Окупація та Надія «Меотиди»

Природний парк «Меотида» вважають особливим через унікальні черепашково-піщані шари, що раніше були дном моря, а сьогодні є частиною Новоазовського, Першотравневого та Володарського районів на Приазов’ї. Їхня загальна площа — понад 20 тис. гектарів та понад 14 тис. гектарів акваторії. Їх ніхто ніколи не орав, і сьогодні вони утворюють розгалужену мережу мальовничих проток, гирл, озер, лиманів, заток, що чергуються між собою і стають основним місцем гніздування колоній гідрофільних (водоплавних і навколоводних. — ред.) птахів, яких тут понад 250 видів. Тут можна зустріти граційну і привабливу червонокнижну шилодзьобку (чоботаря) — символ «Меотиди», чорноголового реготуна та кучерявого пелікана. Залежно від сезону тут розстеляються строкатими килимами тюльпани і червонокнижні квіти, серед яких короткоствольні іриси, цибуля Регеля, а також орхідеї, які є абсолютно не типовими для степового регіону рослинами.

«Меотида» — так раніше греки називали Азовське море — це місце, де сторічний степ з одного боку зливається з морем та йде в безкінечність, а з іншого — зберігає таємницю «Кам’яних Могил» (природний заповідник у степах Приазов’я. — ред.). Така назва парку є дуже символічною, адже греки, які почали заселяти Приазов’я після російсько-турецької війни 1787-1791 рр., є однією з найбільш чисельних груп регіону.

У сучасних межах парку — понад 60 пам’яток археології та культури, фрагменти традиційної забудови українців, греків та донських козаків. Ще на початку ХХ століття завдяки ініціативі працівників Маріупольського краєзнавчого музею ця територія стала заповідною. Однак вже у 1937 заповідний статус було втрачено, тому, крім поодиноких експедицій з пошуку лікувальних джерел, радянська влада, на жаль чи на щастя, особливо не переймалася долею цих країв.

Офіційне визнання цінності приазовського степу відбулося в 2000 році: за ініціативою Донецької обласної ради на території Мангушського району створили регіональний ландшафтний парк, який згодом, у 2009 році, за указом президента збільшили та реорганізували — врешті-решт «Меотида» здобула статус національного природного парку. Тоді ж кожне із його відділень отримало власну назву: Лукомор’є, Білосарайська коса та Половецький степ. Загалом на створення парку пішло більше 20 років — спочатку робили акцент на облаштуванні та підтриманні пам’яток природи місцевого значення «Соснові культури», «Печера» та «Крива коса», заказника місцевого значення «Кривокоський лиман», а згодом дійшли і до заказників загальнодержавного значення «Білосарайська коса», «Бакаї Кривої коси», «Еланчанські бакаї» та «Чапельник».

Війна та підтримка

У 2014 році адміністративна будівля парку, де зберігалася вся документація, близько 7 тис. гектарів акваторії Азовського моря і більше 3 тисяч гектарів (з Кривокоським лиманом включно) — заповідні ділянки та великий орнітологічний заказник із місцями гніздування кучерявого пелікана — опинилися під окупацією російських бойовиків внаслідок російської збройної агресії на території України. Надія Долгова — тоді перша заступниця директора «Меотиди» — очолила боротьбу за існування та функціонування парку, територія якого розділилася фронтом.

Надія згадує перші дні окупації:

— Ми практично нічого не змогли звідти вивезти, тому що ввечері прийшли, закрили офіс, а зранку вже — люди в камуфляжі. Ми, на жаль, не знаємо, хто це був: або це були війська ДНР, або це були, як кажуть, російські війська. Просто люди у військовій формі, які зачинили двері і сказали, що більше ми не можемо зайти в свої території. Вони знешкодили все, що було напрацьовано ось ці дуже багато років, тобто всі наукові праці — вони просто їх спалили, і ми залишилися без нічого.

У наступні пів року працівники перестали отримувати заробітну плату, а згодом до них навідалася Служба безпеки України і відкрила карні справи, звинувачуючи в сепаратизмі та фінансовій підтримці сепаратизму. Проте це ще більше згуртувало людей і спонукало до боротьби з труднощами, які підкрадалися з усіх боків.

