Чому деякі українці досі говорять російською?

Навіть після здобуття незалежності чимало українців продовжували спілкуватися російською, бо, мовляв, тривалий час перебували у зросійщеному середовищі. Зокрема, російською говорили в їхніх родинах, це вважалося нормою та передавалося у спадок. Однак ця «норма» — те, чого хоче РФ. У Кремлі розуміють, що мова — це дієвий інструмент для підкорення та маніпуляції. І тому нам важливо нарешті зрозуміти це й не допустити того, щоб Росія перетворила нас на своїх маріонеток.

Війна, яку РФ розпочала проти України 2014 року, запустила нову хвилю дерусифікації в суспільстві: люди стали охочіше відмежовуватися від усього, що пов’язано з країною-агресором — від харчових продуктів до медіаконтенту. Загалом за 10 років (із 2012 до 2022) дедалі більше українців почали називати рідною мовою саме українську — показник зріс із 57 % до 76 %. Крім того, державна починає домінувати й у соцмережах: частка дописів українців, написаних рідною мовою, становить 56 %. Це вперше за всю історію досліджень. Для порівняння, ще 2020 року частка української мови в соцмережах складала всього приблизно 15 %.

Російська мова нарешті втрачає популярність у більшості галузей — від культурної до економічної та медичної. Але вона все ще не зникла остаточно.

Попри майже три роки повномасштабної фази війни, в Україні чимало людей досі говорять мовою країни-агресора. За даними опитування Соціологічної групи «Рейтинг», станом на лютий 2024 року російською в побуті розмовляло 12 % опитаних українців, обома мовами (російською та українською) — 28 %, а тільки державною — 59 %. Крім того, дослідження компанії Rakuten Viber показало, що станом на жовтень 2024 року близько 52 % українців дивляться російськомовних блогерів. І 15 % з усіх опитаних зазначили, не припинятимуть переглядати їхні відео. Також майже 70 % помічали, що діти в Україні споживають російськомовний контент.

Певна частина українців, які через війну евакуювалися за кордон, спілкуються там російською, часто дивуючи іноземців: мовляв, чому люди продовжують розмовляти мовою країни, яка їх убиває? І чи справді українцям так потрібна підтримка, якщо для них прийнятно спілкувалися мовою країни-терориста?

Страх бути висміяними, відсутність підтримки серед близьких, звичка говорити російською чи виклики, пов’язані з вивченням української — це поширені причини, які називають українці, пояснюючи свій вибір продовжувати послуговуватися російською. Та в основі кожної з них — різні форми пригнічення всього українського, до яких Росія вдавалася в минулому й робить це зараз.

Пропонуємо коротко пригадати, через що довелося пройти українцям, їхній мові та культурі. Нині ми все ще викорчовуємо наслідки впливу країни-сусідки. Утім, останні 30 років цей вплив послаблюється. Українська активно розвивається на державному рівні, а в інформаційному просторі є чимало різноманітного українськомовного контенту. Крім того, з’являється дедалі більше ресурсів для вивчення мови — від онлайн-курсів до застосунків чи розмовних клубів. Тож тепер, коли мова спілкування (майже) не залежить від політики РФ, ми вільні робити вибір: розвивати своє чи підтримувати вороже.

Українська не для українців

Перебуваючи у складі Російської імперії, а потім — Радянського Союзу, українське суспільство не могло говорити рідною мовою без ризику для себе (окрім короткого періоду коренізації у 1920-х роках). Із XVII ст. московські правителі систематично придушували чи викривлювали українську мову, вона зникала майже з усіх галузей, нею не говорили держслужбовці, її не вивчали у школі. Видання українською мовою цензурували, спалювали, забороняли друкувати та ввозити на українські території, що натоді були у складі Російської імперії. Українців навіть спонукали одружуватися з «великоросами» — таким був таємний указ російської імператриці Анни (правила в 1730–1740 роках), ухвалений у XVIII ст. задля асиміляції українців із росіянами.

