Кому заважає Довженко-Центр?

Разом із виконавчою продюсеркою Громадського радіо, журналісткою Радіо Культура й активісткою Аною Море розповідаємо, що відбувалося й відбувається з Довженко-Центром, як діє Держкіно й Мінкульт і кому заважає ця потужна культурна інституція.

Що таке Довженко-Центр?

Національний центр Олександра Довженка або Довженко-Центр — це державний фільмофонд, найбільший кіноархів України, заснований в 1994 році. Ще до повномасштабної війни ми випускали історію про те, чому ця інституція — унікальна й важлива для української культури. Тут зберігається понад 7 тис. українських та іноземних фільмів. А також понад 24 тис. документів з історії українського кіно та понад 400 музейних експонатів.

Закон України «Про кінематографію» передбачає існування державного фонду фільмів, але Довженко-Центр досі не визнаний такою інституцією. Попри слово «національний» у назві юридично він такого статусу не має.

Зараз Центр складається з фільмосховища, музею кіно, кінокопіювальної лабораторії, кіноархіву, медіатеки й перформативного майданчика. А з листопада 2022 року на першому поверсі працює й коворкінг.

Основне завдання Довженко-Центру — зберігати й популяризувати в Україні та світі національне кіно. З 2015 року розпочалася трансформація будівлі Центру в публічний простір. Відтоді це також платформа для проведення мистецьких заходів і культурний хаб. «Довженко-Центр — частина культурного маршруту міста, де можна завжди знайти розумну розвагу», — казав Іван Козленко, який очолював інституцію в 2010–2021 роках.

Початок кризи

У червні 2022 року Міністерство культури та інформаційної політики України передало Довженко-Центр у пряме підпорядкування Державному агентству України з питань кіно (Держкіно), яке вже через два місяці видало указ про «реорганізацію» установи. Тоді ж команда Центру забила на сполох, адже адекватної комунікації про необхідність цієї «реорганізації» та стратегію її втілення, за словами комунікаційниці Центру Марії Глазунової, не було. Як і не було попереднього аналізу й дослідження проблеми, як це роблять у цивілізованих країнах. «Пояснення політик Держкіно ми спостерігаємо вже постфактум, через медіа та соцмережі», — зауважувала вона.

Згодом, 18 серпня, в ефірі телемарафону «Єдині новини» очільниця Держкіно Марина Кудерчук (призначена на посаду без конкурсу) назвала такі підстави для «реорганізації»:

— До нас передано всі державні кіностудії та центри. Майже всі вони самі на себе заробляють. З Довженко-Центром все трохи складніше. Там дотація йде з бюджету й оренда… Останнім часом основною діяльністю як культурний центр… Ну, тільки як архівна установа вони частково займаються… Не всі функції, скажем так, працюють в повній мірі… Нікого ніхто не скорочує, не звільняє, це тільки для подальшого розвитку. Останнім часом Довженко-Центр не настільки ефективний, як про це розповідають… Так, війна в країні. Можна залишити все, як є. Але без розвитку ми нічого кращого не створимо.

То що ж це за «реорганізація»?

Що запропонувало Держкіно? «Розчленувати» Довженко-Центр на три юридичні особи: «Українську анімаційну студію», «Науковий центр кінематографії України» та держпідприємство «Національний центр Олександра Довженка». За словами Марини Кудерчук, цей крок покликаний розвантажити Центр і врятувати Українську кіностудію анімаційних фільмів («Украніму»). Студія опинилася в складі Довженко-Центру в 2019 році, вже після ліквідації підприємства. Враховуючи, що Центр не виробляє ані кіно, ані анімацію, у матеріалі для «Детектора медіа» Олеся Анастасьєва висловила припущення, що так «Укранімафільм» намагалися врятувати від продажу приміщень. Тепер же Держкіно переконане, що зупинка роботи студії — відповідальність Довженко-Центру. Однак «але» є і не одне.

