Як американські волонтери допомагали херсонцям після теракту на ГЕС

Я також долучилася до волонтерських місій у Херсоні. Виїхавши зі столиці 25 червня 2023 року, планувала попрацювати там три дні. Та зрештою залишилася на шість. А все через трьох американців, які не змогли залишатися осторонь війни в Україні.

У перші дні після теракту найбільше, чого потребували потерпілі в Херсоні й населених пунктах довкола нього — гумдопомоги й розчищання пошкоджених і зруйнованих будівель. Оскільки більшість волонтерських організацій в місті співпрацювали, я часто волонтерила у складі різних команд. Доєднувалася туди, де в мені була потреба. Так ми й зустрілися з Бенджаміном — американцем, який розвозив речі першої необхідності й допомагав евакуйовувати людей.

У перерві між виїздами на місії, як такі гуманітарні поїздки називають волонтери, я записала його відеозвернення до міжнародної аудиторії, аби та активніше допомагала українцям у боротьбі проти РФ. Бенджамін, який просить називати його просто Беном, перед камерою почувався упевнено й розкуто. Я планувала зняти коротке відео, але він так цікаво говорив про своє волонтерство в Україні, що вийшло повноцінне інтерв’ю. Через це мені захотілося більше дізнатися про його непересічний, як для американця, досвід, але я вже мала квиток до Києва. Та наступного дня, за 30 хвилин до потяга, Бен зателефонував. Він запропонував залишитися ще на кілька днів, щоб більше поспілкуватися й познайомитися з надзвичайними українцями й іноземцями — його колегами в благодійному фонді «Справжні». Я погодилася.

Бен: «Є дуже мало речей, які варті того, щоб ризикувати своїм життям щодня, і це одна з них»

На подвір’ї хабу «Справжніх» готуються до виїзду. Останній пакунок із засобами гігієни і продуктами у «швидку» завантажує чоловік середнього зросту, одягнений у білу футболку з написом «World Aid Runners. War that cares» (з англ. — Бігуни світової допомоги. Війна, що хвилює»). Це Бен — 47-річний юрист із Форт-Мітчелл, штат Кентуккі. Уклавши довге сиве волосся під кепку з вишитим українським прапором, він зачиняє двері авто й радісно нас гукає: «Дауай, дауай!», що означає машина завантажена і можна виїжджати.

16:00. Перш ніж вирушати, одягаємо бронежилети. Паралельно дивимося у застосунок Circuit Route Planner — тут координати 20 населених пунктів, які потрібно відвідати за сьогодні. Такі поїздки мають бути добре сплановані, адже автомобіль швидкої допомоги — пріоритетна ціль для окупантів по той бік Дніпра. Вирушаємо втрьох: Бен, я і волонтерка Поліна, яка комунікує з херсонцями, до яких прямуємо.

Маємо п’ять годин, щоб закінчити місію і повернутися на базу. Роботу ускладнюють непроїзні для габаритної машини ґрунтові дороги, розмиті нещодавнім потоком води — міцно тримаємося, в’їжджаючи в ще одну яму. У дорозі Бен любить вмикати музику, постійно жартує та розмовляє, аби в машині не було гнітючого настрою. Користуючись моментом, починаю розпитувати американця про його досвід волонтерства в Україні.

Після повномасштабного вторгнення Росії, починає розповідати Бен, він вирішив активно підтримувати Україну в будь-який доступний спосіб. Спершу, коли за Київ точилися запеклі бої в березні 2022 року, допомагав українським біженцям на пункті пропуску «Шегині — Медика» між Україною та Польщею, що натоді був одним із найбільш завантажених.

— Приїхавши на «Медику» вперше, я привіз із собою костюм курчати, щоб у нього одягнути когось із дітей, які прибувають. Коли волонтери дізналися, що у мене є, вони сказали мені вдягнути костюм і повели до входу роздавати цукерки українцям. Це був величезний хіт не лише серед дітей, але й серед дорослих.

Бен з усмішкою згадує, як, повернувшись у США на два тижні, вирішив придбати кращий костюм для цієї ролі — рожевого кролика. І не прогадав, бо повернувся на «Медику» напередодні Великодня, 11 квітня. В американській культурі кролик — важливий символ цього свята.

