Опішне: народження із глини

Сьогодні, із розвитком серійного виробництва посуду, залишається все менше приватних господарств, які продовжують займатися гончарством і, тим паче, таких, що роблять це справою свого життя. Однак у давніх і самобутніх осередках українського гончарства ще працюють майстри, які виготовляють традиційний керамічний посуд, а, отже, зберігають та примножують цей звичай.

Кераміка Опішного

Виготовлення керамічного посуду на території України було в розквіті ще з часів культури Трипілля. Це ремесло постійно розвивалося, оскільки було дуже затребуваним, і вже в 16 ст. на території України було понад 10 великих осередків гончарства. Донині одним із найбільших і найвідоміших в Україні є селище Опішне, що на Полтавщині. Більше про історію Опішного, родину Пошивайлів та Національний музей-заповідник українського гончарства, читайте в нашому матеріалі.

Опішнянська кераміка об’їздила чимало міжнародних виставок та експортувалася майже на всі континенти світу.

Гончарні вироби водночас зберігають традиції та еволюціонують упродовж століть. Велике різноманіття страв української кухні та багата обрядова культура українців зумовили появу керамічного посуду різних форм та об’ємів.

В опішнянській традиції розпису кераміки переважають рослинні мотиви — квіти, грона, колоски, гілки. Теплі відтінки червоного та коричневого майстри поєднують із вкрапленнями зеленого та синього кольорів.

В Опішному створюють різноманітний мальований посуд (глечики, миски, куманці, барильця тощо), зооморфний посуд (стилізовані зображення тварин), дрібну скульптуру та іграшки. Своїми скульптурами та іграшками Опішне славиться особливо.

Зооморфний посуд в Опішному роблять у формах бика, козла, коня, птиці тощо. Та найулюбленіші образи опішнянских майстрів — баран і лев. Роблять в Опішному також іграшки-свистунці, або зозулиці, що зображають коня, вершника, півня, баранчика, козла, оленя.

Майстри Опішного не роблять попередніх ескізів своїх робіт. Вважається, що серед великої кількості схожих гончарних виробів ви не знайдете двох однакових. А різноманіття форм і призначення цих виробів — від крихітних іграшок чи посудин до величезних ємностей у 25–30 літрів — це тема для окремої розмови.

Гончарування та розпис

Процесу безпосереднього створення гончарного виробу передує тривала підготовка. Спочатку майстер відкопує глину в місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончар зсипає в спеціально відгороджене місце й залишає «дозрівати», перемішуючи час від часу лопатою. Глина «зріє» в природних атмосферних умовах: мокне під дощем, сохне на сонці, мерзне на морозі. Тоді глину збивають спеціальним молотом і стругають, потім замочують у воді і тривалий час відстоюють, після — проціджують та підсушують. Усе це робиться аби вилучити всі сторонні частинки, домішки, що можуть зашкодити створенню якісного виробу. Добре відстояну, зволожену та вимішану глину гончар уже може брати в роботу.

Основний виріб майстер зазвичай формує на гончарному крузі або ліпить вручну. Сьогодні є також можливість використовувати гіпсові форми. Дрібні приставні частини, як у давнину, так і зараз, майстер робить вручну, а тоді прикріплює до основного виробу рідкою глиною. Після ліплення глина сохне в природних умовах, без протягів. Потім виріб випалюється в печі, після чого його покривають поливою або розписують, а потім ще раз випалюють уже за більшої температури.

Технологія розпису виробу до першого випалу має назву «розпис по сирому черепку». Ця технологія якраз і притаманна опішнянській традиції розпису гончарних виробів.

Для розпису використовують ангоби — фарби на основі рідкої глини. Вироби спершу поливають рідкою кольоровою глиною, яка створює рівномірний тон. Після другої просушки їх розписують, використовуючи гумову грушу із соломинкою на кінці. Труднощі виконання розпису полягають у тому, що справжній колір ангоба виявляє під поливою лише після випалу.

Орнаментальний розпис ангобами виконують, використовуючи такі стародавні техніки, як ріжкування і фляндрівка. Ріжкуванням можна проводити прямі і хвилясті лінії, виконувати крапки, листочки та інші орнаментальні елементи. Для фляндрівки характерні чіткі зигзагоподібні волокнисті лінії, розташовані симетрично по обводі виробу.

Чіткого розподілу на повсякденний та святковий посуд в Україні віддавна не було. Адже кількість посуду в кожній хаті прямо залежала від того, наскільки заможною та великою є родина. Наприклад, середньо заможна господиня могла користуватися 15-ма різними за розмірами та пропорціями горщиками. Горщики з випуклими боками називали «пукатими», більш вузькі горщики — «плоскунами». Бідніші родини часто не мали окремого посуду до свят і використовували простий посуд, для повсякденного вжитку. Тож, традиційно, український керамічний посуд прийнято розрізняти за формою, а не за призначенням.

