Львівська документальна фотографиня Яна Сідаш із початком повномасштабного вторгнення фіксує наслідки російської агресії, зокрема через особисті історії українців. У листопаді-грудні 2022 року вона зняла серію «Тримаючись надії». Це портрети українців з Ізюма, Циркунів, Козачої Лопані, Маріуполя та інших міст і сіл на сході України. Хтось із героїв цієї серії був змушений поїхати та залишити свої будинки, а чиїсь міста вже звільнили.
Поряд із фото людей — їхні записані від руки спогади про життя в окупації. Про біль, страх і травматичний досвід, через який їм усім довелось пройти. Кожен по-різному прожив ці жахливі події і по-своєму проявляє свої почуття. Але в поглядах усіх людей цієї серії бачимо одне — надію, що допомогла не впасти духом, вижити, вистояти, і завжди — вірити.
Публікуємо світлини цієї серії, а також роздуми її авторки після спілкування з людьми, які пережили окупацію.
Двадцять четверте лютого 2022 року — точка відліку, з якої життя стало інакшим. Для мене змінилося все — уявлення про світ, розуміння цінностей, сприйняття людей і самої себе. Все, що було «до», залишилось у спокійному вечері вчорашнього дня. «Сьогодні» й усі наступні «завтра» — це нові дороги, якими починаєш йти, не знаючи, куди вони ведуть.
Мені важливо бути причетною до подій, які відбуваються в моїй країні з моїми людьми. Саме тому, почавши з перших днів вторгнення документувати Львів, я відчула велику потребу бачити й інші регіони — ті, де війна торкається людей жорстокіше й нещадніше. Із перших днів великої війни у своїх фотографіях акцентую на людях і їхніх життях, які змінила та продовжує змінювати воєнна реальність. Для мене важливо спілкуватись з людьми, слухати їхні історії, дізнаватись їхню правду, розповідати про них мовою фотографії — тою мовою, яка зараз надзвичайно важлива. Так розпочалась моя серія «Тримаючись надії».
Спілкуватися з людьми, які пережили окупацію, складно. Не знаєш, із чого почати, які слова підібрати, що спитати. Боїшся їх ранити і завдати повторного болю своїм запитанням або необережною фразою. Та коли я дивилася в їхні очі, розуміла, наскільки вони відкриті й переповнені цим минулим. Їм є що сказати, вони хочуть бути почутими. Досвід окупації — це наче інша реальність, яку вони хочуть забути і яку бояться пережити знову, але яка залишається в них, бо це не стерти часом.
Я не була в окупації і не пережила цього жаху, тому мені складно навіть уявити, що і як пройшли ці люди. Як жили і як змогли витримати ці умови? Чому деякі виїхали, а іншим не вдалось? Чому хтось не захотів? Дослідити всі ці «чому» стало основною метою мого спілкування з героями моїх фотографій. Мені важливо було провести якийсь час із ними, поговорити, зануритись у їхній простір, відчути їхній біль. Спогади, які просила їх написали від руки — це спроба дати людям можливість висловити наболіле, можливо, ще раз, пережити страшний досвід у цю мить, але щоб відпустити його, хоч на трішки.
Перший місяць був найважчим як морально, так і фізично. Морально було важко бачити, як виїжджають з міста наші військові та як через тиждень почали йти колони країни-агресора.
Щоб хоч чимось допомогти нашим ЗCУ, я почав рахувати техніку та з допомогою мого друга передавати ці дані до СБУ та прикордонної служби. Тож кожен день я сідав біля вікна з телефоном, аркушем паперу і ручкою, а закінчував очищенням телефона та спалюванням того самого аркуша. І так продовжувалось протягом кількох місяців до часу, коли зник зв’язок.
Богдан. Грушівка, Слобожанщина.
Коли вийшов за двір, побачив там військових із синіми пов’язками. Спитав: «Чи ви українці?». Вони відповіли, що так. Я сказав «Слава Україні» і побіг їх обнімати, а вони виявилися іноземцями з Іноземного легіону.
Юрій. Грушівка, Слобожанщина.
