Маріуполь, Сартана, Старобешеве, Мангуш, Старий Крим — через війну, розпочату Росією, майже всі поселення греків Надазов’я опинилися під окупацією, а чимало українських греків стали вимушеними переселенцями. У скрутний час, удалині від дому, греки України чи не вперше так об’єдналися під час свого традиційного свята Панаї́р, яке провели в Києві. Цей репортаж — з одного боку, про дійство, що стало для них можливістю зустрітися в колі знайомих, почути рідну мову й зануритись у грецьку культуру. А з іншого — нагадування про мультикультурність України й того, хто не дає спокійного життя вже низці її поколінь.
Надазов’я
Території північного узбережжя Азовського моря в межах українських адмінкордонів 1991 року. Інші поширені назви — північне Приазов'я, українське Приазов'я.Остання субота травня, одна з улюблених локацій киян, щоб активно провести вихідні — Національний комплекс «Експоцентр України» (раніше — Виставка досягнень народного господарства (ВДНГ)), де крім регулярних виставок проводять і масові розважальні заходи. Тут поєднуються монументальна архітектура сталінської доби з оранжереєю, зонами відпочинку, фруктовими садами з гамаками та парком для прогулянок, що веде прямісінько в Голосіївський ліс.
У повітрі — запах смаженого мʼяса та свіжоскошеної трави. Тут, на локації під назвою Поляна, захованій у затінку яблуневого саду, зустрілися понад 3 тис. людей — передусім греки України. А все для того, щоб відзначити Панаїр — одне з головних свят надазовських греків, яке не поступається за значущістю Великодню та Різдву. Сама назва дійства, імовірно, має давньогрецьке походження (від слова «зібрання»).
Суть Панаїру у благодійності: це спільний обід просто неба, що супроводжується молитвами й до якого можуть долучитися всі охочі. Так і на цьогорічному святі бачу різних людей: на великій деревʼяній мапі України, що встановлена при вході на локацію, хтось пише на стікері у формі серця назву свого рідного села чи міста, яке наразі окуповане, а хтось обіймається зі знайомими. Як потім дізнаюся, на Панаїр прийшло багато маріупольців, для яких заходи представників грецької культури такі знайомі й рідні.
Деякі греки України приїхали на столичне дійство з інших міст, уперше після виходу з окупації побачили друзів, близьких. Були тут і ті, хто цікавився грецькою культурою або ж просто не зміг пройти повз захопливу атмосферу — на локації, зокрема, встановили фотозони, які нагадували грецькі вулички, а серед відвідувачів ходили хлопці в давньогрецьких обладунках.
Зустріти своїх
Біля фудкорту, де на вертелі майстерно обсмажують баранця (невід’ємна страва в меню надазовських греків), час від часу бризкаючи на нього водою, знайомлюся з молодим чоловіком. Він широко усміхається мені, тримаючи в руках справжню здобич — традиційні надазовські чебуреки, черга за ними стояла чимала. Це Кирило, він із Харцизька, що на Донеччині. Має грецьке коріння і є представником урумів — це самоназва тюркомовних греків України, які ідентифікують себе як етнічні греки. Ще 2014 року Кирило виїхав з окупованого рідного міста до Києва.
Коли питаю про його грецькі спогади, пригадує (авт. переклад із рос.):
— Найбільше я пам’ятаю «Мега Йорти» (фестиваль грецької культури. — ред.), особливо 2013 року. Останнє для мене свято на довгий період було в Старобешеве (селище на Донеччині. — ред.) — це була міць, така кількість людей [прийшла], гуділо все місто. Зараз, я думаю, все відновиться.
На запитання, чи розмовляють у його сімʼї грецькою, запал в очах Кирила згасає.
— Мого прадідуся заарештували НКВС, на 10 років і відправили в один із таборів ГУЛАГу (підрозділ НКВС, що керував системою виправничо-трудових таборів. — ред.). Коли він повернувся назад, у Старобешеве, туди вже переселили інші національності — намагалися розбавити нашу кров. Почали тикати пальцем [на прадідуся, мовляв, він] «зрадник», бо в нього стаття [затримання] була: «Колабораціонізм. Зрада Батьківщині» з ураженням у правах.