Здається, ніби Держкіно не розрізняє дослідницько-просвітницьку функцію Довженко-Центру й роботу кіностудій, що їм підпорядковуються.

Олена Гончарук, яка раніше була виконувачкою обов’язків гендиректорки Довженко-Центру, розповідає про його цінності й місію:

— За 28 років нам вдалося сформувати цілісну колекцію, суттєво її розширити, описати, доповнити. А фільми — це не просто стрічка, записана на плівці чи цифровому носії. Кожен фільм дає великий матеріал для дослідження імен, причетних до створення. Це мистецькі, культурно-історичні процеси. Центр працює над створенням якомога ширшої картини українського кінематографа.

Довженко-Центр — це не просто сховище чи склад, а науково-дослідна установа. Саме можливість взаємодії з фільмофондом допомагає глибоко осмислювати український кінематограф, його генезу, потенціал і майбутнє. Архіви інституції не «під склом» чи грифом «таємно». Навпаки — охочі завше могли отримати до них доступ. У Довженко-Центрі регулярно проводили екскурсії, а дослідники й дослідниці можуть працювати з архівними матеріалами за запитом. Зараз Держкіно пропонує передати фільмофонд до держустанови «Науковий центр кінематографії України» — юридичної особи, що з’явилася за часів Януковича — в 2011 році. Цікаво, що ця нібито наукова установа «переродилася» з Центру розвитку туризму, створеному в 2001 році. За всі ці роки — жодних слідів цього наукового центру не було. Як зауважує Марія Глазунова, все виглядає так, наче культурну спадщину Довженко-Центру хочуть передати фірмі «пєчкі-лавочкі», яка не відповідає на їхні телефонні дзвінки й має офіс тільки на папері (за зареєстрованою адресою працюють інші люди).

Чому Держкіно вважає, що ефективніше перезапускати інституцію, що ніколи не працювала — запитання, чіткої відповіді на яке вони не дають. «Не діяли, зараз будуть діяти», — прокоментувала це Марина Кудерчук в ефірі телемарафону.

Кінологиня на чолі кіноархіву й тиск силовиків

Наступним дивним кроком Держкіно стало відсторонення в. о. директорки Олени Гончарук указом від 2 листопада. На її місце призначили Юлію Каждан. Адекватної комунікації про такі кадрові зміни не було, тож медіаспільнота взялася шукати деталі про новопризначену в.о. у відкритих джерелах.

Що хотіла зробити кінологиня з кіноархівом — ніхто не знає, бо жодних планів своєї роботи ані Юлія Каждан, ані Максим Александров, який замість неї більшість часу спілкувався з медіа й командою Центру, не озвучили. Все, що вдалося почути під час єдиної офіційної зустрічі з колективом Центру: Юлія Каждан — кризова менеджерка, ніяких звільнень працівників і ліквідації Центру не буде, а її завдання — лише фінансовий аналіз господарської діяльності кіноархіву. Очевидно, що професійний досвід новопризначеної очільниці розминається з її новою посадою. Олена Гончарук переконана, що таке рішення — це шкідництво, адже людина, яка не на своєму місці, може просто «втопити» Довженко-Центр:

— Який буде пріоритет діяльності людини, яка займається аудитом та юридичною справою? Чим вона буде більше перейматися — вже випливає з їхньої компетенції. Тобто це робиться, аби забезпечити інші процеси, про які ми можемо тільки здогадуватися.

За 2 тижні Держкіно повідомило, що Юлія Каждан «відмовилась виконувати свої професійні обов’язки», мовляв, через «булінг, якого вона зазнала, приниження честі та гідності, переходом на особистості й, зокрема, погрозами, які їй періодично надходять». Чи справді новопризначеній очільниці Довженко-Центру погрожували — перевірити складно, а булінгом вона, вочевидь називає бурхливу реакцію медіаспільноти й людей, які вболівають за Довженко-Центр.

