Німці України. Хто вони?

Перші згадки про поселення німців на Закарпатті з’явилися у другій половині ХІІ століття. Тоді сюди із Нижньої Саксонії прибули ремісники, щоб відновити зруйновані після набігів половців села і міста та заснувати нові. Згодом, у XVIII ст., було кілька хвиль масового переселення німців до цього регіону.

У 1711-му архієпископ Лотар Франц фон Шенборн отримав у володіння від імператора Карла VI Габсбурга маєтки й землі після поразки трансильванського князя Ференца ІІ Ракоці у повстанні проти Габсбургів. Відтак, рід Шенборнів (з Баварії) почав направляти німецьких ремісників до спустошених гірських сіл, аби вони займалися розбудовою та господарюванням на тих землях.

Створені тоді німецькі поселення називалися колоніями. Землі Закарпаття ж територіально поділялися на домінії, до складу яких входили міста і села, що належали феодалам, церкві та державі. Пізніше домінію успадкували віденські графи Шенборни, які стали запрошувати німецьких колоністів з Верхньої Австрії. На відміну від баварців вони приділяли більше уваги сільському господарству, розведенню садів та виноградників.

Друга хвиля переселення німців на Закарпаття пов’язана з австро-угорською імператрицею Марією-Терезією, яка запропонувала вигідні умови німецьким ремісникам: сім’ям надавали земельні ділянки за державний кошт та на роки звільняли їх від податків. За мету ставили розвиток соляної та лісозаготівельної промисловості на малозаселених територіях. Саме тоді німецькі колоністи реконструювали Мукачівський замок, побудували низку фабрик у Сваляві, Береговому, Грабівниці, Підгорянах та Мукачеві. Загалом на Закарпатті утворилося 13 німецьких сіл, зокрема Павшино, Шенборн, Нижній і Верхній Коропець, Чинадійово, Ключарки, Кучава, Синяк, Софіївка.

Сьогодні німці Закарпаття, попри свою малочисельність, ведуть активну громадську діяльність, вчать мову та історію своїх предків, відзначають традиційні німецькі свята й організовують фестивалі.

Schwalbach. Володимир Цанько

Першим осередком німецької культури на Закарпатті вже за часів незалежності України стало товариство німців Сваляви. Його засновник — етнічний німець Володимир Цанько — розповідає історію своєї родини. Мати Володимира — німкеня з прізвищем Бауер, народилася на Бессарабії, де колись також поселялися німці. Його батько — українець зі Сваляви. Обидвох радянська влада заслала на 10 років до Сибіру. Мати опинилася там через своє походження, а батько — як військовополонений, бо служив в угорській армії.

— Вони побралися після війни. Зустрілися вони у Сибіру. Були репресованими після війни, тому що мати була німецької національності і попала під репресії.

У Сибіру народилися брат та сестра Володимира. Мати та брат вже багато років живуть у Німеччині. Сам Володимир вирішив лишитися на Закарпатті:

— Я люблю Україну, і сім’я моя не хоче їхати в Німеччину.

Свалява вперше згадується у XII столітті як невелике поселення, що належало угорському феодалові Бет-Бетке. У XVIII cт. воно входило до складу Австрійсько-Угорської імперії і мало назву Schwalbach. Згодом ці землі перейшли до Шенборна та його нащадків, які розвивали тут сільське господарство упродовж понад 200 років. Поступово Свалява стала багатонаціональним містом, де значною частиною населення були етнічні німці.

На базі товариства закарпатських німців Володимир Цанько разом із колегами заснував естрадно-фольклорний колектив «Швалбах» (від назви міста — Schwalbach), що вже отримав звання народного.

Німецькі пісні Володимир чув ще змалку від мами та старших людей. Школярем він опанував цимбали, сопілку, трубу та гітару, грав в оркестрі. Пізніше разом з кількома музикантами, які також мали німецьке коріння, спробували створити групу.

На ту пору в Сваляві вже існувало кілька громад, зокрема угорська та словацька, тож етнічні німці й собі задумали організувати власну німецьку громаду. Володимир згадує, що на момент створення громадської організації у місті проживало близько тисячі німецьких сімей:

— Це дуже проста мета — збереження традицій, історії і культури німецького народу. Інтеграція, збагачення. То дуже велике значення має. А тим більше в нас на Закарпатті, ми багатонаціональний край.

