«Голоси окупації» — серія історій людей зі східних і південних регіонів України, які жили в російській окупації і змогли евакуюватися. Ukraїner підтримує зв’язок із героями й героїнями проєкту, тож через два роки повномасштабної війни розповідаємо, як за цей час змінилося їхнє життя і ставлення до подій у країні. У цьому матеріалі — продовження історії Юлії Найдиш — сценаристки, медійниці й волонтерки Ukraїner, яка виїхала з села Євсуг на межі Слобожанщини й Донеччини.
Близько п’яти років до 24 лютого 2022 року Юлія жила на два населені пункти. У Києві орендувала квартиру і працювала сценаристкою, а в Євсузі навідувала близьких і підтримувала невелику родинну справу — мініінкубаторну станцію (до 10 тис. курей), котру придбала завдяки виграному у 2019 році гранту. Восени 2021-го дівчина приїхала в Євсуг, планувала погостювати кілька місяців і повернутися в лютому до Києва. Але плани змінилися: 22 лютого 2022 року Путін заявив, що РФ визнає самопроголошені «ДНР» і «ЛНР». У перші дні вторгнення Євсуг опинився в російській окупації.
Від Євсуга до умовної лінії розмежування, встановленої між територіями, підконтрольними Україні й тими, що окуповані раніше — близько 80–90 кілометрів, тож реалії війни місцеві знали ще з 2014 року. Проте, на подив Юлії, після 24 лютого 2022-го люди не поспішали виїжджати з села. Заспокоювали себе тим, що у Другу світову війну німецьке військо до них не дійшло. Дівчина ж від початку повномасштабного вторгнення сильно панікувала й поспіхом пакувала валізу, хоча не мала чіткого плану дій і розуміння, куди ж їхати.
Упродовж майже всього березня Юлія не виходила з дому — уникала колаборантів і російських військових. Об’єктивну інформацію дізнавалася з телемарафону «Єдині новини»; найближчий провайдер зі слабким зв’язком був у селі за 30 кілометрів. Дівчина каже, що в моменти відчаю думала: якщо не виїде з окупації, то піде до лінії фронту, щоб її вбили. Евакуюватися змогла наприкінці квітня через територію РФ: під час фільтрації прикидалася місцевою дівчиною з села, яка їде до родичів у Росію. Виїхавши в Латвію, Юлія закликала позбуватися пропагандистської літератури, котру Росія постачала в тамтешні книгарні, ходила на мітинг у підтримку «Азовсталі».
Навчитися довіряти знову
Із Латвії Юлія повернулася в Київ у середині липня 2022 року. Каже, хоч до повномасштабного вторгнення РФ прожила у столиці близько п’яти років, їй здавалося, що починає нове життя: із кимось припинила спілкуватися за власним бажанням, хтось сам розірвав зв’язок. А старі знайомі, які залишилися в Києві, мали інші погляди та життєвий досвід. Окрім того, зазначає Юлія, після окупації і виїзду за кордон їй стало складніше довіряти людям. Найбільш безпечно почувалася під час спілкування з колегами із проєкту «Телебачення Торонто». З ними підтримувала зв’язок і долучалася до створення їхніх відео, навіть перебуваючи в окупації.
— Потім я познайомилася з Ukraїner. Я навчилася знову відкриватись, тому що Ukraїner — це ще спільнота, де цінності збирають людей. І в цьому середовищі ти відчуваєш, що безпечно бути самою собою і відкриватися. Отримуєш і віддаєш — такий рівноцінний обмін емоціями, підтримкою.
Ставши сценаристкою Ukraїner, Юлія почала працювати над проєктами, у яких досліджували досвід окупації й повернення до української ідентичності. Особливо важливими для себе вважає серію відеороликів і пісень «Хоробрі міста» й документальний фільм «Повернення до української мови»:
— Вони (проєкти. — ред.) стали для мене дуже терапевтичними. Я проживала і приймала травми, тому що це і травма окупації, і травма зросійщення. Пишучи ці сценарії, я росла і розвивалася. Це мені допомогло перейти в момент, де я вільна від цього всього
Юлія ділиться, що спершу шукала підтримку у спілкуванні з тими, хто теж пережив окупацію або був змушений залишити свій дім на невизначений час. Адже, думала тоді, вони точно зрозуміють і зможуть підтримати. Та згодом Юлія усвідомила — розповідати про свої переживання варто якраз зацікавленим українцям, які не знають реалій окупації:
— Мені допомогло говорити з людьми, які не переживали схожий досвід, тому що вони наповнили мене новою енергією, і не було цього безкінечного обміну болем. Якийсь період я дійсно ізолювалася від тих, хто пережив схожий досвід, бо я не знала, як із ними говорити.
