Як стати донором органів посмертно і чому це важливо

Щороку близько 5000 людей в Україні потребують трансплантації органів. У 2022 році провели 384 такі операції, з них 214 — від посмертних донорів. Тобто цих людей вдалося врятувати завдяки небайдужим, які за життя погодилися, що коли помруть, то їхні серця, нирки, легені тощо продовжать працювати в тілі іншої людини. А буває й так, що внутрішні органи одного донора рятують одразу кількох людей.

Російські ЗМІ, систематично поширюючи фейки про Україну, не оминають і тему про трансплантацію органів. Пропагандисти стверджують, мовляв, у нашій країні поширена «чорна трансплантація», особливо у прифронтових зонах, де нібито працюють медичні пункти, що в польових умовах вилучають внутрішні органи в поранених або загиблих військових та цивільних. До прикладу, видання «MK.RU» опублікувало інтерв’ю з радником міністра внутрішніх справ Росії, який стверджує: «… є докази, що “чорні трансплантологи” вже активно вилучають людські органи у вбитих, поранених і навіть здорових людей. Здорові люди, тобто донори, це російські полонені чи навіть власні мирні жителі, які опинилися не в тому місці не в той час» (тут і далі — авт. перекл. із рос.). А видання «Рамблер» пише, що в Україні начебто були випадки, коли нирки буквально за 10 хвилин вилучали в польових умовах біля лінії фронту або що органи продають в Європу та США. Ці фейки спростовує «Вокс Україна».

Одне з основних підтверджень неправдивості російських наративів про «чорну трансплантацію» — Закон України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині», згідно з яким для пересадки органів потрібно мати добровільну згоду людини. Якщо за життя померлий не підписав згоду або незгоду, зробити це доведеться іншим близьким йому особам.

Що таке згода на посмертне донорство?

Згода на посмертне донорство — це документ, підписаний людиною за життя, в якому вона погоджується стати донором органів у разі встановленого їй діагнозу «незворотна смерть», під якою розуміють або смерть головного мозку, або біологічну смерть.

У першому випадку йдеться про стан, коли головний мозок уже перестав функціонувати, а роботу серця та легень підтримують штучно. Підтверджують цей діагноз тільки за наявності в пацієнта відповідних симптомів, після проведення комплексу обстежень і тестів консиліумом лікарів. Важливо розуміти: якщо з людиною, яка погодилася стати посмертним донором, трапляється щось, що загрожує її життю, то лікарі в повному обсязі надають їй допомогу, тобто намагаються її врятувати. Зокрема, смерть мозку констатують не раніше ніж за 48 годин серцево-легеневої реанімації. Тобто це виключає ймовірність того, що шансом повернути людину до життя було знехтувано. Та й процедура встановлення такого лікарського висновку — чітко визначена й не така проста.

Біологічна смерть — це незворотне припинення кровообігу й дихальних функцій, поява ранніх та(або) пізніх трупних змін. Цей висновок медпрацівники встановлюють, спираючись на низку діагностичних критеріїв. І якщо померлій людині діагностували біологічну смерть, то констатацію смерті головного мозку вже не проводять.

Обидва види незворотної смерті — біологічна смерть і смерть головного мозку — окреслені законодавством України і є єдиною підставою для того, щоб вилучити анатомічний матеріал у людини, яка дала на це прижиттєву згоду (або родичі якої погодили це після її смерті), аби трансплантувати його та(або) виготовити біомпланти. Однак у реальній практиці поки що є нюанс. Ось як його коментує Тетяна Мигалега, трансплант-координаторка Інституту серця Міністерства охорони здоров’я України та Волинської обласної клінічної лікарні:

— Наразі в Україні органи для посмертного донорства вилучають тільки в людини з діагнозом «смерть головного мозку». Тобто лише тоді, коли серце померлого ще б’ється. При біологічній смерті вилучення анатомічного матеріалу можливе тільки для створення біоімплантів. Звісно, пацієнта з непрацюючим серцем можна підключити до штучного кровообігу, аби органи залишалися придатними для трансплантації, однак поки що в Україні нормативно-правова база таких дій ще не прописана. Але за кордоном ця практика вже є, називається non-heart-beating donation, тобто в перекладі з англійської — донорство з серцем, що не б’ється.