Указ лишався чинним до 1905 року. Придушення української мови набирало таких масштабів, що дітей забороняли хрестити українськими іменами. А ще раніше, 1690 року, Собор російської православної церкви наклав анафему на «кіевскія новыя книги» таких українських релігійних діячів, як Петро Могила, Ки­ри­ло Став­ро­вець­кий, Йо­ани­кій Ґа­ля­тов­ський, Ла­за­р Ба­ра­но­ви­ч, Єпі­фа­ній Сла­ви­нець­кий. Тобто за часів царської Росії було докладено максимум зусиль, щоб не тільки викорінити українську мову з ужитку, а й спотворити уявлення про неї, зокрема для наступних поколінь.

Тиск на українську мову дещо послабився за часів коренізації (1920-ті – поч. 1930-х рр.). Ця політика дозволяла корінному населенню республік, приєднаних до СРСР, долучатися до місцевого керівництва та розвивати власну мову й культуру. Відповідно, в Україні цей процес відомий як українізація. Під час нього збільшився обсяг видання книг і газет українською, мова повернулася до культурних, освітніх і державних установ. Та навіть такі поступки були не спроста: радянська влада мала на меті завоювати прихильність тих народів, що виступали проти насильного приєднання їхніх територій до СРСР.

Утім, така «поблажливість» совітів тривала недовго: процеси українізації поволі згортали та придушували, а в 1930-х роках почалися вже неприховані репресії. Знову сповільнилося українське книгодрукування, викладання українською й вивчення мови в навчальних закладах обмежувалося. Радянська влада переслідувала інтелігенцію: літературознавців, науковців, освітян. Остаточно українізація припинилася, коли у січні 1933 року російського державного діяча Павла Постишева призначили другим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України — це був найвищий керівний колективний орган КПУ.

Отже, радянська влада створила умови, за яких використання української стало небезпечним. Багато українців опинялися перед вибором: залишатися вірними своїй мові та культурі, ризикуючи щонайменше матеріальним благополуччям, або ж пристосуватися до системи. І багато українців ішли на вимушений компроміс.

Українську мову не лише забороняли в певних сферах вжитку, ба більше — її навмисно змінювали, аби наблизити до російської. Уже 1933 року радянська влада скасувала норми харківського правопису — українського правопису, відомого ще як скрипниківка. Його 1928 року в Харкові затвердила Рада Народних Комісарів УСРР — найвищий орган виконавчої влади Радянської України. «Скрипниківським» його назвали за іменем тодішнього Народного комісара освіти Миколи Скрипника, який затверджував мовні правила.

Микола Скрипник того ж 1933 року скоїв самогубство через переслідування з боку радянської влади.

Назвавши правопис 1928 року «націоналістичним», що нібито штучно відриває українську мову від російської, сталінський режим запровадив новий та наблизив у ньому норми української мови до «язика». Зокрема, з абетки вилучили літеру «ґ», змінили правила відмінювання українських слів і написання іншомовних. Після відновлення незалежності України 1991 року деякі мовознавці закликали відновити норми скрипниківки, але вдалося повернути до вжитку лише літеру «ґ».

Зрештою, 2019 року певні особливості правопису 1928-го таки повернулися в українську мову: 22 травня 2019 року Кабінет Міністрів України схвалив його нову редакцію. Зокрема, українці знову почали:

– писати «проєкт» замість «проект»;
– ставити «-и» в іменниках, що в родовому відмінку однини мають закінчення «-ть» (наприклад, гідність — гідности, незалежність — незалежности, честь — чести тощо);
– передавати буквосполучення th у словах грецького походження буквою «т» (наприклад, «катедра» замість «кафедра», «етер» замість «ефір»);

Окрім цих, є ще багато змін, запроваджених у новій редакції правопису. Деякі з нововведень необов’язкові (наприклад, можна писати і «гідности», і «гідності»), а деяких необхідно дотримуватися.

Скасування норм харківського правопису стали не єдиним випадком мовних репресій. Упродовж понад 70 років радянської окупації українську мову не просто намагалися викорінити з усіх галузей, за неї ще й карали та переслідували. Тож замість того, щоб розвивати свою мову, українцям доводилося вдаватися до вигадливості, щоб зберегти її, боронячи ледь не кожну літеру. Багато хто стикався з наслідками такого спротиву. Наприклад, українського історика й літературознавця Ярослава Дзиру звинувачували у «вільнодумстві» та «пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей і дружніх взаєминах з репресованими дисидентами». Протягом 17 років йому було заборонено друкуватися, а іншим — посилатися на його праці.

