Україна очима іноземних журналістів: Вольфганг Шван

Мета спецпроєкту Ukraїner «Україна очима іноземних журналістів» — розповісти про діяльність медійників з інших країн, які висвітлюють російську війну проти України, і зрозуміти їхні підходи до роботи у цій важливій ролі.

Як давно фотографуєте і чому обрали саме фотографію?

— Я займаюся фотографією близько чотирьох років, а працюю в новинній сфері майже два роки. Більшу частину свого життя я займався скелелазінням. Займатися фотографією я почав після того, як мені набридло робити знімки на мобільний телефон друзів, які лазять по скелях. Коли я купив фотоапарат, я закохався в нього. Кілька років тому почав займатися документальною фотографією: знімав безпритульних, людей із залежностями, яких бачив на вулицях мого району [у США]. Згодом почав робити більше репортажних фото. Два роки тому, під час великих протестів у Сполучених Штатах (виступи прихильників Дональда Трампа проти визнання Джо Байдена президентом США. — ред.), я познайомився з редакторами і потроху розвивався у цій сфері.

Це перша війна, яку вам довелося висвітлювати?

— Так, війна Росії в Україні — це перше збройне протистояння, яке мені довелося знімати. Не думаю, що прагнув стати воєнним фотографом. Я хотів приїхати в Україну і дізнатися більше про неї, її історію, події на Донеччині, а ще познайомитися з культурою сходу та інших регіонів. Гадаю, що в процесі я непомітно для себе почав висвітлювати російсько-українську війну, хоча тільки бажав дізнатися більше про те, чому вона почалася.

Я повернувся [в Україну] в січні [2022 року], перед початком повномасштабного вторгнення. Війна також стала екологічною темою — я хотів це висвітлити, але мені довелося працювати на Донеччині, знімаючи життя українських солдатів в окопах. Тож спочатку я мав намір попрацювати над довгим матеріалом, присвяченим навколишньому середовищу. Але згодом почав фіксувати щоденні новини.

Яка різниця між роботою в газетах й інформаційних агентствах?

— Більшість часу я працював у службі новин агентства Anadolu. Багато новинних агенцій працюють з фактами, фотографіями, а потім ці зображення можуть бути використані будь-якими виданнями, газетами чи журналами. Отже, робота фотографа служби новин — знаходити історії та передбачати, що буде корисним для глобального медіаринку найближчими днями чи тижнями. Наприклад, я був у Києві 10 жовтня [2022 року], і в той день були ракетні удари. Моя робота полягала в тому, щоб якнайшвидше дістатися до місця події, зробити фотографії і надати їх агенції, щоб будь-яке медіа могло якнайшвидше використати ці зображення та репортажі. Також я їздив в Україну взимку, коли багато людей на сході, на деокупованих територіях виживали без електроенергії і тепла. Моєю метою під час цієї поїздки було висвітлити проблеми людей у цих обставинах.

Коли ви були на Донеччині з військовими, чи відчували, що [велика] війна наближається? Чи допомогло це глибше зрозуміти, що відбувається?

— Коли я приїздив сюди в січні [2022 року] і розмовляв з українцями, майже всі мене переконували, що [повномасштабної] війни не буде, бо Росія не вторгнеться. За два дні до [великої] війни всі, з ким я спілкувався, не думали, що це можливо. Розпитуючи людей, я дійшов висновку, що ця ситуація нагадувала історію про хлопчика, який кричав: «Вовк». Люди втомилися від того, що Росія погрожувала стільки років. Думаю, що їм набридло перейматися. Але пробувши тут кілька місяців, я був готовий висвітлювати війну. Звісно, якби я був тут роками раніше: жив, навчався і працював в Україні, то був би краще підготовлений розповісти цю історію. Проте, оскільки я приїхав сюди за кілька місяців до [повномасштабного] вторгнення, зміг зорієнтуватися в ситуації. Принаймні, почав більше розуміти і виконувати свою роботу — розповідати про те, що відбувається — ефективніше.

Яким для вас було 24 лютого [2022 року]?

