Голоси окупації — серія історій людей, які жили під окупацією та змогли виїхати. Наступна наша героїня — Ганна, вчителька з Мелітополя, яка щодня виходила на мітинги в окупованому місті.
Ганна Бут — вчителька німецької мови в Мелітопольському професійному аграрному ліцеї. У 2021 році здобула перемогу в номінації «Вчитель громадянської освіти», отримала нагороду «Заслужений працівник освіти України» й орден «За заслуги перед запорізьким краєм» ІІІ ступеня завдяки своїй громадянській позиції. Під час повномасштабної війни в Україні жінка разом із донькою брала участь в акціях спротиву в Мелітополі, де вони ходили містом з плакатами «Мелітополь — наш дім», співали державний гімн і розвішували блакитно-жовті стрічки в громадських місцях.
9 травня Ганна переїхала в Дубно, що на Волині. Там вона долучилася до діяльності волонтерського центру «Тенета» і допомагає плести маскувальні сітки для українських військових.
— Я працюю на благо нашої країни, тому що інакше я не можу, бо родилася з цим. Я ходжу туди, щоб не бути вдома на самоті, щоб зберегти свою психіку до кінця війни, бо ще десять років до пенсії — треба працювати. Я роблю це, бо, по-перше, це дуже важлива справа, тому що людське життя безцінне. А по-друге, я знаю ціну техніці, озброєнню й амуніції — усьому, що стосується військ.
Життя в переїздах
Ганна народилася в містечку Путила на Буковині. «Це там, де трембіти. Це там, де Ольга Кобилянська. Це там, де Юрій Федькович. Гуцулка я», — розказує жінка, яка пишається своїм корінням. Але так склалася доля, що після закінчення Чернівецької школи-інтернату вона ще дівчиною потрапила в педагогічний інститут на сході України. Цей період жінка згадує неохоче. Каже, що за свою українську мову та громадянську позицію переживала постійний булінг — була і жуйка у волоссі, і підлива на голові.
Це мотивувало Ганну на відчайдушний крок: нікого не посвячуючи у свої наміри, вона втекла зі школи та поїхала зі сходу України на південь, до околиць Херсона, шукати матір, бо саме звідти від неї приходили посилки раз на рік. Там і закінчила аграрний ліцей за спеціальністю «машиніст-тракторист». Викладачі відправили Ганну в Мелітопольський державний педагогічний університет — відтоді вона й оселилася в Мелітополі.
— У 2001 році почала працювати у вечірній школі німецької мови. Але вечірня школа й мала дитина — це зовсім не комільфо. Потім перейшла в аграрний ліцей, уже 20 років там працюю. Я викладала й німецьку мову, й біологію, й екологію, й художню культуру. А останні два роки ще громадянську освіту, тому що це взагалі предмет про мою позицію. Що стосується громадянських активностей, свідомостей і так далі — це до мене. Я можу маленьких дітей привчити любити свою землю. Колись Маленький Принц (персонаж твору французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері. — ред.) розповідав, що треба спостерігати за світом, дивитися на кожну живу істоту — те саме я роблю з учнями.
Громадянська освіта
Інтегрований курс, запроваджений для учнів старших класів 2018 року. Там розглядають теми прав людини, верховенства права, інклюзії, громадянського суспільства, демократії тощо.
Чоловік Ганни познайомив її з Мелітополем: і з місцевою річкою Молочною, і з озером Гарячка. Біля цих місць відпочинку родина прожила 25 років.
— Кожну неділю ми ходили на відпочинок до річки. А після церкви йшли до коней у кінно-спортивну школу «Алюр». Це спілкування з ними. Це їхні оксамитові мордочки. Це їхні очиська такі красиві…
«Кому треба той Мелітополь?» Початок вторгнення
Ганна Бут згадує: коли донька говорила їй, що треба складати тривожну валізу, вона сміялася.
— Я їй говорила: «Крістіно, ми будемо у військових плутатися під ногами з тою тривожною валізою. Бо Збройні сили ж тут, поруч». Я ж не знала, що місто залишиться сам на сам з окупантами.
Після смерті чоловіка Ганна страждає на безсоння. Коли прокидається рано вранці, просто починає працювати. І 24 лютого, згадує, було таке ж. Жінка почала збиратися на роботу. Стрілки годинника показували пів на сьому. Дорогою зустріла сусіда, який запитав: «Куди ти йдеш? Там горить аеродром».
— Я на нього подивилася так, думаю, що він меле. І пішла далі на роботу. Прийшла, написала на дошці Vierundzwanzigsten Februar (24 лютого. — ред.) перед уроком німецької мови. Чую — такий ґвалт. У нас поруч гуртожиток, і чую звідти: «Війна! Війна!». Я вийшла на вулицю, а там усі з торбами. Швидко загуглила, що відбувається в Мелітополі — всюди читаю «війна». Думаю, кому треба той Мелітополь?
Російські війська зайшли в місто 24 лютого. 25-го вже був бій у центрі Мелітополя.
