Вірмени України. Хто вони?

В Україні розсипалось багато вірменського насіння. Це гранатове насіння так давно і добре вросло в ґрунт, ніби ці дерева росли тут завжди. Вірмени були священиками, музикантами, майстрами, купцями. Вони починали жити своїм життям там, куди століттями переселялися, асимілювалися, і де створювати спільноти, церкви, навколо яких гуртувалися і підтримували рідну культуру. Велика вірменська діаспора є у США, Франції, Грузії, Ірані й Сирії, Аргентині й Україні та інших країнах світу.

Перші вірмени осіли на українських землях ще в Х-ХІ ст., втікаючи від арабів і турків-сельджуків. Тоді вони масово переселялися на територію сучасного Кримського півострова і до Києва (одним із найвідоміших українських вірменських монастирів і досі є монастир Сурб-Хач, розташований у горах, неподалік Старого Криму). Їхнє царство, а називалось воно Кілікійським, постало на території сучасної Туреччини в XI й проіснувало до XIVст. Коли і воно зруйнувалось, вірмени почали мандрувати Європою. Спочатку подались до Польщі, а звідти — до України. Найміцніші спільноти згуртувалися на територіях, які на той час були частиною Галицько-Волинського князівства — у Львові та Кам’янці-Подільському приблизно у XV ст. У цей період галицька земля переходить до Польського королівства, а вірменські католикоси (верховні патріархи. — ред.) вперше приїздять до Львова зібрати данину у місцевих вірмен. І збирали вони її від того часу впродовж трьохсот років.

Поступово вірменська громада зростає, а відтак відкриваються церкви і школи, розвивається ремісництво, і врешті вірмени отримують від польского короля автономію. У багатьох містечках з’являється вулиця Вірменська. На кожній такій вулиці обсмажували кавові зерна і варили каву по-вірменськи, ткали килими, виготовляли ювелірні прикраси, виробляли шкіряні речі. Тобто, укорінювалися тут, на цій землі.

Після того, починаючи вже з ХХ століття, було ще кілька великих хвиль еміграції вірмен на українські землі. Та був і прецедент депортації. Разом із кримськими татарами, болгарами й греками, вірмени Криму пережили депортацію з півострова в 1944-му році. Радянська влада звинувачувала їх усіх у співпраці із Третім Рейхом. Їх відправили у спецпоселення в Узбекистан, Казахстан та Росію. Загалом їх було 38 455 осіб, 9821 з яких — вірмени.

Вірменська церква в Україні. Маркос Оганесян

Вагомим символом Вірменії по всьому світові є церква. Для вірмен історично склалося так, що віра і національність є взаємопов’язаними. Кожен вірменин історично є християнином. Бо вірмени були першими християнами, прийнявши християнство у 301 році.

У вірменській церкві у Києві готуються до Різдвяного богослужіння і проведення обряду матах з нагоди хрестин доньки одного з прихожан.

Зараз тут триває будівництво — незабаром зведуть найбільшу вірменську церкву у Східній Європі. Тут є прихожани з Києва та області, з Житомира та інших міст і містечок.

Вірменський обряд жертовності матах пов’язаний з церквою. Раніше це було жертвоприношення у вигляді барана чи іншої тварини як подяка Богу за милосердя. Зараз матах найчастіше відбувається у вигляді спільної трапези, яку влаштовують, наприклад, на знак радісної події, що стається в родині, пояснює Глава Української єпархії Вірменської апостольської церкви, Владика Маркос Оганесян:

— Це ніби ти ділишся своєю радістю, якою ти обіцяв поділитися. Матах може бути у вигляді м’яса чи хліба, який печуть і роздають усім, хто цього справді потребує. Це християнський церковний обряд.

Маркос родом з Вірменії. Стати священиком було для нього несподіваним рішенням. Раніше йому на думку не спадало таке, бо схильності він мав до технічних наук. Та життя змінилось, доля розвернула його в сторону Ечміадзина, де він вступив у духовну академію. Сьогодні Владика Маркос проводить служби по всій Україні.

— Про Україну я хочу говорити лише теплі слова, тому що вона для нас рідна. Вона історично стала рідною для кожного вірменина і також для церковнослужителів Вірменської апостольської церкви. Вже тисячі років вірменська церква діє в Україні без обмежень та труднощів. Слава Богу, що є взаєморозуміння, так як ми одне ціле і складаємо одну церкву Христа. Конфесії різні, але церква — одна.