За тиждень до самоусунення Юлії Каждан ранок команди Довженко-Центру почався з обшуків. До будівлі приїхала голосіївська поліція, прокуратура та представники Служби безпеки України (СБУ) з ухвалою суду щодо провадження, відкритого через дії забудовників. Провадження не стосувалося ані нинішньої роботи Центру, ані Олени Гончарук.

Разом із продюсером Денисом Івановим ми намагалися зайти до Центру. Нам це вдалося, але відповіді на свої запитання про легітимність і причини обшуків ми не отримали — двоє силовиків заламали руки Денису Іванову й виштовхали його за двері.

Обшуки Довженко-Центру 10 листопада тривали 6 годин. Весь цей час його команда перебувала всередині — її зачинили на другому поверсі, а медіа силовики всередину не пускали. Олена Гончарук повідомила, що під час цих обшуків, крім дозволених судом документів, силовики вилучили й ті, яких не було в ухвалі, флешку з даними бухобліку за останні 3 роки й печатку Довженко-Центру. Через те що печатка уможливлює ведення діяльності від імені Довженко-Центру, її перебування в невідомо чиїх руках — ризик для інституції, тому юрист кінофонду подав заяву до поліції про її незаконне вилучення, тобто крадіжку.

Коли поліція зрештою почала покидати будівлю кіноархіву, медійниці й медійники намагалися поставити силовикам запитання про мотиви викрадення печатки. Замість відповідей один зі слідчих почав тікати від нас. Під час спроби його наздогнати, він ударив по камері оператора, а потім взагалі перебіг дорогу, спиняючи автівки руками, аби уникнути запитань…

Команда Центру впевнена: цей обшук був спробою тиску. Силовики прийшли й наступного дня — в п’ятницю, цього разу вже з Юлією Каждан і Максимом Александровим. Але вони не врахували, що Центр має 4-денний робочий тиждень. Виламувати двері, руйнуючи держмайно, силовики не ризикнули.

Чи можна виміряти ефективність Довженко-Центру?

Олена Гончарук пояснює нам законодавчу колізію, яка, за її словами, теж провал роботи органів управління. І почалося все з Міністерства культури та їхньої бездіяльності.

Метою діяльності Центру не є створення прибутку. Адже в 1994 році Національний центр Олександра Довженка створили як держустанову, покликану консолідувати й зберігати всі всі твори кіномистецтва та пов’язані з ними документи (кіносценарії, банери, постери тощо), які є в Україні. В 1999 році відбулася реорганізація, внаслідок якої до Центру приєднали держпідприємство Київська кінокопіювальна фабрика. Так Довженко-Центр із держустанови став держпідприємством. Але виробничих потужностей — друку плівки на широкий загал — Центр не успадкував. Плівку на той час уже витіснила «цифра», тому в цьому зникла потреба.

Із плівковиробничого циклу залишилося те, чим займаються всі світові кіноархіви — зберігання комплекту вихідних матеріалів. Адже для збереження будь-якого фільму, (навіть знятого на «цифру») його записують на плівку. 

Зараз Довженко-Центр, власне, виготовляє комплекти архівних матеріалів для довічного зберігання цінних для країни кінопам’яток. На це виділяють кошти з держбюджету. Олена Гончарук пояснює, що це цілком нормально і правильно, бо такі рішення — в інтересах держави, адже як і музейні, архівні чи бібліотечні фонди, кінофонд — теж частина національного культурного надбання. Робота таких інституцій не є комерційною діяльністю. Не підпадають під таке визначення і наукова, дослідницька й виставкова роботи.

— Варто розуміти, що виставка, яка розробляється 3–5 років — це велике дослідження, в яке вкладаються кошти. Ніхто не може оцінити гуманітарного внеску чи просвітницьку роль цієї роботи. Це те, що важко монетизується.

