Як опозиція РФ бачить закінчення війни?

Share this...
Facebook
Twitter

Як, на думку росіян, зміниться Росія, коли закінчиться повномасштабна війна? Чи вдасться представникам цього народу («хорошим» і «поганим») уникнути колективної відповідальності за скоєні воєнні злочини? І чи справді є такі громадяни РФ, які розуміють, що путінська влада загнала країну в пастку, єдиний вихід з якої — перезапустити весь управлінський апарат? Відповіді на ці й супутні питання шукала команда Громадянської мережі «Опора», у співпраці з якою ми починаємо серію досліджень російської опозиції під час повномасштабної війни.

Дисклеймер
Авторки дослідження аналізували твіттер-аккаунти російських опозиціонерів, але свідомо не дають посилань на їхні оригінальні дописи, щоб не популяризувати профілі росіян серед української авдиторії.

Перший матеріал — дослідження публічних наративів представників двох політичних спільнот опозиції РФ — Антивоєнного комітету Росії та Форуму вільної Росії, яке проводили майже впродовж року повномасштабної війни (з 24 лютого 2022 по 1 лютого 2023). Дослідниць цікавило, який сценарій майбутнього Росії та російсько-українських відносин транслюють для своїх авдиторій потенційні лідери потенційно демократичної Росії і як це співвідноситься з тим, як бачать майбутнє українці.

Наступний матеріал буде присвячений дослідженню третьої, чи не найвідомішої спільноти — Команді Навального.

Розпочавши повномасштабну війну в Україні, путінський режим підписав собі вирок, і його падіння — лише питання часу. Будь-який російський опозиціонер, який планує побудувати політичну кар’єру в постпутінській Росії, уже зараз намагається створити перед міжнародною та внутрішньою російською авдиторіями вигідний, передусім миротворчий образ. Для цього опозиціонери принаймні публічно транслюють «пороговий набір» цінностей: засуджують війну в Україні, називаючи її війною, а не «спеціальною операцією», визнають Путіна та його поплічників винними у скоєнні воєнних злочинів і злочинів проти людяності, співчувають українським біженцям і всім, хто постраждав від цього збройного конфлікту тощо. Та чи означає це, що після відходу Путіна (а це рано чи пізно станеться) такі політики перестануть зазіхати на Україну й виплатять їй репарації?

Сьогодні публічна комунікація російських опозиціонерів про те, як РФ виходитиме з повномасштабної війни з Україною, вже формує певні очікування в їхнього майбутнього електорату. Про війну навряд чи вдасться забути, щойно останній солдат Збройних сил РФ вийде за межі міжнародно визнаних кордонів України. Адже серед усіх збройних конфліктів, які Росія почала за останніх 30 років, російсько-українська війна стала безпрецедентною, більшою чи меншою мірою вплинула на більшість країн світу й розхитала глобальну архітектуру миру, тож цього разу очільникам Кремля це все не зійде з рук.

Довготривалий мир можливий лише після того, як РФ компенсує Україні завдані збитки, а Україна, Захід та РФ створять дієві механізми гарантування безпеки й усунення ризиків повторної агресії з боку РФ. Для цього як Україна, так і потенційна майбутня російська влада мають післявоєнну візію, стратегію виходу Росії з війни (в англомовному дискурсі побутує поняття exit strategy) із чітким переліком політик, які забезпечать сталий мир у регіоні. Від того, чи збігатимуться погляди постпутінських можновладців із вимогами українців, залежить, скільки часу, ресурсів і зусиль нам доведеться витратити в майбутньому, щоб отримати справедливі відшкодування. А головне, їхній політичний курс також визначатиме, чи розв’язана Путіним повномасштабна війна буде останнім актом РФ у спробі підкорити Україну.

Короткий путівник по російській опозиції

Перш ніж аналізувати наративи представників російської опозиції, варто розібратися, хто ж до неї входить. До повномасштабного вторгнення вона була розʼєднаною та діяла здебільшого хаотично й несистемно. Однак після 24 лютого 2022 року опозиціонери зрозуміли неефективність такого підходу й почали шукати собі союзників. Як наслідок — за рік після початку великої війни можна виокремити три спільноти російської політичної опозиції, які формують власне бачення Росії «після війни» й намагаються транслювати його назовні.

Форум вільної Росії

Перша й найстаріша із сучасних опозиційних спільнот. Її створили політики Гаррі Каспаров та Іван Тютрин ще у 2016 році. Це велика організація російської опозиції в екзилі, де вона намагається «сформувати інтелектуальну альтернативу путінському режиму, на базі якої буде побудована нова європейська Росія» (тут і далі — авт. перекл. із рос.).

Екзиль (лат. exilium)
Вигнання. Стан перебування поза межами своєї батьківщини через обставини, яких особа бажала б уникнути.

