Архів війни: збирати і зберігати свідчення подій в Україні

Для когось архів — це височенні полиці в бібліотеці, для інших — набір стиснутих файлів на комп’ютері, а комусь це слово нагадує про установи, де зберігають документи. Французький історик, дослідник історичної пам’яті П’єр Нора назвав архіви «імперативами сучасної епохи», що визначають відносини сучасних поколінь з минулим і стають точками опори для нашої пам’яті.

Люди завжди потребували зберігати інформацію про своє життя та події, що відбулися. Тому перші архіви історики відносять ще до епохи стародавнього світу. Вони виникли на території Межиріччя, де існували держави Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії. Слово «архів» походить від грецького «ἀρχώ» — «починаю; керую». Зі старогрецької це поняття перекочувало до латинської, а далі до інших європейських мов. Сьогодні це слово вживають для позначення місця чи установи, де зберігаються певні свідчення.

У сучасному світі кожен, хто має телефон із камерою, є власником маленького архіву. Цей факт повністю змінює підхід до фіксування історичних подій. Якщо кілька десятиліть тому дослідники могли спиратися на свідчення постфактум, то сьогодні події закарбовуються в пам’яті ледь не в режимі онлайн. Фактично, кожна людина може бути співтворцем величезного архіву нашої цивілізації.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну мільйони людей стали потерпілими та свідками численних воєнних злочинів. Кожен відзнятий кадр, відео, голосове повідомлення — це частина нової історії України. За допомогою найпростіших засобів документування ці злочини можна зафіксувати, зберегти і використати для того, щоб покарати винних.

Архівні дані як докази для розслідування

Розслідування воєнних злочинів — це кропіткий процес. І матеріалами для цих розслідувань зокрема є свідчення: фото- та відеофіксація, запис голосу, опитування свідків подій. Для того, щоб такі матеріали були цінними для історії і їх могли використати правозахисники, дослідники, митці, варто дотримуватися нескладних правил. Марія Цип’ящук, правозахисниця, викладачка, тренерка з прав людини та виборчих прав, пояснює:

— Якщо ми фіксуємо щось за допомогою своїх пристроїв, дуже важливо зберігати первинні файли, в яких можна подивитися метадані. При цьому має бути увімкнена геолокація. Такі дані дають можливість ідентифікувати, де і коли були зроблені кадри, і поєднати з тим, що зафіксовано у тому доказі.

Дещо складніше з опитуванням очевидців: необхідно отримати згоду людини на передачу знятого матеріалу, уникнути психологічного тиску і схиляння до потрібних відповідей, при цьому отримавши максимум детальної інформації. Без дотримання таких правил свідчення може викривити хід подій і радше нашкодить, ніж зафіксує історію.

— Бажано, щоб людина, яка фіксує, зібрала дані про цю особу і певний документ, яким можна підтвердити ці дані. Важливо також людині наперед пояснити, для чого збирають докази, де вони будуть зберігатися, куди будуть передаватися. І отримати чітку і зрозумілу згоду від людини на передачу її інформації.

Розслідування воєнних злочинів, геноциду та злочинів проти людяності — в юрисдикції Міжнародного кримінального суду. Він був заснований Римським Статутом у 1998 році. На момент підписання цього документу сучасних можливостей для масової фіксації подій не існувало, тому немає чіткого визначення, які матеріали можна використовувати під час розгляду справ. Утім, якісно зібрані свідчення завжди важливі:

— Міжнародний суд дуже специфічним чином здійснює розслідування — у нього немає своєї слідчої групи чи системи міжнародних органів, які без дозволу держави могли б прийти і щось у неї розслідувати. Говорячи про події в Україні, одна сторона готова допустити слідчих, а інша — ні.

Хоча нові нормативні документи, які б регламентували фіксацію подій для формування доказової бази в суді, тільки розробляються, правозахисники звертають увагу на важливий аспект — жоден матеріал, створений громадянином, сам по собі ще не є доказом у міжнародному суді.