— Я носив цей костюм, будучи неофіційною особою, яка вітала новоприбулих біженців. Я був першою людиною, яка зустрічала їх. Вони плакали в моїх обіймах, сміялися та втішалися. Всі мене так і називали — Бен Кролик.

Каже, що під час поїздок в Україну в червні 2022 року найбільше запам’яталися деокуповані Буча, Ірпінь та кілька сіл Київського Полісся. На звільнених територіях саме активно фіксували злочини російської армії, що вразили не лише Бена, а й чимало іноземців:

— Коли все це проявилось, стало зрозуміло, що Росія веде війну проти цивільного населення. Мова вже йшла не тільки про Україну, мова йшла про людство. Це війна проти людяності.

Помічаємо попереду машину кольору хакі з написом на задньому склі «Доброго вечора, ми з Олешок. Слава Україні! Героям слава! Олешки — це Україна!». Дістаємо телефони, щоб сфотографувати: в обох усмішка, змішана із сумом. Олешки — місто за чотири кілометри від Херсона. Воно сильно постраждало від підриву росіянами Каховської ГЕС. Точну кількість завданих руйнувань і смертей досі вказати неможливо, адже Олешки на лівому, окупованому, березі Дніпра. Бен порушує мовчанку:

— Те, що відбулося на Каховській ГЕС — це катастрофа, яка стала доповненням до і так складної гуманітарної ситуації в Херсоні, пов’язаної з невибірковими обстрілами міста та цивільного населення. Я був тут, у прифронтовому місті на півдні України, щодня протягом майже 70 днів, я робив те, що потрібно було робити. ООН тут немає. ЮНІСЕФ тут немає. Міжнародного Червоного Хреста тут немає.

Бен так захопився розповіддю, що пропустив потрібний поворот. Пробуючи розвернутися, він ненавмисне блокує рух іншої машини. Із самоіронією та комічним каяттям вибачається: «Прастітє мєня, пажалуста, я глупий амєріканєц». Бен вивчив російську мову у Джорджтаунському університеті. Каже, завдяки цьому йому легше спілкуватися з місцевими, які не завжди знають англійську.

Люди, до яких ми приїжджаємо з пакунками гумдопомоги, реагують на нас по-різному: одні емоційно закриваються і соромляться приймати допомогу, інші навпаки виглядають невдоволеними. Є й ті, хто зі щирою усмішкою і слізьми на очах обіймають, щиро дякуючи за поміч. Але завжди є одна закономірність, яку помітила за ці кілька днів поїздок із Беном — як тільки він з’являється перед херсонцями й каже «Слава Україні! Героям слава!», у всіх без винятку тане серце й кожен готовий розцілувати американського волонтера.

20:30. Уся «гуманітарка» розвезена, час повертатися до хабу, а перед тим — перекусити. Волонтерка Поліна, яка вирушила з нами на місію, прокладає на гугл-мапі шлях до цілодобової заправки в Херсоні. Проїжджаємо спустошеними вулицями під звуки вибухів, про які будь-хто серед місцевих може провести мінілекцію: артилерія, міномети і «Гради» — це дрібниці, а якщо вже ракети, дрони чи авіабомби, тоді варто бути обачнішими. Магазини та кав’ярні зачиняються тут ще від шостої вечора, тож особливої потреби виходити з дому у цивільних немає. Трапляються лише військові, волонтери або відчайдухи.

На ніч зупиняюся в Людмили — 51-річної корінної жительки Херсона, з якою познайомилася в перші дні волонтерства тут. Бен підвіз мене до її будинку. Ми обійнялися, побажали одне одному спокійної ночі, що в Херсоні звучить доволі іронічно, і домовилися тут же зустрітися завтра вранці.

10:00. Бен приїхав по мене, як і домовлялися. Перед черговою гуманітарною місією він хоче показати свої пам’ятні та важливі для нього місця в Херсоні.

Ось залізничний вокзал, територію якого російські військові обстріляли 3 травня 2023 року та з якого він евакуйовував постраждалих до лікарні. Далі — волонтерський центр «Кухня», де годують безкоштовними обідами цивільних, волонтерів, військових і комунальників.

— Коли ми вперше приїхали у Херсон, у тій частині міста, де розташована ця «Кухня», не було жодного іншого джерела їжі. З дня в день вона безкоштовно годувала кожного, хто міг туди дістатися. Ми допомогли їм запустити службу доставки для людей з обмеженою мобільністю. Нам було приємно, що ми можемо якось змінити становище херсонців на краще. Це місце також стало цінним для мене, адже там я познайомився з великою кількістю надзвичайних людей, які дізналися про нас і нашу готовність допомагати українцям. Тож з часом [вони] почали просити нас про допомогу.