Від початку повномасштабної війни в Україні Форум вільної Росії провів чотири антивоєнні конференції (у березні, травні, листопаді 2022 року у Вільнюсі і в березні 2023 року в Ризі). Основним рішенням за їх підсумками є створення Російського комітету дій — руху опозиціонерів, які розробляють стратегії виходу Росії з війни та створюють бачення Росії майбутнього. Представники Форуму вільної Росії також організували в листопаді 2022 року Зʼїзд народних депутатів — російського парламенту в екзилі. Ця спільнота, певно, має найбільше розмаїття підходів і думок: там можна побачити як прихильників збройного повстання й революції в Росії, так і заклики до більш мʼяких методів боротьби за вільне майбутнє їхньої країни.

Антивоєнний комітет Росії

Створений 27 лютого 2022 року. Більшість його членів — ексучасники Форуму вільної Росії. Серед засновників Антивоєнного комітету — політики Гаррі Каспаров, Михайло Ходорковський і Любов Соболь, економісти Сергій Гурієв і Сергій Алексашенко, письменниця Юлія Латиніна та ін. Як свідчать заяви на їхньому сайті, Антивоєнний комітет вважає війну Росії проти України злочинною та розпочатою без згоди російського суспільства, а тому завдання будь-якого свідомого росіянина — робити все, щоб її зупинити. Антивоєнний комітет, за їхніми словами, займається гуманітарною допомогою для України, допомагає російським емігрантам і координує дії опозиційно налаштованих громадян РФ.

Команда Навального

Вочевидь, найвідоміша спільнота. Вона утворилася навколо опозиціонера Олексія Навального. Більшість членів походить з організації «Фонд боротьби з корупцією», заснованої Навальним у 2011 році й забороненої в РФ із 2019 року. Її представники тримаються окремо від усіх інших опозиційних спільнот і відкрито заявляють про відмову від співпраці з ними.

Час від часу в публічному просторі можна побачити спілкування всіх трьох спільнот між собою — йдеться як про підтримку позицій одне одного, так і про критику ціннісних поглядів. Наприклад, Ілля Пономарьов, член Форуму вільної Росії, на початку вересня 2022 року критикував Антивоєнний комітет за відсутність допомоги ЗСУ, а вже приблизно через два місяці прихильники Команди Навального дорікали Пономарьову за невиправданий радикалізм і заклики до росіян взяти в руки зброю і піти на Москву, щоб повалити чинну російську владу.

У цьому матеріалі проаналізовано перші дві спільноти — Форум вільної Росії та Антивоєнний комітет, оскільки їхні погляди на стратегії виходу Росії з війни здебільшого збігаються. Погляди Команди Навального детально розглянемо в наступному лонгріді.

Медіадосьє опозиціонерів: як це було

Щоб проаналізувати наративи представників Форуму вільної Росії та Антивоєнного комітету щодо стратегії виходу Росії з війни, було сформовано вибірку з представників кожної спільноти (більшість входить у дві спільноти одночасно). Критерієм їх відбору стала найбільша кількість підписників у твіттері, адже це означає і найбільший вплив на західну й російську авдиторії. До вибірки потрапили:

Кількість підписників вказана станом на лютий 2023 року.

Твіттер-акаунти всіх цих діячів аналізували з 24 лютого 2022 року по 1 лютого 2023 року, зосереджуючи увагу на повідомленнях (оригінальних твітах і репостах інших текстових медіаматеріалів), де йшлося про стратегію виходу Росії з війни. Зокрема ті, де згадано такі 9 тем:

– запровадження санкцій проти громадян РФ та російських компаній;
– підтримка постачання зброї Україні чи, навпаки, заклики до його припинення;
– потреба в перемовинах між Україною та РФ і умови їх проведення;
– виплата репарацій Україні після завершення війни (обсяги компенсацій, джерела їх надходжень, механізми підрахунку та виплат);
– колективна відповідальність росіян (хто винен у розвʼязанні війни в Україні та погляди на політику покаяння у випадку перемоги України);
– суд над воєнними злочинцями;
– вихід військ РФ із тимчасово окупованих територій (ТОТ) України;
– повернення депортованих з України дітей;
– бачення майбутнього РФ (ймовірність зміни кордонів, громадянської війни, потенційні внутрішні реформи тощо).

Згадка котроїсь із тем не означає, що політик говорив, наприклад, про санкції в контексті справедливості й відшкодування збитків Україні. У цьому дослідженні враховувано будь-які згадки перелічених тем.

Фіксували лише письмові висловлювання опозиціонерів, які потрапили до вибірки, тож будь-які інтерв’ю, подкасти, прямі ефіри чи ютуб-блоги обраних політиків не ввійшли до масиву даних. Через технічні обмеження твіттеру ретвіти інших користувачів, які вони робили без свого коментаря, не були доступні. Дані збирали вручну, користуючись додатком TwitterDeck або розширеним пошуком у самій соцмережі, фільтруючи твіти за датою та користувачем за допомогою булевих виразів (булевий пошук). Пошуковиком самого твіттеру користувалися доти, доки не вичерпувався денний ліміт на перегляд твітів одного користувача.

Булевий пошук (з англ. boolean search)
Пошук вебсторінок, що відповідають певним критеріям, за допомогою використання спеціальних операторів («так», «або», «ні» тощо).