Активісти сконтактували з одеським фондом «Товариство розвитку», який фінансує Німеччина: благодійний фонд надає підтримку німецьким організаціям України. Відтак, після переговорів подали заявки, і отримали базову апаратуру. У репертуарі гурту — як німецькі, так і українські пісні. Володимир каже, що на зустрічах закарпатські німці спілкуються переважно українською, проте німецьку теж намагаються підтримувати, особливо серед молоді:

— Ми живемо в Україні. Звичайно ж, наша рідна мова — це українська, а материнська мова (Muttersprache. — ред.) — то є німецька.

Частину пісень музиканти почули від батьків, а інші протягом трьох років збирали по селах Закарпаття. Їздили в експедицію до сімей у Шенборні, Павшино, Верхньому Коропці, Грабівниці та Синяку. Спершу записували слова куплетів, а після — бралися за обробку музики, адаптуючи її під естрадний формат. На жаль, кажуть музиканти, німців на Закарпатті меншає, а фольклорні здобутки хочеться примножувати і поширювати.

Під час виступів на фестивалях гурт виконує здебільшого веселі жартівливі пісні, як-от Lustig ist das Zigeunerleben — Веселе циганське життя, Schwarzwaldmarie — Марія з чорного лісу, Suzanna — Сузанна. Раніше ж ситуація була інакшою: старше покоління співало переважно жалісних і сумних пісень. Причиною тому були роки репресій радянської влади, які їм довелося пережити.

Етнічний німець, учасник ансамблю Габріел Кметі пояснює, що такі пісні навіювали людям спогади про Батьківщину:

— Вони нагадували нашим предкам, котрі були в лагерях, або котрі сумували за батьківщиною. В тому числі і за Німеччиною, звідки вони приїхали.

За своє баварське походження постраждали предки Габріела, які понад століття проживали на території України і були лісорозробниками. Зокрема, прадід музиканта — Кароль Штербау — відкрив у селі Драчино (Dorndorf) деревообробну фабрику. Радянська влада націоналізувала фабрику в 1945 році, а успішного майстра та підприємця з німецьким корінням відправила до Сибіру. На щастя, нащадкам репресованих німців вдалося повернутися на землю, що стала для них рідною.

Традиції закарпатських німців

Етнічні німці Закарпаття зберігають свою культурну ідентичність через традиції, свята та звичаї. Римо-католики за віросповіданням, тутешні мешканці гуртуються навколо церкви.

Громада зустрічається на Різдвяну коляду, Великдень, Трійцю, День Матері. Часто-густо німці їздять на святкування до інших сіл. Найтісніший зв’язок підтримують з вірянами тих парафій, де служить їхній священник. На Закарпатті є два священики німецького походження: обидва добре володіють українською, але службу в церкві правлять переважно німецькою.

Різдво закарпатські німці святкують вже більш по-українськи, готуючи пісні страви. Кажуть, що певним чином адаптувалися до українських звичаїв. Наприклад, святять на Великдень кошики, хоча це більш притаманно українській традиції. Символом Великодня для німців є заєць, який і приносить великодні яйця. Тож у неділю дорослі зазвичай ховають крашанки (нім. — Osterneier) у саду чи городі, а діти, забавляючись, шукають їх та інші подарунки.

Тут також відзначають свято-карнавал перед Великоднем, яке має назву Fasching і є своєрідним аналогом східнослов’янської Масниці. За сорок днів до Великодня одягаються в різнокольорові костюми, розмальовують обличчя та готуються перейти від цього радісного святкування до більш спокійного періоду посту. День Матері (нім. — Muttertag) етнічні німці пам’ятають ще з дитинства, коли щороку другої неділі травня бігали нарвати квітів для матусі або придумували якісь інші вітання. Є у німців також свято Kirchweih — річниця освячення церкви.

Чинадійово. Валерія Осовська

Досить важко віднайти на Закарпатті поселення, куди б не доклав своєї руки представник династії Шенборнів. Ще кілька століть тому у складі Австро-Угорщини селище Чинадійово мало іншу назву — Сент Міклош (укр. — Святий Миколай). Неподалік від нього останній з династії графів Шенборнів звів ошатний замок Береґвар з розлогими мисливськими угіддями. Після Другої світової війни ці землі перейшли колгоспам, а на території замку відкрили санаторій «Карпати».

Етнічна німкеня Валерія Осовська живе у Чинадійово і керує інформаційно-регіональним центром усіх німецьких організацій регіону. Її сім’я змішана, як і більшість сімей у цій місцевості: мама — українка, а батько — німець. Валерія розповідає, що спілкувалася швабським діалектом, допоки жили її бабуся й дідусь, які майже не володіли українською. У школі, де вчилася Валерія, пріоритетною іноземною мовою була німецька. Це спонукало до вивчення мови не лише дітей з німецьким корінням, а й сусідів з околиць, щоб легше порозумітися. Однак Валерія та її чоловік однаково зіткалися з кепкуванням. Тоді, у 1970-роки, нерідко можна було почути жарти про «фріців»:

— Поки жили дідусь і бабуся, то ми взагалі української мови не знали. Ми йшли в школу і з нас глузували діти. І було деколи прикро, що це так.