— Повноваження щодо збору доказів мають лише слідчі органи. Найперша вимога щодо допустимості доказів — вони мають бути зібрані в межах кримінального провадження тим органом, який здійснює це провадження. Тобто все, що збирають громадські активісти чи будь-хто, хто не є співробітником прокуратури або міжнародних слідчих моніторів, не є доказом. Але якщо фіксація відбулася належним чином, такі матеріали можуть передаватися до компетентних органів.

Станом на 11 жовтня 2022 року Офіс Генерального прокурора зареєстрував 39 347 злочинів агресії та воєнних злочинів РФ в Україні, а також 17 433 злочини проти національної безпеки. Ця інформація буде використана для притягнення до відповідальності осіб, що скоїли найтяжчі міжнародні злочини, в українських судах, у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі та в спеціальному трибуналі після його створення.

Якщо ви стали потерпілим або свідком воєнних злочинів Росії — фіксуйте докази та надсилайте дані на сайті Офісу Генерального прокурора. Прикладами злочинів є поранення чи вбивство цивільних осіб, катування, фізичне насилля, пограбування, депортації та незаконне переміщення населення, пошкодження або знищення цивільної інфраструктури, культурних та освітніх закладів, культових споруд, умисне нанесення ударів по персоналу, транспорту, обладненню, пов’язаному з наданням гуманітарної допомоги тощо.

Роль архівів в інформаційній війні

Створення доказової бази для судів — далеко не вся частка користі архівів. У період інформаційної війни архівування вирішує низку задач: протидіє пропаганді, конкурує з іншими наративами про перебіг подій, допомагає дослідити і осмислити історичну спадщину, зберегти свідчення для подальших поколінь. Адже завдяки збереженню оригінальних свідчень нащадки можуть зрозуміти, що відбулося, які передували події, що зумовили певні наслідки. Коли ж історія переписана кілька разів, а документальних матеріалів бракує, є великий простір для маніпуляцій, дезінформації, пропаганди.

Згадайте роман-антиутопію «1984» Джорджа Орвелла, в якому влада Океанії по кілька разів на рік переписувала історію, щоб стерти власні злочини з пам’яті населення. Реальним прикладом були спроби СРСР приховати Голодомор 1932–1933 років в Україні або ж возвеличення радянської Росії через перемогу фашизму у Другій світовій війні нібито без вагомого внеску союзників. «Непотрібні» факти приховувалися, щоб створити в населення необхідне ставлення до влади, підштовхнувши до «правильних» рішень і дій.

Події сучасної історії України — Революція Гідності, тимчасова окупація Криму, російсько-українська війна — уже стали частиною нашої національної пам’яті, свідченнями, які варто зберігати. Ці матеріали можуть бути використані проти агресора в кримінальних судах, журналістських розслідуваннях, наукових та мистецьких роботах.

Завдяки документальним матеріалам, зібраним активістами, волонтерами й очевидцями, українські наративи голосніше зазвучали у міжнародному просторі. Наприклад, у 2015 році на Netflix вийшов перший фільм, присвячений Україні — «Зима у вогні» американського режисера і продюсера Євгенія Афінеєвського. Документальна стрічка показала світові український народ, таким, що здатний боротися за свій вибір і своє майбутнє — світ побачив, що насправді відбулося в Києві у 2014 році під час Революції Гідності.

Одними з тих, хто у той час фіксував події в українській столиці, була команда Громадського телебачення. Утім далеко не всі матеріали, зібрані Громадським, збереглися. Співзасновниця і голова ГО «Громадське телебачення» Наталія Гуменюк розповідає:

— У той час нас зачаровувала можливість трансляції у прямому ефірі, бо здавалося, що все найголовніше відбувається тут і зараз. Є кілька причин, чому деякі матеріали не збереглися. По-перше, це самі платформи. Наприклад, на той час інноваційною вважалася платформа Ustream. Але вона не збереглася, оскільки великі, популярні майданчики робили свої сервіси. Ustream фактично зникла, і разом з нею зникли стріми, котрі зберігалися на ній. Далі був YouTube, на якому Громадське вело практично цілодобову трансляцію впродовж років. Знайти у цьому масиві відео зі, скажімо, 22 січня було практично неможливо. Пізніше у нас з’явилася людина, котра вирізала з цих стрімів найцікавіше і викладала частинами.