НКВС
Народний комісаріат внутрішніх справ — одне з виконавчо-адміністративних відомств уряду СРСР. Його представники, зокрема, боролися з національними й політичними рухами в Союзі, застосовуючи для цього жорстокі методи: тортури, ув'язнення тощо.Додає, що його дідусь лише до третього класу навчався грецькою мовою, а тоді став приховувати свою національність — казав, що сирота:
— Бо якби він [говорив, що] був греком, то нічого не зміг би домогтися. Після повернення з увʼязнення прадід брав мого діда в кімнату і там розмовляв з ним урумською, при інших вони ніколи не розмовляли [цією мовою]. І мою маму вони намагалися відсторонити [від неї], а коли вона цікавилася — мову їй не передавали. Згодом дід пояснив, що робили це навмисно, щоб вона не прийшла до школи і щось не сказала по-грецьки, аби знову не потрапити у хвилю репресій. До мене урумська мова не дійшла, знаю кілька слів, вчу новогрецьку.
З дитинства Кирило цікавився історією свого роду, мріяв жити в Греції. Навчився готувати грецькі страви — святковий десерт чак-чак (обсмажене у фритюрі тісто, що потім заливають медовим сиропом), холодний соус-закуску дзадзи́кі (з грецького йогурту, свіжого огірка, часнику, лимонного соку чи виноградного оцту) тощо. Окрім грецької кухні, Кирилу подобається і музика, зокрема сучасна — він відкрив для себе і грецький реп.
— Усі мої знайомі знають, що я грек — завжди кажу це і пишаюся цим.
Зауважую, що прізвище в Кирила — не грецьке. Він пояснює:
— Прізвище — татове, а в бабусі прізвище Попова. Я читав, коли цікавився цим питанням, що коли 1778 року греків насильно виганяли з Криму, на виході, на перешийку, сиділи писарі Суворова, перепис робили в книзі. Один хлопчик-грек не знав, як вказати своє прізвище. Коли його запитали, хто твій батько, він показав на священника, тому в журналі записали — Попов (син попа). І ми не знаємо, яке в нас справжнє прізвище.
Олександр Суворов
Російський полководець, один із засновників російської військової справи. Був організатором депортацій і придушень національно-визвольних повстань.Кирило каже, що на цьогорічному Панаїрі почувається, як удома: зустрічає друзів, чує знайому мову, бачить знайомі риси облич. Раніше, додає, у нього було багато приятелів, із ними міг поїхати у Волноваху чи Бугас (село Волноваської міської громади), посмажити м’ясо, поїсти чебуреків. А після початку російської збройної агресії 2014 року друзі роз’їхалися. Зараз, каже Кирило, має тільки одного друга в Києві.
Із греками з окупованих населених пунктів він не спілкується: спочатку мав проблеми зі зв’язком, тоді складний переїзд. Утім, Кирило переконаний:
— Греки мають триматися одне одного, мають бути діаспорою. Ухвалили закон про нацменшини, ми не маємо бути поділеними [за] паспортами, ми маємо бути єдині. Нас і так мало, нас усе життя гнобили.
Куреш
Ще однією важливою частиною Панаїру був куре́ш — різновид боротьби. Його правила схожі з правилами сучасної вільної боротьби. Переможцем вважають учасника, який покладе на лопатки трьох супротивників поспіль. Головний приз — хурба́н (жертвопринесення), за традицією — це жива вівця.
Хоч і маю грецьке коріння, та на Панаїрі була вперше, тож було особливо цікаво споглядати куреш на власні очі. Поле битви оточило живе коло з рідних і друзів учасників, а також інших відвідувачів свята. Спочатку змагалися діти, після них — дорослі чоловіки. Натовп вигукував слова підтримки тим, хто зчепився в бою і чиї обличчя були аж викривлені від напруження.
У перерві між змаганнями мою увагу привернули дві жінки старшого віку, які сиділи в першому ряду кола палких уболівальників. Це Наталя й Тетяна — маріупольчанки. Вони зуміли виїхати з окупованого міста й нині мешкають у Києві. Спілкуються жінки російською. Тетяна розповіла трохи про свій зв’язок із Грецією (далі — авт. перекл. із рос.):
— У мене брат одружений із гречанкою із Сартани (селище в Маріупольському районі на Донеччині. — ред.), тому всі ці свята знаємо. Та й не могли відмовитися від чебуреків (усміхаються).
Питаю, де рідні зараз.
— Вони залишилися в Маріуполі, квартира в них не згоріла, не пограбована. А в нас немає більше квартир. Ми жили в порту, там сильно довбали.