У 2020 році Довженко-Центр лише на 20–25 % фінансувався з держбюджету, стверджує Олена Гончарук. Тоді як кошти від здачі приміщень в оренду (прозора процедура через Фонд держмайна за погодженням Мінкульту й Держкіно) у тому ж році становили близько 50 %. Ще чверть — власні надходження.

Зараз левову частку склало фінансування держави — в 2022 році держбюджет виділив Довженко-Центру 7 млн грн. Ці кошти покривають лише половину необхідного зарплатного фонду команди. Інституції також вдалося залучити 1,5 млн меценатських коштів. Загалом річний бюджет (враховує зарплати, комунальні послуги й охорону), необхідний для повноцінного функціонування Центру — близько 22 млн грн на рік. Зауважимо, що в 2020 році загальний бюджет Мінкульту на держпідтримку кінематографії склав 758 млн грн. Олена Гончарук розповідає, що завдяки коштам від здачі приміщень Центру в оренду вони могли утримувати себе й колекцію. Нині ж фінансова ситуація дуже складна:

— Зараз Центр перебуває в доволі складному становищі, бо коштів від оренди немає. Заходи практично не проводяться. Ми змушені були вдатися до скорочення робочого тижня для того, аби інституція могла працювати.

По зарплатні ми не маємо заборгованостей. Не маємо заборгованостей по податках. Але за 2 дуже тяжкі роки, коли ми не отримували навіть моральної підтримки від органу управління і нам створили нестерпні умови для існування та функціонування, у нас є заборгованість по електриці.

Сплатити ці кошти за використану електроенергію Довженко-Центр планує.

— Для нас це дуже принизлива ситуація. Тому що Центр завжди був успішним. Та в ковідний період і в період повномасштабної війни на рівні з іншими інституціями ми хотіли б мати можливість розраховувати, як мінімум, на державну підтримку або заохочення до того, аби Центр міг шукати грантове та партнерське фінансування. В тому стані турбулентності та терору з боку Держкіно, в якому ми перебуваємо останні місяці, міжнародні донатори не готові підтримувати інституцію, яка є загроженою.

Олена Гончарук додає, що Довженко-Центр уже третій рік працює за непогодженим органами управління (Мінкультом та Держкіно) фінансовим планом. Попри всі ці проблеми, лише за час повномасштабної війни команді Центру вдалося зробити низку важливих культурних подій і комунікаційних зусиль, що привертають увагу до українського кінематографа не тільки в Україні, а й за кордоном:

– влаштували понад 50 показів українського кіно в усьому світі;
– підготували публікацію «20 фільмів, які варто подивитися, аби зрозуміти Україну» для The Guardian;
– провели перший фестиваль у Києві під час великої війни — «Київ 4.5.0» (окрім культурного гуртування метою заходу було зібрати кошти на авто для 110-ї механізованої бригади ЗСУ);
– за підтримки київської влади робили кінопокази у сховищах;
– разом із KINO24 провели програму маловідомих українських анімаційних стрічок «Дивне, химерне, фантастичне» (за цей цикл показів кінознавці Довженко-Центру отримали нагороду «За досягнення» від V нацпремії кінокритиків «Кіноколо»);
– провели серію спецпоказів «Українська нова хвиля: Обережно, крихке»;
– у межах «Київського тижня критики» запустили кінопрограму «Історія української комедії».

Цей перелік можна продовжувати, адже попри всі обставини, команда Центру робить свою роботу, експериментуючи з форматами подій і шукаючи нових партнерів, щоб не дати культурному процесу завмерти. Культурний опір — надважливий для перемоги та повоєнного відновлення. Також «довженківці» постійно стараються не тільки морально, а й фінансово підтримати українських захисників і захисниць. Наприклад, збирали кошти для підрозділу аеророзвідки кінематографістів «Вавилон’ 13».

Крім того, така потужна культурна установа підвищує привабливість локації, в якій розташована. Існування Довженко-Центру в Голосіївському районі привертає увагу власників комерційної нерухомості, вважає Олена Гончарук.