Дорогою до хабу я вперше розглядаю автівку — помічаю підвіску з жовто-блакитним гербом, стрічку з написом «Ukraine» і круглу, розміром з апельсин, тріщину посеред нижнього краю лобового скла. Це пошкодження нагадує про ворожий боєприпас, що розірвався неподалік.

12:00. У волонтерському хабі «Справжні» готуються до нового виїзду: подвір’я заповнене коробками гумдопомоги й десятками бутлів води для Тетяни, завідувачки центру допомоги в селищі Антонівка. Сигнальне «Даувай, даувай» від Бена — вирушаємо.

Ми з Беном веземо пакунки у «швидкій», а в легковій попереду — хлопці зі «Справжніх», які допомагатимуть розвантажувати привезене. Їхати до найбільш обстрілюваного району Херсонщини не так страшно, як емоційно складно. Бачимо, як біля зруйнованих будинків безпритульні собаки вишукують залишки їжі серед згорілого металу й черепиці, що не так давно вкривала дах чиїхось домівок. Що ближче ми до Антонівки, то більш напруженим стає голос Бена:

— Ми тут за декілька кілометрів від позицій росіян. Якщо почуєш неприємний гул у повітрі, це дрон і, скоріш за все, не наш. У такому випадку нам потрібно буде швидко покидати територію. Будь ласка, завжди будь у касці та за жодних обставин не знімай її.

Сьогодні нам пощастило — жодних дронів на нашому шляху. Доїжджаємо до маленької будівлі, захованої серед високих густих дерев. Зустрічаємо зморену, та все ж привітну Тетяну. Вона показує нам кімнату, куди треба занести коробки з харчами та засобами гігієни для місцевих жителів. Швидко передаємо «гуманітарку» й тільки після цього всі полегшено видихають. Хлопці вирішують покурити. Один із наших волонтерів бере на руки вгодованого місцевого кота й вони починають з ним фотографуватися. Бен іронічно звертається до росіян, хоч і з напругою в голосі:

— Так, почекайте, будь ласка, зараз хлопці покурять, і тоді вже можете випускати свої дрони та ракети.

Коли виїжджали з Антонівки, помітили двох мирних жителів. Чоловік ніс воду, жінка поралася на городі. Яким би не було становище — все ж це їхня рідна земля, яку вони люблять та про яку дбають.

13:30. Зруйновані обстрілами будівлі Антонівки все швидше віддаляються у вікні — повертаємося в хаб. Найближчими днями — ще кілька поїздок в місця, де херсонці чекають на ліки, продукти, одяг, воду й інші вкрай необхідні речі. Бен вмикає гімн України і мовчки слідкує за дорогою. Тільки минувши знак «Херсон», він потроху повертається до свого звичного балакучого стану. Попри те, що везти гумдопомогу часто доводиться в небезпечних умовах, американський волонтер не планує припиняти свої місії в Україні:

— Якщо ви збираєтеся ризикувати своїм життям, відмовитися від своєї роботи вдома, жертвувати великими грошима, відмовлятися від часу з дітьми, сім’єю, то ви повинні мати поважну причину для цього. Є дуже мало речей, які варті того, щоб ризикувати своїм життям щодня, і це (волонтерство в Україні. — ред.) одна з них.

Джон: «Я шкодував би, якби відмовився [волонтерити в Україні]»

14:00. Бен паркує карету «швидкої» поміж високих дерев для надійного маскування і ми йдемо до подвір’я «Справжніх». Дорогою зустрічаємо його друга, який теж щойно повернувся з місії. Це Джон, йому 28, але через густу бороду він здається значно старшим.

Бен іде в хаб, щоб організувати наступну поїздку, а ми з Джоном сідаємо перепочити на лавці неподалік. Він багато курить, певно, аби зняти напругу. Тож, як тільки ми сховалися від палючого херсонського сонця у затінок, дістає цигарку. Не бачила, щоб Бен курив, тому цікавлюся, як той ставиться до його куріння. «Аби не в машині», — з дитячою хитрою усмішкою відповідає Джон і підкурює.