Після підписання згоди дані про донора вносять до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ), де зберігається й опрацьовується інформація про донорів та реципієнтів. Пари для пересадок підбираються системою автоматично, тож це гарантує неупереджений розподіл анатомічних матеріалів, без будь-якого суб’єктивного зовнішнього впливу.

Інформація на ресурсі ЄДІСТ — конфіденційна. До сформованої картки пацієнта не мають доступу навіть медичні працівники, допоки людині не констатували незворотну смерть. До того ж серед лікарів, які беруть участь у вилученні анатомічних матеріалів для трансплантації, не можуть бути учасники консиліуму, що робили висновок про незворотну смерть.

Це спростовує міф про те, що підписання згоди на посмертне донорство — все одно, що згода на вбивство чи дозвіл медпрацівникам довільно розпоряджатися внутрішніми органами людини.

Отже, ключова теза: трансплантація людських органів в Україні наразі можлива виключно після констатації у потенційного донора смерті головного мозку та за наявності його згоди стати таким донором (або дозволу родичів, опікунів чи тих, хто взявся поховати померлого).

Під час підписання згоди потенційний донор може обрати, які саме органи хоче пожертвувати. За даними 2021 року, у світі найчастіше трансплантують нирки, печінку, серце, рідше — легені. Такий же розподіл і в Україні, як свідчать дані «Українського центру трансплант-координації. Також можна стати донором підшлункової залози, селезінки, паращитоподібної залози, кишківника, тканин опорно-рухового апарату, судин та клапанів серця, очного яблука або його складових, шкіри, матки, гортані, трахеї, верхніх кінцівок, нижніх кінцівок, обличчя (певних або всіх його елементів).

Хто може стати посмертним донором, а для кого це заборонено

Посмертними донорами можуть стати повнолітні дієздатні громадяни України, які підписали прижиттєву згоду на таку процедуру. Також можна подати окрему заяву, щоб призначити повноважного представника, який після смерті людини-донора надасть згоду на вилучення з її тіла анатомічного матеріалу.

Якщо ж людина не підписала згоду або незгоду на посмертне донорство за життя, а також не призначила повноважного представника, то після її смерті вирішувати це доводиться партнеру/-ці, якщо вона на момент діагностування незворотної смерті перебувала у шлюбі, або близьким родичам. Коли ж таких людей немає, то згоду на вилучення анатомічних матеріалів може давати особа, яка зобов’язалася поховати померлого.

У випадку, коли посмертним донором є дитина (особа віком до 18 років), надати згоду мають батьки чи офіційні опікуни.

Звісно, близькі померлих, переживаючи біль від втрати, можуть взагалі не думати про це або вирішити гарячково. Найчастіше такі історії просто завершуються відмовою, хоча органи померлого могли б врятувати не одне життя. Тетяна Мигалега це підтверджує зі свого досвіду:

— Насправді дуже болюча тема, коли близькі родичі не дають згоду і ми втрачаємо можливість рятувати людей. От, до прикладу, останні три розмови у Волинській обласній [лікарні] — це відмови. А це як мінімум шість врятованих життів. З одного боку, я розумію близьких і родичів [померлих], адже це величезна відповідальність і не кожен готовий таке рішення прийняти, але не можу зрозуміти, коли головна причина відмови — «а що люди в селі скажуть?».

Посмертно пожертвувати анатомічний матеріал не можуть:

– діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування;
– особи, визнані недієздатними;
– ті, чия особистість після смерті невстановлена;
– ВІЛ-інфіковані, хворі на СНІД, сифіліс, вірусні гепатити, всі форми туберкульозу, бруцельоз, лейшманіоз та ін.
– військовослужбовці, які загинули під час бойових дій (що вкотре спростовує пропаганду росіян про те, що в поранених військових ЗСУ забирають органи для трансплантації). 

Як підписати згоду

Станом на кінець вересня 2023 року підписати згоду на посмертне донорство можна тільки особисто та в письмовій формі.

Ще у 2022 році тривала робота над тим, щоб подавати прижиттєву згоду на трансплантацію можна було в порталі «Дія», але через повномасштабне вторгнення РФ розробка тимчасово зупинилася. Також ще у 2020 році уряд затвердив новий зразок посвідчення водія, де, окрім усього, буде зазначено групу крові та (не)згоду на посмертне донорство. Тож у майбутньому під час отримання водійських прав можна буде зробити вибір, чи рятувати після своєї смерті інших людей, пожертвувавши їм свої органи чи тканини.