— Двадцять четвертого я був у Бахмуті. Майже два місяці орендував там квартиру, працював на лінії фронту від Станиці Луганської, що на півночі від Маріуполя. Путін виступив із промовою, в якій визнав відокремлення так званих ЛНР та ДНР. По всій лінії фронту посилилися обстріли. Уночі із 23 на 24 лютого на російському боці було багато дивних рухів. Виник повний інформаційний блекаут, багато людей не мали доступу до інтернету. Це здавалося дивним. Увечері [23 лютого 2022 року] українська сторона закрила всі аеропорти в країні: здавалося, що це [повномасштабне вторгнення] відбудеться.

Я працював із двома друзями та колегами. Ми жили разом і обговорювали, чи поїхати на південь до Маріуполя й працювати над репортажем там, чи поїхати на північ до Харкова. Обрали другий варіант і вирішили там висвітлювати, що зможемо. Якби з’ясувалося, що все летить під три чорти і Росія наступає, ми б рухалися в бік Києва, з якого можна вибратися. Багато хто думав, що Росія швидко захопить всю країну. Але Україна здивувала весь світ, а може й себе, мужньою обороною. Українці відкинули російську армію.

Того дня [24 лютого] ми прокинулися о 3 чи 4 ранку від новин, що все починається. Ми зібрали валізи, сіли в машину і попрямували до Харкова. По дорозі ми читали твіттер, здавалося, що вся країна під ударом: [російські] десантники висаджуються в Борисполі, Київ бомблять… Ми вирішили, що будемо пробиратися до столиці. Я був упевнений, що саме там будуть матеріали для репортажів. В якийсь момент ми побачили великий стовп диму, [який йшов] з авіабази в Чугуєві, що трохи південніше Харкова. Тож ми попрямували в цьому напрямку. Поки ми наближалися, диму ставало все більше. Коли ми в’їхали в Чугуїв, шукали поворот, де можна було б сфотографувати цю гігантську хмару. Випадково заїхали в мікрорайон зі старими хрущовками (будинки, що почали масово споруджувати в СРСР під час правління Микити Хрущова. — ред.) — ракети влучили саме серед цих будинків. Ми побачили, як приїхали екстрені служби, швидка допомога. Ми вийшли з машини, щоб це зняти. Саме тут я сфотографував Олену Курило… Вона була однією з перших, кого ми там побачили. Ми її сфотографували, записали інформацію про неї, а потім продовжили працювати на місці подій: близько години знімали поліцію та пожежників, які рятували постраждалих, витягуючи їх із будівлі. А потім ми вирішили їхати до Харкова, вважаючи, що по всій країні відбувається те, що ми тільки-но побачили.

Там [у Харкові] було набагато спокійніше. Життя здавалося нормальним, але у повітрі відчувалася напруга. Люди чекали транспорт на зупинках, але весь час перевіряли свої телефони й озиралися. Тоді ми вирішили пробиратися до Києва. Ми з’їхали з головної траси, тому що вона була заповнена машинами, хоча зазвичай без заторів [до Києва] можна доїхати за шість годин. Якби ми весь шлях їхали в цьому корку, це зайняло б вічність. Тому ми поїхали в об’їзд. Дорога від Харкова до Києва зайняла близько 10 годин — майже весь час без мобільного зв’язку. Це був сюрреалізм — знати, що почалася війна, побачити таке зранку і їхати тихими об’їзними дорогами наприкінці зими, коли тане сніг. У той день було чисте блакитне небо… Сонце вже вийшло, був чудовий день. Проте ти розумієш, що у всій країні — хаос і жах. Уночі, близько першої, ми приїхали до Києва. Ми винайняли квартиру, щоб відпочити й оцінити події того дня. Думаю, що в перший тиждень [великої війни] здавалося, наче всі бігали як навіжені, не розуміючи, що відбувається.

Завдяки вам історія вчительки Олени стала дуже відомою — це була одна з перших фотографій постраждалих серед мирних жителів. Фото стало вірусним. Що відчуваєте, коли ваша робота отримує таке визнання?

