Зафіксувати битву за Бахмут. Як створювали книжку «Бахмут»

Бахмут — промислове місто на Донеччині, яке через повномасштабну війну назавжди ввійшло не тільки в українську, а й у світову історію. Битву за цей населений пункт називають одним із наймасштабніших протистоянь піхотинців із часів Другої світової, а вислів «фортеця Бахмут» свого часу був символом незламності українського війська.

Місто не вперше стало мішенню для російських військ. Ще у квітні 2014-го бойовики РФ тимчасово окупували Бахмут, доки Збройні сили та Національна гвардія України не звільнили його 6 липня того самого року. Пізніше, у лютому 2015-го, російські війська обстріляли місто, унаслідок чого були поранені та загиблі цивільні, зокрема діти.

Обстріли Бахмута поновилися в травні 2022 року, коли туди наблизилася лінія фронту. Більшість мешканців тоді евакуювалася, але частина людей із тих чи тих причин залишилася. Хтось став на захист міста, інші почали волонтерити — у кожного своя історія.

Книжка «Бахмут» розповідає історії людей, які зіштовхнулися з російською агресією і стали свідками або учасниками битви за місто. Окрім історій, на сторінках книжки — фотографії з Бахмута. Вони допомагають читачеві зануритися в атмосферу міста, де точилися криваві бої, та візуалізувати героїв, які стали на його захист.

Мирослав Лаюк

Руйнувати російські міфи

Мирослав Лаюк — письменник, викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія». «Бахмут» — його чергова книжка, але перша з репортажами й есеями. Родом із Карпат, письменник ділиться, що й досі багато хто вірить у поширений міф про тотальну русифікацію та проросійське налаштування мешканців Донеччини. Пригадує діалог із британським журналістом, який запитав, навіщо людям із заходу України перейматися «проросійським сходом». У книжці письменник розповідає, як відбувалася денаціоналізація регіону, як у 60-х тут зʼявилися одні з найяскравіших українських культурних діячів, як історію Бахмута можна би розповідати не через Артема, а через Сковороду. А ще додає неочевидні факти:

— У певні часи української історії Львів був набагато менш проукраїнським, ніж багато міст на сході та півдні України. Тому історична перспектива дає багато відповідей на гострі сьогодні питання.

Жахливі події минулого — Голодомор, репресії, розстріли, депортації українців та завезення росіян на українські території — усе це спричинило те, що пам’ять про українську ідентичність стиралася, а її заміщували спотворені Росією наративи:

— Це речі, які навіть ми самі часто чомусь ігноруємо, коли говоримо про нібито постійне бажання сходу України дивитися в бік Росії. Таке бачення нав’язала російська пропаганда не тільки нам, а й Заходу, який особливо після Другої світової підтримував російські історичні фейки. І треба щось із цим робити.

Працюючи як воєнний документаліст, Мирослав був у деокупованих населених пунктах Київського Полісся, бачив наслідки бойових дій на Слобожанщині, Донеччині, Подніпров’ї та Запоріжжі, а також материковій Таврії. Аналізуючи свої поїздки й почуті від цивільних і військових історії, письменник акцентує на тому, що за цих умов люди продовжують залишатися людьми. Через вторгнення РФ вони втрачають ледь не все, що мають, та це не змінює найважливіше в їхній душі:

— Війна хоч і спалює все, та до кінця не випалює з людей людяне. Вони й далі можуть любити, допомагати, плакати і сміятися.

Історія однієї з героїнь книжки

Мирослав упевнений, що його книжка «Бахмут» руйнує усталені стереотипи й показує справжню Донеччину.

Однією з центральних постатей «Бахмута» є Олександра — 86-річна мешканка міста. Її назвали в честь тітки, яка загинула під час Голодомору. Ще дитиною Олександра пережила Другу світову, її сімʼя була вимушена переїжджати зі сходу України в центр, щоб вижити. У 1946-му, коли настав новий голод, працюючи на державній фермі, її мама таємно годувала сільських дітей їжею для телят.