Радянська Росія повсюдно поширювала упередження, що українська — мова села і нею нібито не можна написати хорошу наукову роботу, сценарій, публіцистичну статтю чи книжку. Водночас «рускій язик» позиціонували як єдиний придатний для використання, універсальний для всіх радянських народів. Багато українців у прагненні не наражатися на небезпеку були змушені обирати говорити та творити мовою окупантів. Унаслідок тривалої русифікації російська мова для більшості стала звичною — вона лунала звідусіль, тому чимало українців нею розмовляли, а деякі навіть називали рідною.

Як перешкоджали розвитку мови в незалежній Україні

Український мовознавець Павло Гриценко 2016 року на засіданні Конституційного суду, де розглядали справу щодо конституційності Закону України «Про засади державної мовної політики» зазначав, що незадовго до розпаду СРСР виникло поняття «російськомовне населення», аби у совітів були підстави й надалі «об’єднувати» народи на територіях, які вони загарбали.

Після відновлення незалежності законодавство України змінювало позицію української мови, її статус як державної поволі, але укріплювався. Проте без втручань РФ не минулося. Країна-терорист користувалася тим, що український уряд не надто докладав зусиль для розвитку своєї державної мови. Тому ворожий «язик» тривалий час домінував у великих містах, зокрема у східних і південних регіонах України. Його знання було перевагою, адже із 1991 до середини 2010-х років багато послуг надавалося російською, із РФ велася активна співпраця в різних сферах, мовою ворога спілкувалися як у побуті, так і на рівні офіційних комунікацій. Ось чому безліч українців були переконані, що знання російської відкриває для них перспективи. Натомість українська мова залишалася в активному вжитку мешканців невеликих міст і сіл. Такий нав’язаний поділ на «українськомовний захід» і «рускагаварящий схід» працював на руку бажанню Росії загарбати частину територій України — спочатку ментально, а потім буквально.

У кіно й на телебаченні

Росія докладала чималих зусиль та інвестувала багато коштів, аби віднадити українців від того, щоб говорити державною мовою та досліджувати власну історію й культуру. Українське телебачення й кіноіндустрія були переповнені російським контентом, який здебільшого транслював ворожі російські цінності і пропагандистські наративи. Тривалий час, аж до 2014 року, Україна та РФ спільно влаштовували різноманітні культурні заходи, які часто мали доволі політичний характер. До прикладу, 2006 року в Севастополі відбувся перший російсько-український мистецький фестиваль «Острів Крим», на якому влаштували концерти й покази фільмів від обох держав. Очільник журі Василь Аксьонов зазначав, що подібні фестивалі «допоможуть кримцям отримувати відчуття незабутості, присутності у великому світі», а самому Криму «треба стати автономною державою під егідою України і Росії».

Уряд РФ не міг змиритися з тим, що колись окуповані нею сусідні держави стали незалежними, а тому активно намагався переконати їхніх мешканців, що в СРСР «було краще». Ностальгія за Радянським Союзом, де всі нібито жили в мирі й злагоді — те, на чому Кремль любив і досі любить спекулювати. Наратив про «дружбу народів» просочувався в безліч контенту, який продукувала Росія сама чи спільно з Україною, зокрема з уже незалежною. Варто хоча б згадати популярні у 2000-х мюзикли, у яких об’єднувалися зірки українського й російського шоубізнесу.

Утім, у такій «міцній дружбі» Україна була тим «приятелем», із якого (не)приховано знущаються або цькують. У мюзиклах, а також у багатьох інших російських і українсько-російських фільмах чи серіалах українців завжди зображали трохи недолугими чи не надто освіченими. Найбільш поширеним був образ українця як селянина, якому для щастя треба лише озерце горілки, вгодовані свині та поспівати пісні в полі. Або як простака, який часто неграмотний та не вміє пристойно поводитися. На противагу цьому, росіян показували в найбільш вигідному світлі — заможними, вихованими, дотепними. Зрозуміло, що через це в чималої кількості українців закріпився відповідний асоціативний ряд: українське — смішне, простакувате, російське — гарне, успішне.