— Грубо кажучи, у вас під боком не завод, не ринок, а культурна установа, у якій продукуються сенси. Це створює додаткову вартість. Це працює не лише в межах району, а й в межах країни. Чому Україну сприймають як адекватного партнера, країну, якій треба допомагати у війні? Тому що Україна транслює також гуманістичні цінності, які об’єднують нас з багатьма європейськими країнами.

Французька й Берлінська кінематеки, Британський кіноінститут, Польська фільмотека — партнерські організації Довженко-Центру. Олена Гончарук зауважує, що співпраця з цими інституціями також впливає на імідж України у світі й те, яку підтримку отримує наша країна. Однак, за словами екскерівниці кіноархіву, не всі українські можновладці розуміють це:

— Політики Франції ходять у кінематику, а до нас українські політики приходять, щоб влаштувати черговий скандал.

Міжнародні партнери збентежені подіями довкола Центру, адже під час повномасштабної війни Росія і так нищить українську культурну спадщину, а тут ще й загроза всередині країни.

Це нібито розуміють і в Мінкульті. Галина Григоренко, заступниця міністра культури та інформаційної політики України в ефірі Радіо Культура зазначила, що перипетії довкола Довженко-Центру підривають довіру іноземних донорів, адже вони не хочуть ризикувати й інвестувати кошти в розвиток інституції, яку потім можуть просто «прикрити». Однак, додає вона, Мінкульт не має юридичних важелів впливу на цю ситуацію, адже це нібито сфера відповідальності Держкіно. Нібито, бо насправді Мінкульт, попри задекларовану непричетність до дій Держкіно, запустив процеси, що нині загрожують Довженко-Центру. Адже до 30 червня 2022 року саме Міністерство культури та інформполітики було органом управління Довженко-Центру. Олена Гончарук нагадує:

— Частина (негативних) процесів почалася ще за Мінкульту. Міністерство не надто сприяло нам у нашій діяльності.

Крім цього, Держкіно до березня 2022 року теж підпорядковувалося Мінкульту.

Мінкульт: захищає чи загрожує?

Історія з підвішеним станом Довженко-Центру почалася раніше, про що Олена Гончарук детально розповідала слухачам і слухачкам Суспільного Радіо Культура. За її словами, Мінкульт не розробив методику фінансування, були конфлікти з приводу затримки фінансування Центру й необґрунтованого урізання його бюджету.

Після початку спроб «реорганізації» Довженко-Центру Мінкульт відхрещувався від подій довкола нього, вкотре пояснюючи це тим, що нібито не має юридичного впливу. Лише 15 листопада 2022 року міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко заявив, що «поточну реорганізацію призупинено». Серед пропозицій подальших дій міністра — держаудит Довженко-Центру.

Але команда Центру одразу висловила припущення про потенційну непрозорість цього аудиту. І недарма. Адже попередні перевірки Держаудитслужби (2019), Фонду держмайна, Держаудитслужби і Рахункової палати (2021) виявили серйозні недоліки в діяльності саме органів управління, тобто Мінкульту й Держкіно. «Ситуація зараз така, що довіри до анонсованого Ткаченком нового аудиту не буде. Його метою буде знайти такі помилки, щоб усім стало недобре. Без сумніву, в кінцевому результаті все одно постане питання реорганізації», — коментує Довженко-Центр.

Чудове роз’яснення про реальну залученість Мінкульту в нинішню ситуацію довкола Довженко-Центру зробив проєкт «Твоя підпільна гуманітарка». Якщо коротко, то, по-перше, Мінкульт відповідає за всю культуру та культурну спадщину загалом. По-друге, формально Держкіно підпорядковане Кабміну, але останніми роками це підпорядкування відбувалося саме через міністра культури Олександра Ткаченка. По-третє, він більше підтримує розвиток телебачення, а не кіно, виділяючи на них абсолютно неспівмірні бюджети. Наприклад, на 2023 рік міністр культури просить понад 1,5 млрд грн на російськомовний канал «Дом». Як бачимо, Мінкульт за головування Олександра Ткаченка провалює (чи вже провалив?) свою інформаційну політику.