«Це частина чогось рідного»
На Панаїрі зустрічаю багатьох рідних моєму серцю маріупольців. Як-от 23-річну Марину, дядько якої має грецьке коріння. Зараз вона живе в Києві, працює в Департаменті культурно-громадського розвитку Маріупольської міської ради. Із 2019 року дівчина була в робочій групі, яка працювала над створенням культурного центру в Маріуполі. Планувалося, що він стане першим простором, який отримає новий формат: наративну експозицію, у якій історію презентуватимуть не тільки через музейні артефакти, а й архітектуру інтер’єру, тексти, мультимедійні засоби, інсталяції та запахи.
Для цієї роботи Марина дуже плідно вивчала історію міста і його мешканців, зокрема надазовських греків. Під час розмови вона всміхається, та за усмішкою ховається сум за рідним містом. Такі масштабні заходи, каже, дарують їй відчуття дому:
— Ніби все, що було за ці два роки [повномасштабної війни] — його просто не було. Трошки можна відключитися від усього цього.
Фото: Федерація грецьких товариств України.
Марина підмічає, що їй подобається, як сучасні греки, які живуть в Україні, поєднують і свою культуру, і українську.
— Маріуполь завжди був мультикультурним містом, не було конфліктів між різними національностями. І це реально цікаво — ловиш себе на думці, як культурно можна поєднувати те, що інколи здається непоєднуваним. Приємно, що греки — один із тих етносів, що дипломатично зберігають і просувають свою культуру неконфліктно. У Маріуполі взагалі важко знайти родину, що ніяк не повʼязана з греками.
На цьому Панаїрі був і етнолекторій — запрошені спікери розповідали про історію греків України і творчість митців цієї нацспільноти. Згадували й видатних українців, про грецьке коріння яких мало хто знає: письменницю Лесю Українку, конструктора перших ракетно-космічних систем Сергія Корольова, київського губернатора Івана Фундуклея.
Там познайомилася з 27-річною Алісою, дівчиною з яскравим червоним волоссям. Вона також із Маріуполя, а родом із Сартани. Її батьки наразі в окупації. Тато відновлює родове дерево із моменту їх вимушеного переселення з Криму. Виявилося, що в них лише один прадід був не грецького походження, а всі інші — греки.
Фото: Федерація грецьких товариств України.
Прошу Алісу поділитися спогадами про грецькі традиції та звичаї, яких дотримується її родина:
— У мене мама, бабусі готували шурпу, шумуш, чебуреки. Намагаємося з сестрою це підтримувати. Грецьку мову не знаємо, бабуся й дід трошки розмовляли, дід інколи ще лаявся на румейській. Через депортації боялися розмовляти на ній. У дитинстві ходили на Панаїр, батьки ходили на концерти Тамари Каци (видатна виконавиця грецької пісні румейською мовою. — авт.).
Аліса розповіла і про те, як її батьки рятувалися під час активних бойових дій у Сартані, і якою важливою в той момент була підтримка грецької спільноти. Каже, дивується, що не у всіх так:
— Я звикла, що в нас велика родина. Я знаю свого четвероюрідного брата, ми досить тісно спілкуємось. А коли поїхала з Маріуполя на навчання, [вийшла] зі своєї бульбашки, то виявила, що люди можуть не спілкуватися зі своїми рідними. У нас усі родичі десь неподалік живуть. І коли, бувало, ідеш по селу з батьками, тато з кимось здоровкається, а потім пояснює, що це якийсь кум брата свата тітки…
Фото: Федерація грецьких товариств України.
Про Панаїр Аліса дізналася з соцмереж. Каже, для неї було важливим прийти на свято.
— Я спеціально помінялася на роботі чергуванням, щоб потрапити на захід. Це частина чогось рідного.
Зустріч із друзями як розкіш
Кухня на Панаїрі була різноманітною: скуштувати можна було як традиційні надазовські, так і загалом грецькі страви: бугаські чір-чіри або чебуре́ки (назва «чір-чір» походить від характерних звуків кипіння олії при смаженні), шурпу́ або сюрпу́ (наваристий бульйон з баранини й овочів), шу́муш (конвертики з тіста з м’ясним фаршем і гарбузом), гі́рос (маленькі шматочки м’яса, нанизані на шпажку, що подаються, як правило, з пітою, тобто пласким пісним хлібом), сувла́кі (грецька версія шаурми: у піту загортаються нарізані шматочки мʼяса, картопля фрі, цибуля, помідор, а основою є соус дзадзикі) й інші автентичні смаколики. У черзі по якийсь зі смаколиків, щоб підкріпитися, знайомлюся з молодим чоловіком. Він має грецьке прізвище — Цололо, родом із села Малоянісоль, що на Донеччині. Новий знайомий ділиться, що для нього означає Панаїр:
— Це наша історія, [тут] дуже багато знайомих облич. А зустріч з друзями — це на даний час велика розкіш.