Загалом представники Антивоєнного комітету та Форуму вільної Росії протягом майже року повномасштабної війни опублікували 875 згадок різних аспектів стратегії виходу Росії з війни.

Найбільше уваги різним аспектам цього питання приділяв представник Форуму вільної Росії Ілля Пономарьов — він опублікував 283 твіти за час спостереження. Друге місце (з відривом у 30 твітів) посідає гросмейстер і політик Гаррі Каспаров. На третій позиції — ексмільярдер і політв’язень Михайло Ходорковський, адже в нього втричі менше згадок, ніж у Пономарьова чи Каспарова.

Висвітлення стратегії виходу РФ із війни з Україною серед трійки опозиціонерів, що були найактивнішими у твіттері

Share this...
Facebook
Twitter

Висвітлення стратегії виходу РФ із війни з Україною серед трійки опозиціонерів, що були найактивнішими у твіттері

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Усі 9 тем, окреслені як маркери стратегії виходу Росії з війни в Україні, були у твітах і публікаціях російських опозиціонерів.

Найпопулярнішою темою серед представників Антивоєнного комітету та Форуму вільної Росії стали пропозиції та роздуми про майбутній устрій Росії після Путіна. На другому місці — тема санкцій, що для пересічних росіян зараз більш суттєва проблема, ніж будь-який інший аспект стратегії виходу Росії з війни. Третім за кількістю згадок (завдяки активності лише одного представника опозиції) стало питання надання зброї для підсилення українського війська на фронті.

Теми, які російські опозиціонери найактивніше обговорювали у твіттері

Тема санкцій серед російської опозиції стала гарячою у травні–червні 2022 року: якраз тоді активно обговорювали введення їх на російську нафту. Помітний сплеск «санкційних» обговорень був у серпні 2022-го — тоді ЄС готувався остаточно заборонити видавати візи росіянам. Приблизно в липні 2022 року на перший план вийшло обговорення майбутнього устрою РФ та прогнозування наслідків війни з Україною. А от у жовтні того ж року тема санкцій відійшла на третє місце, поступившись питанню постачання зброї для ЗСУ.

Ці тенденції вказують на те, що тема санкцій з’являлась у твіттері політиків як реакція на зовнішні чинники, а не в контексті їх прогностичної роботи для демократизації Росії. Тобто нові обмеження чи намір їх ввести з боку інших країн провокували опозиціонерів на роздуми про ефективність, справедливість і доцільність їх введення.

Інтенсивність обговорення російськими опозиціонерами різних тем, пов’язаних зі стратегією виходу Росії з війни з Україною

Бачення майбутнього Росії

Найпопулярнішою темою серед російських опозиціонерів виявився майбутній устрій Росії: про нього вони говорять у 275 твітах. Найбільшу кількість твітів про це опублікував Ілля Пономарьов — 220 (80 % від загальної кількості). На другому місці опинився Сергій Гурієв — 24 твіти, на третьому Гаррі Каспаров — 15 твітів.

У цій темі найбільша варіативність позицій. Частина опозиціонерів не будує ніяких планів на майбутнє, натомість дає цілу низку прогнозів: одні передбачають, що на РФ чекає громадянська війна, інші прогнозують ізоляціонізм і бідність, як у Північній Кореї, треті дивляться в майбутнє більш оптимістично, прогнозуючи демократизацію Росії та відновлення її звʼязків із Заходом.

Однак найцікавішими видаються погляди Михайла Ходорковського й Гаррі Каспарова, які виступають від імені Антивоєнного комітету. Вони пропонують детальне бачення майбутнього РФ — передбачають, що Росія повинна стати парламентською республікою і перейти до федеративного устрою, де центральний уряд отримує лише загальні повноваження (зовнішня політика, оборона й захист прав громадян), а основна влада розподіляється між регіонами, тобто відбувається децентралізація і розподіл бюджетів на регіональному рівні.

Росія, на думку Ходорковського й Каспарова, має відмовитися від імперської політики й інтегруватися до євроатлантичних інституцій. Така позиція, до речі, розходиться зі стратегією путінської влади, яка вбачає у колективному Заході найбільше зло і свого суперника, зокрема роками роздмухує наратив про НАТО як ворожу, ледь не змовницьку організацію. Країну, як вважають ці два опозиціонери, має бути демілітаризовано, усі військові та правоохоронні органи, що дискредитували себе служінням диктатурі, — розформовано, а на їх основі створено нові. Політики переконані, що потрібно провести люстрацію. Крім того, їхнє бачення передбачає цілу низку реформ, зокрема, у виборчій і судовій системах.

Люстрація (очищення влади)
Встановлена законодавством або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади чи перебувати на службі в органах держвлади й місцевого самоврядування.

Як вважають Ходорковський і Каспаров, після падіння путінського режиму сформується (з опозиціонерів в екзилі) тимчасовий державний орган — Державна рада, що матиме законодавчі функції. На її основі буде сформовано тимчасовий уряд. Обидва органи діятимуть два роки, а їхнє головне завдання — скликати Установчі збори, на яких ухвалять нову Конституцію Росії та визначать систему російських державних органів. Після цього «перезапуску» владу обиратимуть на вільних і чесних, тобто демократичних, виборах.