Мені складно згадувати цей жах. Сльози тиснуть… (Переклад із рос.)
Тома.
Усю війну просиділи в коридорі. Найстрашніше було, коли у двір впали бомби, прямо перед вікном. Цей страх не передати словами. (Переклад із рос.)
Люба.
Нікому не побажаю пережити те, що ми пережили в Ізюмі під час бомбардування. Нас позбавили житла, води, світла, газу, зв’язку.
Хочеться, щоб скоріше наші славетні воїни покінчили з цим свавіллям.
Слава Україні! Героям слава! (Переклад із рос.)
Світлана.
Настя, 8 років.
Просидівши два з половиною місяці в окупації, вдалося вивезти всю родину. По дорозі проїхали через 7-8 російських блокпостів та на кожному проходили ретельну перевірку («шмон»). Дуже вразили перші пости «орків» (росіян. — ред.). Одягнені вони були у форму [часів] Другої світової. На першому пості стояла перелякана дитина, «ЛНР», автомат у нього був від підборіддя до землі, на вигляд років 16, переляканий погляд, іржавий автомат. Третій пост був один із найстрашніших: вся земля вкрита гільзами та наглими саратовцями. Дуже вразили люди в Балаклії з потужним скляним поглядом.
Сергій. Шевченкове, Слобожанщина
Пам’ятаю, як перебували в підвалі в момент звільнення. Були обстріли з усіх сторін.
У нас на вулиці було приблизно 30 домів, вціліло тільки 3–5 домів, було дуже страшно! Ми думали, що вже не переживемо це все.
Максим. Козача Лопань, Слобожанщина.
Найтяжчим спогадом під час окупації для мене було спостерігати за людьми, з якими ти прожив довгий час поряд, [а вони] перейшли на бік окупантів і з ними співпрацювали. Це було моральне виснаження. І до цього часу це закарбувалося в моїй пам’яті.
Валентина. Шевченкове, Слобожанщина.
У період окупації ми виживали. В боротьбі за їжу та засоби гігієни йшли під обстріли. Це дуже важкі та страшні часи. Одного разу ми йшли, щоб добути олії, та потрапили під обстріл — це жах. Коли згадуємо, мурашки по шкірі.
Юрій та Віталіна.
Коли зайшли [українські] солдати, я знайшла тканину, яка пролежала з 1995 року, і мій чоловік пошив прапори. Ми їх вивісили на зупинці і в себе на гаражі. Кожного дня в окупації я мріяла лише про те, щоб прийшли наші ЗСУ.
Люда. Грушівка, Слобожанщина
Вишиванка
Моя вишиванка у грудях
Її неможливо зняти
Її не ношу на людях
Від серця неможливо відірвати
Мій прапор не треба піднімати
Його не можна відірвать
Соняшника поле і небо треба бачить
Не перестану його прославлять
Мій герб, наб’ю тату на плечах
Щоб не питали «ти звідкіля»
Щоб не було ні в кого у думках
Що Україна — то російська земля
15.09.2022
Оксана. Максимівка, Слобожанщина
Зі спогадів про окупацію: важко було морально, коли ти не маєш свободи. Свободи пересування та свободи своїх дій.
Олександр. Шевченкове, Слобожанщина
Пам’ятаю той день, коли наші хлопці наступали. Минуло з нічної [нерозбірливо] в перший день вискочили десь о 3-й дня три танки, одна САУ (самохідна артилерійська установка. — ред.). Чотири БТР-и (бронетранспортери. — ред.), на них сиділи росіяни з рюкзаками, падали на ходу, з БТР на поворотах випадали російські рюкзаки — в рюкзаках сірники українські, горошок у банках український, кросівки. Все кидали і бігли, підбирали наступні за ними. БТР кинули, пересіли на інший. (Переклад із рос.)
Геннадій, Нова Гнилиця
Переживши окупацію проклятих «орків» (росіян. — ред.), починаєш цінувати те, що до війни не сприймалося. Можна пережити все — голод, холод — але тільки бути на своїй землі.
Слава Україні!
Наталія.
за підтримки
Проєкт було створено за підтримки Фотоархіву війни в Україні.