Пропрацювати травму і краще зрозуміти себе Юлії допомогли не лише нові знайомства, а й психотерапія. Якщо немає фінансової можливості, радить пошукати безкоштовні застосунки чи програми безоплатної допомоги. Додає, що вона щодня бігає й медитує, бо не так давно усвідомила, як тісно пов’язані емоції та фізичний стан — удосконалюючи одне, покращуєш інше.
— Є додаток для медитації Svitlo, в який ти заходиш, і він питає, яку емоцію ти відчуваєш і дає тобі список. Ти спочатку читаєш цей список, і такий: «У світі так багато емоцій і [всі] вони мають назви!». Коли ти починаєш шукати, як це називається, це дуже допомагає, бо усвідомлення — це дуже важливо. Коли ти усвідомлюєш, що з тобою відбувається, то простіше це приймати і проживати.
Відчуття дому: очерет, помідори і ремонт
Виїхавши з Євсуга, Юлія майже півтора року проходила різні стадії прийняття того, що приїхати додому більше не зможе. Спочатку ігнорувала цей факт, згодом заперечувала й відмовлялася вірити, мовляв, вона не так давно там була, тож може приїхати знову. Загострювали стан дівчини новини про контрнаступ 2022 року і звільнення територій на материковій Таврії:
— Емоційно найважче було, коли були контрнаступи один за одним. І було враження, що от-от, і зараз у нас (на сході Слобожанщини. — ред.) [звільнятимуть населені пункти]. Може, місяці три було це відчуття, і воно страшне. Коли ти просто не живеш, а чекаєш, що зараз буде контрнаступ на твоїй території.
Остаточно Юлія визнала і прийняла, що їй не вистачає дому, на початку 2023 року. Зізнається, що довго не могла зрозуміти, як створити відчуття затишку, ще й за десятки кілометрів від рідного села. До того ж вона вперше жила сама — із хлопцем розійшлася незадовго до повномасштабного вторгнення.
— Спочатку я зрозуміла, що це очерет [дає відчуття дому], бо у нас росли очерета всюди, і в мене в вазі стояв очерет. Я спочатку шукала цей очерет взимку в Києві. Потім писала про це в інтернеті, і мені почали його дарувати. Трошки помагало, але не дуже.
Тогочасна квартира Юлії мала відкритий балкон, на якому вона вирішила вирощувати рослини, що нагадують про дім. Шукати розсаду помідорів поїхала на столичний базар біля станції метро Лісова зі своїм знайомим, вихідцем зі Старобільська, як і вона.
— І я просто як вдома побувала на тій Лісовій. Для мене помідори, троянди і ялинка — це символи дому, і я ходила там спілкуватися з усіма продавцями. Досліджувала, що робити, щоб вони на балконі виросли. Я так прониклась! Так цікаво було і просто! Привезла розсаду помідорів, привезла розсаду огірків, привезла землю, що дуже дивно. В нас у селі не купляють землю, щоб посадити помідори.
Завдяки садівництву Юлія ближче роззнайомилася з мешканцями свого двору в багатоповерхівці. Зокрема зі старшими жінками, які постійно вирощують городину і квіти, а також охоронцем, який має дачу. Дівчина пригадує, що іноді вони збиралися, щоб обговорити, наприклад, чи варто підживлювати рослини курячим послідом. Помідори зблизили Юлію і з її родиною:
— Тоді я знову з родичами зблизилась, бо я коли садила ті помідори, дуже важливо було, щоб вони прижилися і дали плоди. Дзвонила [родичу] посеред Києва: «Я несу розсаду. Що робить? Розказуй». Це нас зблизило. І це мене відкинуло в той дитячий стан — безтурботний, де я просто саджаю розсаду.
Перший урожай київських помідорів Юлія досі вважає своєю гордістю. Та на цьому вона не зупинилася — відчувала, що рослини допомагають почуватися краще, але цього замало. Дівчина вирішила робити ремонт, щоб краще повзаємодіяти з простором навколо себе. Від кінця серпня до листопада 2023 року Юлія опановувала роботу з інструментами, купувала будматеріали, виводила плісняву у квартирі, разом із друзями шпаклювала й фарбувала стіни. Рефлексіями, успіхами і труднощами вона ділилася у своєму інстаграмі, зробивши ремонт майже щоденною рубрикою.
В останній день оновлення квартири Юлія дізналася, що власник продаватиме житло, а вона має за пів року переїхати. Втім, новина дівчину не дуже засмутила. Вона впевнена: якби залишилася у квартирі надовше, то занудьгувала б і вже сама думала би про орендування нового помешкання:
— Тут (у колишній квартирі. — ред.) так багато всього пройшло, і весь оцей найважчий період адаптації після окупації і евакуації хочу залишить там. Мені здається, це закрита історія. Сказала собі, що переїду в нову квартиру і не понесу в ній багаж старих спогадів і травм.