Вірменська церква в Україні є здавна. Ще за часів Київської Русі вірмени побудували тут свої храми. Один з найдавніших — у Львові. Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці, який нині належить до Світової спадщини ЮНЕСКО, у XVI ст. звів львівський будівничий Дорінг. 1651 року, під час захоплення Києва військами Януша Радзивілла, у пожежі разом з київськими святинями було зруйновано й вірменські. А вже після відновлення храму святої Софії, вірменам у ньому віддали каплицю для духовних і релігійних потреб. Тобто, вірмени настільки вплелися в українську спільноту, що вона не залишила їх без святого місця, де б вони могли правити служби.

Українська Вірменська апостольська церква, що підпорядковується Ечміадзину, була зареєстрована 1991 року після розпаду Радянського Союзу. В Україні, за словами Владики Маркоса Оганесяна, є 12 вірменських священиків і два диякони, 14 діючих церков.

Ще одним, дуже промовистим вірменським символом є хачкари. Вони є всюди, де є вірмени. У Києві встановлено кілька хачкарів. Один із них — у Поліцейському садку, в центрі Києва, інший — на території Софії Київської. Неможливо знайти двох однакових хачкарів. Найбільше їх встановлювали біля церкви. І саме навколо церкви гуртується вірменська громада, велика родина.

Різдво. Родина Анік

— Горіхи ось тут, вже готові.
— Мамо, може я розріжу?
— Хочеш розрізати?
— Так.

Маленький Тигран старанно нарізає волоські горіхи до святкового столу. Анік Ергнян та вся її родина цьогоріч святкують Різдво разом. Уперше за 30 років. А це означає, що пишне святкування і святковий стіл забезпечено. Бо вірмени — це перш за все гостинність, яка передається генетично, від покоління до покоління. Якщо ти вже потрапив до вірменського дому, то маєш прийняти цей дар гостинності. А крім того, родинні зв’язки у вірмен — це той фундамент, який підтримуватиме за будь-яких обставин. Чи ти шукаєш своє місце дома чи в іншій країні, чи рятуєшся від когось, а чи приходиш обговорити життєві виклики.

Найважливіші релігійні свята вірмен — Різдво Господнє, Великдень (Затік), Преображення Господнє, Успіння Пресвятої Богородиці та Вознесіння Пресвятої Богородиці і Воздвиження Хреста Господнього. Вірмени, як і всі християни східного обряду, святкують Різдво 6 січня.

Незмінним атрибутом свята у родинному колі є приготування страв. Сім’я Анік проводить останні приготування різдвяного столу. У вірмен немає традиції 12-ти страв. Донька Анік Србуі каже, що рецепти страв мають бути складними, що означає благополуччя.

— Головна страва — рис. Він символізує чистий і нічим не заплямований народ. До нього додають підсмажені великого розміру сухофрукти, які символізують праведників. Цю страву готують у кожній вірменській родині.

Друга страва, яка обов’язково має бути на столі — це риба, символ християнства. Риба може бути запечена або відварна.

— У вірмен є традиція відварену червону рибу прикрашати гранатом. Це поєднання червоної риби, гранату і тархуну — дуже смачне.

Анік народилась і виросла у Вірменії. Та от вже 30 років минуло, як вони з чоловіком і тоді ще малими дітьми переїхали до української Шепетівки. Тоді гадали, що це тимчасово, допоки вдома не налагодиться ситуація. Тоді Вірменія переживала складні часи, виборюючи незалежність.

— Це завжди складний шлях — починати все з валізи, шести тарілок, однієї каструлі і з трьома дітьми. Україна була в кращому стані, ніж Вірменія у 1993–1995 роках. Коли наші родичі переїхали, то — ми за ними. А потім так трапилось, що там (у Вірменії. — ред.) нічого кардинально не змінювалось, а тут — у дітей навчання. Не хотіли відривати дітей від навчання. Навпаки — дати гідну освіту, тому що в той період у Вірменії була лише пічка, не було газу, води. Світло було лише одну годину на день.

На різдвяному столі вірмен обов’язково має бути дуже багато солодощів. Один із різновидів солодкої випічки — гата. Складові страви дуже прості — це борошно, вершкове масло, цукор. Це все замішують і запікають. В Україні й у Вірменії гату готують по-різному. Готову круглу гату нарізають на дванадцять шматочків, як дванадцять місяців року, і пригощають усіх, хто приходить у гості.