Окрім горщиків роблять також ринки (невисокі миски, які розширюються вгору), макітри (різновеликий універсальний посуд із характерними борознами на стінках для перетирання маку), глечики, сковорідки, миски, поросятниці тощо.

Поняття «горщик» та «глечик» часто плутають. Горщик — посудина округлої випуклої форми для приготування страв, глечик — високий, для рідин.

Слоїк — це висока банка для зберігання повидла, меду, смальцю та квашених овочів. Рідину зберігають у таких посудинах, як тиква (має широкі стінки і вузьке вінце), барило (має два днища й опуклі стінки), куманець (фігурна посудина для спиртних напоїв, часто у формі кільця) та плесканець (те саме, тільки без отвору).

Для випікання великодніх пасок роблять спеціальні форми — тазки, ставчики або, як їх ще називають, пасківники.

Майстри Опішного

Василь Омеляненко

Цьогоріч Василю Омеляненку виповнюється 93. Уперше він узяв до рук глину у віці 9 років після того, як побачив у сусіда-гончара іграшки-півники:

— Ми з братом попросили маму принести нам глини. Почали ліпити свистунів, але перший раз нічого не виходило. Перші «петушки» такі поганенькі з’являлися, строкаті. Глина вимагає посидючості, інакше нічого не буде. Ми ліпили далі й наловчилися робити дуже хороші свистунці-петушки. А потім думаємо: у природі є і другі живі істоти. То почали робити рибок, собак, баранчика. Продовжували цю справу.

Василь із братом зліпили перші сто свистунців і продали їх сусіду, який їздив торгувати до Полтави. Так хлопці заробили свій перший рубль. Вони відчували себе дуже багатими. Тоді, в 1934 році, коли бідна селянська родина Омеляненків тільки вибралась із голоду, зароблені на свистунцях гроші допомагали вижити.

До початку Другої світової війни Василь Омеляненко закінчив сім класів. Продовжував здобувати середню освіту він уже у вечірній школі. 1950 року Василь став до роботи на заводі «Художній керамік»:

— Посадили мене на заводі барани робити. Я їх не ліпив до цього. Норма була чотири на день, а я ледве зробив один. Потім освоїв і почав не тільки робити норму, а й обдумувати інші форми: лева, бичка, коня. Створював вироби для виставки. На заводі були старші вчителі. Але я міг зробити більше, ніж вони показували. І який мені тоді вчитель треба? Але рахується так: ти молодший, отже, ти від нього (старшого — ред.) залежний, він тобі наче показує.

Простого посуду на зразок глечиків чи тарілок Василь практично не робить — йому це не цікаво. І хоча Василь вважається майстром малих форм, його авторству належать також великі паркові скульптури, серед яких найвідоміша — «Лев при двох головах». Хоча випалювати подібні вироби частинами технологічно простіше, цю роботу майстер випалив суцільно, побудувавши навколо неї піч. Лева він називає символом мужності й сили українців, а дві голови йому потрібні, щоби бачити друзів і ворогів на Сході й Заході. Скульптура «Лев при двох головах» та інші скульптури майстра стоять на території Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному:

— Моїх робот у музеї багато. Якщо в мене щось нове з’являється, вони хочуть у мене це придбати за гроші. Завдяки музею в Опішному збереглося гончарство. Олесь Миколайович (директор музею — авт.) зробив так, що почали з-за кордону їздити, і вироби з’явилися, які раніше ніде не побачиш. А музей усе виставив і тут повчитись, подивитись можна. Щоби копіювати чийсь виріб — таких думок у мене немає. Я дивлюся й думаю, що прибавити, що убавити, щоби пишніше було.

Роботи Василя Омеляненка брали участь у багатьох міжнародних виставках у Болгарії, Німеччині, Великої Британії, Китаї, США тощо. У різних регіонах України він має багато учнів, які й самі стають справжніми майстрами. Гончарувати Василь Омеляненко не припинив і після виходу на пенсію. Він облаштував майстерню у своєму невеликому будинку. 14 років тому померла дружина майстра. Сьогодні Василь називає глину своїм другим життям:

— Я так привик до глини, що без неї й жити не можу. Для мене глина, як живе существо. От кусок глини лежить і я можу зробити, наче народити, новий виріб. Він свистить, тільки що не балакає. А я з ним подумки балакаю. Розповідаю, що здоров’я вже немає, хоч і не старий, ще 100 років нема. А хочеться створити хороший виріб, порадувати людську душу.

