24 лютого 2022 року — дата, що назавжди закарбувалася в пам’яті мільйонів українців. Цей день навіть через рік повномасштабної війни добре пам’ятають на звук, на смак, на запах, адже життя розділилося на «до» і «після».
Того лютневого ранку хтось похапцем евакуювався з рідного міста чи села, рятуючи рідних, хтось нашвидкуруч організовував пункти допомоги, хтось спішив до найближчого військкомату, щоб вступити до лав Сил оборони, а хтось чинив опір самотужки, голіруч зупиняючи танки окупантів. Попри розгубленість і лють, українці швидко мобілізували всі ресурси, щоб врятувати своє життя, життя близьких і зберегти незалежність країни.
Команда Ukraїner відновила зйомки ледь не з перших днів великої війни. Ми розуміли, як важливо фіксувати й показувати всьому світові історії незламності, взаємодопомоги й опору українців. Майже кожного героя або героїню наших відео ми запитували, як вони зустріли перший день вторгнення, про що думали і як ухвалювали рішення. Ці відповіді згодом увійшли в документальний фільм «Як у вас почалося 24 лютого?», який доступний до перегляду на нашому ютуб-каналі. Ми попросили глядачів поділитися і їхніми спогадами про той день у коментарях до стрічки. Публікуємо деякі відповіді, які, на наш погляд, резонують з життєвими історіями чи не кожного з нас.
— Цей жахливий ранок не забуду ніколи. Пам’ятаю кожну хвилину всього дня. Це був страшний день, паніка і нерозуміння того, що відбувається. А почалось все о 5 ранку з вибухів таких страшних і розкотистих, що я не прокинувся, а з жахом зірвався з ліжка, побіг до вікна. Темно. Бомбили аеродроми по периметру Києва… Потім почалась з’являтися інформації, що на нас напала Росія. 23 [лютого] я пізно їхав із роботи, не було сил заїхати на заправку і в магазин за продуктами, також пакунок чекав в «Rozetka»… Більше я на завтра не відкладаю нічого. Але живий, дякуючи ЗСУ. Працюю для ЗСУ. Вірю в ЗСУ.
P.S. Хоч ми готувались до війни, і тривожні валізки були готові, це було настільки шокуюче. Хоча напередодні ввечері вже всі знали, що вранці почнеться війна. Хлопці поїхали на заправку. Це було ледь не головне… Неможливо підготуватись до початку війни, принаймні, морально.
— Я лягала спати з думкою, що зранку почнеться [повномасштабне] вторгнення, але лягла раніше, щоб добре виспатись перед війною. Коли розбудив телефон, то я вже знала, що почую. Ранок стартував зі слів «почалась війна, нас бомблять». Але я завжди усвідомлювала, що по факту війна в нас із 2014 року. Перше, що ми зробили [після початку повномасштабного вторгнення] — випили каву і пішли наводити лад у підвалі.
— Прокинувся від звуків літаків прямо над балконом, раніше такого ніколи не було. Потім проліт крилатої ракети, вибухи і стовпи диму над обрієм.
— Пояснював другу лабораторну роботу до другої ночі, а тут мама якогось біса дзвонить о п’ятій ранку. Навіть не подумав спросоння, що щось важливе. З другого дзвінка підняв слухавку — мама повідомила про початок [повномасштабної] війни. Та вже було і так ясно, бо я жив у Харкові біля Салтівки, вже прекрасно було чути артилерію, а згодом і «прильоти».
Салтівка
Район у Харкові і водночас величезний житловий масив. До початку повномасштабної війни тут жило близько 400 тисяч людей — це майже третина населення міста. Армія РФ обстрілювала Салтівку ще з перших днів війни, через що цей район постраждав найбільше.— О 6 ранку подзвонив тато з Полтавщини і сказав: «У нас почалося».
Того ранку надзвичайно довго тягнувся час, як ніколи. До 10:00 здавалося, що пів життя пройшло.
— Цей ранок я не забуду ніколи… Харків. Прокинулась близько 5 ранку від маминих слів «що це?». Після цього відчула, що все здригається, почула канонаду. Тато бігав по дому і шукав військовий квиток. Ніхто не міг усвідомити, що почалась широкомасштабна війна. В той день обстрілювали «Градами», «Смерчами» та мінометами. Розгублені люди метушились на вулиці і шукали укриття, тоді всі підвали і сховища відкрили комунальники.