Отже, алгоритм дій, щоб стати посмертним донором

Крок 1

Звернутися до центру трансплантації, щоб домовитися про зустріч із трансплант-координатором та подати необхідну заяву. Це фахівець, який забезпечує зв’язок між усіма учасниками процесу пересадки анатомічного матеріалу. Його контакти можна знайти на сайті «Українського центру трансплант-координації» у розділі «Регіональні центри».

Підписати згоду на посмертне донорство можна в будь-якому з регіональних центрів незалежно від місця прописки чи проживання.

Крок 2

Із собою необхідно мати паспорт (або ID-картку) та індивідуальний податковий номер (ІПН).

Згоду потрібно підписати лише особисто й у письмовій формі. Якщо немає змоги подати письмову заяву, можна повідомити про свій намір родичів, які в разі необхідності дадуть або не дадуть дозвіл на трансплантацію та(або) виготовлення біоімплантів.

Важливо: якщо в базі ЄДІСТ уже є зареєстрована заява померлої людини про згоду або незгоду пожертвувати своїми органами чи тканинами, то ніхто з родичів уже не може оскаржити це.

Підписуючи згоду, можна вказати, що, у разі непридатності анатомічних матеріалів для трансплантації, їх можуть використати для виготовлення біоімплантів або науково-практичної діяльності в галузі охорони здоров’я.

Чи можна відмовитися від посмертного донорства?

Так. Якщо з будь-яких причин ви передумали, можна подати заяву про відкликання згоди на посмертне донорство. Процес подання цієї заяви такий самий — через трансплант-координатора. Подавати й відкликати заяви про посмертне донорство можна необмежену кількість разів. Так само можна відкликати заяву про повноважного представника, а сам повноважний представник може відмовитися від такої ролі.

Можливо подати й незгоду на посмертне донорство. Така заява подається письмово і також вноситься в базу ЄДІСТ. У померлої особи, яка зафіксувала це волевиявлення за життя, заборонено вилучати анатомічні матеріали для трансплантації або виготовлення біоімплантів.

Чому люди погоджуються бути посмертними донорами? Досвід Іванни Рудишин

Іванна Рудишин підписала згоду на посмертне донорство у липні 2023 року:

— Я давно думала про підписання такої згоди. Але, зізнаюся, чомусь уявляла собі цей процес складнішим, тому відтягувала. Коли ставила перед собою запитання, чи варто, то не змогла знайти аргументів, які б схиляли мене до відповіді «ні».

Сильна мотивація й усвідомлення значущості результатів участі в такій благодійній ініціативі зрештою перемогли вагання дівчини:

— По-перше, чому не врятувати комусь життя за умов, що твій мозок вмирає і жити вже все одно неможливо? Друга причина — я б не хотіла, аби це рішення довелося у такому випадку приймати моїм рідним. Це точно стало б для них тягарем. Такий крок — це про відповідальність і це, безсумнівно, висловлення моєї позиції щодо трансплантації.

Іванна додає, що була і третя причина — вона хотіла підвищити обізнаність читачів свого медіа про те, що існує можливість підписання такої згоди і що це нескладно.

Єдиної бази з контактами центрів у своєму регіоні Іванні знайти не вдалося. Контакти всіх волинських трансплант-координаторів на сайті «Українського центру трансплант-координації» були в розділі «Центри трансплантації нирки». Дівчина обрала обласну лікарню, знайшла мобільний телефон та електронну скриньку трансплант-координаторки, до якої вирішила звернутися. Вже наступного дня вона прийшла у лікарню на визначений час.

До слова, Іванна, поділившись з іншими своїм бажанням підписати прижиттєву згоду на посмертне донорство, теж чула у відповідь щось на кшталт «підпишеш, розкажеш про це, а потім тебе вб’ють, щоб забрати органи». Але, як сказала дівчині її трансплант-координаторка Тетяна Мигалега, це так не працює, адже посмертне донорство може відбутися лише після смерті головного мозку, а не за інших умов. До того ж цей діагноз можуть встановити лише в лікарні. Фахівчиня додає, що перед тим, як його встановити та ухвалити рішення про припинення штучної підтримки діяльності органів, лікарі роблять роз’єднувальний тест та обстеження. Тож, якщо людину вбити, її органи не зможуть врятувати комусь життя.