Олександра працювала на шахтах, розбудовувала індустріальний регіон. Війна знову прийшла в її дім 2014 року, коли жінка проживала в Бахмуті. Але Олександра була однією з тих, хто виходив на проукраїнські мітинги. Там проросійськи налаштовані люди били її, знущалися з неї, а вона продовжувала підтримувати Україну. 2023 року Бахмут удруге опинився в окупації, а жінка отримала поранення під час російського обстрілу. Війна, голод, окупація, боротьба за Україну — більшість цих подій, пережитих Олександрою, знайомі й багатьом українцям. Мирослав каже:

— Історія однієї жінки накладається на всю трагічну історію України, і цю історію зрозуміє людина будь-де — чи на півночі України, чи в Одесі.

Письменник і досі спілкується з Олександрою, яка зараз мешкає в Києві:

— Недавно (у грудні. — ред.) вона мені казала, що квіти, які я приніс їй на день народження, досі не зів’яли.

Залаштунки створення книжки

Мирослав розумів, що битва за Бахмут, яка розгорталася в перші місяці 2023-го, дуже значуща для історії. Спочатку планував написати тільки великий панорамний репортаж, як на різних ділянках воюють різні роди військ, але кількість і якість матеріалу переростала формат звичайного репортажу. До того ж після завершення «репортажної» частини він почав згадувати і переосмислювати певні події:

— У межах написання репортажу ти викреслюєш себе майже звідусюди, щоб дати голоси інших. Однак після написання того тексту я почав згадувати ще багато інших моментів, дорефлексовувати. Це роздуми про те, навіщо [Жан-Поль] Сартр приїжджав у СРСР і все одно замовчував радянські злочини, навіщо [Василь] Стус жив так, як жив, чому Бахмут, а не Артемівськ, — все те, про що читав, до чого прямували мої думки, але ось наткнулися на берег.

Мирослав ділиться, що у процесі написання «Бахмута» замислювався про потрібність такої роботи й необхідність витрачання часу на переведення думки в «міцніший» формат книжки:

— Коли збираєш розмови з кількома десятками чи навіть сотнями людей, питаєш себе: чи маєш ти право не написати про це. Тобто вони віддали тобі не лише свій час, а й частинку себе — щоб ти закарбував памʼять про них, щоб ти використав ці історії з метою розказати, що відбувається, якої поживи вимагає це горнило війни. Коли наприкінці 2023-го вийшла книжка, а паралельно відбувалися події із захопленням Авдіївки, мені казали: «Росія вбиває чергове українське місто, але чи хтось зафіксує це?».

Рефлексії про історію і для історії

Книжка поділена на дві частини — «Фіксація» та «Коментування». Перша присвячена людям, яких Мирослав і Данило зустріли в Бахмуті. Це 158 сторінок історій про місцевих мешканців, які зіштовхнулися з війною віч-на-віч; про капеланів, які підтримують дух військових; про бойових медиків, які рятують життя бійців, часто ризикуючи власним; про артилеристів, які завдають шкоди ворожому війську; про піхоту, яка заступає у ближній бій та інших. Друга частина — «Коментування» — це роздуми Мирослава, які він написав після перечитування своїх репортажів. У них він ніби повертається в ті події, проживає їх знову й по-новому осмислює.

— Ця рефлексія так само є документалістикою: тут ми документуємо рух нашої думки в цей момент. Вона б відрізнялася в мирний час, в іншій країні, вона б відрізнялася, якби не бачити побачене.

Письменник вважає, що зараз необхідно фіксувати всеможливі свідчення, документувати події. Адже сьогоднішні записи про теперішнє — це те, що допоможе майбутнім українцям зробити правильні висновки, а ще допоможе пригадати справжні факти й емоції, якщо в майбутньому відбудуться трибунали над Росією, коли багато хто вже до того часу все забуде.

— Фіксація дозволяє абстрактність перетворити на конкретику. Коли є конкретика, тоді починається реальне розв’язання справи — від механіки прийняття рішень для міжнародних суддів до глибоких філософських висновків.

Фотографії, які вміщені до книжки — це переважно світлини людей: тих, які живуть у місті й околицях, і тих, хто захищає ці території, також є знімки простору і зброї. Але що довше читач вдивлятиметься в ці обличчя і що далі занурюватиметься в текст, то більше усвідомлюватиме ту нову реальність, яку РФ принесла на українські землі:

— Потрібно було показати біль не у його фізіологічному значенні для людини в конкретний момент, а через розуміння, що він передається на простір, він прямує до тих, хто цю людину любить, він переростає у глобальну рану країни.

