можеш сісти на автобус або на попутну машину і через декілька годин бути в Будапешті або в Кошице, звідти поїхати в аеропорт і полетіти кудись або сісти на потяг і приїхати в Прагу, в Берлін, тому що тут чотири кордони поруч знаходяться. Ми колись розважались: ставили ніжки циркуля на Ужгород і на Київ, проводили коло по мапі і нарахували, що 15 або 16 європейських столиць знаходяться ближче, ніж Київ від Ужгорода.

Олекса Манн створив чимало різнопланових художніх проєктів («Зомбіленд», «Нова антропологія», «Бестіарій», «Викликай бога революції»). Усіх їх об’єднує виразна соціальна спрямованість. Свого часу Манн входив у мистецьке анархічне об’єднання вільних художників «Воля або смерть», був співзасновником арт-групи «Бактерія». Олекса був резидентом проєкту «Жлоб-арт», діяльність якого була спрямована на критику кітча і навколишнього несмаку, включно з гопницькою «естетикою». Манн брав активну участь у Революції гідності, був одним засновників і учасників «Мистецького Барбакану» — імпровізованого арт-осередку, створеного на Майдані безпосередньо під час протесту.

— Нам була необхідна стаціонарна локація, де б ми могли збиратися. Коли почали з’являтися сотні, у всіх на Майдані та Хрещатику були свої місця та намети. У нас виник свій культурний осередок — була постійно діюча виставка, там читали лекції, проводилися літературні читання. Так і почався «Барбакан».

Пізніше, коли на Майдані під час Революції гідності 2013-14 років почали вбивати людей, на «Барбакані» не лише розливали коктейлі Молотова, а й лікували поранених: заливали горілкою і шили, як могли, автоматні рвані рани.

Загалом коло «Мистецького Барбакану» складалася з хороших друзів різних професій. Манн каже, що революція вплинула на всіх: від суспільства в цілому до конкретних особистостей. Олекса теж змінився і багато чого змінив: не лише місце проживання, «розмінявши» Київ на Ужгород, а й, як він сам стверджує, свої художні задачі, але не художні принципи.

Читати місто. Банди Шолтес

Письменник Банди Шолтес фіксує й відображає Ужгород у своїх книжках. Він пише від першої особи і може розповісти, здається, сотню неймовірних історій. Ще його знають як автора оригінальних малюнків і слоганів на футболках (читайте також добірку Ukraїner про сучасних письменників Закарпаття, до яких належить і Банди Шолтес).

Всі історії з книг Шолтеса засновані на реальних подіях, тільки у першій книзі є трохи вигадки. Всі герої теж справжні: українці, іноземці — знайомі автора.

Банди Шолтес все життя живе в Ужгороді, лише на рік виїжджав до Угорщини — у 1996-му.

— Я працював в Угорщині. Викладав українську мову і історію України в педінституті в Ньїредьгазі і вчився в аспірантурі будапештського університету. Це був цікавий досвід, я задоволений, що це зробив. Але через рік я повернувся. Я зрозумів, що викладацька кар’єра не для мене і що мені тут краще.

Письменник зізнається: там був і більший заробіток, і перспективи, але він радий, що в нього тоді вистачило мудрості повернутися на Закарпаття. На його думку, за кордоном людина майже ніколи не стане «своєю». Те, звідки ти і де живеш, для багатьох людей має значення. Хоча є й такі, яким все одно: хто ти такий, якої національності і чи говориш з акцентом. Їм головне, аби з тобою було добре і цікаво, вважає Банди Шолтес.

— В Ужгороді мені дуже комфортно. Я себе добре почуваю, як вдома, в мене є тут друзі. Можливо, Ужгород занадто провінційний, повільний в розвитку до чогось прогресивнішого. Але що робити? Мені здається, ідеальних міст все рівно немає у світі.

Свої книжки автор пише російською мовою. Пояснює: це тому, що колись почав писати російською і подумав, що якщо переключиться, то це буде фальшиво.

— Я писав в стіл ще з початку дев’яностих. І писав російською. Тоді я не мав амбіцій на видання книги, я просто писав для власного задоволення. А потім, коли в мене з’явився комп’ютер, інтернет, я вирішив, що треба зібрати свої архіви, якось їх згрупувати. Тоді побачив, що можна зробити книгу. Спочатку не міг знайти на неї видавця, тому що коли ти в Ужгороді і тебе ніхто не знає, це майже нереально. Але потім, дякуючи інтернету, вдалося це зробити.