Олена Гончарук підтверджує думку громадськості, яка уважно стежить за розгортанням подій:

— Міністерство культури свою роботу виконало погано. Законодавча база, яка мала центр захищати, не була розроблена міністерством. Ми досі не маємо ані положення про Державний фонд фільмів, ані інструкцій щодо зберігання та обліку.

Перед повномасштабним вторгненням команда Центру написала листа міністру культури Олександру Ткаченку із запитом на інструкцію про те, що робити в разі великої війни. Комунікаційниця Довженко-Центру в інтерв’ю продюсерці Ukraїner Христині Кулаковській розповіла, що Мінкульт «воєнного плану» їм просто не дав:

— Відповіді не отримали, інструкції немає. І це недбалість.

За 9 місяців повномасштабної війни ситуація не змінилася: Мінкульт досі не розробив механізми для евакуації цінностей кіноархіву за кордон. І це попри те, що, наприклад, свою допомогу в розв’язанні цього питання Довженко-Центру в перші ж дні вторгнення пропонувала Міжнародна федерація кіноархівів (FIAF). Довженко-Центр — член цієї організації ще з 2006 року.

Але найочевидніший провал Мінкульту — конкурс, організований і саботований міністерством у 2021 році, що поставив під загрозу розвиток Центру. Предметом конкурсу є, зокрема, стратегія розвитку інституції від кандидатів/-ок, що затверджується підписанням контракту з переможцем/-ницею. Стратегію не підписали, контракт із переможницею конкурсу — Оленою Гончарук — теж, заклавши бомбу сповільненої дії.

Хакнутий конкурс

У 2021 році закінчилася каденція тодішнього керівника Івана Козленка, якому вдалося вдихнути життя в Довженко-Центр і загалом зробити його таким, як ми його знаємо сьогодні. Він пропонував продовжити свій контракт, на що мав право, але Мінкульт оголосив конкурс. Олена Гончарук коротко підсумовує, як тоді все відбувалося:

— Був оголошений конкурс, він відбувся. Але перемогла не та людина, яка мала перемогти. І це було дуже очевидно. Буквально в той же день один із претендентів, який не мав жодних шансів бути призначеним керівником, подав до суду.

Цей претендент — Олексій Душутін, росіянин за походженням, який мав кримінальні справи, відкриті проти нього у РФ. Зокрема, за незаконний продаж будівель, що завдав Росії збитків на 350 млн рублів (приблизно 213 млн грн). Він не говорив українською, думав, що Довженко-Центр — це Кіностудія Довженка (Національна кіностудія художніх фільмів ім. Олександра Довженка). У картці Душутіна як кандидата на посаду голови Довженко-Центру було зазначено, що він — власник мережі хімчисток, мережі магазинів «Семен Семенич» і кінного заводу в Рязані. Щоб зрозуміти, наскільки ця людина не могла бути адекватним кандидатом на посаду в.о. Гендиректора Довженко-Центру, радимо подивитися його виступ під час процедури виборів.

Душутін подав у суд через нібито порушення своїх прав, бо включався по Zoom, будучи в Канаді, тоді як усі інші учасники/-ці конкурсу були присутні наживо. Нагадаємо, що це був рік ковідних обмежень, тому робота онлайн на той час давно стала нормою. Попри це Олексій Душутін подав до окружного адмінсуду. Для Мінкульту цей позов став приводом не підписувати контракт із Оленою Гончарук.