Панаїр завжди супроводжувався народними гуляннями з традиційною музикою, піснями й танцями. Тут, на Поляні, під ритмічні звуки грецьких мелодій, за плавними рухами танцювальних колективів заворожено спостерігали сотні людей. Дехто не міг встояти на місці, здіймав руки догори, вимальовуючи ними в повітрі традиційні танцювальні фігури. Синхронні кроки праворуч, ліворуч, назад, уперед, дихання й рухи танцюристів поєднувалися в одне ціле. А традиційні грецькі костюми — як окремий вид мистецтва, складно не розглядати їх і не милуватися ними.
У перерві між виступами одного з танцювальних колективів знайомлюся з його учасницею. Тетяні 77 років, жінка з білявим волоссям і життєрадісною усмішкою. Їхній колектив грецького танцю — з Одеси. У Маріуполі вона закінчила школу, там уперше дізналася про греків України. Каже, грецькою культурою цікавилася завжди:
— Люблю грецький танець, там така різноманітна музика. Займаюся ним уже два з половиною роки. Танцювати ніколи не пізно, якщо це цікаво. Цікавий і сам народ, традиції, подивіться тільки на костюми.
До нашої бесіди доєднується поважний чоловік і ділиться своєю історією. Звати його Анатолій, йому також 77 років, він грек із села Велика Новосілка, що на Донеччині. На момент повномасштабного вторгнення жив у Вугледарі. Згадує, як опинився в Києві (авт. переклад із рос.):
— [За] 500 метрів від мене була міська лікарня, і ось туди, в район парадного входу, прилетіла ракета або снаряд — два вибухи таких [пролунали], що будинки затрусилися. Загинуло три людини відразу, десять — поранені. Донька зателефонувала: «Мамо, тату, вам 15 хвилин на збори, ми виїжджаємо». Спочатку ми на мою Батьківщину поїхали, у Велику Новосілку, там до 8 березня пробули. З 1 березня [російські війська] почали обстрілювати вже й Новосілку. Ми в підвалі ховалися, а підвал — сирий, дружина страждає на поліартрит, у неї почалися сильні болі.
Перериває розмову дзвінок — телефонують Анатолію. На рингтоні — національна мелодія греків «Хайтарма».
Памʼятати, не забути
Цьогорічний Панаїр, звісно, також був благодійним. Організатор події, Федерація грецьких товариств України, під час її проведення збирала кошти на допомогу дітям тих військовослужбовців, які перебувають у полоні, загинули або зникли безвісти. Усі зібрані гроші передали благодійному фонду «Стратегія відродження України».
На події була й алея памʼяті — чимало греків загинуло, боронячи Україну в російсько-українській війні, зокрема Маріуполь. На чорно-білих портретах зазначені назви їхніх рідних міст, сіл та селищ: Маріуполь, Волноваха, Мангуш, Чермалик, Урзуф тощо. Проходячи повз світлини полеглих, на яких ті переважно усміхнені, відвідувачі Панаїру помітно змінюються в настрої: безтурботні ще хвилину тому вони стають мовчазні, тихі, задумливі.
Люди зупиняються, вчитуються в грецькі прізвища: Пічахчі, Міхалакі, Папуш, Караяні та ін. Є серед них і володарі ордена «Золота Зірка» — Святослав Алексапольський та Дмитро Церахто. Більшість із полеглих — молоді хлопці: комусь назавжди 26, іншому — 32, а хтось до свого 24-річчя не дожив три тижні.
Повернувшись на Поляну, мій погляд випадково привернув один атлетичний молодик. Він у спортивній футболці футбольного клубу «Шахтар» із красномовним написом на спині — «Грек». На лівому передпліччі — татуювання в грецькому античному стилі. Він був схожий на спартанців, які колись чинили героїчний спротив персам. Познайомившись із ним, дізнаюся, що, він служить в «Азові», має позивний Грек. Пройшов російський полон і тут, користуючись відпусткою, проводить час із дружиною та дітьми. Сам військовий із Великої Новосілки, його дідусь, бабуся й батько розмовляли урумською мовою. А от він розуміє лише декілька слів. На турнірі куреш, каже військовий, зустрів багато знайомих борців. Знайомлюся з його доньками — Олівією та Євангеліною. Перше імʼя є символом миру, перемоги, а значення другого — «та, що несе благу вістку». Дивлюся на обох дівчаток, і думаю: хай би наш наступний Панаїр відбувся вже на рідних і вільних теренах.