На Різдво прийнято, щоб молодші відвідували старших, розповідає Србуі:

— У Вірменії є два великих культи — це культ родини і культ старшого покоління. На першому місці завжди родина і повага до старших. Так всюди і завжди. Тому на будь-які великі церковні свята ми збираємось разом, всією родиною. Чим більше людей прийде, тим краще.

Тигран приносить велику тарілку з випічкою. Її розрізатимуть на символічних дванадцять шматочків, згадуючи тих членів родини, які вже не поруч. Такий спосіб пам’ятати про тих, хто відійшов. Аби пам’ять не була гіркою, її підсолоджують.

Мистецька спільнота. Борис Єгіазарян

У дворику біля майстерні Борис Єгіазарян любить розглядати золото на банях Покровської церкви. Раніше тут був гуртожиток консерваторії, аж поки приміщення не затопило. Тоді художники зібралися, поремонтували дах, прибрали і влаштували тут собі майстерні.

Вже 15 років тут існує Всеукраїнська творча спілка художників «БЖ-АРТ». І кожного разу вони думають: «Ой потрібно розбігатися, бо вже всі один одному набридли». Але це все, звісно, жартома.

— І як тільки такі думки в голові пролітають, то бачиш, що твоя майстерня ледь не плаче. Куди? Тут — твоє середовище. Тут — твоя келія. Тому ми тут один одному набридаємо і любимо один одного.

На дверях майстерні Бориса Єгіазаряна — помаранчеві клаптики часів революції. Теж Помаранчевої, під час якої тут висів помаранчевий квадрат. Тоді це називалося Організація художників «Помаранчевий квадрат», до якої входили Микола Журавель, Борис Єгіазарян та інші митці. Вони організовували виставки та мистецькі акції.

Борис Єгіазарян народився у вірменському селі Апаран. Малювати почав у п’ятирічному віці. В школі, згадує, був двієчником. Лиш малював старанно.

— На папері я робив маленький квадратик, а всередині малював всякі історії. Змусити мене малювати на весь папір було неможливо. Я є таким собі древнім вірменським мініатюрником. Якось викладач поставив сірник на папір, попросив обвести і сказав: «Ось в цьому сірнику малюй свої вигадки». І я намалював всередині маленький квадратик і вже в ньому почав малювати.

Тоді ще юного Єгіазаряна, захопив монументальний живопис. Тож він їде вчитися в Петербург (тоді — Ленінград). А в 1988 році його фрески та розписи постраждали від землетрусу у Вірменії. Нічого не збереглося, навіть жодного фото його тогочасних робіт, про що художник шкодує і досі.

Після знайомства з майбутньою дружиною Іриною та весілля, Борис перевівся на навчання до Києва, у Художню академію, також на курс монументального живопису. Це улюблена історія Бориса про те, як він потрапив в Україну.

— Я всім розказую, що зустрів в Криму українку, вона мене обманула і оженила на собі.

Йому було 19 років, коли вони з Іриною одружилися. Його батьки були в захваті від їхньої пари. Захоплювався дружиною і сам Борис:

— У неї такий самий смак, як в мене. Коли я оголену натуру хочу писати, коли портрети, коли все жіноче. Буває так, що ми сидимо в кафе і можемо одночасно сказати: «Ти подивись!»

Чимало серій акварелей і колажів Єгіазаряна розлетілись музеями в Україні та колекції за кордоном. У нього є відома серія акварелей «Гранат», де у кожному гранаті нова тема.

— Я писав багато гранатів. А гранат я пишу, як тільки мені важко емоційно, психологічно.

Закінчивши навчання у Києві, Борис зібрав речі, щоб відвезти їх у Вірменію. В той час він творив скульптури. Їх було 35 чи 36, і всіх їх запакували в контейнери. Дорогою контейнери з вантажем скидали з величезної висоти. Після приїзду у Вірменію замість своїх робіт він зібрав купу розбитої глини.

— Не вціліло жодної скульптури. А це три роки моєї роботи — день і ніч. А потім в мене ще згоріла майстерня у Вірменії з усіма роботами.

З 1988 до 1993 року Борис був у Вірменії, де саме починалась вірменська революція і антирадянський рух. І водночас почалась війна із сусіднім Азербайджаном, сутички у Нагірному Карабаху. Борис пішов на фронт добровольцем із загоном зі свого села, щоб захищати державні кордони.