— Того дня я не розумів значення цього фото, тому що ми робили ці світлини у [файловому менеджері] iFile, їхали через всю країну по задвірках без якісного мобільного зв’язку. Мені здавалося, те, що ми побачили, не буде унікальним для першого дня [повномасштабної] війни. Лише наступного дня я зрозумів, що такі фотографії не зробили більше ніде, принаймні 24 лютого, і ніхто не мав зображень житлових районів, які бомбили [росіяни]. Я думав, що це поширене або широко висвітлене явище, тобто фотографії будуть з усієї країни. Тому й не уявляв, що це [фото] буде настільки унікальним. Але виявилося, що світлина [Олени] була однією з перших фотографій, які опублікували в країні того дня. На світлині були цивільні, які постраждали від [повномасштабного] вторгнення Росії. Так це фото стало обличчям війни.

Я відчув, що зробив свій внесок у розповідь про те, як виглядатиме ця війна. І вважаю, що страждання цивільного населення — це важлива риса російського вторгнення в Україну, коли військові цілі не відрізняються від цивільних. Ця війна для них — проти всіх. Тож [було вкрай важливо] зафіксувати і показати це у перший день, щоб люди не відводили погляд від того, чим є ця війна насправді. Тоді я цього не знав. Я просто виконував свою роботу — це не те, чим можна пишатися. Я не горджуся тим, що сфотографував поранену людину в чи не найгірший момент її життя. Але я відчуваю, що ефективно виконав роботу, для якої приїхав сюди, і допоміг показати [людські] страждання широкому загалу.

Ці фотографії також використовувалися як [російська] пропаганда, нібито ця жінка — актриса, хоч це неправда. Відомо, що це завдало Олені страждань. Що ви думаєте про це?

— Навіть 10 жовтня 2022 року (день масованого ракетного обстрілу. — ред.) у Києві мені надсилали повідомлення кілька різних ЗМІ з усього світу. Я обговорив із нідерландською газетою російські заяви, що нібито ту жінку поранили біля залізничного вокзалу у Києві, і що вона — актриса. Це проблема цієї війни. Хоча для мене стало новиною, що можна взяти зображення, які я зробив того дня, те фото Олени, і наклеїти їх на газетну статтю 2018 року про вибух газу. Було цікаво спостерігати за цим: дивитися новини, бачити, як мої фотографії перетворюються на брехню, в яку вірять люди. Це захоплює і водночас лякає, коли бачиш швидкість, з якою Росія може створювати дезінформацію, завдяки чому та виявляється ефективною. Жахливо, лячно та бридко від того, що комусь платять за виконання такої роботи. Проте це явище — не унікальне, воно поширене у всьому світі. Можливо, це вперше під час війни в епоху соціальних мереж дезінформацію створюють настільки швидко й ефективно. Думаю, це буде цікаво розглянути в майбутньому. Я нещодавно розмовляв із колегою про те, чи це (дезінформація. — ред.) здебільшого для російського внутрішнього споживання, щоб населення продовжувало підтримувати війну і не сумнівалося в ній? Вони думають, що б не робила їхня армія, мирні жителі не страждають. Тому коли вони бачать поранених мирних жителів, не вірять, що це їхня армія, і вважають це брехнею.

У Сполучених Штатах теж є подібне, як от коли [Дональд] Трамп називає все фейковими новинами і не вірить відомим ЗМІ. Я впевнений, що для Олени було травматично пережити ці жахливі події, а потім стати обличчям цієї війни і мати справу з медіа з усього світу, які хотіли зв’язатися з нею й отримати інформацію, та давати інтерв’ю після таких страждань. Це божевілля — не уявляю, як би таке пережив. А потім зіткнутися з тим, що величезна частина населення вірить, що ти брешеш, ображає тебе, погрожує тобі і твоїй родині. Я не подумав про це перед тим, як зробити фото. Проте я не передумав би робити цей кадр, тому що показувати те, що відбувається, для аудиторії, яка тобі вірить, є великою цінністю. Я вважаю, що цих людей набагато більше, ніж тих, хто заперечуватиме, що це правда. Я переглянув кілька інтерв’ю [Олени], в яких вона розповідала людям про те, що відбувається в Україні, та як вони можуть допомогти. Надзвичайно, що людина, яка пережила таке, є настільки безкорисливою. Попри значну увагу до неї, вона просила допомогти своїм землякам. Коли я поїду до Польщі, маю зустрітися з нею вперше з того самого дня — я дуже схвильований. Ця зустріч наче зімкне коло.

Росія використовує фотографію як інструмент пропаганди. Що нам із цим робити та як довести, що такі випадки — це маніпуляція?