Натомість Ілля Пономарьов фокусується трохи на іншому. Якщо Ходорковський і Каспаров пропонують бачення Росії після падіння путінського режиму, то Пономарьов здебільшого звертає увагу на те, як досягти цього падіння. Саме це питання — предмет найбільших дискусій між Пономарьовим, Ходорковським і Каспаровим.

Пономарьов переконаний, що Путін добровільно владу не віддасть, його можна усунути від неї лише силою, саме тому опозиціонер постійно закликає росіян до повстання та збройної боротьби. На думку політика, в Росії, після програшу армії РФ на українському полі бою, почнуться масові заворушення. Саме тоді росіяни, які зараз отримують бойовий досвід, воюючи на стороні України, зможуть перехопити ініціативу, захопити владу та створити революційний уряд.

Фактично, на думку Пономарьова, до влади має прийти хунта, яка виведе війська з України, підпише мирний договір і передасть владу політикам. Щоб це забезпечити, опозиціонер ініціював створення Зʼїзду народних депутатів — альтернативного російського парламенту. Його учасники проводять регулярні зустрічі, на яких розробляють альтернативне законодавство й намагаються сформувати нову конституційну основу для повоєнної РФ. З’їзд народних депутатів також вважає своїм завданням сформувати тимчасову адміністрацію.

Хунта
Військовий уряд, який приходить до влади внаслідок державного перевороту.

Новий російський парламент і тимчасова адміністрація мали би втілити це доленосне рішення — з федеративної форми державного устрою перейти до парламентської республіки із широкими повноваженнями регіонів (фактично, у цьому думки Пономарьова й Антивоєнного комітету збігаються). Посаду президента має бути скасовано. Крім того, регіонам Росії буде надано можливість вийти з її складу. Також, на думку Пономарьова, одним із важливих факторів регіональної безпеки повинна стати сильна Україна: вона має отримати регіональне лідерство та впливати на процеси всередині Росії.

Хоча багато питань, про які говорять російські опозиціонери, збігаються з українським баченням повоєнного устрою РФ і безпекового облаштування регіону, насправді вони свідомо чи ні не надають значення кільком ключовим для українців питанням.

По-перше, жоден із політиків, за твіттером яких стежили в межах дослідження, не говорив про можливість денуклеаризації, тобто ядерного роззброєння Росії. Натомість декілька опозиціонерів застерігали українців і країни Заходу від можливих сценаріїв розпаду РФ, мовляв, ніхто не знає, в чиїх руках тоді опиниться ядерна зброя. По-друге, російська опозиція залишає «в тіні» розмови про те, як відбуватиметься відхід від імперського світогляду в повоєнній РФ. Чи засудять на державному рівні злочини, скоєні ще за часів СРСР? Чи відшкодують збитки колишнім республікам СРСР, що втратили свої ресурси через російську окупацію? Зрештою, як пропрацьовуватимуть колективну відповідальність росіян, які впродовж більш як року повномасштабної війни продовжують вважати, що це — «війна Путіна», а вони «маленькі люди», які ні на що не впливають і взагалі «за мир в усьому світі»? Вочевидь, «ментальна перепрошивка» росіян, які б усвідомлювали свою відповідальність за власну країну і дії влади, яку вони самі обрали, — те, що буде одним із найбільших викликів політиків, які прагнуть перевести РФ на демократичні рейки.

Опозиціонери також не говорять про те, як буде перебудовано енергетичний сектор РФ, що зараз повністю контролюють наближені до Путіна олігархи чи державні корпорації. Оскільки Росія звикла використовувати енергетику як зброю, процеси видобутку та продажу енергоносіїв теж має бути скориговано — як на внутрішньому ринку країни-агресора, так і на міжнародному ринку.

Російська опозиція також вважає за необхідне активне включення Росії в усі міжнародні процеси, однак не розглядає питання виключення РФ, наприклад, із Радбезу ООН. Попри те, що Росія на міжнародному рівні визнана державою-терористом, а Міжнародний кримінальний суд у березні 2023 року видав ордер на арешт її президента, російські опозиціонери й досі вважають нормою те, що РФ має право вето у Радбезі ООН.

Санкції проти РФ і постачання зброї Україні

Санкції — друга за популярністю тема серед російських опозиціонерів за кількістю згадок: протягом періоду спостереження про них згадували 224 рази. Ті, які загалом найактивніші у твіттері, найбільше писали й про санкції — по третині всіх згадок належить Сергію Гурієву та Гаррі Каспарову, ще 10 % опублікував Михайло Ходорковський.

Загалом опозиціонери погоджуються, що санкції — необхідний важіль впливу на Путіна та його прихильників. А ще політики сходяться на думці, що звичайні росіяни, вже відчуваючи на собі вплив економічних обмежень, у майбутньому можуть не підтримати чинну владу. Опозиціонери доволі активно критикують Захід за те, що санкції мало б бути посилено ще задовго до початку повномасштабної війни в Україні.