Джон із Беном дружать близько чотирьох років. Одна рідна країна, одна юридична компанія, а тепер ще й одна спільна ідея допомогти українцям у складний час.

— Буду відвертим, я, напевно, не поїхав би сюди, якби не він (Бен. — ред.). Але як тільки переді мною постала така можливість, я вже не міг дивитися на себе в дзеркало так, як раніше, і вважати себе такою людиною, якою я хотів би бути, якби не поїхав. Думаю, що, озираючись назад, я шкодував би, якби відмовився.

Джон пригадує, як уперше відвідав Харків у вересні–жовтні 2022 року. Упродовж двох місяців вони з Беном і волонтерами організації HUGS доставляли гумдопомогу на деокуповані території за 2–3 кілометри від лінії фронту.

— Тоді ми зрозуміли, що війна затягнеться надовго, що багато волонтерів виснажуються — у них закінчуються час і гроші. Ми хотіли вагомо допомагати до кінця, тому вирішили їздити туди-сюди, щоб мати змогу поволонтерити, потім залагодити свої справи вдома, заробити гроші і знову повернутися в Україну.

Наступного разу Джон і Бен приїхали в Україну 26 грудня 2022 року — одразу після Різдва (у США його святкують 25 грудня). Вони поселилися в Харкові разом з іншими волонтерами-іноземцями, які приїхали працювати в HUGS. Тоді на Слобожанщині з’явилися нові організації, що доставляли гумдопомогу й евакуйовували цивільних. Тож Джон, Бен і ще декілька членів команди поїхали на Донеччину, де на той час волонтерів не вистачало. Згодом друзі придбали кілька автівок «швидкої» для ефективнішої роботи. Окрім евакуацій, вони допомагали військовим — возили в зону бойових дій зимову термобілизну, прилади нічного бачення та безпілотники.

Розмову перебиває чоловічий бас — це підійшов привітатися Олег Дегусаров на прізвисько Хриплий. Він — один зі співзасновників БФ «Справжні». Із ним Джон і Бен познайомилися у лютому 2023 року, коли вперше поїхали у Херсон після двомісячного волонтерства на сході України. Через тиждень співпраці з фондом, 28 лютого, Бен і Джон повернулися у США. У квітні знову доєдналися до волонтерських місій «Справжніх»: разом евакуйовували людей із територій, затоплених внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС і розвозили гумдопомогу. Перекидаємося кількома словами і Хриплий біжить на командний брейншторм всередину хабу.

Невдовзі до нас із Джоном приєднується Бен. Він нарешті домовився про наступну гуманітарну місію. Плескає Джона по плечу й каже, що за ці місяці волонтерства їхня дружба лише зміцніла:

— Ми пережили багато цікавого разом, робили те, що ніколи не думали, що зробимо за життя. Ми були налякані до смерті, бачили те, чого ніколи не думали, що побачимо. Коли переживаєш з кимось такий досвід, очевидно, що ви стаєте дуже близькими. Я пишаюся цим хлопцем.

До нас підходить волонтер у гумовому комбінезоні й каже, що хлопці готові їхати на прибирання присадибної ділянки в Корабельному районі. Тепер за кермом буде Джон.

Його машина без жодних наклейок чи прапорців, всередині лише пил — від цигаркового попелу й піску, що потрапляє крізь вікна та двері. Повернувши за ріг вулиці, Джон закурює прямо в салоні. Каже: «Тільки прошу, не розповідайте Бену».

Спостерігаючи за життям міста через вікно, запитую, чи таким його уявляють за кордоном, коли споживають новини про Україну. Джон зізнається, що найбільшою несподіванкою для нього й інших волонтерів-іноземців — те, що попри повномасштабну війну, українці дбають про свій побут, як і зазвичай:

— Найпомітніша різниця між тим, що я бачив у ЗМІ, і тим, що я побачив після того, як приїхав сюди (в Херсон. — ред.), — це звичайне життя, яким живуть звичайні люди.

Заїжджаємо у провулок і зупиняємося серед двох хатинок, загородивши «швидкою» майже всю дорогу. Далі стрімкий спуск, що веде до річки Кошова. Звідти нашим транспортом не виїхати, тож висаджуємо волонтерів тут. Хлопці, прихопивши інвентар для прибирання, виходять із машини й ідуть до будинку, на стінах якого помітний кількаметровий контур, який по собі залишила вода зі зруйнованого росіянами Каховського водосховища. Ми ж із Джоном повертаємося назад — він має допомогти херсонцям, які чекають на нього в іншому куточку міста.