— Ми фотографуємо те, що відбувається, і більшість світу вірить побаченому. Наше завдання — показувати правду якомога більше. Деякі кадри можуть використовувати для створення дезінформації чи пропаганди, але це не переважує потребу показати, що відбувається. Це ніби побічний продукт виконання дуже важливої роботи, яку дехто неправильно тлумачить. Із цим потрібно розбиратися окремо. Не знаю, чи є відповідь, як виправити цю ситуацію в російському суспільстві, в якому люди не вірять у те, що відбувається на Заході або в Україні. Я цієї відповіді не маю. Знадобиться багато років, щоб виправити проблеми з дезінформацією у світі. Це відбувається в багатьох країнах, які все далі відходять від демократії і стають більш правими політично, а також дискредитують служби новин. Наша роль полягає в тому, щоб продовжувати працювати і показувати все якомога правдивіше, щоб викликати співчуття й небайдужість аудиторії до ситуацій, що нас зачепили.

Що ви думаєте про воєнну фотографію та її роль у цій війні? Як вона допомагає нам перемагати, показуючи світові правду?

— Мабуть, допомагати Україні перемагати — не моя робота. Моє покликання — інформувати аудиторію вдома (у США. — ред.) про те, що відбувається. Журналіст має уникати прямого втручання, бо це упередженість. Я хочу точно зобразити події. Україна захищає себе, свій суверенітет від загарбників, які хочуть її етнічно зачистити через геноцид, знищення мови і культури. Фотографії та інформування [американської] громадськості допомагають пояснити, чому моя країна, Сполучені Штати, надсилає сюди [Україні] мільярди доларів (значна частина цих коштів поставляється у вигляді військової техніки, боєприпасів. — ред.). І навіщо їм це робити, коли ми стикаємося з певними економічними труднощами, як-от [підвищення] ціни на пальне? Коли [у 2022 році] я востаннє був вдома, бензин коштував чотири долари за галон. Зараз все подорожчало. Ціни на ринку житла — захмарні. Люди це помічають, а потім бачать у новинах, що ми надіслали в Україну ще 30 мільярдів доларів [військової допомоги]. 8 листопада 2022 року у США були вибори. У передвиборчих виступах багатьох кандидатів лунало: навіщо ми туди надсилаємо гроші, коли вони потрібні тут? Мене дуже хвилює те, що відбувається у США, через те, що я бачив [в Україні], людей, яких зустрічав — я хотів би висвітлити це на фотографіях і пояснити американцям, чому їхні податки йдуть на інший кінець світу і чому це необхідно.

Чи підтримують американці Україну?

— Здається, від самого початку [повномасштабної війни] в Сполучених Штатах більшість підтримує допомогу України, принаймні надсилання грошей та зброї. Проте я не думаю, що громадяни згодні відправляти американських солдатів на цю війну. Після виведення військ із Афганістану США вийшли з двадцятирічного конфлікту, в якому вони безпосередньо брали участь. Не думаю, що американці хочуть це повторити. У нас є [політикиня] Марджері Тейлор Грін, яка говорила про бажання скоротити фінансування. Але більшість американців бачать, що відбувається, і хочуть продовжувати допомагати. Коли бачиш Маріуполь, Бучу — розумієш, що потрібно і далі підтримувати Україну, щоб вона могла захищатися. А потім бачиш новини про [вдалий український] контрнаступ на Слобожанщині, коли надана зброя допомагає Україні перемагати. Зазвичай, США дають гроші та зброю не найбільш надійним партнерам, а тут кожен із джавелінів (з англ. Javelin — американський переносний протитанковий ракетний комплекс. — ред.), що потрапляє в Україну, влучає прямо в бік російського танка. Не розумію, чому більш провоєнна сторона нашого уряду, Республіканська партія, це не підтримує.

Як довго ви плануєте залишатися в Україні і що нового відкрили для себе у 2022 році?