Працівники парку, не чекаючи, коли все вирішиться само собою, зосередились на пошуку рішень на локальному рівні, покладаючись на власні сили та ресурси. Вони звертались до райдержадміністрацій та сільських голів, однак найбільша підтримка відчувалася від звичайних небайдужих людей.

— Саме основне, взагалі, завдяки чому «Меотида» виплила, — це екологічне волонтерство. До нас приїхав Олексій Василюк (український еколог, природоохоронець і громадський діяч. — ред.). Він дав промоакцію таку по Фейсбуку — і нам зібрали кошти не тільки по всій країні, а взагалі по всьому Європейському Союзу. Навіть жіночка з Канади перерахувала нам кошти на меблі, тобто столи, шафи деякі. Люди нам привозили абсолютно все: старі комп’ютери, старі ноутбуки, навіть хтось мікрохвильовку нам передав, обігрівачі. Тому що в нас дійсно не було нічого, розумієте?

Земельне питання

Попри те що зараз, порівняно з 2014 роком, справи в парку налагоджуються, все ще існує багато викликів та невирішених питань. Одне з них — відсутність чітких законодавчих норм з питань управління заповідними територіями. Наприклад, із запропонованих до заповідання 1300 гектарів залишилось лише 700 — через розорювання земель місцевими мешканцями під сільськогосподарські угіддя та використання для випасу худоби. Після такого поводження відновити втрачені території стає просто неможливо.

Відчувається нестача працівників, штат залишається обмеженим, а до наукового відділу парку входять лише орнітолог, ботанік та краєзнавець. Нові фахівці та науковці не наважуються приїжджати до парку через його близькість до бойових дій.

Разом із тим здається, що саме окупація стала тією зміною, яка привернула увагу до парку, його розвитку. Зараз «Меотида» поступово відроджується.

— Як казав наш начальник наукового відділу, війна пішла парку на пользу, тому що завдяки тому, що заборонили полювання, в нас в декілька разів виросла популяція не тільки птахів, а взагалі всіх, всієї флори та фауни на нашій території. Тому, якщо в попередні роки ми не знали, як розмножити фазана, взагалі-то це дуже просто: просто заборонити полювання. Сьогодні нам допомагають і прикордонники, у нас цілодобова охорона на території заказника «Білосарайська коса».

Більше того: якщо до окупації «Меотидою» цікавилися переважно іноземці, особливо росіяни, то зараз на екскурсії приїжджають із Західної України.

— Вони відкрили для себе такий прибрежний курорт в нашій території; мабуть, їм було цікаво поїхати на ці території. Бачте, як кажуть, Схід і Захід разом: і до нас вони приїхали і побачили, що у нас є дійсно такі унікальні території.

Відбуваються і більш фундаментальні зміни на державному та локальному рівнях.

— Міністерство екології тільки в тому році звернуло на наш парк увагу, коли вони відвідали і побачили, що дійсно унікальні території, мальовничі. Нам придбали приміщення, в цьому році нам подарували машину, добавили охорони і багато там разних приладів. За дуже багато років вони взагалі звернули увагу на екологічні питання в Україні. І я сподіваюсь, що їхня команда [Міністерства екології] буде далі розвивати цей напрямок і наші установи ПЗФ (природно-заповідного фонду. — ред.). Це дуже класний європейський напрямок.

Відданість працівників парку своїй роботі й допомога небайдужих людей помітна у всьому на його території, адже більшість інформаційних табличок, облаштування свердловини та маршрутів створюється власноруч, що робить парк привабливішим та зрозумілішим для відвідувачів. Мрія тих, хто тут працює, — зробити так, щоб люди не тільки не покидали цей регіон, а, навпаки, наповнювали його життям.

— Регіон, де ми мешкаємо, — це унікальне місце, тому що тут не просто живуть українці, тут живуть греки, а греки — це такий народ, як велика сім’я. Це один за одного. І в нас тут своя культура, в нас свої обичаї, ми проводимо свята, і це дуже, знаєте, така самобитність. Я не можу покинути свою землю. Тому для мене Україна — це мій рідний дім. Це моя земля. Все.