— Була в Запоріжжі. Мала прокидатися о десятій, бо тоді навчалася в другу зміну. Прокинулася від звуку літака, думала, що проїхало декілька вантажівок, тому продовжила спати. Потім о десятій піднялася, щоб збиратися на пари, а аеропорт наш уже був розбитий. Мати поверталася додому з роботи, так туди і не доїхавши. Я чітко пам’ятаю, що було і далі, після 24, я пам’ятаю, в які дні російські військові зайшли в Мелітополь та Енергодар, та найстрашніше — [коли] взяли Василівку, від якої до Запоріжжя рукою подати. У мене в щоденнику є записи про кожний день, навіть про ночі у сховищі, є записи про перші ракетні удари.
— Була на роботі. Якраз на початку 5-ї години почула вибухи. Колега, який змінив мене, сказав, що Пуйло (Путін. — ред.) почав [повномасштабну] війну. Ніколи не забуду очі доньки, коли прийшла додому. Серце стислося, а відпустить лише в день перемоги. Тримаємося, працюємо, донатимо нашим сонечкам і чекаємо їх із перемогою! ???
— Я живу в Чернігівській області (Сіверщина. — ред.). Декілька днів до того чула, ніби літають літаки. Кожного разу прислухалась, і кожного разу не могла повністю відчути полегшення після того, як розуміла, що все поки добре. Постійно відчувала тривогу, чекала. Валіза вже давно була готова. Приблизно о п’ятій готувала сніданок і почула вибухи. Того разу вже не здалося.
— 23 числа посадив на потяг друга, з яким обговорювали, буде чи не буде [повномасштабне] вторгнення. А 24 числа о 5 ранку він подзвонив і сказав: «Почалось». І через пару секунд пролетіли літаки над будинком.
О 9 ранку поїхав по родичів у Київ. О 19 повернувся. Наступного дня разом із тим другом, якого вчора відправив, пішов записуватись в ТрО, не чекаючи повісток.
— Була якраз в нічну зміну (чергова по станції метрополітену), і зрозуміла, що станція скоро стане для киян островом спасіння. ♥ ️
— Я живу в Харкові. Працюю в патрульній поліції. Коли розпочалась [повномасштабна] війна, в мене була нічна зміна. Я тоді вийшов перекурити на проспекті Героїв Харкова. Тоді й побачив перші пуски. Пам’ятаю паніку людей, які просто неслись на машинах в нікуди. Тоді я був в екіпажі з дівчиною. Вона розридалась. Я зателефонував дружині і сказав, щоб була готова до будь-чого, в тому числі покинути Харків. Ввечері 24 лютого я сказав їй, щоб їхала з батьками на захід. Я залишився в місті нести службу.
— Стояв посеред кімнати не вірячи, що чую вибухи. Думав сплю…
— Прокинулась о 5:23 від звуку винищувача, що пролетів над будинком, а слідом іще один. Цей звук, коли згадую, досі ніби розриває зсередини, і хочеться закрити вуха руками. Я не стала вмикати світло, сіла на підлогу і закурила. Відкрила чат сусідів, де всі почали писати, що почалась [повномасштабна] війна. Пам’ятаю заціпеніння: чи варто тікати (куди?) чи, навпаки, це більш небезпечно. Пам’ятаю, як чути було аж на 20-му поверсі, як у людей на заправці нерви здавало: жахливе обличчя людського відчаю і страху. Можливо, це мене втримало бігти кудись, бо хаос, паніка і натовп — страшні речі в поєднанні. Живу в [селі] Коцюбинському, на 20-му поверсі, і добре видно все навколо. Подальші вибухи того дня, які бачила на власні очі, закарбувались своєю смертельною видовищністю як кадри в уповільненій зйомці. Згодом усе навколо горіло: Ірпінь, Буча, Гостомель, Мощун, Вишгород, Виноградар, Васильків. Ще назавжди запам’ятаю моторошні звуки запусків «Граду», які працювали щоденно з невеликими перервами. До них теж потім звикла. Зараз (11 місяців потому. — ред.) видається неймовірним, з якою силою у хвилини страху всередині мене звучала фраза: «Це моя земля», від якої мені ставало легше. Ця фраза, її сенс, — одні з найсильніших [відчуттів] у моєму житті.
— Харків. [На годиннику] 4:50. Син будить мене й говорить: «Мамо! Почалась Війна!». Я була готова. Говорю: «Так. Я знаю, що я можу та маю робити. Ми пектимемо хліб». Мій багаторічний досвід волонтерства дуже допоміг мені триматися, спокійно та без паніки швидко прийняти розумні рішення «тут і зараз» та максимально допомогати людям. Уже за 15 хвилин я у своїй пекарні зібрала всіх працівників, хто встиг доїхати до роботи, і закликала всіх гуртуватися та працювати, — пекти хліб. Через 5 годин у нас на підприємстві вже [було] понад 70 людей. Ми стали потужним укриттям та волонтерським хабом. Але це вже інша історія