Своїм прикладом Іванні вдалося переконати лучан, що посмертне донорство — це важливий крок. На своїй сторінці у фейсбуці журналістка поділилася, що через два дні після виходу її матеріалу про посмертне донорство п’ять людей підписали згоду і ще двоє збиралися це зробити. Це суттєві цифри для Волині, адже станом на липень 2023 року всього трохи більше десятка людей з цього регіону погодилися на такий вид благодійності. Тетяна Мигалега вважає, що трансплантація органів — це неймовірна можливість допомогти комусь, аби життя тривало:

— Днями (у вересні 2023 року. — ред.) у нас була зустріч з донькою, яка надала згоду на вилучення з тіла її мами органів для трансплантації, і пацієнтами, яким ці органи пересадили. Я вже й не памʼятаю, коли [востаннє] так плакала… Коли дорослий чоловік казав слова вдячності цій жіночці, [він] сказав: «Я так страждав на діалізі 13 років, мої нирки не працювали, а зараз, у свої 49 років я маю можливість завдяки вам насолодитись життям без страждань і болю…». Ревіли всі. І це неймовірно! Трансплантація — це диво.

Світовий досвід

У світі підходи до посмертного донорства різняться. Наприклад, у Великій Британії, Данії, Швеції, Швейцарії, Німеччині та США діє презумпція незгоди. Тобто, щоб стати донором, людина має офіційно дати на це згоду, інакше її органи не можна трансплантувати після смерті.

За звітами Міжнародного реєстру з трансплантації, станом на 2021 рік найвищі показники трансплантації органів від посмертних донорів у світі мали США. Вірогідно, причиною є простіша, ніж в інших країнах, система надання згоди на донорство та популяризація цього серед населення. До прикладу, у США можна стати донором при оформленні водійських прав або зареєструватися як донор онлайн. Також там діють місцеві служби донорства — OPO (Organ procurement organizations). Вони відповідають за доставку вилучених органів до центрів пересадки та сприяють донорству органів у своїх регіонах. Наприклад, фінансують семінари з трансплантації.

У низці країн, зокрема в Ірландії, Португалії, Іспанії, Франції, Люксембурзі, Італії, Австрії, Угорщині навпаки, діє презумпція згоди. Тобто за життя людина може відмовитися від того, щоб після смерті її органи чи тканини були використані для інших. Якщо ж такої заяви немає, вважається, що людина згодна стати донором і дозвіл родичів для вилучення органів не потрібен.

Іспанія займає друге місце у світі з кількості трансплантацій від посмертних донорів. Тут працює Національна організація з трансплантації (ONT), яка визначає донорів, проводить переговори з родичами та організовує підготовку до пересадки.

Оскільки в Іспанії діє презумпція згоди, лікарі не мають питати дозволу в родичів померлого, який за життя не відмовився від такої посмертної благодійності. Але на практиці медики все ж запитують близьких, і завдяки високій обізнаності населення про донорство частка відмов там низька — 10-15 %.

За даними Міжнародного реєстру трансплантації, у 2021 році у США та Іспанії погодилися стати посмертними донорами 42 і 41 людина відповідно (з розрахунку на мільйон осіб). В Україні цей показник становив лише 0,25 людини.

Як бачимо, посмертне донорство — це сучасний, безпечний різновид благодійності, який дозволяє свідомо та стало використовувати наявні ресурси й допомагати іншим продовжити жити. Ставши офіційно доступним і в Україні, він постійно розвивається. І, як зазначають самі фахівці, посмертне донорство — це не тільки спосіб порятунку життя, а й символ людської солідарності. Попри війну, російську пропаганду та постійне бажання знищити українців як націю, ми натомість боремося за кожне життя. Бути посмертним донором — це виборювати, плекати життя навіть після своєї смерті. Трансплант-координаторка Тетяна Мигалега додає:

— Я завжди кажу, навіть якщо людина не має часу приїхати до мене і надати прижиттєву згоду, я була би дуже щаслива, якби кожен поговорив на цю тему у власному колі родини, друзів чи колег і проговорив своє ставлення щодо [посмертного] донорства, типу: «Мамо, тату, якщо колись у вас запитають згоди, знайте, що я дуже хочу після власної смерті врятувати життя інших людей і [радітиму, якщо] частинка мене буде продовжувати жити, подорожувати, гуляти на весіллях, ходити в кіно і театри, [коли] моє серце продовжуватиме битися в грудях іншої людини, яка заслуговує на повноцінне і щасливе життя».