Минаючи розвалені будинки, стіни яких просочені сирістю та брудом, думаю, що ж повинно мотивувати американця повернутися у прифронтове місто чужої країни, за вісім з половиною тисяч кілометрів від дому. Джон каже, вся справа в людях:

— Я відчував, що потрібно зробити ще багато роботи. Я побудував міцні стосунки з місцевими жителями (в Херсоні. — ред.), які очікували мого повернення. Я не міг відмовити їм, не міг покинути своїх братів і сестер. Загалом, просто відчував, що маю певний обов’язок продовжувати свою роботу.

16:15. Повернувшись до хабу «Справжніх», прощаємося з Джоном, який їде далі. На цьому мій волонтерський день закінчується. Ще трішки поспілкувавшись із волонтерами, бажаю всім гарного вечора й повертаюся на нічліг до Людмили.

Джерсі. На правій кисті — емблема ЗСУ, на лівій — польська котвиця

10:00. Бен знову забирає мене біля під’їзду. Їдемо на базу (так між собою називаємо хаб). На подвір’ї вже чекають нові пакунки гумдопомоги і бус, щоб відвезти потрібне херсонцям. На кухні вітаємося з волонтерами, які п’ють каву перед робочим днем. Помічаю високого чоловіка з бородою, який видається дуже знайомим. Світло-коричнева футболка з написом «Raw travel» (з англ. «Подорожі без прикрас»), чорна панама, татуювання на кистях. Швидко запитую в Бена, хто це. «Джерсі, — відповідає той, — їздив учора розчищати пошкоджені будівлі в Корабельному районі».

Джерсі саме завершує приготування ранкової кави. Користуючись нагодою, підходжу до нього і пропоную скласти компанію. Виходимо надвір і за звичкою зупиняємося у затінку під загорожею, хоч сонце в цю пору ще не почало обпікати. Дізнаюся, народився він у штаті Нью-Джерсі, та має не тільки американське громадянство, а й польське: його мама — греко-албанка, а батько — поляк. Саме родинні зв’язки з польським народом та знання історії про часи, коли Польща потерпала від російського гніту (йдеться про вторгнення СРСР до Польщі у вересні 1939 року), сформували прихильне ставлення Джерсі до України. Розповідає, що його дідуся Владислава Беднарека й бабусю Зофію вислали в ГУЛАГ (радянська влада вважала їх «осадниками», тобто військовими поселенцями на території Польщі міжвоєнного періоду, які колонізували західноукраїнські та західнобілоруські землі. На каторжних роботах аж до амністії (6 вересня 1941). Їхній новонароджений син Збисьо помер у потязі ще до таборів.

— Те, що росіяни зробили з моєю родиною, гідне осуду. Я сподіваюся, що новому поколінню людей (поляків. — ред.) ніколи не доведеться страждати від того, що вони зробили. Тепер, коли я старший, і сам творю свою історію, це залежить від мене, це залежить від усіх нас, щоб остаточно, бляха, змінити цю ситуацію.

Джерсі має ступінь магістра міжнародної та глобальної історії Орхуського університету, що в Данії. У вільний час досліджує історію свого роду. Головне джерело для нього в цих пошуках — книга діда Владислава Беднарика «Gdzie Jestes Ojczyzno? Opowiadania Zesłańca» (1989) (з польськ. «Де ти, Батьківщино? Історія вигнанця»), яку він обіцяє мені показати, коли зайду в гості. Про історію родини Джерсі натякають і його татуювання. На правій кисті — емблема ЗСУ, на лівій — польська котвиця. Він каже, що обидва уособлюють для нього новий етап польсько-українських взаємин, а не старі анахронізми. Татуювання з емблемою ЗСУ Джерсі зробив в селі Нью-Йорк на початку березня 2022-го.

Між тим Джерсі згадує роботу в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, більш відомому як Яворівський полігон, що на Галичині. 13 березня 2022-го російські військові випустили в його бік щонайменше 30 ракет. Джерсі тоді був у будівлі, призначеній для тренувань США та НАТО:

— Я [саме] дивився фільм «Врятувати рядового Раяна» пізно вночі (близько 4 ранку. — ред.). Почувши сирени, розбудив інших і ми побігли до лісу, як нам наказали.