Загалом усі представники вибірки регулярно звинувачують західні країни, що ті недостатньо тиснуть на диктаторський режим, мовляв, санкції неефективні, когось не вистачає у списках персональних санкцій, а підхід щодо ембарго на російські енергоносії взагалі доволі сумнівний.

Перебуваючи в екзилі, опозиціонери сповна користуються своєю свободою думки, зокрема, можливістю закликати до санкцій, адже в Росії ще з березня 2022 року це заборонено кримінальним кодексом. Їхня риторика тримається конвенційно прийнятної для Заходу лінії, що світ має мобілізуватися, аби максимально спустошити російський держбюджет. Утім, на початку війни у 2014 році той же Ходорковський, схоже, користуючись загальною розгубленістю та невизначеністю від незрозумілого Заходу «конфлікту», навпаки, критикував санкції як механізм впливу на російську владу та застерігав «не відштовхувати російський народ від Європи». Водночас політики значно обережніші у висловленнях про санкції, що безпосередньо вплинуть на життя їхніх підписників. Вочевидь, щоб не відлякати свою авдиторію, опозиціонери, за винятком Гаррі Каспарова, намагаються або взагалі уникати цієї теми, або згладжувати кути — мовляв, росіяни нестимуть на собі тягар економічних збитків від санкцій, але опосередковано, головне, щоб режиму не було чим платити за снаряди. Хоча нести надто тяжку ношу санкцій росіянам також не варто, вважають опозиціонери, мовляв, це лише спонукає їх підтримувати режим (та, напевно, не голосувати в майбутньому за політиків, чиї дії в минулому обіцяли нібито більше проблем у майбутньому).

Водночас опозиціонери обурюються щодо будь-яких санкцій для «хороших росіян» за кордоном. Після початку повномасштабного вторгнення політики інтерпретують факт виїзду за межі РФ як акт незгоди з російським режимом. Проте ефективність такого самовигнання як політичного жесту сумнівна, якщо людина, покинувши територію РФ, цілком абстрагується від будь-яких пов’язаних із нею питань, зокрема російсько-української війни. З іншого боку, російські емігранти в будь-якій країні світу можуть продовжувати транслювати імперські наративи та кремлівську пропаганду.

Як кажуть опозиціонери, ці люди заслуговують всілякої підтримки з боку країн, які їх приймають. Наприклад, так іронізує російський бізнесмен Євген Чичваркін, який уже багато років живе за кордоном.

Домінує наратив, що економічні санкції щодо росіян за межами РФ — не лише несправедливі, а й збагачують путінський режим, бо приватний капітал, який такі росіяни не можуть вивезти з собою, залишається в руках влади. Втім, наразі невідомо про жоден випадок націоналізації російського приватного капіталу чи бізнесу владою РФ. Тому залишається загадкою, як опозиціонери уявляють собі таке привласнення капіталів емігрантів, адже поки немає механізму, завдяки якому б російський режим зміг дотягнутися до приватного банківського рахунку чи сейфа в кабінеті.

Політик Дмитро Гудков, до прикладу, заявляє, що на рівні ЄС лобіює захист від санкцій, так би мовити, простих росіян, які після повномасштабної війни покинули територію РФ. Утім, як вважає Михайло Ходорковський, щоб перестати вважатися прибічником режиму, а отже заслужити право бути виключеним із переліку персональних санкцій, достатньо публічно вибачитися та висловитися проти путінського режиму. Аргументація Ходорковського ґрунтується на біблійному вченні, що «щире каяття приймається в будь-який момент», а «з іншими претензіями має розбиратися незалежний суд». Шкода, що Біблія редакції Ходорковського не забороняє армійцям РФ убивства. Хоча б на Великдень. Хоча б дітей. Передбачувано, що про пробачення з боку постраждалих українців у цих тезах не йшлося. Водночас, наприклад, Любов Соболь активно підтримувала псевдодисидентку Марину Овсяннікову, яка після інсценізації протесту в прямому ефірі російських теленовин агітувала за послаблення санкцій щодо росіян.

Альтернативним засобом впливу на російську владу опозиціонери вважають постачання зброї Україні. За період спостереження політики згадали про зброю у 176 твітах, причому 77 % із них опублікував Гаррі Каспаров. Загальна думка, що простежується у їхніх твітах, — країни Заходу мають передавати Україні якнайбільше озброєння в найкоротші терміни. При цьому, якщо спочатку йшлося про потреби України в системах протиповітряної оборони (ППО), то згодом почали лунати заклики про надання важкого озброєння, літаків і далекобійної зброї. Опозиціонери критикували колективний Захід за непродуману політику: мовляв, війни могло б і не статися, якби Україна була добре озброєна ще за часів адміністрації Барака Обами, а зволікання з поставками під час повномасштабної призводить до загибелі тисяч українських військових і цивільних. Однак поруч із закликами надати Україні зброю можна час від часу помітити і твіти співчуття про загибель російських солдатів на території України. Втім, що б там не казали опозиціонери про військову підтримку України, жодного оголошення зборів на «Байрактари» чи «Мавіки» від цих росіян під час дослідження так і не знайшли.

