Почуйте голос Маріуполя — серія історій людей, яким вдалось виїхати з блокадного міста. Ми розпочинаємо з уривку телефонної розмови з Машею, місцевою жителькою, яка евакуювалася разом зі своєю родиною 16 березня.
Маша все життя живе в Маріуполі. Її вікна виходять на пологовий будинок, який постраждав від авіаударів російських окупантів 9 березня. У Маші з чоловіком Славою є троє синів та собака. Під час облоги Маріуполя її родина разом із іншими 40 мешканцями будинку проводили більшість свого часу в укритті, ховаючись від обстрілів. При цьому місто було відрізане від газо- та електропостачання. Бракувало також їжі та питної води. 16 березня їм вдалося виїхати з міста на сусідській машині в бік Ялти — села, розташованого за 33 км від Маріуполя.
«Спершу вимкнули воду, потім електроенергію, потім газ. У перший день без газу люди ще були сповнені ентузіазму. Всі вийшли у двір посмажити картоплю. Це нагадувало травневі свята. Ще не було тривожності, бо не було обстрілів.
Двір у нас невеликий. Чотири під’їзди, всі одне одного знають. Хтось жив у підвалі вже, хтось — на перших поверхах, хтось віднедавна переїхав до родичів. Усі перезнайомилися, але, якщо чесно, часу запам’ятовувати імена особливо не було.
Ми живемо на п’ятому поверсі. Мені було страшно лишатися там із дітьми, тому ми вирішили спуститися жити до сусідки на другий поверх. З першої ночі часто переходили в укриття. Мій чоловік Слава провів туди світло та воду. Сусіди принесли матрац. І ми туди почали потихеньку зносити речі. А коли прилетіло у пологовий будинок, ми спустили в укриття два дитячих матраци та вже почали залишатися там на ніч щодня.
В укритті у всіх були ліхтарики та свічки. Кожен відволікався як міг. Ми грали у карти, шашки, а з дітьми читали книжки. Я взяла з собою «Гаррі Поттера» — читали з ліхтариком. Ми одне одного підтримували. У сховищі нас було приблизно людей 40.
Кожен наш день починався з приготування їжі. Чоловіки виходили десь о сьомій ранку розкладати вогнище біля під’їзду. Ми виносили решітки від духовки, а ще пательні та каструлі. Все чорне. Готували їжу на вогні. Воду ми брали на водоканалі. Там спочатку її розливали — і технічну, і питну. Дрова брали, де вдавалося. Поряд із нами було будівництво — згоріла міськрада, яку почали відбудовувати, щоб у вересні відкрити. Там залишилося багато всіляких палет. Люди виносили старі меблі, ламали та зносили гілки.
Коли почалося мародерство, місцеві винесли магазин біля нашого будинку «Ванюшкины сладости». Все печиво повиносили, ми цим печивом теж харчувалися. Слава заходив в аптеку — з аптек виносили все. Власне, все, що він узяв, — вітаміни. Ми їли їх, бо більше нічого не було.
У день авіаудару в лікарню ми були на кухні. Сусідка Віка принесла чайник з вулиці, ми вирішили випити чаю. Коли прилетіло, я стояла на кухні. Ярик із наймолодшим Владиком (діти Маші. — ред.) сиділи на дивані разом із Вікою. Єдине, що я побачила боковим зором, був спалах. Я тільки встигла крикнути «Лягайте!», але ніхто не встиг. Нас просто звалило вибуховою хвилею.
Скло вилетіло назовні, бо ми добре проклєїли вікна. Тому ніяких уламків не було. Ми впали на підлогу: дев’ятимісячний син, зверху Ярик, далі сусідка і я. Мені навіть на думку не спало, що це був авіаудар. Подумала, що це «гради» десь поруч впали. Вирішила бігти до укриття в квартирі — маленької комори біля несучої стіни.
Діти задовго до того були навчені, бо як тільки стало відомо, що стягують збройні сили на кордон, я почала їх вчити. Бо з досвіду 2014 року знаю, що треба робити: падати, закривати голову руками й відкривати рота, щоб не контузило. Діти це знають — вони одразу падають і накривають голову руками.