Розповідає, що біжучи в темряві до лісу, хлопці перестрибували замерзлий струмок. Він же його не помітив — провалився у крижану воду і потім захворів. На період лікування вирішив виїхати з України. Близько десяти днів провів у центрі для біженців на польському кордоні, борючись із лихоманкою. Бачачи, як людяно поляки ставляться до українців, Джерсі поступово прийняв своє походження, якого довго соромився здебільшого через стереотипні професії громадян Польщі, які їдуть на заробітки за кордон — прибиральники або робітники на заводах.

— Перебування в таборі біженців вперше в житті дало мені змогу по-справжньому відчути гордість за те, що я поляк, і я хотів це вшанувати. Тоді й вирішив набити татуювання котвиці.

Нашу розмову час від часу переривають волонтери, які збираються поруч на перекур і заодно обговорити плани на день. Вони усміхнено вітаються з Джерсі, дехто поплескує його по плечу:

Перебуваючи тут (в Херсоні. — ред.), я познайомився з одними з найбільш вражаючих людей, яких коли-небудь зустрічав. Не можу не захоплюватися їхніми зусиллями та відвагою. Вчора я вечеряв з чоловіком, якого росіяни ув’язнили тут під час окупації на цілий тиждень лише за те, що він займався проукраїнським вуличним мистецтвом. Тут я також зустрів чоловіка, якому окупанти буквально зрізали тризуб з обличчя. Згодом він його поновив.

Перепитую, що він робив, коли виїхав із центру для біженців:

— Після одужання я відвідав родину на півночі Польщі і повернувся в Україну наприкінці березня 2022. У Києві доєднався до Першого батальйону Української добровольчої армії, де був по-суті їхнім англомовним прессекретарем.

Через місяць служби Джерсі попросив дозволу закінчити магістратуру й отримати журналістську акредитацію в закордонних медіаорганізаціях, що мали досвід роботи в Україні. На початку вересня 2022 року він повернувся, знову приєднавшись до Української добровольчої армії. Брав участь у Херсонській наступальній операції. Потім знову виїхав до Данії, щоб завершити решту університетських завдань.

Під час навчання на магістратурі Джерсі зустрів свою майбутню наречену Енн. Показує її фото — усміхнена світловолоса данка із сіро-зеленими привітними очима. Після катастрофи на Каховській ГЕС пара вирішила їхати в Херсон, аби допомогти місцевим — за чотири дні після підриву, 10 червня, вони вже були на півдні України. Трохи більше, як через місяць після цього Джерсі з Енн побралися в Херсоні. У собор Стрітення Господнього, в якому пара вінчалася, через 3 тижні після їхнього свята росіяни поцілили ракетою.

Джерсі охоче показує свої татуювання далі. Наприклад, іще одне — «Ніколи не забувай». Розповідає, що зробити цей напис наштовхнули події 11 вересня, яке він пережив у перший же тиждень навчання у середній школі. «Воно ще й про те, що я історик», — продовжує Джерсі, додаючи ще один смисловий контекст — польську ситуацію в 1939–1945 роках. Зокрема, у 1939 Польща залишилася сама, без підтримки західних союзників, і була поглинута нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Він проводить паралель із сьогоднішніми подіями в Україні. На його думку, повномасштабна війна, розпочата Росією — це певний DIY (з англ. do-it-yourself — зроби це сам) підхід:

— На кожному кроці пересічна людина повинна зайняти місце інституцій, яким або байдуже, або нецікаво, або і те, і інше.

Джерсі додає, що зараз, озираючись назад, його тату «Ніколи не забувай» — нагадування і про доброту незнайомих йому людей. Зокрема пригадує тих, хто допоміг йому виїхати з Яворова, а ще українців, які посприяли глибшому розумінню не тільки русифікаційних процесів, а й полонізації.

— Польське поняття «креси», на жаль, дуже схоже на російське «окраина». [Та] Україна не є «прикордонною територією» жодної іншої держави.

Остаточно розмову перериває сигнальне «Дауай, дауай» від Бена. Домовляємося продовжити вже після повернення.

12:00. Потрібно відвезти завантажені в «швидку» пакунки з «гуманітаркою» за декількома адресами. Ми вирушили в Корабельний — прибережний район Херсона, де вчора працював Джерсі.