Поширеною серед опозиціонерів є думка, що санкції мають тривати, доки російська армія лишається на території України, а путінський режим — при владі. Отже, за їхньою логікою, після виходу російської армії з України, а Путіна — з Кремля, санкції з РФ має бути знято. У публічній риториці російської опозиції відсутні будь-які критерії, яким має відповідати нова російська влада, які обсяги відшкодувань Україні вона має здійснити, кого покарати за скоєні злочини і що конкретно вона має зробити для того, щоб поновити економічну співпрацю із Заходом.

Колективна відповідальність росіян

Під час дослідження зафіксовано 110 згадок про колективну відповідальність росіян за жертв війни в Україні та заподіяні їй збитки. Серед усієї вибірки про колективну відповідальність кожного громадянина Росії пише лише Гаррі Каспаров. Наприклад, у січні 2023 року він затвітив, що «кожен, хто зараз залишається в Росії, є частиною воєнної машини». Натомість його колега Марат Гельман вважає, що він «не має жодних претензій [до тих, хто залишився], якщо вони безпосередньо не співпрацювали з диктаторським режимом, бо “у в кожного свої обставини”».

Говорячи про колективну відповідальність росіян, опозиціонери послуговуються вже сталим поділом на «хороших» і «поганих». На одному із заходів Форуму вільної Росії (у кінці травня 2022 року) навіть лунала думка про створення «паспорта хорошого росіянина» — спеціальної системи, у якій громадяни Росії, які виїхали за кордон, могли зареєструвати свою онлайн-заяву про те, що вони засуджують війни Росії в Україні та не підтримують путінський режим. Ця заява, на їхню думку, мала би бути достатньою підставою, щоб для таких громадян не застосовувати обмежень, з якими вони, так би мовити, уже стикаються за кордоном (проблеми з легалізацією прибуття в іноземні країни, відкриттям банківських рахунків, орендою житла тощо). Утім, ідея не сподобалася самим росіянам, мовляв, негоже «сортувати» росіян, тож проєкт так і залишився в шухляді. Загалом, говорячи про колективну відповідальність, політики апелюють до понять і засад гуманізму, чіпляючись за тезу, що кожен із них насамперед людина, а вже потім росіянин. Як говорить Михайло Ходорковський, «немає поганих народів — є лише злочинці та люди, що заплуталися». Слідуючи логіці Ходорковського, виходить, що росіяни не можуть «розплутатися» вже 400 років?

Михайло Ходорковський — єдиний серед опозиціонерів із вибірки цього дослідження, хто веде англомовний твіттер так само активно, як і російськомовний. Російською він закликає до біблійного милосердя, стверджує, що для відновлення репутації достатньо публічно засудити Путіна, а слова, що «всі росіяни вбивці / вороги / раби / варвари…» вважає «несправедливими і неприпустимими, а з практичної точки зору просто дурними». Водночас, комунікуючи з англомовною авдиторією, він обережніший у висловлюваннях: хоч і наполягає, що це війна «Путіна, а не росіян», та все ж обережно припускає, що певною мірою всі росіяни поділяють певну частку провини. Однак і російською він каже, що «коли держава скоює злочини від вашого імені, немає нічого більш патріотичного, ніж опинитись у спротиві». Така подвійна за посилами комунікація викликає підозру, що автор намагається підібрати політично прийнятні висловлювання в конкретний момент для конкретної авдиторії, а не висловлює свою однозначну позицію з цього питання. Тож якщо Михайло Ходорковський буде дотичним до майбутніх політичних процесів у постпутінській Росії, його рішення про колективну відповідальність росіян за війну в Україні, що напряму стосуються і майбутньої освітньої та культурної політики в РФ, і виплати репарацій, наразі видаються непередбачуваними й можуть бути пристосуванськими. Водночас він не гребує називати війну Росії в Україні «громадянською війною», хоча через це обурюються українці, апелюючи до власних українських коренів.

Перемир’я і повернення окупованих українських територій

Виведення військ РФ із тимчасово окупованих територій України — базова передумова перемовин нашої країни з державою-агресором, тому в дослідженні ці теми розглядали сукупно.

Кожен твіт про перемовини містить згадку про окуповані українські території. За період спостереження нараховано 95 згадок про тимчасово окуповані території та 63 згадки про переговори. Політики в унісон закликають не схиляти Україну до перемовин, доки українська армія не отримає впевнену перевагу на полі бою, адже єдиний можливий спосіб про щось домовлятися з путінською владою — це говорити з позиції сили. Тому пропозиції будь-яких поступок російському диктаторові, включно з територіальними, лише підсилюють відчуття безкарності як у нього, так і в інших авторитарних лідерів сьогодення та майбутнього. Переговори не закінчать війну, а лише поставлять її на павзу. На думку всіх представників вибірки, повернення України до кордонів 1991 року — необхідна умова відновлення миру.