Поступово швабський мовний колорит став занепадати. Діти почали спілкуватися літературною німецькою.

Сім’я Осовських також зазнала репресій з боку радянської влади. Зі слів Валерії, предків її чоловіка відправляли на заслання до Сибіру через німецьке походження.

У місцевому клубі при ГО «Чинадіївське товариство німців» лунає гучна музика. Діти в національних німецьких костюмах танцюють народні танці. Є у клубі й заняття для людей старшого віку: літні люди збираються тут заради спілкування.

Неподалік Чинадійово є ще одне село, де живе кілька сімей українських німців. Подейкують, що гірське село Синяк назвали за блакитний відтінок лікувальної води Синього озера, яку тут виявили місцеві вівчарі. За легендою, стадо, що паслося біля синьої води, ніколи не хворіло, бо вода мала цілющі властивості. Згодом тут було відкрили курорт та лікувальний санаторій. Німецька мова у Синяку звучить не лише на шкільних уроках чи в окремих домівках, а й на службі в церкві. Після розпаду СРСР сюди приїхав німецький священик Йозеф Трунк. Він дізнався історію про зруйновану при соціалізмі дерев’яну церкву, зведену ще за часів Шенборна. Йозеф знайшов спонсорів і об’єднав зусилля, щоб звести нову римо-католицьку церкву на цьому місці.

Німецький хліб і нове прізвище. Йосип Калой

Село Барбово біля Мукачева знають під кількома назвами: угорці називали його Бардгаза, українці — Бородівка чи Барбово, а німці — Бартгаус (нім. Bart — борода, Haus — будинок). Місцевим жителям відомі кілька легенд про походження села. За однією з них — колись тут стояв будинок, що заріс густим виноградником і став подібним на бороду. Відтоді хату і почали називати бородатою. Згідно з історичними згадками, архітектура села була схожа на німецькі фахверкові будиночки без дерев’яного покриття. Німці Закарпаття жили переважно в оселях трикамерного планування із боковим входом у хату, який вів у сіни чи кухню. У їхніх житлах зазвичай були земляна долівка, укритий соломою дах і відкритий комин.

Етнічний австрієць Йосип Калой має у Барбово хлібопекарню. Крім підприємництва, чоловік багато років займається громадською діяльністю у Раді німців України — організації, що представляє інтереси етнічних німців. Йосип є керівником німецького культурного центру в Барбово, а також активним учасником інформаційних регіональних зустрічей.

Предки Йосипа оселилися в Барбово під час однієї з хвиль масового переселення, коли австрійсько-німецькі сім’ї приїжджали на Закарпаття займатись сільським господарством. Калой — вже друге прізвище Йосипа. Його сім’я змушена була змінити оригінальне прізвище Кьобель, підпавши під політику мадяризації краю (політика асиміляції неугорських громадян на землях Австро-Угорщини). Тоді у свідоцтвах про народження прізвища іноземного походження примусово змінювали на угорські.

Раніше Йосип був фермером, а тепер його життєвою справою стала пекарня. Підприємець згадує, як колись їздив до Німеччини та Австрії, знайомився там з різними технологіями випікання, а згодом почав використовувати закордонний досвід удома — на Закарпатті.

Наприкінці дев’яностих, Калой просто розвозив свіжоспечений хліб машиною і сигналив односельчанам, щоб ті виходили купувати свіжу випічку, — і так від Мукачева до Барбова.

— Ми почали дуже слабо, дві-три печі в день. Але потім, у 1998 році був великий паводок тут. Всі мукачівські пекарні, тоді ще державні вони були, затопило. І різко треба було хліб.

У день вони виготовляють тисячу хлібин у печах, які чоловік привіз з Австрії. Сім’я Калоїв пробувала пекти і домашній німецький хліб (Graubrot) за автентичними рецептами. Однак, тамтешня технологія приготування з великою кількістю приправ і прянощів тут не прижилася. Чоловік додає, що раніше у цьому сегменті було менше конкуренції. З появою пекарень практично при кожному супермаркеті на ринку стало важче триматися:

— Ще маю якісь шанси, дякуючи тому, шо не додаю ніякі покращувачі, ніякі хімії. Без ніяких добавок.