Доїхати до першого ж потрібного будинку нам не вдалося через густий шар багна, де колись була дорога. Бен залишився в авто, а ми вчотирьох взяли пакети й пішли за адресою, довірившись гугл-картам. За декілька хвилин зв’язок зник і додаток перестав працювати. Тепер дізнатися дорогу можна було лише в місцевих, якими тут наразі були виключно літні люди. Щоразу, коли пояснювали, хто ми та що несемо в пакетах, бачили в їхніх очах відчай. Ці люди живуть у зруйнованому затопленням і ракетними влучаннями районі без мобільного покриття. Тому вони не те що не знають про можливість надіслати запит на гумдопомогу, вони фізично цього не можуть зробити. Ми все одно обмінялися контактами, зібрали інформацію про їхні потреби й вирушили далі.

Гучні вибухи, спека, багнюка й важкі пакети «гуманітарки» — шукаємо «наших» херсонців далі. 21 червня вода, якою затопило Херсонську область унаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС, повністю відійшла у 32 із 35 населених пунктах. У Корабельному районі Херсона її вже теж не було. Зруйновані будинки, калюжі, бруд і пліснява — сліди теракту, які залишилися в Херсоні, не кажучи, звісно, про потерпілих людей.

Час від часу, коли пробивається мобільний зв’язок, бачу пропущені виклики від Бена й повідомлення про те, що треба квапитися, бо, як усі вже добре знали, ми пріоритетна ціль окупантів. Врешті-решт знайшли літню пару, яка надіслала нам запит на гумдопомогу, віддали їм пакунки і з полегшенням повернулися до авто.

Складних ситуацій під час наших волонтерських місій було вдосталь, та повсякчас наш дух підтримували Бен і його сяйлива усмішка. Це створювало певну ілюзію безсумнівного й безперервного успіху. Як би там не було, але нам справді щастило. Щодня і щоночі, перебуваючи в Херсоні, ми чули звуки вибухів та роботи різних видів зброї, а на ранок дізнавалися у ЗМІ про влучання. Так було й 29 червня, коли ворог удень обстріляв місцевий «Пункт незламності», в якому люди отримували гумдопомогу.

16:00. Стомлені їдемо назад, до хабу. Упродовж цієї поїздки Бен неодноразово привітно махав людям, які траплялися нам на шляху, після чого розповідав, як із ними познайомився. Інколи здавалося, що в нього тут більше знайомих, ніж у самих місцевих жителів.

— Я тут, щоб допомогти народові України, показати, що ми (США. — ред.) з ним не лише на словах, але й у діях. Якщо люди отримають гуманітарну допомогу, воду, ліки, а головне — любов, вони знатимуть, що світ піклується про них.

Ще не встигли зайти на подвір’я хабу, як отримуємо прохання забрати хлопців з уже знайомого нам району біля річки Кошова. Приїхавши, зустрічаємо команду забруднених, втомлених, проте, як завжди, усміхнених хлопців, серед яких і Джерсі. Сідаємо у «швидку» і вирушаємо «додому».

18:00. Волонтерські виїзди на сьогодні завершилися, тож ідемо з Джерсі в його кімнату. Точніше, в його «куток», адже кімнату він ділить із кількома сусідами, особистий простір яких — це матрац і місце для складених речей. Утім, Джерсі не хвилюють умови проживання, як і небезпека. Він знає, чому він тут і для чого. Все інше, каже, не має значення:

— Я зроблю все, що потрібно. Якщо потрібно щось кудись відвезти, я це зроблю. Якщо потрібно щось витягнути з брудної води, я це зроблю. Якщо треба зняти холодильник з даху, я допоможу це зробити. Я не боюся забруднити руки. Місце, де ми зараз сидимо, є оптимальною мішенню для безпілотника, але я не можу дозволити, щоб це мене турбувало. Не можна дозволити страху зупинити бажання допомогти цим людям.

Джерсі додає, що про особисту безпеку команда фонду все ж дбала, зокрема перевела волонтерів у більш безпечне місце, зреагувавши на їх зауваги про те, що вони можуть бути легкою мішенню для російських військових.