Утім, висловлюючи чітку позицію щодо виходу російських військових із території України, опозиціонери не згадують про майбутній статус цивільних росіян, які незаконно перетнули український кордон після 20 лютого 2014 року та, наприклад, протягом дев’яти років проживають на території тимчасово окупованого Криму. Також політики ніяк не транслюють на свою авдиторію інформацію про статус будь-якого майна, яке громадяни Росії фактично привласнили всупереч українському законодавству. Мабуть, це має лишитися для росіян сюрпризом.

Суд над воєнними злочинцями

Покарання воєнних злочинців РФ також не надто популярна тема серед російських опозиціонерів: за час спостереження було 73 висловлювання пор це. Найбільш активно адвокатували трибунал Михайло Ходорковський і Гаррі Каспаров, які сукупно опублікували 56 % твітів із закликами покарати воєнних злочинців. Цю ідею підтримує й Ілля Пономарьов: він залишив близько 15 % дописів. Євгенія Чирікова й Марат Гельман тему трибуналу проігнорували. Ті, хто все ж згадує про нього, почали обговорювати його лише із жовтня 2022 року — після перших масових ракетних обстрілів території України і нищення її критичної інфраструктури.

Опозиційні діячі підтримують створення воєнного трибуналу: до прикладу, Євген Чичваркін каже, що прагне для воєнних злочинців не смерті, а пожиттєвого увʼязнення, щоб ті могли давати свідчення в судах. Здебільшого політики обговорюють формат і місце, де трибунал має відбутися (у Маріуполі або Харкові). Однак тут між поглядами українців та російських опозиціонерів на трибунал є важлива відмінність — хто саме має опинитися на лаві підсудних. Політики з вибірки цього дослідження здебільшого вбачають провину, гідну трибуналу, лише серед політичної верхівки: Путіна, Сергія Лаврова й інших політичних діячів, які безпосередньо обслуговували режим (наприклад, Любов Соболь ретвітила у підтвердження цієї тези думку англійського рок-музиканта й актора Стінга, який казав, що ворогом стала не Росія, а одна конкретна людина з хибним розумінням історії). Натомість опозиціонери майже не згадують про військових, які вчиняли злочини в Бучі чи Маріуполі та запускали ракети в багатоповерхівки в Києві, Дніпрі, Одесі чи Запоріжжі. Така теза була лише в Сергія Алексашенка, який зазначив, що «воєнні злочини не мають строку давності, тож “героям” Бучі й Ізюма не вдасться сховатися від відповідальності». Крім того, росіяни оминають увагою й покарання російських пропагандистів, хоча ті, безперечно, несуть відповідальність за скоєні в Україні воєнні злочини.

Крім того, російська опозиція по-різному бачить формат судового процесу. Антивоєнний комітет у своїх заявах зазначає, що «воєнні злочинці та активні діячі режиму, які сприяли встановленню диктатури в країні», будуть засуджені в РФ та передані до міжнародного суду. Натомість окремі опозиційні діячі наголошують на тому, що воєнних злочинців має бути одразу передано міжнародному суду.

Російська опозиція навіть після більш як року війни не пропонує рішення однієї з ключових проблем судового покарання воєнних злочинців, — де й під егідою якого суду має відбутися трибунал. Оскільки РФ станом на кінець березня 2023 року все ще має право вето в Радбезі ООН, це дозволяє їй блокувати рішення про застосування юрисдикції Міжнародного кримінального суду у справі України проти Росії. Засудження воєнних злочинців можливе лише в межах міжнародного трибуналу, що, зрештою, може суперечити поглядам російської опозиції після завершення війни.

Виплата репарацій

Виплата репарацій Україні, очікувано, виявилася не надто популярною серед російської опозиції: лише 38 твітів серед вибірки дослідження. Євген Чичваркін, Євгенія Чирікова, Марат Гельман і Сергій Алексашенко не написали на цю тему жодного твіта. Найбільше про репарації говорили Гаррі Каспаров та Сергій Гурієв: перший опублікував про це 13 твітів, другий — 10. Трохи менше висловлювались Ілля Пономарьов і Михайло Ходорковський — 7 та 6 твітів відповідно. Показово, що тема репарацій, хоч і зʼявлялась у твіттер-акаунтах російських опозиціонерів іще з березня 2022 року, її почали обговорювати лише у грудні–січні 2023 року.

Російські опозиціонери, які все ж говорять про репарації, в цілому погоджуються з тим, що Росія має в повному обсязі компенсувати Україні завдані збитки. Хоча, як каже Любов Соболь, відшкодувати життя українських громадян буде неможливо. Сергій Гурієв, наприклад, який є членом Європейської економічної асоціації (European Economic Association), разом з українськими та західними економістами підраховує завдані Україні збитки для майбутніх російських виплат. Розбіжності виникають у баченні самого механізму цих компенсацій. До прикладу, Ілля Пономарьов каже, що один з найкращих варіантів — надати Україні доступ до розроблення російських родовищ. При цьому Україні, на думку Пономарьова, варто остерігатися варіанту розпаду Росії, бо тоді жодна з новоутворених республік чи держав не візьме на себе відповідальність за відшкодування збитків. Інший варіант, який просувають Гаррі Каспаров і Михайло Ходорковський, — передання Україні заморожених на Заході золотовалютних резервів РФ. Каспаров, крім того, підтримує ідею, що відновлювати Україну мають за кошти російських олігархів.