Дружина Йосипа — українка, тож своїх дітей подружжя виховувало у двомовному середовищі. Жінка з усмішкою розповідає, що призвичаєння їй теж давалося важко, адже як галичанці їй спершу треба було навчитися говорити по-закарпатськи, а потім ще й зрозуміти німецьку.

Із дітьми чоловік розмовляє німецькою, а от з онуками всі спілкуються українською. Cам Йосип зізнається, що майже не володів українською, поки не почав навчатися в школі:

— Тут пару сімей було українських між нами. Не всі діти говорили по-німецьки. Нам важче було навчитись по-українськи десятьом, як одному — по-німецьки.

Подружжя розповідає, що ніколи не прагнули виїхати з України. Хоч їхні діти здобували освіту за кордоном, вони так само відмовилися там жити і повернулися назад. Тепер уся родина Йосипа та його справа життя — тут, на Закарпатті.

Юлія Тайпс

Grüß Gott! (з нім. Слава Ісусу Христу!) вітається з Йосипом Юлія Тайпс, журналістка, викладачка німецької мови та очільниця громадської організації «Німецька молодь Закарпаття». Вони познайомилися на регіональних зустрічах етнічних німців і досі тримають контакт. Попри те, що Йосип має австрійське походження, а Юлія — німецьке, вони, як і всі тут, називають себе німцями.

Щодо мови закарпатських німців Юлія розповідає таке: у кожному селі є свій специфічний діалект, але загалом вважається, що німці розмовляють по-швабськи. Назви на позначення спільноти і швабської мови настільки прижились, що німці Закарпаття й досі вживають ці терміни у побуті. Водночас Юлія зазначає, що це не зовсім правильно: насправді тутешні етнічні німці розмовляють не швабською, а особливим німецьким діалектом, який побутує на Закарпатті:

— «Шваби» — так називали під час Австро-Угорщини взагалі всіх німців, які проживали за межами Німеччини або німецькомовних країн. Хоча немає такого якогось історичного факту, що етнічні німці на Закарпатті переселилися саме з так званої Швабії.

Юлія Тайпс живе разом із сім’єю в селі Ключарки, звідки походять її предки. Мама Юлії, Віталія Тайпс, розповідає, що традиції передавало їм старше покоління. Вони дотримувалися релігійних звичаїв, ходили на служби до церкви, святкували разом Великдень та Різдво, а дітей і онуків привчали так само цінувати свою культуру та мову. Для Віталії Тайпс німецька є рідною мовою (Muttersprache), а українська — другою рідною. Юлія ж каже, що має дві рівноцінні рідні мови, і їй навіть важко згадати, як вона стала білінгвальною:

— Я вважаю, що однозначно потрібно знати українську добре, бо вона є частинкою нашої душі, нашої національності.

Свого сина Юлія теж виховує у двомовному середовищі, оскільки її чоловік — українець. Німецьку вживають найчастіше у побуті. У такий спосіб намагаються підтримати тутешній автентичний діалект, щоб його не забули. Водночас молоде покоління здебільшого вивчає літературну німецьку мову (Hochdeutsch) і послуговується нею.

Німецьких пісень і молитов Юлію навчила прабабуся. «Отче наш» жінка вперше вивчила саме німецькою:

— Це було дуже важливо для етнічних німців: оця релігійність і підтримка саме мови і традиції в церкві.

Юлія розгортає прабабусин зелений німецький молитовник. Етнічні німці і дотепер використовують багато давніх пісень та молитов під час богослужінь. «На жаль, — говорить Юлія, — за радянської влади багато німецьких книг було знищено». Після Другої Світової війни зберігати свої традиції та культурну приналежність етнічним німцім стало дуже важко, адже ставлення загалу до цієї спільноти суттєвим чином змінилося. У родині Тайпсів знають історії, що навіть сусіди нерідко ставилися упереджено, ганили або кепкували, називаючи «фашистом» або «нацистом». І хоча відтоді минуло багато років, Юлії теж доводилося чути подібні насмішки у свій бік через німецьке прізвище.

Важливим періодом в усвідомленні свого походження для Юлії стала журналістська діяльність на телеканалі в німецькій редакції. Якось один із глядачів подарував їй книгу, де неодноразово згадувалося прізвище Тайпс: тоді він припустив, що у виданні йдеться саме про предків Юлії. Читаючи книгу, Юлія натрапила на списки репресованих людей із Закарпаття та історії різних сімей і в такий спосіб дізналася більше про свій родовід:

— В тій книзі написано було, що три брати із прізвищем Тайпс переселилися на територію Закарпаття, коли тут були володіння графа фон Шенборна. Один з них був лісником, інший працював на залізниці, а третій був архітектором, і він побудував одну частинку вулиці в нас, в Мукачеві, тобто він розробляв план.