Ще один аспект роботи зі збереженням матеріалів — це їхній об’єм. Таку кількість відео, аудіо чи фото складно зберегти технологічно — тоді не було необхідної кількості людей, часу, щоб все це опрацювати. Наталія Гуменюк додає:

— Ми думаємо, що наш телефон і комп’ютер завжди будуть з нами, а це не так. Ґаджети можуть зламатися, їх можуть викрасти. І все, що на них зберігається, таким чином теж зникає.

Як фіксують воєнні події у світі

Велику цінність (зокрема в контексті теперішніх подій в Україні) становлять воєнні архіви — Чеченський, Сирійський, архів Другої світової війни. Їх використовують не лише історики, а й військові для аналізу тактик Росії та удосконалення спротиву армії агресора.

Чеченський архів містить понад 5000 годин відео, а ще фото, аудіозаписи, матеріали зі ЗМІ, що описують події, побут, настрої людей під час Першої та Другої російсько-чеченських воєн.

Сирійський архів задокументував майже півтори тисячі атак російської армії по об’єктах цивільної інфраструктури та населенню за період 2015–2018 років. Розробники архіву переконані, що зображення 704 інцидентів із жертвами серед мирних мешканців можуть допомогти юристам підготувати справу проти винуватців.

Розробники Сирійського архіву також створили міжнародну платформу Mnemonic, яку можна використовувати і в інших регіонах для фіксації порушень прав людини та допомоги правозахисникам у притягненні винних до відповідальності. Матеріали збережені у цифровому форматі, щоб правники могли спільно працювати над розробкою законодавчих ініціатив із захисту прав людини, особливо у воєнний час.

«Архів війни» Docudays

Із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в українців з’явилася потреба створювати власний воєнний архів. Від першого дня люди активно документували все, що відбувається навколо — вибухи, перебування в укриттях, наслідки обстрілів, переміщення ворожих колон — це пересилали знайомим, публікували у соціальних мережах, поширювали та активно обговорювали.

Команда громадської організації «Докудейз», що є засновницею відомого Міжнародного фестивалю кіно про права людини Docudays UA, вирішила створити для цих матеріалів платформу, де їх збережено й упорядковано в українську воєнну хроніку. Проєктна менеджерка фестивалю Docudays UA Марія Бучельнікова розповідає:

— На початку повномасштабного вторгнення ми з командою дуже багато і часто обмінювалися різними фото і відео — і про опір, і про людей, і про те, як знаходили та викрадали ворожі танки. Це часом додавало якогось гумору. Може, це був захисний механізм проживання цих подій.

У команді Docudays UA багато людей, пов’язаних зі світом кіно — продюсери, режисери, організатори кінофестивалів. Ці люди по-особливому сприймали матеріали війни:

— Багато наших проєктів стали на паузу й ми не знали, коли зможемо їх відновити. Тож ми хотіли зрозуміти, по-перше, як ми зможемо допомогти, а по-друге, куди ми можемо направити свою діяльність як організація. У процесі обговорення дійшли висновку: можливо, ми будемо ці матеріали якось зберігати?

У червні 2022 виник сайт «Архів війни» — база фото-, відео- та аудіоматеріалів про війну в Україні. Спершу це була Google-форма, за допомогою якої збирали матеріали від людей на віртуальний диск. Уже через кілька тижнів стало зрозуміло, що такий спосіб зберігання не витримає кількості даних, які щодня надсилали українці. Тоді у команди з’явилася концепція створення архіву.

— З часів Євромайдану багато матеріалів зникло і дуже не хотілося, щоб ми втратили і ці матеріали, бо це наша історія. Це може бути, з одного боку, дуже важливим доробком для митців, а з іншого — для правозахисників та, врешті-решт, для майбутніх поколінь.

Для створення архіву потрібно було зберегти, категоризувати й уніфікувати файли. Почалася тривала робота над створенням системи і правової бази для зберігання та подальшого використання зібраних матеріалів. Команда людей, що співпрацювали з Docudays UA, вклала у це понад два місяці.