Проблема, про яку тут не згадує російська опозиція, — її дії в тому випадку, якщо росіяни обурюватимуться через виплату репарацій Україні. Звісно, думку народу країни-терориста ніхто в цьому випадку не питатиме, однак якщо путінська чи нова влада одним із джерел таких компенсацій вбачатиме податки, то, логічно припустити, росіяни проголосують за тих можновладців, які запевнятимуть у послабленні економічного тиску на них. До того ж, Росія завдала Україні стільки збитків, що відшкодовуватиме їх десятиліттями, тому не виключено, що за цей час у РФ може зʼявитися влада, яка відмовиться від виплат. Саме тому необхідно розробити механізм, що гарантуватиме Україні відшкодування всіх збитків навіть за такого сценарію, — за рахунок міжнародних активів РФ.

Повернення викрадених дітей

Найменш популярна тема серед російських опозиціонерів — повернення до України депортованих у Росію дітей. За період дослідження про цю проблему згадали лише четверо з десяти політиків: Михайло Ходорковський, Євгенія Чирікова, Ілля Пономарьов і Сергій Алексашенко. Загалом вони написали про це всього 12 твітів, половина з яких — авторства Михайла Ходорковського. Цікаво, що жодне із цих повідомлень не закликає до розв’язання проблеми й не пропонує ніякого плану дій: усі вони просто констатують факт викрадення дітей і вивезення їх на територію Росії. Хоча, звісно, за час повномасштабного вторгнення РФ в Україну депортація, на жаль, — не єдиний злочин, скоєний проти українських дітей.

Українських дітей має бути повернено на територію України, а всі судові рішення щодо позбавлення батьківських прав в умовах окупації та всиновлення цих дітей у РФ має бути визнано юридично нікчемними.

Проукраїнська обгортка російської опозиції

Українське громадянське суспільство активно бореться з поширенням російської пропаганди й дезінформації на території країн-партнерів, методично розвінчуючи та спростовуючи все нові й нові фейки. Утім, питання російської опозиції часто залишається в тіні. Попри те, сьогодні російська опозиція в екзилі не лише отримує «вхідний квиток» у західний світ, а й активно працює над виробленням кредиту довіри в очах західних чиновників як ключових партнерів та авторів «демонтажу» злочинного режиму. І такі випадки, як, наприклад, вручення Нобелівської премії миру активістам з Росії та України як рівноцінним борцям за досягнення сталого миру в регіоні лише доводять, що росіянам вдається зміщувати акценти для західної авдиторії та розмивати суб’єктність України в питаннях миру й відшкодувань завданих їй збитків.

Риторика представників Антивоєнного комітету та Форуму вільної Росії показує, що, хоч і в проукраїнській обгортці, російська опозиція дбає виключно про власні інтереси. І про це красномовніше свідчить не те, щó вони говорять, а радше питання, які вони оминають. Дослідження показало, що серед представників цих двох спільнот так і немає консенсусу в питанні про те, чиїм коштом і в якому обсязі має бути відшкодовано заподіяні Україні збитки. Опозиціонери уникають складних чи потенційно непопулярних серед росіян тем, наприклад, щодо розроблення дієвих механізмів повернення викрадених і незаконно всиновлених українських дітей, обліку й повернення викрадених зразків українського мистецтва й культури (не лише протягом цієї війни, а й протягом багатовікової історії російської окупації українських територій). Зрештою, що буде з «дачами в Криму» тих росіян, які скупляли захоплену українську нерухомість — теж питання, якого російський опозиційний політикум воліє уникати.

За таких умов російські опозиціонери лишаються потенційним ризиком для України в контексті майбутньої відбудови й напрацювання повоєнної архітектури миру. Така їхня роль лише підкріплює прагнення деяких країн якомога швидше перейти до звичної схеми мирного співіснування з Росією. Однак після російсько-української війни світ уже не зможе бути таким, як раніше, тому глобальна спільнота має бути свідома цього й готова до різних сценаріїв розвитку подій.

Представники російської опозиції лишаються вхожими в кабінети західних чиновників, на сцени й етери публічних дискусій і міжнародних медіа та позиціонуються як рівноцінні партнери в процесі будування безпечної і демократичної Росії майбутнього. Однак Форум вільної Росії та Антивоєнний комітет — не єдині спільноти російської опозиції, тож у наступному матеріалі ми розкажемо, чи має Команда Навального потенціал стати майбутнім союзником України в постпутінській Росії.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Анастасія Романюк

Ольга Снопок

Шеф-редакторка:

Анна Яблучна

Редакторка тексту:

Олена Філоненко

Більдредактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за новинами Ukraїner