Саме міністр Олександр Ткаченко надіслав до конкурсної комісії листа, в якому наказово вказав на нібито необхідність скасувати результати конкурсу через скаргу Олексія Душутіна, який, до слова, не отримав жодного голосу від членів конкурсної комісії. Тоді як Олену Гончарук для участі в конкурсі на посаду в.о. гендиректора/-ки Довженко-Центру висунув колектив інституції, адже на той час вона очолювала Музей кіно в структурі кіноархіву. Саме вона перемогла в конкурсі. Після скарги Олексія Душутіна Олена Гончарук подала зустрічний позов, який суд задовольнив. Із міністра Олександра Ткаченка були зняті всі обмеження, він міг підписати контракт із Оленою Гончарук, але цього чомусь не сталося. А справа Олексія Душутіна досі в суді. Ось як розмірковує про ці кадрові перипетії Олена Гончарук:

— Можливо, росіянин Душутін був вигідним міністерству, але тоді це вже така диверсія… Можливо, і не він мав стати переможцем, а хтось інший, кого відвели в тінь. У будь-якому разі процедура конкурсу міністерством була порушена. Подібні махінації вважаються механізмом рейдерського захоплення. Якщо тебе цікавить якась інституція, є необхідність впливу на неї — туди необхідно завести свою людину.

Важливу деталь у коментарі Радіо Культура озвучив продюсер Денис Іванов, який був серед членів конкурсної комісії:

— Конкурс був організований плюс-мінус прозоро. Але мені дзвонив чинний голова Ради Держкіно Артем Кулюбаєв і просив проголосувати за іншого кандидата. Я сказав, що буду голосувати за найсильнішого кандидата. Далі все було прозоро. Коли перемогла Олена Гончарук, яка не була фавориткою влади, конкурс було атаковано.

А що із забудовником?

Поруч із Довженко-Центром, що розташований прямо біля метро Голосіївська, ведеться будівництво: позаду й на території кіноархіву зводять три 24-поверхових будинки ЖК White Lines. Це робота забудовника A Development та архітектурної компанії Archimatika.

Довженко-Центр комунікував із забудовником A Development щодо інвестиційного договору. Компанія мала реконструювати й утеплити фасади Центру, облаштувати внутрішній двір, відремонтувати бомбосховище та пристосувати його під резервне фільмосховище. Запланований обсяг інвестицій складав близько 27 млн гривень. Зі свого боку Центр дозволив забудовнику надбудувати металеву конструкцію над бомбосховищем, щоб зберегти єдину візуальну лінію фасаду. «На превеликий жаль, проєкт договору досі не було погоджено Міністерством культури», — зазначає станом на 18 серпня 2022 року забудовник, хоч проєкт цього документа Мінкульту відправили ще 2020 року, а деякі роботи для покращення благоустрою Довженко-Центру і прилеглих до нього територій уже відбулися (відновили ґанок, профінансували розробку концепції та проєкту Голосіївської площі).

За каденції Івана Козленка й Олени Гончарук комунікація із забудовником про спільний інвестиційний договір відбувалася відкрито, тобто громадськість могла бачити, що і на якому етапі відбувається. Однак уже в листопаді Олена Гончарук розповідала в ефірі Радіо Культура, як кардинально змінилася ситуація. За її словами, вже за місяць після оголошення «реорганізації» Держкіно дозволило приватизувати будівлю і, на відміну від Мінкульту, робить це відкрито. Тобто все виглядає так, що комусь вигідніше підтримати чиїсь інтереси, а не зберегти найбільший фільмофонд України.

У підпорядкуванні Держкіно перебуває не тільки Довженко-Центр, а ще чотири великі українські кіностудії, три з яких у Києві. Олена Гончарук додає, що вони теж можуть стати об’єктами такого культурного рейдерства, адже володіють значними майновими ресурсами.

Опір і підтримка спільноти

Із перших днів атаки на Довженко-Центр кіноспільнота й активна громадськість підтримали інституцію. 12 листопада сотні людей зібралися на «Двіж волевиявлення».