Нині в медіапросторі вже безліч світлин, що фіксують жахливі наслідки російсько-української війни. Чимало з них лякають або й шокують. Але є люди, які, аби не бачити такого контенту, намагаються швидше проскролити його. Та й соцмережі, покликаючись на свої правила, часто видаляють подібні дописи одразу ж після публікації, через що далеко не всі можуть скласти правдиве уявлення про ситуацію в Україні. Тому Мирослав упевнений, що тим, хто працює з інформацією, потрібно бути інновативнішими, щоб попри все зберегти в інфопросторі ключові події української історії й достукатися до тих, хто може вплинути на допомогу Україні.

Данило Павлов

Поїздка в Бахмут

Книжку доповнили фотографії Данила Павлова — фотографа-документаліста, більдредактора та фотографа медіа Reporters. Він не вперше документує перебіг російсько-української війни. Раніше знімав зруйновані російськими військовими населені пункти Київського Полісся та Причорномор’я, поранених українських військових у госпіталях і постраждалих цивільних. Наприклад, фотографія, де собака притискається до волонтера, яку він зробив у Херсоні після того, як окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС, облетіла українські й іноземні ЗМІ.

Можливість потрапити в Бахмут для Данила й Мирослава з’явилася в грудні 2022-го, коли російські війська вже впритул підійшли до нього, окупувавши околиці. Фотограф каже, що організувати поїздку до міста зголосилася одна з частин ДСНС, з якою він працював раніше в межах фотопроєкту на фронті:

— Мене якось запитали, чи хотів би ще кудись поїхати. Я кажу: «Хочу в Бахмут».

Потрапити в місто документалістам вдалося 31 грудня, у день Нового року. Як згадує Данило, воно зустріло їх гучними вибухами — навіть у свято напівзруйнований Бахмут страждав від ворожих ударів.

Попри відсутність звичних зручностей, як-от світло й вода, а також повністю спорожнілу частину міста, військовим і місцевим вдавалося створювати острівці життя — місця, де була хоч якась можливість погрітися, поїсти або скористатися комунікаціями. Першим таким острівцем став місцевий ринок на околиці Бахмута. Фотограф відзначає контраст: удалині виднівся дим від «прильотів», чулися вибухи, а тут люди купували продукти до святкового столу. Другий острівець — пожежна частина недалеко від центру міста:

— Там був певний шелтер. Було холодно, і хтось з журналістів зайшов, щоб погрітися, а хтось сюжети знімав. Він як оазис життя був.

Працювати в зоні бойових дій

Данило порівнює роботу в зоні бойових дій із тривогою перед невідомим. Згадує, як під час поїздки вони з Мирославом хвилювалися через організаційні моменти: де й на скільки зупинитися, варто чи не варто їхати аж до лінії фронту. Але коли вже в дорозі глянули з вікна автівки й побачили краєвид воєнної Донеччини, замість безлічі подібних запитань з’явилося єдине: «Що буде далі?». На під’їзді до Бахмута, згадує Данило, кількість цілих будинків поступово зменшувалася, інші виднілися з розбитими чи вибитими вибуховою хвилею вікнами або ж узагалі без даху. А від деяких лишилася тільки купа цегли у дворі:

— І ти розумієш, що їдеш через це й далі кудись. І така тривожність виникає, що ти просто не знаєш взагалі: ти просто їдеш за хлопцями, а як там буде і що?

Дізнатися про загрозу, яка насувається, можна лише тоді, коли чуєш свист міни або звук «прильоту». Це означає, що час або впасти на землю, або терміново знайти бодай щось схоже на укриття і сподіватися, що переживеш чергову російську атаку. Як згадують і Данило, і Мирослав, вони розуміли це, і хоча працювали здебільшого окремо, але трималися все ж близько один до одного, щоб за потреби змогти надати домедичну допомогу.

Попри складні умови роботи, тандем письменника й фотографа намагався реалізувати свій задум — проєкт, що розповідає й показує світові, що відбувається на одному з найзапекліших напрямків російсько-української війни.

Данило сфокусувався на портретах людей та їхніх історіях. Згадує, зокрема, як їздив до місць дислокації військових, спілкувався з ними, дізнавався про них більше й намагався візуально передати їхню рутину. Не приховує, що це доволі складна справа — коли працюєш із воїнами, важливо, щоб у кадр не потрапляла конфіденційна інформація:

— Ми знімали пункт управління польотами. Там, де вони, де КСП (контрольно-спостережний пункт. — ред.), де запускають дрони й вилітають за територію. Але тобі кажуть: «Ні, це не можна знімати, екран не можна знімати».