У комору першим забіг Женя з іншої кімнати. Слідом за ним забіг Ярик. Я підхопила найменшого сина на руки, і моя помилка була в тому, що я встала. І коли був другий «приліт», вибуховою хвилею мене відкинуло в стіну. Я зчесала руки, дитина вдарилась головою, але це було м’яко, бо стіна була гіпсокартонна, тому більше зрезонувала моя рука. На ватяних ногах я побігла в комору та лягла всім тілом на дітей. Лежала так, певно, хвилин двадцять, поки все стихло.
Коли йдуть «прильоти», вони йдуть один за одним, інтервал між ними невеликий. Якщо це «гради», то звук схожий на горох, що сиплеться — пам-пам-пам-пам-пам — тобто, є якийсь інтервал. А якщо авіаудар, то там чутно свист. Але цього разу свисту не було.
Після того як у квартирі сусідки повилітали вікна, температура повітря там стала такою ж низькою, як на вулиці. Тому ми жили в підвалі. Там температура коливалася від 9 °C до 12 °C. Максимум — 12,9 °C, бо там було багато людей, дихали, закривали двері на ніч (ті, що між укриттями). Щоб зігрітися, ми вдягали теплі речі, спали під ковдрами у верхньому одязі.
Спали — від обстрілу до обстрілу. Як тільки була можливість — одразу лягала спати. Мені дуже важливо було спати, бо я ж годую груддю найменшого сина. Під час сну молока стає більше. Я себе там розважала, заспокоювала, як могла. Було дуже страшно, коли стріляли десь поруч.
Мене тільки думки про моїх дітей в ці дні тримали. Я думала, як мені в майбутньому облаштувати життя так, щоб це з ними більше ніколи не трапилося. Був період, коли докоряла собі, що не поїхала 24 лютого (початок повномасштабної війни РФ. — перекл.), хоча б у Дніпро, що побоялася. Я мала можливість. Але до останнього, як і всі в моєму оточенні, не вірила, що буде така м’ясорубка. Ніхто навіть не міг уявити. Думала, буде як у 2014-му. Думала, що це питання кількох днів. І що будуть якісь домовленості, яких дотримуватимуться, що воєнний конфлікт якось вирішиться. Але це вже просто масштабний геноцид. Інакше я не можу це назвати.
Ми виїхали з міста після дуже гучної ночі. Тоді все тремтіло. Здавалося, що прилітало щодві хвилини. Година тиші, потім знову перестрілка. Дві години тиші — і знову. Спиш і не знаєш, що буде далі. Стіни тремтять, пил сиплеться на голову. Діти всі брудні. Ми запресувалися в сусідську машину о 10-й ранку: дев’ять людей, собака та кішка. Їхали близько години. В нас ніхто не стріляв, але ми їхали під постійними обстрілами, які були навколо. Вулиця, на якій ми живемо, була перекрита українськими військовими. За 20 км від Маріуполя, на в’їзді до села Мангуш, стояв імпровізований блокпост з військовими. Вони — із автоматами, показали жестами, мовляв, проїжджайте.
Дуже багато питань було від дітей: «Мамо, а чому так, а чому стріляють, а що вони не поділили, а коли це закінчиться…». Зізнаюся, на багато питань я не маю відповіді.
Лежачи в укритті, я неодноразово уявляла, як через якийсь час повертаюся додому. Думала над тим, що відчуваю: це безсилля, це бажання плакати, це просто спостереження з боку. Я не знаю, скільки часу знадобиться, щоб усе це відновити. Не рік і не два. Зараз складно щось спрогнозувати. Але є діти. Діти і я — головний пріоритет.
Мені страшно їхати в Запоріжжя після того, як була інформація, що колону розстріляли — потрапила під «гради». Але не спробуєш — не дізнаєшся. Якщо є хоч один шанс виїхати, треба ним скористатися. Тому що речі — це просто речі, квартира — це просто квартира. А життя одне. І як ми його проживемо, залежить тільки від нас».
На момент запису цієї розмови Маша та Слава шукали транспорт, щоб виїхати до Запоріжжя. Зрештою, їм це вдалося. Після короткої зупинки вони знову вирушили в дорогу. Зараз Маша разом зі своєю родиною прямує на захід України.