Деякі українці навіть після початку війни вряди-годи вмикають російські фільми чи серіали, щоб поностальгувати. І не вбачають проблеми в тому, які наративи має цей контент, зокрема про громадян України, яких продовжують зображати недолугими (згадаймо хоча б героїню серіалу «Моя прекрасна нянька» Вікторію Прутковську, яка за сюжетом переїхала до РФ із Маріуполя).

Не меншою проблемою було й те, що на українському телебаченні, а згодом і в інтернеті переважала саме російська мова. Наприклад, 2010 року частка українськомовних програм на тодішніх провідних каналах була 41,4 %, а російськомовних — 58,6 %. Ворожою мовою звучали рейтингові передачі, які збирали найбільшу авдиторію: концерти, серіали, гумористичні програми. Із роками мовна ситуація хиталася від поліпшення до погіршення. Найменший показник російської мови на популярних телеканалах був 2018 року — лише 7 %, водночас частка програм українською складала 64 %. Ще 2019-го українська мова переважала, а 2020-го її знову випередила російська.

У червні 2021 року, менш ніж за рік до повномасштабного наступу РФ, мовний омбудсмен Тарас Кремінь повідомляв: дві третини всіх серіалів на провідних українських каналах демонструють російською. Таку ситуацію він вважав катастрофою.

Український медіапростір надалі впускав до себе мову ворога. На жаль, для багатьох людей вона була або запотребованою (вони використовували її на різних рівнях вжитку), або їм було байдуже, що і якою мовою робиться. Крім того, коли українські автори контенту починали професійно розвиватися, то воліли робити це російською, прагнучи охопити якомога більшу авдиторію. Так, багато українських медіагруп виробляли російськомовні серіали, бо їх можна було продавати в РФ та інші країни, де переважала російська. Далеко не всі українці, незалежно від професії чи статусу, розуміли, що РФ використовує мову як інструмент для досягнення власних загарбницьких цілей.

Десятиліттями в Україні працювали проросійські телеканали. Деякі з них («112 Україна», NewsOne, Zik) закрили лише 2021 року. Відпрацьовуючи методички Кремля, ці медіамайданчики брали участь у гібридній війні проти України, непомітно і систематично вкорінюючи в суспільстві необхідні для РФ настрої.

Одним із улюблених об’єктів інфоатак для (про)російських пропагандистів була мова. Зокрема, коли 2019 року в Україні ухвалили закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», проросійські канали налаштовували українське суспільство проти цього. Вони поширювали неправдиві повідомлення, мовляв, за спілкування російською притягуватимуть до відповідальності, а українська влада нібито обмежує демократичні права російськомовних людей та не дозволяє громадянам спілкуватися тією мовою, якою ті хочуть. За допомогою цих наративів прокремлівські ЗМІ формували потрібні для Кремля думки серед українців, які своєю чергою затягували їх назад у «рускій мір».

У гуморі

Найбільш відомі гумористичні програми в Україні проводили майже цілком російською. Почути рідну мову українці могли хіба що від ведучих чи деяких запрошених гостей. Або ж коміки використовували українську, аби зобразити недолугого персонажа. Гумористичних скетчів, у яких принижували українську мову чи її носіїв, за понад 30 років незалежності створили чимало. Найчастіше гумористи полюбляли глумитися з регіональних особливостей мовлення, особливо діалектів, поширених на заході України. Мешканців тих регіонів показували і часом досі показують як селян, які живуть у хатах посеред гір, відірвані від реального життя, «смішно» розмовляють та кожному нагадують про свої народні традиції (які, звісно, відтворені шароварно й поверхово).

Популярні українські гумористичні шоу (не)свідомо відпрацьовували цілі кремлівської пропаганди: викликати в українців почуття меншовартості, змусити їх розділитися та насміхатися одне з одного, а також надійніше закріпити в їхніх головах російську мову.