Бути підтримкою для сходу України
Нині Юлія живе в новій квартирі. Відчуває, що достатньо відновилася й готова активно працювати над новими ідеями та проєктами:
— Поки всі оці два роки боролися люди, то я обслуговувала свою травму. Тепер я бачу, що люди втомлюються, вигорають, а я бачу, що прийшов мій час. І когось я заміню, і вже заміняю, щоб хтось теж перепочив. Я говорю про медійну роботу.
На початку 2024 року Юлія дописала книжку, над якою почала працювати ще в окупації. Тоді вона багато писала в нотатках телефона, розмірковуючи про два вторгнення Росії (у 2014 і 2022 роках), своє життя в окупації, зросійщення і те, як позбувалася його. Поштовхом до послідовної роботи над рукописом стала перемога в конкурсі школи творчого і креативного письма Litosvitа: серед охочих, які описували ідею свого проєкту та мотивацію, журі обрало трьох людей, яким дарували грант на навчання на всіх курсах проєкту в межах року. Залучившись підтримкою наставників й учасників курсу, дівчина впорядковувала нотатки для книжки з робочою назвою «Сповідь Бандері». З часом Юлія перейменувала роботу на «Як вбити в собі малороса. Сповідь», оскільки згадка Степана Бандери може ускладнити публікацію книжки за кордоном. Оновлений рукопис уже розіслала видавництвам.
Наприкінці роботи над рукописом Юлія вперше з літа 2022 року поїхала за кордон — виграла можливість пожити й попрацювати у творчій резиденції Перемишля (Польща). Каже, в поїзді зі Львова в неї викликало подив те, як спокійно деякі українці їхали в іншу країну:
— Мене здивував і трошки стурбував їхній спокій. Вони їдуть реально за кордон як в другий дім, і я подумала, чи буде це нам потім проблемою, чи ні. Хтось вчиться, хтось живе, і це багато жінок і дітей.
В іншомовному середовищі Юлії допомагали адаптовуватися резидентки, які знали польську мову й комунікували з місцевими. Дівчина каже, що змогла вивчити кілька базових фраз і слів, проте трохи соромилася говорити з поляками. Тому або мовчала під час розмови в компанії знайомих резиденток, або говорила українською — у Перемишлі чимало українців або ж людей, які розуміють вирази на кшталт «дякую», «будь ласка», «ось це».
Навіть в іншій країні Юлія кілька днів після приїзду реагувала на звичні для іноземців речі так, як звикла під час повномасштабного вторгнення. Наприклад, звуки ремонту неподалік нагадували роботу ППО й вибухи, а можливість вийти на вулицю вночі сприймала порушенням закону, адже в цей час в Україні діє комендантська година.
— Мені приходять сповіщення [повітряної] тривоги. І коли ти навіть в 50, чи скільки тут кілометрів, від України, то відчуваєш себе в безпеці, але це відчуття безпеки лякає, тому що ти розумієш, що Україна перебуває в небезпеці. І твої рідні, друзі перебувають в небезпеці. А ще саме страшніше, для мене особисто, це як швидко ти абстрагуєшся від жахливих новин. Бо, поки я тут була, були обстріли, і я здивувалася, наскільки це [відчувається], як наче десь. А це насправді в моїй країні, в яку я повернуся скоро.
Значна частина теперішньої медійної діяльності Юлії — посередництво між українцями зі сходу й інших регіонів. Щоб працювати зі стереотипами й упередженням, вона створила проєкт «Дикий Схід». Його мета — створити позитивний імідж українців Донеччини, засновний на фактах. Щоб краще розуміти, який контент стане найбільш актуальним, дівчина з командою опирається на результати самостійно ініційованого опитування «Вивчення потреб жителів Луганщини і Донеччини в медіаконтенті». До проєкту «Дикий Схід» можна долучитися, заповнивши гугл-форму.
Окрім діалогу з українцями з інших куточків країни, Юлія намагається ширити правдиві новини про Україну і серед жителів сходу, які наразі в окупації. Адже через інформаційну ізоляцію, створену Росією, вони мають викривлене бачення реальності.
Попри те, що українців з активною позицією окупаційна влада переслідує, Юлію надихає те, як жителі її рідного краю по-різному висловлюють підтримку Україні своїми діями — хто на фронті, хто в тилу.
— Я дуже часто повторюю знайомим в окупації, що коли повернеться Україна, то їм нічого не зроблять, тільки колаборанти будуть покарані. Ті, хто просто працював на звичайних роботах — з ними нічого не буде, і моя впевненість їм передається, вони мені вірять. А ще люблю розказувати родичам в окупації, як я знайомлюсь з новими людьми, товаришую, створюю щось, і люблю уточнювати, звідки ці люди, і просто люблю акцентувати на тому, що є дуже багато класних людей в Україні. Мені здається, що це має свій результат.