Банди Шолтес розмовляє п’ятьма мовами, а упродовж дня найчастіще користується трьома. З дітьми (у письменника двоє синів: молодшому — 11, старшому, який теж займається мистецтвом, малює, — 19) він говорить угорською, бо цю мову не вивчають у школі. З дружиною і друзями, приятелями — російською та українською.

— Для мене це абсолютно природно, я би не хотів відмовитись ні від однієї мови. Тобто, коли заходять розмови про це, мені не хотілося би стати мономовним, мені подобається переходити з однієї на іншу.

Шолтес розповідає, що завжди приділяє особливу увагу сніданку — розпочинає ранок смачними стравами вже багато років та хоче ділитися цікавими рецептами з людьми.

— Ми придумали з власниками [місцевого] бару, що включимо сніданок по моєму рецепту до їхнього меню. Вони кажуть: давайте. Якраз сьогодні той день, коли я прийшов показати, як роблю цей сніданок, щоб вони навчилися і щоби всі охочі могли його скуштувати. Після цього, я надіюся, сніданок буде включений в меню цього бару.

Також Банди Шолтес відомий тим, що робить оригінальні написи на футболках. Першу таку він розписав ще у 1989 році.

— Скоро буде одна п’єса у Києві, в театрі, де актор — фанат моїх футболок, кучу в мене їх позамовляв і носить. Він прийшов на репетицію в одній моїй футболці і режисер сказав, що вона якраз кльово підходить. І коли він буде грати перед публікою на сцені, кожен раз буде виходити в моїх різних футболках. Тобто це побачать люди і це буде мати додатковий сенс.

Банди Шолтес добре знає Олексія Уманського, якого, зізнається, вперше побачив по телевізору, а вже потім відбулося знайомство. З Олексою Манном познайомився через його дружину Ліну.

— В Ужгороді всі хороші люди знайомляться рано чи пізно, це неізбєжно.

Містом він пересувається переважно на велосипеді, вважає, що Ужгород дуже зручний для цього, попри відсутність велодоріжок.

— Я на велосипеді купу справ можу порішати за годину, немає проблем з парковкою і так далі. Якби всюди завжди були прекрасні велодоріжки, це було би добре, але мені, якщо чесно, цікавіше їздити хаотично, по цим ямам. Це якось тримає в тонусі.

Така традиція у них з друзями виникла ще на початку дев’яностих, коли вони збиралися на набережній щовечора. Спочатку приходили просто поговорити-посидіти, а потім це переросло в таку традицію, що інших варіантів і не виникає.

— В Ужгороді в мене всі місця улюблені. Просто десь я буваю частіше, а десь — рідше.

Банди Шолтес постійно спостерігає за змінами, які відбуваються в місті. Він відзначає, що за останні п’ять років Ужгород змінювався як у позитивний, так і в негативний бік.

— З’явилося досить багато цікавих місць, де можна зустрітися, посидіти з друзями, стало трошки краще з музикою, тобто стало більше місць, де музика хороша або нейтральна. Водночас стало набагато більше машин, активно знищується стара архітектура.

Банди каже: одна із проблем Ужгорода в тому, що останні років сто звідси постійно виїжджають люди — в інші міста, в інші країни, і місто від того втрачає.

— Мені цікаво стало і я почав рахувати, скільки звідси поїхало моїх друзів або просто людей, які були цікаві чимось. Я нарахував до сорока з чимось і збився. І я був би радий, якби вони залишилися. Це їхній вибір, але якби вони залишилися, то місто було би кращим.

Письменник багато часу проводить на ужгородській набережній. Там він з друзями часто збирається вже дуже багато років і вважає це місце унікальним, таким, яке не можна змінювати.

— Це як міняти собі праву руку на ліву, що абсолютно суперечить і логіці, і естетиці. Страшно, коли змінюють дух, атмосферу міста, яка якраз зберігається в архітектурі, у вулицях, у тому, що ми бачимо навколо. Адже це великий кайф, коли ти маєш можливість просто сидіти і дивитися на воду.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Ірина Жукевич

Редакторка тексту:

Наталія Петринська

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка проєкту:

Ольга Шор

Фотограф:

Харі Крішнан

Режисер:

Микола Носок

Більдредакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Галина Резнікова

Ілона Миколаїшин

Мирослава Олійник

Олеся Ляшенко

Транскрибатор:

Віталій Кравченко

Графічна дизайнерка:

Катерина Бондаренко

Режисерка монтажу:

Юлія Рублевська

Оператор:

Олег Марчук

Максим Салій

Звукорежисер:

Павло Пашко

Асистентка продюсера:

Олександра Панченко

Наталія Вишинська

Слідкуй за новинами Ukraїner