— Спочатку я хотів зробити матеріал про вугільні шахти на сході України та їхній вплив на навколишнє середовище. Проте це перетворилося на репортаж про війну: я почав знімати окопне життя. Я хотів продовжувати це робити і показувати, що відбувається, а також мати постійну роботу. Зрештою, я залишився набагато довше, ніж планував. У якийсь момент я поїхав додому відпочити. У мене також є інша робота — наша з молодшими братами транспортна компанія. Тому мені доводиться поєднувати її та журналістику. Я поїхав додому на півтора місяця, а потім повернувся сюди, щоб працювати над іншими проєктами, здебільшого на Донеччині. Потім я знову поїхав додому і повернувся сюди. Частина мене має компанію та життя у Філадельфії, а інша хоче й надалі показувати ширшій аудиторії те, що відбувається в Україні. Я закохався в Україну, їжу та людей, і хотів би проводити тут час, щоб дізнатися більше про те, що відбувається, завдяки історії та людям.

Мені знадобляться роки, щоб говорити [українською] і дізнатися хоча б частинку того, що пережили [українці]. Мене бентежать проблеми Донеччини й інших регіонів країни. Я виріс у сільській місцевості в горах Аппалачі, штату Пенсільванія, за кілька годин їзди на північ від Філадельфії. Місцевість, де я живу, розташована південніше від великого вугільного регіону. Вона наче віддзеркалює проблеми Донеччини, де багато років була велика промислова зона. Це місце, куди вкладали значні кошти. У Віфлеємі, штату Пенсільванія, виробляли багато сталі, але в 1960–1970-х роках ця промисловість зупинилася, і ці райони стали менш заможними. Це призвело до нижчого рівня освіти, збільшення кількості злочинів.

В Україні виникла схожа ситуація, за винятком того, що була зовнішня сила, яка на цьому наживалася і додатково сіяла розбрат. У США, як і в інших країнах світу, теж є подібні проблеми.

Ви будете далі досліджувати, чекати відбудови Донеччини? Повернетесь і зробите великий репортаж про цей регіон?

— Я сподіваюся, що зможу приїжджати сюди та спілкуватися з людьми із цього та інших регіонів України. Війна йде не лише на Донеччині. Вона впливає і на людей у Львові. Просто саме в цьому регіоні [на сході] точилося найбільше бойових дій, там вторгнення відбулося в 2014 році. Це історія України, і я хотів би й надалі приїжджати й дізнаватися про неї та розвиток подій. Сподіваюся, колись ця війна закінчиться, і ми побачимо відновлення. Чи справді Україна знайде спосіб залучити цих людей і прийняти цю різноманітність, чи сприятиме переходу всіх на українську, чи заохотять людей зі сходу більше говорити українською? Я не знаю. Але потрібно буде вкласти кошти і відновити сферу освіти в цьому регіоні, знайти способи зробити життя краще, щоб люди не шукали зеленішої трави за парканом у сусіда, що, я вважаю, і сталося.

Ми всі чекаємо цієї відбудови. Чи є у вас улюблений регіон в Україні?

— Я думаю, що всюди, де я був, по-своєму красиво. На сході України — в Харкові, на Донеччині — я почуваюся як у містах східного узбережжя Сполучених Штатів, тому що вдома, на східному узбережжі в людей прийнято поспішати. Вони здаються грубими лише тому, що не хочуть гаяти час. Вони підозрілі, якщо не знають когось, але після кількох хвилин розмови стануть найпривітнішими і найгостиннішими. Тут я мав подібний досвід. Більшість моїх знайомих з Донеччини та з Харкова, бо саме тут я провів найбільше часу в Україні. Провівши з кимось п’ять хвилин чи годину, відчуваєш щирість цих людей. І почуття гумору — неймовірне. Там така культура, і мені вона подобається. Мені потрібно провести більше часу в інших частинах України. Я люблю Київ, проводжу багато часу в Харкові — там чудово. Я недовго був на заході України. Коли я вперше відвідав Херсон, мені там всі посміхалися. Коли ви дивитеся в очі незнайомцю і посміхаєтеся, це виглядає дивно для іншої людини. Я розумію таку реакцію так: ця людина хоче мені щось продати або намагається щось для мене зробити, а мені це не подобається. Але в Херсоні я вперше побачив, коли люди посміхаються і махають тобі у відповідь просто так. Почекайте, я в Україні?

Чи є у вас улюблена історія чи особливі фотографії, які ви зробили протягом цього року, крім портрета Олени?