Джерсі відкриває ноутбук і показує відскановані сторінки книги свого двоюрідного дідуся. У ній йдеться про історію його польської гілки, паралельно описано чимало подій, що відбувалися між Україною та Польщею в період між Першою і Другою світовими війнами. Ми довго говоримо про це, згадуючи непрості епізоди в історії обох народів, зокрема про криваву подію, яку українці називають Волинською трагедією, а поляки — Волинською різаниною. Тоді, у липні 1943 році, обидві сторони зазнали численних людських втрат через масові етнічні чистки. Однак навіть зараз, через 80 років після конфлікту історики України й Польщі не дійшли згоди в тому, як трактувати ці події та хто в них винен. Зокрема Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті, якось казав, що в цьому випадку бракує чесної, об’єктивної наукової дискусії. До слова, Україна на державному рівні неодноразово йшла на примирення з Польщею (у 1994, 1997, 2003, 2006, 2013 та 2014 роках), аби та жахлива подія минулого не вплинула на подальші взаємини.

Джерсі підсумовує:

— Можна сказати одне: дружба між Польщею і Україною сильніша, ніж будь-коли, і ніколи не зникне. Я багато про це думаю. Моїх бабусь і дідусів вбили ці люди (під час Волинської трагедії. — ред.), і я вважаю, що це акт прощення. Я знаю, скільки поганого ми зробили вам, українцям, якими ми були поміщиками, що ми робили з вашою мовою. Чим більше я тут, тим більше я можу ідентифікувати себе з вашою культурою, відчувати щось до вас. Це активна спокута, я вважаю.

Бувало, додає Джерсі, українські військові, дізнаючись про його польське коріння, висловлювали йому співчуття через загибель родичів. «Вибачайте й нас за те, що ми зробили з вами, хлопці», — відповідав на це він.

Джерсі докладає зусиль, щоб дізнатися більше про події 1943 року. Зокрема, їздив на Волинь, де спілкувався з місцевими жителями.

— Самі вбивства, як мені відомо, відбулися в тодішньому Поліському воєводстві — факт, який в історіографії часто проігноровано. Те, про що я дізнався, походить зі свідчень у листі 1945 року, усних розповідей та блогів, якими зі мною ділилися мешканці громади, де ці події відбувалися — у [селі] Ворокомле. Словом, ця тема настільки важлива для мене через стан справ, відомий як «змова мовчання», <...> тобто замовчування подій заради міжнародної дипломатії. Я хочу змінити це уявлення, а не доповнити його, не висловлюючись про ці питання.

Росіяни, на думку Джерсі, відмовляються приймати те, що наразі не XVIII століття й Україна — окрема, незалежна держава, яка вже не миритиметься з «рускім міром» на своїй території:

— Вся ця клята система прогнила наскрізь. Вони (росіяни. — ред.) обдурили себе, переконавши, що не мають жодного політичного впливу, [щоб зупинити війну в Україні].

Розмову перериває дзвінок — Бен. Каже, що приїхав Джон, тож домовляємося зустрітися вчотирьох на подвір’ї хабу за декілька хвилин. Вже за сьому вечора, але ми за звичкою сідаємо в затінок під загорожею. Джон дістає цигарку «Мальборо», закурює. Обговорюємо моє завтрашнє повернення до Києва й радіємо, що невдовзі знову побачимося, бо всі ми хочемо за якийсь час приїхати в Херсон і продовжити волонтерську роботу з БФ «Справжні».

Бен і Джон кажуть, що разом із громадською організацією World Aid Runners, засновниками-членами якої вони є, планують відкрити волонтерський офіс у Херсоні:

— Так ми впродовж довгого часу волонтеритимемо на півдні України, залучаючи до нашої команди нових ідейних людей, які робитимуть добре діло разом з нами.

Джерсі ж хоче в кінці літа поїхати в Данію разом із дружиною. Проте восени планує повернутися в Україну і продовжити волонтерську діяльність.

Сидячи з американцями у прифронтовому місті України, з усмішкою на обличчях обговорюючи плани згодом повернутися сюди, під звуки вильотів і «прильотів», я розумію, що вони, безсумнівно, здійсняться. В очах Джона, Бена і Джерсі — повна самовідданість і готовність за будь-яку ціну допомогти українському народові. Це розчулює, це надихає, це приголомшує.

Станом на вересень 2023 року у БФ «Справжні» працює 59 волонтерів, які допомагають населенню Херсонської, Миколаївської та Одеської областей. Команду можна підтримати фінансово (шукайте інформацію на їхніх сторінках в інстаграмі або телеграмі) або долучитися як волонтер.