Юлія була багато разів у Німеччині, вчилася там, вигравала стипендії від німецького уряду та стажувалася на телебаченні. Журналістика завжди була її пристрастю. Згодом у неї прокинулося бажання дізнатися більше не лише про своїх предків, а й загалом про німецький рух на Закарпатті. Юлія вирішила створити молодіжну організацію і навчальний центр на Закарпатті, щоб заохотити молодих людей вивчати німецьку культуру.

Громадська діяльність

Усього на Закарпатті є 10 німецьких товариств, тобто майже у кожному селі, де живуть етнічні німці, функціонує своя організація. Громадська організація «Німецька молодь Закарпаття» у Мукачеві є частиною Ради німців України. Там пропонують безкоштовні курси німецької мови для етнічних німців. Зокрема, завдяки співпраці з Goethe-Institut в Україні молодь має змогу спілкуватися з носіями мови. Юлія каже, що декому мова потрібна для того, щоб вчитися або працювати у Німеччині. Проте є й такі етнічні німці, які вчать мову «для душі». Крім допомоги у вивченні мови, тут німецькій молоді Закарпаття у форматі краєзнавчих семінарів розповідають про походження німців та їхнє розселення на цій території, про німецьку культуру та традиції:

— Ми стараємося, щоб це не забулося і щоб кожна сім’я, яка вважає себе етнічними німцями, володіли цією інформацією, могли розповІсти взагалі звідки вони походять.

ГО реалізує як локальні, так і міжрегіональні програми, а також два міжнародних проєкти у співпраці з іншими організаціями. Хоча Юлія змінила своє професійне спрямування, журналістика залишилася важливою складовою її громадської діяльності. Зокрема, це проявляється в організації різноманітних проєктів з медіаграмотності. Однією з таких потужних молодіжних ініціатив для етнічних німців став проєкт «Мова, засоби масової інформації, природа», що відбувався у Карпатах. Там молодь вчила німецьку і знайомилася з роботою ЗМІ під час відвідувань суспільного телебачення, спілкування з відомими журналістами та підготовки репортажів.

Ще один проєкт — «Говорять німці Закарпаття» — мав експедиційний характер, коли молодь знайомилася з німецькими діалектами регіону, подорожуючи по селах і проводячи короткі інтерв’ю з представниками старшого покоління.

Разом з командою Юлія має намір поширювати діяльність організації у всій області. Серед їхніх планів зробити так, щоб у кожному районі, де компактно проживають етнічні німці, була молода людина, яка б локально займалася громадською діяльністю. Така мережева структура особливо сприятиме поширенню інформації про німців Закарпаття серед власне німців та австрійців, які приїжджають до України:

— Тут добре мати людей на місцях, які б займалися б цим дійсно, які б володіли достовірною інформацією і змогли розказати більше.

Курси німецької мови, соціальні програми та культурні проєкти німецької спільноти Закарпаття фінансує уряд Німеччини. Раз на рік етнічні німці літнього віку отримують соціальний пакет з продуктами харчування. Що більше, вони мають змогу отримати соціальну допомогу для купівлі медикаментів. Молодь та дітей німецького походження запрошують до таборів, де вони можуть покращити свої знання німецької.

Запитання про переїзд від знайомих Юлія чула неодноразово, мовляв, зі своїм досвідом вона має всі підстави жити у Німеччині. На це відповідає, що їй добре саме на Закарпатті:

— У мене є мрія, щоб молоді етнічні німці не виїжджали до Німеччини, а залишалися в Україні. Це наша Батьківщина — тут ми народились. Всі мене питають «що ти тут робиш, та їжджай, в тебе там так багато можливостей!». Ні, в мене тут багато можливостей, бо тут навіть земля допомагає.

Історії переселення і життя німецької етнічної спільноти Закарпаття є заплутаними та строкатими, однак усі вони мають дещо спільне. Кожна розгорталася на теренах України, а сучасні закарпатські німці продовжують розповідати їх двома мовами — німецькою й українською, об’єднуючи дві культури:

— Ті вже, хто хотів виїхати, вже виїхали. Решта намагаються тут жити і якось вони вже дуже добре адаптувалися всі. Прекрасно розуміють один одного і добре живуть тут на, можна сказати, рідній землі. І не потрібно їхати далеко, щоб відчувати себе етнічним німцем.