— Моє улюблене фото за весь цей час було знято після того, як російські війська покинули Київське Полісся та Суми на початку весни 2022 року. Одного дня ми виїхали з Києва по трасі в напрямку Житомира. На узбіччі було багато підірваних російських танків. І саме в той час багато людей поверталися додому із заходу України чи з Польщі. Ці знищені російські машини на шосе стали туристичним об’єктом. Наче залишки знищеного танку були доказом того, що українська армія перемагає. Для тих, хто був змушений покинути свій дім, свою родину, і повертався, це — символ того, що українці перемагають і б’ють противника. Люди приходили, робили селфі, діти чіплялися руками за гармати на цьому танку, а мама фотографувала їх. Ми 30 хвилин фотографували все, що відбувалося. Дівчина підійшла зі своїм хлопцем, щоб сфотографуватися в сексуальній позі перед танком. Це була дурість, але цей момент багато про що говорить… Я думаю, це був мій улюблений кадр.

Чи знайомі ви з українськими фотографами?

— Я зустрів чимало геніальних українських фотографів. Один із моїх улюблених — Анатолій Степанов — найпривітніший та наймиліший чоловік у світі. Він переважно фотографує війну — працює на Донеччині з 2014 року, також займається вуличною фотографією. Я познайомився з ним на другий чи третій день роботи в Україні — почувався неначе молодший хлопець-іноземець, який ніколи не був на війні, і зустрівся з досвідченим місцевим фотографом. Щоразу з ним було приємно розмовляти. За два дні перед повномасштабним вторгненням я зустрівся з Євгеном Малолєткою і Мстиславом Черновим. Вони сказали, що планують їхати в Маріуполь. Юлія Кочетова, яка працює з Der Spiegel і Vice, також неймовірна фотографиня. Максим Дондюк — один із моїх найулюбленіших фотографів. Ми не знайомі, але я вважаю, що він вміє робити спокійні фотографії хаосу, схожі на картини епохи Відродження. Його роботи з Майдану — одні з найкращих. Сподіваюся, колись зможу зустрітися з ним. Я його шанувальник.

Чи є у вас улюблені світлини війни українських фотографів?

— Я знаю хлопця [Дмитра Козацького], який був фотографом на «Азовсталі» і зробив неймовірне фото солдата, який стоїть у промені світла в зруйнованій будівлі з розкритими руками, і цей стовп світла падає на нього і розбивається — це одна з найдивовижніших фотографій, які я бачив за час війни.

Було фото дівчини (зроблене Крістофером Окіконе. — ред.), яка врятувала собак з Ірпеня. Воно неймовірне. Також світлини Євгена і Мстислава з Маріуполя, з пологового відділення, з лікарні, їхнє перебування там. А ще те, що вони зробили перші фотографії російських танків, що заходили в місто, і танка, який обстрілює житловий будинок. Ці двоє хлопців виконали героїчну місію.

Що ви зрозуміли про Україну за весь цей час? Як ви можете пояснити своїм друзям у США, що тут відбувається?

— Це не просто масштабніше вторгнення за час війни, яка почалася в 2014 році. Як я розумію, це завершальний акт української революції і відокремлення від СРСР та Росії в цілому, а також зміцнення суверенітету України. Це почалося тисячу років тому, повторилося в 1991 році з розпадом Радянського Союзу, а ще в 2014 році. Це лише розділи в історії України, але це може бути остаточне відокремлення і розрив зв’язків з Росією, яка хоче контролювати цю землю. Цікаво спостерігати за тим, як нації творять власну історію, прокладають свій шлях і знаходять свою національну ідентичність. Так твориться історія. Ми всі можемо це спостерігати. Ви, люди, її пишете. Я ж допомагаю показати, що відбувається, і, сподіваюся дізнатися про це більше і зробити фотографії цих подій.

Що ви порадите фотографам і журналістам, які приїжджають в Україну з-за кордону?

— Усім журналістам, які приїжджають сюди, незалежно від того, чи були вони тут раніше, чи ні, я пораджу поїхати в якомога більше місць і поговорити з якомога більшою кількістю людей про історію цієї країни чи їхні родинні історії. Спробуйте дізнатися в українців, що відбувається і чому. Я думаю, це найважливіша порада.