Олександр Шкурпела

Олександр Шкурпела народився в Опішному, тож не дивно, що він вирішив пов’язати своє життя з гончарством. Отримавши профільну освіту технолога керамічних виробів, Олександр певний час працював на заводі «Художній керамік». На заводі було прийнято, щоби молодий працівник спостерігав за більш досвідченим майстром. Вчителем Олександра був Трохим Демченко, який на той час працював спочатку на художніх артілях, потім на заводі протягом 45 років:

— Він (Трохим Демченко — ред.) з дитинства в кераміці. Дуже гарний технолог. Завод підняв із нуля. Ви можете уявити, як дядьки прийшли з Другої світової війни… Не бачили жінок, давно не куштували горілки. І тут свобода така. Треба було їх втримати в руках. І він це зміг. Ще й дав їм змогу отримувати високі зарплати.

З початку 2000-х Олександр Шкурпела працює як підприємець: створює та продає керамічні вироби. Дружина допомагає йому декорувати і продавати кераміку. Разом вони виховують п’ятьох синів. Старший — Анатолій — гончарує вже професійно. Молодші — Максим, Артем, Андрій та Микола — навчаються й теж потроху гончарують і малюють:

— Коли бачу, як старший син ліпить, то надихаюся й самому хочеться щось робити. Він — продовження моїх рук і думок. У свої роки навіть краще знається на технології, ніж я колись. Він дуже добре відчуває, як правильно розпалити піч. Майстерності треба вчитися все життя і все одно всього не навчишся.

Олександр показує, як влаштована його майстерня. У підвалі лежить заготовлена з осені глина — декілька сортів, кожен із яких підходить для виготовлення певного виробу. Усю глину копають в Опішному. Надворі стоїть велика, більша за саму майстерню, піч:

— Піч розпалюємо раз на місяць. Наготуємо виробів, потім завантажуємо. Син допомагає, бо палити піч добу важко. Від неї не можна відходити. Окрім того, температуру треба піднімати повільно, інакше вироби потріскаються.

На горищі зберігаються готові вироби. Олександр із сином Анатолієм працюють на електричних гончарних кругах, які зробили самі.

Гончарна база, розповідає Олександр Шкурпела, включає знання багатьох деталей. Як знайти глину, як її підготувати до роботи, як зробити поливу, як доглядати за виробом тощо. Але кожен процес є по-своєму цікавим:

— В Опішному була дуже сильна база гончарства. Люди досі знають, пам’ятають. Якщо людина з нуля починає займатися гончарством — це дуже важко. Є багато дрібниць, без яких нічого не вийде. Думаю, нам вдалося вижити і зберегти цю справу, бо працюємо всією сім’єю.

Микола Варвинський

Микола Варвинський — один із небагатьох опішнянських гончарів, які до сьогодні займаються приватним промислом. Дружина допомагає йому продавати вироби, старша донька навчається на художника-кераміста, молодша ще навчається в колегіумі. Предки Миколи по маминій і татовій лінії також гончарували:

— Я гончарую вже 30 років. Якраз закінчив вісім класів і вступив до Опішнянського училища, що при заводі художньої кераміки. Відтоді все моє життя пов’язане з гончарством. Спочатку в училищі навчали. Потім весь завод вчив, поки не навчив. Але це тоді престижно було: бути при заводі й мати можливість подивитися, де які майстри роблять. А раніше майстрів було багато.

Микола розповідає, що приватних гончарних господарств, які працюють на себе й живуть із виробництва кераміки, зараз в Опішному — одиниці. Таких, що виготовляють кераміку час від часу — близько десятка:

— У Радянському Союзі, зрозуміло, приватних господарств не було. До того ще були кустарі. Я цього не пам’ятаю, але казали, що податками змусили їх залишити кустарну справу, щоб усі йшли працювати на завод. Був завод художньої кераміки, а був ще завод просто кераміки. Він більше випускав ширпотреб, так називали. Я пропрацював на обидвох заводах, а із середини 90-х працюю вдома. З початку 2000-х я офіційний підприємець.

Микола Варвинський згадує, як він заходив до творчої майстерні заводу «Художній керамік» і самому хотілося робити щось більш творче, складне:

— Зараз бажання творити в мене виникає, коли побуваю на виставках чи в музеях, побачу щось цікаве.

—  Рутинна робота буває різна. Іноді це просто замовлення, які треба робити. А творча робота — це коли немає замовлення, а є натхнення. Щоби так працювати, потрібні умови. Щоби можна було менше переживати, щоби дітям було що їсти, щоби було більше свободи. І бажання. Бажання — це найголовніше.