Хоча фотограф зауважує: якби заздалегідь знав, що їхній репортаж стане основою для книжки, то зняв би не тільки окремі моменти з мешканцями й оборонцями Бахмута, а й детальніше зафіксував елементи їхнього повсякденного життя там.

Фотографія як доказ

Коли Данило почав працювати з цивільними на Донеччині, було складніше, ніж із військовими, бо не кожен легко йшов на контакт. Каже, що особливо складно працювати з цивільними, коли потрібно зробити репортаж на місці обстрілу, внаслідок якого загинули люди. Виникає внутрішня дилема: як зважитися почати зйомку в такому місці? Як на це відреагують поранені та їхні близькі?

Фотограф розповідає про випадок, коли Костянтинівку, в якій вони зупинилися, сильно обстрілювали російські військові. Він опинився поблизу місця «прильоту», але задокументувати це не вдалося — цивільні, шоковані тим, що сталося, вкрай негативно відреагували на фотозйомку.

— Деякі люди кажуть: «Ідіть подивіться, що вони (окупанти. — ред.) зробили. І прямо заходять, показують тобі: ось, ось, і так далі. А деякі не хочуть цього.

Працювати з військовими Данилові було легше. Вони підтримували прагнення фотографа документувати перебіг російсько-української війни, бо розуміють, наскільки важливо показувати світові те, що відбувається в Україні.

Фотофіксація військових дій — це один зі способів комунікувати, запевняє Данило. Завдяки технологіям можна швидко зробити й поширити фотографію, показуючи, що відбувається тут і зараз. Водночас це спосіб висвітлювати воєнну реальність не тільки українцям, а й мешканцям інших країн, звернути їхню увагу на те, що відбувається, зрештою, змотивувати в різний спосіб підтримувати Україну. Як приклад фотограф наводить трагедію в Маріуполі — ракетний удар російських окупантів по пологовому будинку. Світлини розбомбленої росіянами лікарні й поранених вагітних жінок того самого дня потрапили у великі, зокрема й іноземні, ЗМІ:

— Фотографія не зупиняє війну. Але вона може дати дуже багато допомоги Україні.

На палітурці книжки «Бахмут» — воїн 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка героїчно утримувала трасу Бахмут — Часів Яр, відому як «дорога життя». Він стоїть у сирій землі, поруч із його ногою — боєкомплект. Обличчя не виражає страху. Він захищає важливу ділянку фронту, через яку везуть провізію, гумдопомогу й евакуйовують людей. Або ж фотографії з пункту незламності безпосередньо в Бахмуті, де місцеві могли отримати їжу чи медикаменти. Або світлина військових, які гріються в окопі в перерві між боями. Усі ці фото — своєрідні документи доби, що фіксують перебіг історичних подій.

Роздуми про Донеччину

Зараз, через рік після цих поїздок, Бахмут — місто-привид. Його, як і багато інших населених пунктів на Донеччині й не тільки, росіяни просто стерли з лиця землі, прагнучи захопити бодай якусь територію України. Але Данило памʼятає, яким місто було до руйнування. Згадує піцерію, до якої любив заходити, або готель, де часто зупинялися приїжджі журналісти. Нічого не вціліло.

Фотограф описує Бахмут як одне з найкрасивіших для нього міст — із цікавою архітектурою, гарною набережною. Згадує, як воно розвивалося після 2014 року і, попри невелику площу, там відкривалися нові сучасні заклади:

— Мені здається, що воно було дуже комфортне, спокійне й абсолютно не депресивне місце… Мені дуже подобалося. Шкода, що так із ним сталося.

Данило виріс у Донецьку, але 2014 року був змушений переїхати через російську окупацію. Книжка «Бахмут», вважає фотограф, допомагає усвідомити, що війна триває, а ворог в України один — Росія та її божевільна армія, яка руйнує все на своєму шляху, не шкодуючи нікого.

— Ніхто не створений для війни, але є люди, які пішли нас захищати, і їм теж буває страшно. Я сподіваюсь, що ця книга наблизить людей до розуміння цього. Можливо, для тих, хто відклав війну подалі, трохи нагадає про це.