Через повітряну тривогу учасникам й учасницям акції на якийсь час довелося залишити будівлю. Незадовго з’явився патруль поліції, що почав відтісняти людей. Офіційний привід — рюкзак під автівкою із невідомим вмістом. Але і поява цього предмета, і самої поліції виглядали невипадковими. Особливо враховуючи, що коли після відбою повітряної тривоги люди повернулися в будівлю Центру, поліція залишила рюкзак без нагляду, а обмежувальна стрічка колихалася на вітрі аж до приїзду саперів.

На акції лунали гасла: «Руки геть від Довженко-Центру!», «Ганьба!», «Ткаченка у відставку!». Після акції Олена Гончарук зазначила, що цей опір має резонні підстави й до нього «зобов’язує професійна честь і відповідальність».

Довженко-Центр підтримує низка інших культурних інституцій, а також представників креативних індустрій. Ось що, наприклад, сказав письменник і громадський діяч Сергій Жадан у своєму відеозверненні:

— Друзі, давайте шануватися. Нам в цій країні жити, нам потрібно зберігати нашу пам’ять, нашу історію, нам потрібно виборювати наше майбутнє Та ситуація, яка сьогодні склалася, вона просто неприпустима. Вона повинна бути вирішеною.

«Нехтування буквально всією культурно спадщиною в якійсь галузі в умовах війни — страхітлива загроза національним культурним інтересам», — переконаний Остап Українець, письменник і один із засновників ютуб-каналу «Твоя підпільна гуманітарка». На його думку, активна громадськість зараз може озвучувати дві вимоги: малоймовірну — відставку Ткаченка та простішу у виконанні — визнання Довженко-Центру Державним фондом фільмів.

Саме увага громадськості та заклики до відставки, можливо, могли б підштовхнути Мінкульт хоч до якоїсь реакції. Так, в останній заяві Олександра Ткаченка про призупинення «реорганізації» йдеться про те, щоб призначити прозорий конкурс. Тобто знову проігноровано факт перемоги Олени Гончарук у попередньому конкурсі. І хоч Юлія Каждан, як кажуть в Держкіно, добровільно «відмовилася виконувати обов’язки генерального директора Довженко-Центру», в ручному режимі вже 17 листопада 2022 року призначили нового тимчасового виконувача обов’язків гендиректора — Андрія Алферова.

Цього разу Держкіно одразу зазначило, що Андрій Алферов — режисер, куратор, який співпрацював із Довженко-Центром (автор виставкового музейного проєкту «Польоти уві сні та наяву», присвяченій однойменній культовій кінострічці Романа Балаяна; автор однойменної книги, виданої Центром), кінокритик, член міжнародної федерації кінопреси. Його призначення Олена Гончарук прокоментувала так: «Гра в наперстки триває. Сміюся другий день. Ох, недаремно в нашому новоствореному в Довженко-Центрі “кінобарбакані”» виник Фелліні. Бо всі ці події надто… феллінічні. Призначення Андрія Алферова — це сильний хід, відчувається рука бога. Фаховий кінознавець, куратор, режисер, медійна персона, відомий кіноспільноті вдома і за кордоном. Якби Андрій брав участь у конкурсі на директора Довженко-Центру минулого року, я вважала б його гідним претендентом. Але ж ні.»

Новопризначений в.о. гендиректора Центру Андрій Алферов переконує: хоче припинити усі спроби знищити інституцію та домогтися підписання контракту з Оленою Гончарук.

Але є й плюси: 15 листопада відбулася нарада Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України за участі Мінкульту. І на ній нарешті заговорили про надання Довженко-Центру статусу національного, що може убезпечити інституцію в майбутньому. І, за словами, Олени Гончарук, нарешті почалася розмова про відповідність керівництва Держкіно займаним посадам.

Ці кроки виглядають оптимістично, але історія підказує, що розслаблятися зарано. Попереду — ще багато роботи для збереження української кіноспадщини. Зокрема, Олена Гончарук окреслила головні вимоги й питання, які потребують вирішення.Тому треба продовжувати боротьбу й підтримувати Довженко-Центр.