У психології є поняття захисних механізмів психіки. Це те, що допомагає людині адаптуватися до середовища або зменшити рівень стресу і травматичних переживань. Наприклад, людина може витісняти зі свідомості неприємні думки або приписувати свої почуття і бажання іншим. На прикладі нападу Росії на Україну бачимо, як до захисних механізмів, а з ними — і до маніпуляції сенсами, вдається весь народ країни-агресорки. Росія не просто щоденно скоює злочини проти людства руками своїх військових, а й викривляє інформаційний простір на свою користь. Вона роками називає чорне — білим, війну — бажанням миру, а своє населення — чи то «вєлікім народам», чи то «малєнькімі чєловєкамі», від яких нічого не залежить.
У цьому матеріалі наочно показуємо, що типові заяви російських діячів про велич і миротворчість — це прояви несвідомих механізмів колективної психіки. А російські кліше, якими намагаються виправдати напад на суверенні країни, зокрема Україну, — не лише брехня, а й неспростовний доказ, що всьому народу країни-агресорки треба психотерапія.
«Це Україна збиралася напасти на РФ»
Ця заява — прояв проєкції — явища, коли людина несвідомо приписує свої почуття, думки, бажання і потреби іншим людей. Так вона знімає із себе відповідальність за власну поведінку й бажання, що здаються неприйнятними. Не дуже втішна новина: один із крайніх проявів проекції — це параноя — психічний розлад, для якого характерні різні нав’язливі ідеї. Це можуть бути надумані відчуття, що людину переслідують, хочуть вбити, всі навколо — змовники тощо. Що ми і бачимо у випадку з Росією: росіяни вважають, що весь світ до них ворожий і бажає їм зла, а всі їхні біди — не їхня відповідальність.
«Україна змусила Росію напасти, у нас не було вибору»
Це прояв проєктивної ідентифікації — людина не тільки проєктує (приміряє) щось на іншу, а ще й підштовхує її до того, щоб вона відповідала цій проєкції, тобто її очікуванням чи бажанням. Держава-агресорка не може прийняти, що Україна не лише незалежна, а й готова відстоювати свою незалежність. Росія сама спровокувала і почала війну, але їй комфортніше жити з думкою, що Україна — агресорка. Так для РФ війна набуває особливого сенсу і ледь не сакрального значення.
«Росія несе мир народу України»
Це не лише натяк на відому орвелівську фразу «війна — це мир», а й приклад реактивного формування. Це механізм, що підміняє неприйнятні для усвідомлення речі на протилежні, часто перебільшені. Наприклад, надмірна любов може бути перетвореною ненавистю, а жалість або дбайливість — виявом несвідомої жорстокості або байдужості. Це той випадок, коли обійми бувають сильні, але насправді недоброзичливі. І це ще один приклад того, як Росія, підміняючи факти, намагається надати сенсу своїм діям і «переграти» реальність.
«Росія не бомбить міста»
Це приклад заперечення — механізму відкидання думок, бажань, потреб чи реальності, які на свідомому рівні неприйнятні. Людина поводиться так, ніби проблеми не існує. Це досить простий механізм, часто властивий дітям. Завдяки ньому справляються з інформацією про різні неприємності. Наприклад, із катастрофами: якщо сховатися під ковдру, то страшна реальність нібито перестає існувати. Цей механізм заважає усвідомити і відгорювати трагедію. У Росії це працює так: народ вдає, що великої війни нема (бо ж українці самі себе бомблять, а російська армія допомагає встановити мир), а вплив санкцій ніяк не позначається на їхньому житті.
«Росія — велична країна»
Це прояв механізму ідеалізації — переоцінки людиною своїх або чужих особистих якостей. Наприклад, коли дитина щиро вірить, що батьки можуть зробити для неї все, навіть вимкнути дощ. Так і Росія ідеалізує своє імперське минуле та постійне розширення кордонів за рахунок загарбання територій суверенних країн. Це допомагає їй підтримувати міф про свою нібито всемогутність («я расєянін, мнє нічіво нє страшна», «ми всєх пабєдім»). Однак ці ілюзії також заважають Росії тверезо сприймати дійсність.