— У першу чергу ми хотіли, щоб над проєктом працювали люди, яким ми довіряємо. Потім ми почали набирати в команду людей, які працюватимуть безпосередньо з архівом — це тегувальники, або люди, які завантажують матеріали з телеграм-боту в систему. Це все люди, які волонтерили з нами, або ті, хто з нами співпрацювали. Насправді у нас величезна команда — і це все дуже круті люди, які запроваджують нереально круті ідеї.

Максим Демиденко — один із розробників, які працювали над створенням та технічним забезпеченням «Архіву війни». Він очолює партнерську організацію Infoscope. Спершу він переглянув існуючі воєнні архіви, щоб знайти вдалу концепцію. Та згодом зрозумів, що потрібно створювати власний, український воєнний архів.

— Моя робота над «Архівом війни» почалася зі знайомства з організацією White Helmets. Вони, так само як і Bellingcat (спільнота журналістів-розслідувачів. — ред.), Centre for Information Resilience (британська неурядова організація, що вивчає ризики, пов’язані з діями противників демократії в інформаційному полі. — ред.) та інші організації, тісно співпрацюють з Mnemonic, передають їм матеріали для довгострокового архівування.

Проблема створення українських воєнних архівів за допомогою іноземних організацій, як от Mnemonic, полягає в тому, що для них архівування матеріалів війни в Україні стоїть поруч з іншими проєктами. Тобто фіксація подій російсько-української війни не буде пріоритетом. Тож з’явилася потреба мати платформу для архівування, створену саме українцями, — об’єднаний архів, що поєднає різні українські організації із централізованою системою збору матеріалів та забезпечить надійність зберігання і доступ до файлів.

Із цього почалася робота над «Архівом війни», розробленим за стандартами кращих подібних платфом, але спираючись на потреби українців. У результаті — на захищеному сервері зберігаються відео у форматі, який можна відтворити на різних пристроях. Кожен файл має присвоєні йому теги, що дозволяє швидко знайти потрібний епізод. Над описом кожного відео, фото чи аудіо працює команда тегувальників і тегувальниць. Вони присвоюють файлам назви, ключові слова, кваліфікують, у разі необхідності, воєнні злочини. Усе це дозволить у майбутньому швидко знайти потрібний епізод.

Працюючи з таким, подекуди надто чутливим, контентом, дуже важливо зберігати ментальне здоров’я команди, її стабільний емоційний стан. В «Архіві війни» це розуміють, тому уважно ставляться до реакції психіки команди. Говорять, що наразі сприйняття подій дещо викривлене і все сприймається не так близько до серця. Марія Бучельнікова зазначає:

— Ми розуміємо, що контент, з яким ми маємо справу, дуже часто є травматичним. Ми попереджаємо людей про це. У нас були відмови, коли люди усвідомлювали, що це надто важка для них робота. Зараз у нас організована робота з психологинею. Вона нам розповідала про вторинну травму, як ставити захист, як не нашкодити ні собі, ні людині, з якою ми говоримо, якщо мова йде про інтерв’ю. Також команда з часом пройде відповідне навчання по правозахисній темі, адже часто маємо справу з воєнними злочинами. Маємо надію, що правозахисники якраз і підкажуть, як нам себе не травмувати, як нам поставити оцей захисний блок.

Команда називає проєкт «Архів війни» стратегічним. Планують, що з часом він може перетворитися на свого роду цифровий музей, допомагатиме історикам досліджувати російсько-українську війну, а митцям переосмислювати її значення для розвитку людства. Після перемоги, звісно.

Наразі ж доступ до матеріалів обмежений. Він надається лише за запитом і після верифікації особи, для захисту прав людей, які є авторами чи героями матеріалів, і для захисту самого архіву від небажаних втручань.

Долучитися до створення «Архіву війни» може кожен. Надсилати свої матеріали можна через форму на сайті або ж через телеграм-бот. У виняткових випадках, якщо ви хочете залити великий обсяг даних (20 ГБ і більше), можна попросити про інші способи передачі матеріалів — для цього варто написати на електронну пошту [email protected].