— Я не міг в ті складні часи покинути Вірменію і приїхати в Київ. Навпаки, моя дружина приїжджала до мене на місяць чи на два. Зігрівати. Зі мною побула і поверталась назад до стареньких батьків і доні.

Був час, коли в 90-х друзі запрошували Бориса жити в США. Казали: «Все допоможемо, все зробимо. Ти тут станеш дуже дорогим художником». Потім наприкінці 90-х була виставка у швейцарського фінансиста, який інвестував в Україну, Вірменію, Грузію, Білорусь та інші пострадянські країни. Він запрошував виставлятися у Швейцарії і жити там.

— Я сказав: Ні. Якщо я не повертаюсь у Вірменію, то я залишаюся тут (ред. — в Україні). Європейське життя цікаве. Але особисте життя замкнене в кількох особах. А в Україні, як у Вірменії, — є оце відчуття, що чужі люди вони як рідні, дружба інакша і спілкування багатогранніше. Творча дружба художників інша. Таке життя мені подобається в Україні.

Борис прожив в Україні майже 30 років. Для нього було не просто відчути, як живописом передати українську природу. Але зараз каже, що вже бачить як потрібно писати український ліс, захід сонця, світанок.

— От воно все зелене. Густо-зелене, смачно-зелене. Один колір. А у Вірменії сонце таке, що теж саме зелене дерево забарвлюється жовтим, оранжевим, десь червоним. Темно-синя тінь дерева. А тут я почав розуміти оцю ніжність, гармонію. Інша краса, тонка краса.

Великий вплив на Бориса має українська мистецька спільнота, зокрема українські художники. Завжди від нього очікують нових творінь, що не дає художникові впасти в депресію чи застій. Чому він тішиться.

— Я тут як художник — інакший. Я для вірмен теж інакший. Тут в Україні здається, що я типовий вірменський живописець. Це не так. У Вірменії я теж відрізняюсь від художників. Я схожий на них, бо у Вірменії кожен другий — художник, але вже інший.

Покійна Світлана Щербатюк, дружина Сергія Параджанова, казала, що його вірменську буйність прошила українська музикальність. Так само із Борисом трапилось.

Роман Балаян. Феномен Параджанова

На території кіностудії імені Олександра Довженка стоїть меморіал Сергію Параджанову. Неподалік — кабінет українського кінорежисера вірменського походження Романа Балаяна. Вони з Борисом Єгіазаряном — добрі друзі.

— Боря (Борис Егіазарян. — ред.) вважає мене генієм, а я вважаю, що я — один з тисячі.

Сьогодні на території кіностудії Довженка Роман Балаян керує товариством «Ілюзіон фільмз». Хоч раніше був лише асистентом в інших режисерів, а згодом і сам почав як режисер у 1970 році на цій самій кіностудії.

Роман Балаян народився у 1941-му році в Нагірному Карабаху, у селі Неркін Оратаг.

— Моє семирічне дитинство — це суцільне переїдання. Мій тато один з перших загинув з цього села. І все село мене жаліло і любило. Я йду вуличкою — вони гладять мою голівку, щось пхають в кишені. Хтось крав для мене апельсини. Мама була лікаркою на 5 сіл. З пістолетом, на коні!

Навчався спершу на режисерському факультеті в Єревані, а згодом в університеті ім. Івана Карпенка-Карого. Через 8 років після закінчення університету, у 1977-му, його фільм «Бірюк» номінують на кінопремію Берлінале.

Балаяну неодноразово пропонували знімати фільми про радянську владу, шахтарів, але він завжди знімав те, що хотів.

Балаян близько знав Параджанова. Був його учнем, але, як сам стверджує, не став послідовником. Роман познайомився з Параджановим до перегляду фільму «Тіні забутих предків». Згадує, що хоч спершу скептично поставився до самого Сергія, однак був дуже вражений кінострічкою. Від цього моменту Параджанов став для Романа «Богом і царем» у світі кіно. А тоді Параджанов не раз підтримував його у творчих задумах.