— Донька одразу скотчем вікна почала заклеювати. Мені смішно, а вона на мене кричить. Я кажу: «Крістіно, ну яка війна? Тут же весь світ з нами. Побояться на нас нападати». Я нікуди не збиралася йти. Мені здавалося, що це на трошки, це швидко минеться, і я піду у свій ліцей. Але коли зникло українське телебачення та радіо (і стало все російське), тоді я вже зрозуміла, що це біда.
Молитви та акції проти військової техніки
Акції спротиву в Мелітополі почалися 28 лютого. Один професор-історик зателефонував Ганні та запросив на міжконфесійну молитву, яка мала відбутися біля пам’ятника Шевченку (на площі Перемоги. — ред.). Там зібралися люди, тримали в руках плакат «Мелітополь — наш дім» і молилися. Учасники акції домовилися щодня до перемоги о дванадцятій годині збиратися на цій площі.
— Так ми кожен день виходили. Нашим завданням було підіймати Мелітополь. Ми ходили в різні куточки міста і кричали «Мелітополь — Україна», «Україна понад усе», майже на кожному кварталі зупинялися та співали державний гімн. В одному з будинків люди винесли великі колонки, з яких пролунав гімн. І люди плакали, тому що це дійсно дуже хвилююче. А за нами ж їздили росіяни, і ми їм кричали «окупанти». Дуже багато було лихослів’я, тому що інакше не можна з ними. Але спостерігалася якась здичавіла незрозумілість в очах окупантів, вони не розуміли, що відбувається. Російські військові нас «приїхали звільняти», а ми тут їм кажемо: «окупанти, додому». Просто неймовірно було дивитися на їхню розгубленість.
Донька Ганни намагалася вести пряму трансляцію під час акцій, аби люди бачили, що відбувається в Мелітополі. Коли викрали мера міста (це сталося 11 березня. — ред.), мелітопольці все одно вирішили, що будуть продовжувати свою справу.
— Одного разу ми вийшли на площу, а там все було всипане загарбниками Я стільки військових ніколи в житті не бачила. І досі як заплющую очі, бачу автозаки, кулемети й іншу військову техніку. Наступного разу ми домовилися, що зустрічаємося в іншому місці — не на центральній площі, а біля танку на «Братському кладовищі». І того дня нас чекало те саме: уже складалося враження, що окупанти знали наші плани наперед. І там нас розігнали.
Під час тієї акції спротиву одну з учасниць закинули в автозак (автомобіль для перевезення підозрюваних і обвинувачених. — ред.). Тоді ж російський військовий вдарив Ганну по руці автоматом, коли вона тримала доньку, — рука миттєво напухла. А Крістіні один із росіян наступив на ногу, після чого в неї сталася панічна атака.
— Окупанти постійно наводили на нас зброю, дрони, техніку. Нас знову розігнали в середині березня. Ми прийшли і, як завжди — площа просто всипана окупантами. І стояли там автозаки, які були підготовлені для тих, кому «не сидиться вдома», — їх ловили та в машину одразу кидали, без зайвих запитань. Жінок вони не били, викинули телефони у вікно і все. А чоловікам і ребра поламали, і зуби вибили. Тобто росіяни — терористи. І ми вирішили, що влаштовувати такі акції більше не можна, і будемо просто ходити на молитву.
Виїхати, не можна терпіти
Ганна все-таки вирішила виїхати з тимчасового окупованого Мелітополя, бо її вмовила донька. Терпіти окупацію в якийсь момент стало неможливо:
— Я залишила собі на пам’ять, на все своє життя, шматочок жовтої нитки. Вона в кишені завжди зі мною. Я ставала спиною в супермаркетах і зав’язувала де тільки можна блакитно-жовті стрічки — на сітці, на якійсь корзині, на ручці холодильника. Але потім у нас залишилася тільки жовта нитка, більше в нас нічого блакитно-жовтого не було.
Крістіна зв’язалася з однією волонтерською організацією, і хлопці вивезли її з Ганною з Мелітополя. Вони їхали 30 годин.
— Найстрашніше було розуміння того, що це все-таки сталося. Оце наше «какая разніца» мало велике значення. І деякі закиди наших мешканців міста все-таки здійснилися, бо часто можна було почути у спину «Путин придёт», коли починаєш говорити українською. А я принципово, коли Путін сказав, що України як країни не існує, не вживаю російської мови. Її навіть немає у мене в телефоні, і немає жодної музики російською мовою.
Ганна радить не йти на контакт з окупантами, навіть не слухати їх. Вони «вішають лапшу на вуха», мовляв: «Ми такі хороші, ми прийшли вас звільняти, ми прийшли робити тут щасливе майбутнє» і так далі. У це вірити не можна, наголошує жінка.
— Я знаю, що ми переможемо, тому що цього хоче весь народ. Бо ми настільки довго вже від цих росіян страждаємо, років так 300-500, то Господь уже звернув на нас увагу. Усі колаборанти, сепаратисти повинні працювати на Соловках, у Сибіру, у тайзі, у тих містах, звідки вони прийшли.
Ганна любить свою батьківщину всім серцем. Для неї Україна — це всі люди навколо, це віра, це українські пісні.
— Як можна не любити Україну, якщо я — українка? Як можна не любити цю країну, я не розумію.