«Якби Росія дійсно хотіла, вона б уже давно знищила Україну»
Сюди ж путінське «ми іщьо даже нє начіналі». Це знецінення — механізм, що допомагає людині легше переживати миті, коли вона не може отримати бажане. Вона не визнає власні недоліки, тому знаходить безліч причин, щоб знецінити іншу людину та її дії, або якісь явища. На прикладі Росії бачимо, що вони знецінюють не тільки потужність української армії й тилу, а й свої втрати (техніки і живої сили). Так росіяни наче живуть в інформаційному задзеркаллі, не здатні критично оцінити свій стан справ і перспективи.
«В Україні нацисти і наркомани захопили владу!»
Це прояв раціоналізації (захисного мотивування). Виникає, коли людина, розуміючи недоступність бажаного, починає занижувати його цінність. Або коли відбувається щось погане, вона намагається довести собі чи комусь, що це не так вже і зле, в цьому є певна користь. Так люди починають нормалізовувати будь-що, навіть воєнні злочини, як це бачимо на прикладі Росії.
«Де ви були 8 років тому?»/«Де ви були всі ці 8 років?»
Це не лише фейк про те, що ЗСУ з 2014 року нібито обстрілювали схід України. Це й моралізація — близька родичка раціоналізації. Але на відміну від попереднього механізму, тут людина шукає не раціональне, а морально-етичне підґрунтя для виправдання своїх бажань або дій. Приклад моралізації в історії — інквізиція, хрестові походи та місіонерство. Адольф Гітлер також моралізував свою мотивацію створити чисту арійську расу. Тепер і Росія намагається довести собі й іншим, що «защітіть людєй Данбаса» (а по факту просто вдертися в Україну) — її моральний обов’язок перед нібито своїми братами й сестрами. Звісно, навіть первинний аналіз доводить, що сенсу в цих діях немає, але аналізувати Росії треба ще вчитися.
«Ми — маленькі люди, ми не можемо нести відповідальність за дії влади»
Це дисоціація — механізм психологічного захисту, коли людина не ототожнює себе із ситуацією та відсторонюється від неї. У випадку Росії бачимо: росіяни, які безпосередньо не перебувають в Україні, відмежовуються від жахіть, які коять їхні співвітчизники. Деякі з них жахаються, коли розуміють, що своєю неактивною позицією дозволили цьому статися, тому вмикається цей захисний механізм. Вони кажуть: «ми здєсь ні прі чом, ми внє палітікі, всьо нє так адназначьна». Це зручна роль жертви, яка відмовляється брати на себе відповідальність.
«А чому ніхто нічого не казав, коли НАТО бомбило Югославію?»
Це механізм зміщення, тобто перефокусування уваги з одного об’єкта на інший. Наприклад, людині нахамили на роботі, але вона не може відповісти керівництву тим же, тому приходить додому і зривається на близьких. Так само і з росіянами: коли їх питають про Бучу, Маріуполь, Харків та інші українські міста, що постраждали від воєнних злочинів Росії, їм немає чого відповісти. Але є агресія, тому вони перемикають увагу на інші війни. Схожа тактика є в риториці — whataboutism (з англ. what about — «як щодо»). Вона не спростовує первісні аргументи, але зриває обговорення ключового питання, змушуючи замість нього обговорювати інше.
Прикладів, що доводять токсичне ставлення Росії до України, страшенно багато. Крім фізичних, українське суспільство має й низку психологічних травм, завданих Росією. Але як окремим людям під силу успішно розірвати токсичні стосунки і мати спокійне життя опісля, так на це здатні і цілі народи. Україна роками опирається впливу Росії, і перемога у великій війні стане важливим кроком остаточного відмежування від країни-агресорки.