— Я здаю свій перший фільм «Ефект Ромашкіна», аж раптом начальниці на телебаченні телефонує Параджанов. Звідки він дізнався, що я у Москві і здаю фільм? Прийшов подивитися. Хоч тоді вже усі знали, що я сам вважаю свій фільм жахливим. Закінчується перегляд, усі критикують, ясна річ. І тут Параджанов встає і говорить: «Ні, ну якщо прибрати це і це, а потім повторити це, то буде якраз те, що треба!»

Вже після смерті Параджанова, на знак пам’яті про маестро, Балаян допомагав знімати про нього фільм «Ніч у музеї Параджанова».

Серед фільмів, знятих в Україні, найвагоміші з доробку Сергія Параджанова: «Тіні забутих предків» за романом Михайла Коцюбинського — це поезія України, яку створили у тандемі з Юрієм Іллєнком та Іваном Миколайчуком, а також фільм «Колір граната» — поезія Вірменії, де біографія великого вірменського поета Саят-Нови віддзеркалює чуттєву біографію самого Параджанова.

Сергій Параджанов належав до кількох народів. Вірменин, народжений у Грузії, він довгий час жив в Україні. Він відчував риси кожної нації, тому і виникли «Тіні забутих предків» та «Колір граната», які зачинають нову естетику, де кожен кадр — це листівка, картина або ікона. Він згуртував навколо себе багатьох митців 60-х, які стали чи то його друзями, чи то послідовниками. А згодом поплатився за свою звичку бути вільним, говорити вільно. ​Про себе сам казав: «Я — вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм». Саме за фільми, які не вписувалися в стандарти радянської влади, Сергій Параджанов був тричі заарештований. Його фільми отримали міжнародне визнання, а «Тіні забутих предків» нині входить у сотню найкращих фільмів світового кінематографу.

Пісня вірмен. Сестри Мартіросян

— Ти був у наших теплих краях, бачив наші сади, наш дім? Все наше майно, усе те, що було з нами з самого початку нашого життя. Як там воно? Як наші фрукти, квіти, наші землі, наш край?

Крунк — журавель вірменською. Таку назву має пісня, важлива для всіх вірмен. Пісня про часи геноциду початку XX століття, коли вірмени мали покинути все і шукати новий дім. Ті, яким вдалося вижити.

Співачки та етноджазові музикантки Крістіна та Лаура Мартіросян починають свою репетицію саме цією піснею. Бо саме з неї почався їхній шлях у музиці:

— Першою, від кого ми почули вірменські пісні, була наша бабуся. Вона так співала! Це треба було просто чути. Вона, найбільше, напевно, пережила цю трагедію. Вона любила Україну, але не могла відпустити того, що вже не має свого дому. Тому, коли ми співаємо «Крунк» — ми постійно згадуємо бабусю.

Сестри Мартіросян народилися в Україні, у Харкові. Дітьми Лауру і Крістіну батьки відвезли до бабусі з дідусем до Азербайджану, у невеличке вірменське поселення в місті Гянджа (тоді — Кіровабад). Там вони жили до того часу, поки не почався другий геноцид вірмен, вже у 1980-х. Тоді Крістіні було шість, а Лаурі — два з половиною роки.

— Нам прийшлось дуже важко, тому що ми ховалися. Посеред дня людей вбивали. Нікого не хотіли відпускати, нікого не хотіли впускати в те місто. Ми сховалися вдома. Мама тоді була в Харкові і якимось чином вона домовилася, щоб нас двох вивезли до України. Нас таємно уночі вивозили у меблях, килимах. І так нас довезли до аеропорту.

Дівчата повернулися до Харкова, де згодом вже пішли у школу.

Вірменський геноцид або Великий злочин організували у 1915 році на територіях, які контролювала тодішня Османська імперія. Їх знищували фізично і депортували. Велика частина вірменської діаспори сформувалася з вірмен-утікачів з Османської імперії. Вірменський геноцид вважається другим найбільшим актом геноциду після Голокосту.

— Ми вірмени, які жили на території Азербайджану. Був перший геноцид. І всі, як гранат, вірмени розсипались.

Сьогодні у самій Вірменії вірмен живе менше, ніж за її кордонами. Розгалужена спільнота вірмен по всьому світові сформувалася саме тоді, в ті роки, внаслідок другої хвилі міграції. Тільки тікали вірмени вже не з Османської імперії, а з Азербайджану. Україна стала їхнім домом і місцем, яке врятувало їхні життя.

