Маланка в Петрашівці, або Міхоренські Коники

У переддень Нового 2022 року Петрашівка зустріла команду Ukraїner відсутністю світла, тому знімальна група йшла на звук. «Hai cai și iar cai!» (з рум. Гайда коники, мої коники!) — було чути вигуки, які згодом не раз повторювали в місцевих дворах. Чоловічим голосам акомпанував цілий оркестр із духових інструментів, акордеона й барабана. Крізь гучні звуки прорізався свисток керівника дійства, що в такт музики віддавав накази молодикам, які пританцьовували.

Персонажі

Жителі Петрашівки святкують Маланку із 31 грудня на 1 січня, що збігається з Новим роком*. До 1946 року село називалося Міхорéнь і належало Румунії. Після радянської окупації Буковини назву поселення змінили. Позаяк село розташоване за сім кілометрів від Румунії, колядують і маланкують тут румунською. Традиція святкування Маланки в Петрашівці зазнала значних змін: із традиційних маланкарських персонажів майже ніхто не зберігся, розповідає місцева жителька Тамара Жар:

— Пару людей одягалися в Цигани. Раніше ходили Ведмеді. Але це вже вибуло, а Коники лишилися.

Кониками тут називають гурт хлопців, перевдягнених у солдатів або жандармів, які ходять вулицями з шаблями чи зі спеціальними дерев’яними, схожими на коней конструкціями, вітаючи місцевих із прийдешнім новим роком.

Ритуальний танець Коників поширений на Буковині, що охоплює частину територій сучасних України та Румунії, а також Молдови. Ймовірно, обряд походить від архаїчних вірувань про те, що кінь — захисник господарства від злих духів. У дохристиянські часи цю тварину вважали також уособленням сонця, яке вшановували в час зимового сонцестояння, виконуючи ритуальні танці.

Старожили згадують, що колись у Коників наряджалися парубки, які прийшли після армії й от-от мали одружитися. Нині ж у такому образі ходять переважно старшокласники. Хлопці одягають білі сорочки з чорними краватками та солдатські кашкети, прикрашені вервечками намистин, викладених у формі зірки. Також носять військові мундири, які обшивають квітами, намистинами, бахромою та мереживними прикрасами, а на спині — різнокольоровими стрічками, що ефектно розвіваються на вітрі. А на одній зі штанин уздовж ноги прив’язують дзвоники, щоб здалека було чути, що Коні скачуть.

Родзинка образу Коників — конструкція у вигляді голови, шиї та тулуба коня, яка й робить їх схожими на цю тварину. Їх вирізають із дерева та прикрашають гривами зі стрічок і мотузочок. Конструкція кріпиться до плечей вершника і може важити близько 25 кг для дорослого.

Обряд маланкових Коників має певну ієрархію. Головний серед них — Колоньєл (із рум. полковник). В одній руці тримає шаблю, в іншій — свисток, яким дає команди, починає та завершує танок Коників. За ним іде Ждан. Він одягнений у жупан пісочного кольору, а на спині вишиті цифри прийдешнього нового року. Основний обов’язок цього персонажа — керувати танцем Коників. Своєю власноруч виготовленою булавою (рум. buzdugan) він направляє голови бутафорних коней униз і вгору, ліворуч і праворуч.

За керівниками гурту йдуть Коники. Це ті самі хлопці в розцяцькованій військовій формі. Їх супроводжують Солдати з шаблями й оркестр. Гурт Коників танцює під традиційну музику, вигуки Ждана та свисти Колоньєла.

Дійство

На Маланку Петрашівка ділиться на дві частини — верхню та нижню, звідки Коники сходяться до центру. Дорогою вони заходять у двори і віншують, тобто вітають мешканців осель зі святами. Коники вишиковуються в ряд перед вхідними дверима. До Колоньєла підходить один із Солдатів і доповідає: «Товаришу полковнику, міхоренські коники вишикувані та готові виконувати ваші команди». Колоньєл наказує йому вертатися у стрій і дає всім команду «Струнко!». Звук свистка — і Коники виконують танок під керівництвом Ждана. Усі гуртом вигукують колядку:

Якщо в будинку живе дівчина, то Коники виконують пісню для неї, а Колоньєл запрошує її до танцю, і вони разом кружляють у колі Коників. Господарі частують персонажів, дають Колоньєлу гроші. Він виголошує суму і наказує музикантам: «Нехай заграє музика!».

Пригостившись, Коники за командою Ждана вишиковуються в ряд і під звуки саксофонів, акордеона й барабана виходять із двору та прямують до наступної хати. Хлопці замінюють один одного протягом доби. Коли маланкарі зустрічаються в центрі біля Будинку культури, все село разом святкує Новий рік і вибирає, які ж Коники вбрані найкраще — верхні чи нижні, тобто з якої частини села відповідно. Після святкової перерви хлопці повертаються до своїх коней та шабель і танцюють аж до наступного вечора.

Від діда до сина

У сім’ї Тамари та Георгія Жар кілька поколінь чоловіків ходять Кониками. Георгій, як найстарший у родині, передав цю роль синам і найменшому внуку:

— Десь 30 років вже є, як я почав [ходити Коником]. Я з восьмого класу почав. Далі передав старшому сину, потім молодшому, а зараз уже внукам. Перейшло від діда до сина.

Один із синів захопився барабанами, тому покинув «кар’єру» Коника і вже кілька років поспіль підіграє маланкарській ватазі в оркестрі. А от малий онук Василь тільки починає цей шлях, утім, костюм у нього вже готовий — бабуся з дідусем постаралися. Жінка пришила намистини та стрічки до чорного жакета. Це класичне вбрання Коника. Має Василь і національний румунський костюм, білий із рослинним орнаментом, вишитий бабусею для урочистих подій.

Дідусь Георгій, будучи столяром, змайстрував для внука його першого дерев’яного коника. Основу голови та шиї робив із дощок, які мама Василя разом із бабусею обшивали чорною тканиною та прикрашали стрічками. Що старшим стає хлопець, то більшого коника йому майструють, тому за весь час участі у традиції в хлопця може змінитися 3–4 коники. Дзвіночки, які кріплять на штани вздовж ноги, за словами Тамари, замовляють із Румунії.

Уперше Василь танцював Коником у 5 років. Він тренується вдома, а бабуся Тамара підказує, коли нахилятися вперед або скільки ще потрібно кружляти. Зовсім скоро, можливо, вже за кілька зим хлопець піде вулицями Петрашівки зі своїми ровесниками й завітає до будинку бабусі та дідуся, щоб побажати їм щасливого нового року.