Мама Лаури та Крістіни завжди мріяла, щоб вони разом співали. Дівчата згадують, що постійно у родині співали, коли приходили гості. Жодна зустріч не минала без співу, танців і гри на вірменських інструментах. Навіть після подій 1988-го. Бабуся Людмила весь час казала мамі:

— Ніно, треба їх вести на музику! В мене тут «радіо» цілий день! Діти не сидять тихо жодної хвилини!

В кожному місті, де живуть вірмени, є своя спільнота, майже усюди є танцювальний колектив. Крім того, у спільноті вивчають народні пісні та мову. Дівчата продовжували відвідували вірменські танці і виступали в дуеті в концертах у вірменській спільноті Харкова. Їхня мама була однією з тих, хто допомагав будувати вірменський храм у Харкові та недільну вірменську школу. Саме завдяки мамі Лаура навчилась писати і читати вірменською. Мама була журналісткою за покликом серця, опікувалася газетою вірменської спільноти «Канч» (з вірменської канч — це поклик). Багато писала про вірмен в Харкові, відновлювала разом з іншими вірменами культуру.

Дівчата отримали вищу музичну освіту в Харківській консерваторії. Спочатку співали окремо. Коли ж уже об’єдналися в гурт, то з’явились згодом і вірменські пісні в репертуарі. Їхня музика — це мікс європейського джазу і вірменського мелосу.

Вже дуетом давали концерти у Вірменії.Там дівчата побували у майстрів народних музичних інструментів і згодом опанували гру на багатьох з них. Дхол — етнічний вірменський барабан. Вже мали дудук (язичковий дерев’яний духовий музичний інструмент), а мама подарувала зурну (духовий інструмент з тростини).

— Ми якось не почуваємо себе стопроцентно вірменками. В нас є коріння, ми по крові теж вірмени. Але люди перебувають у постійному просторі цього життя і змінюються, розвиваються, наповнюються новим подихом цього життя. І нове розуміння, нове відчуття кожної людини на нашому шляху, дає нам відчуття того, що ми усі люди, можемо відчувати себе не чужинцями. Тож ми відчуваєм себе стопроцентово українками і вірменками. І джаз — це як і спілкування на інших мовах, ми спілкуємося українською або вірменською.

Крістіна відчуває схожість між українцями та вірменами у теплому серці, душевності і навіть мелосі. На слух це різні музичні традиції, але є спільне у зв’язку із піснею. Звісно, були складні моменти у дитинстві після переїзду до України. Коли траплялися непорозуміння між дітьми, і дівчата приходили додому заплакані, то їхня бабуся казала: «Якщо наступний раз вони тобі щось зроблять або скажуть, ти просто повинна сказати «Я пишаюся, що я вірменка. А ти пишаєшся, що ти українець?».

Дівчата працюють над музичним альбомом про геноцид вірмен. Один з них вони пережили самі, і їм це досі болить:

— Коли був тут, на Майдані момент, такий дуже спалах гарячий і вся країна була у цьому — для нас це було як тригер! Це був жахливий спогад! Знов переживати у реальному житті те, що було зі мною в дитинстві. Я все бачила, я все пам’ятаю. Ми навіть не могли співати тоді (в часи Революції Гідності. — ред.)

Дівчата вважають, що треба багато і говорити, і писати про це (Геноцид. — ред.) музику, і досліджувати. Щоб хоча би вчитися на помилках і не повторювати таких подій.

— Ця тема постійно буде. І про Україну також. Ми живемо у цьому кисні тому ми не можемо, дихаючи цим киснем, не співати і про українське, і про вірменське. Це в нас.

Сік граната витікає на біле полотно і водночас звучить «Я людина, життя і душа якої — муки». Так пише культовий вірменський поет і співець Саят-Нова, і це у своїх фільмах показує Сергій Параджанов. Вірмени, які бачать і мріють про гору Арарат — як червоні намистинки граната. Їх багато, і вони близько один до одного. Вони не мислять себе без своєї землі і разом із тим — їх найбільше саме поза нею. Вірмени ростуть з міцним корінням, але розсипані по світу з різних причин, серед яких — геноцид, депортації, війни. Пам’ять веде їх до кам’яних хачкарів десь посеред парку чи до символіки в картинах, музиці чи кінострічках. Вони й досі незмінно збираються за родинними столами, які так само гостинні, як ті, що стояли на вірменській землі, під старими горіхами та пахучими абрикосами. Як сотні років назад, так і тепер.