Коли у 2000–2010-х роках з’явилися соціальні мережі, авторам контенту з України стало легше взаємодіяти з авдиторією. Російська на той час була панівною, тож багато хто з цієї причини або вже за звичкою обирав її, аби надалі створювати свій культурний продукт і комунікувати з публікою. В українському ютубі було складно знайти гумористичні скетчі, пародії, стендап, летсплеї рідною мовою. Найпопулярніші українські блогери розмовляли російською, співпрацювали з росіянами й таким чином підтверджували своїй авдиторії, серед якої домінувала молодь, що в цьому немає нічого поганого.

Після початку російсько-української війни 2014 року ситуація не надто змінилася: багато нових проєктів українських гумористів створювалися для «нашей страни», а не для українського глядача. Самі українці також активно стежили за блогерами з РФ, а росіяни постійно продукували контент, заповнюючи інформаційний простір України.

Наприклад, якщо подивитися статистику ютуба про найпопулярніші серед українців відео в різні роки, то побачимо, що в переліку обов’язково фігуруватимуть російські продукти. Зокрема, 2019 року найпопулярнішими кліпами на ютубі серед українців були роботи російських виконавців: Артура Пірожкова, Тіми Бєлорусскіх, GAYAZOV$ BROTHER$, RASA та ін. Також українці дивилися російські мультики, фільми та серіали. Тобто Росія тривалий час мала перевагу в сегменті музики й вірусного контенту, розрахованого насамперед на авдиторію віком від 13 до 21 року.

Після розгортання повномасштабної війни діячі української гумористичної сфери усвідомили, що давно потрібно було розірвати зв’язки з РФ. Українці нарешті жартують рідною мовою. Проте почуття меншовартості й звичка токсично кепкувати одне з одного лишаються. До цього, зокрема, активно вдавалися й часом досі вдаються на телебаченні. Скажімо, з’являються жарти про українців, які вчаться говорити рідною мовою — згадаймо горезвісний номер про «Сіськадовськ». Стиль такого гумору — типово російський: принизливий, токсичний, він ображає тих, хто повертається або приходить до української, витравлюючи в них це бажання, бо замість підтримки вони отримують кпини.

У музиці

Музична індустрія України 2000-х також стала майданчиком для поширення російської пісні. Виконавці з РФ мали велику підтримку від українців, які не усвідомлювали, що нібито невинне захоплення музикантами із сусідньої країни обернеться повномасштабним російським вторгенням.

Прибрати російські пісні з плейлистів українських слухачів було й досі є складним завданням. Музичні діячі з РФ як у 1990-х, так і в 2000-х мали багато можливостей для розвитку, адже їхня мова ніколи не піддавалася гонінню, а пісні російською добре розуміли в країнах, які перебували під радянською окупацією. Водночас українським виконавцям, зокрема молодим, часто доводилося докладати багато зусиль, щоб їх помітили та визнали.

Наприклад, українська співачка Саша Кольцова, нині відома як вокалістка гурту «Крихітка», зазначала, що на початку 2000-х умови для розвитку української музики були не надто сприятливі. Тоді вона була головною редакторкою українського музичного журналу «Молоко»:

— Радіостанцій було удвічі менше, в медіа панували російські артисти, потрапити в ефір з українськомовною піснею молодому артисту було нереально. Я з самого початку взяла курс на просування українських артистів та репортажі з локальних подій, збільшувала кількість україномовних матеріалів, що постійно доводилось захищати. На той час локальна сцена була представлена невеликою кількістю імен, все ще був жанровий розрив у зацікавленості преси, був розподіл на «попсовиків» і «рок». А ми намагались представити всю українську сцену: я пам’ятаю, що в одному номері могли бути і умовні «Алібі», і молоді «ТНМК», і «Скрябін».

Багато українських виконавців починали творити російською та в деяких випадках співпрацювати з росіянами: записували спільні пісні, підписували контракти з лейблами РФ, виступали на спільних концертах. Це допомагало їм розширювати своє коло слухачів чи загалом стати помітними за межами своєї бульбашки. Зокрема, співачка Даша Астаф’єва припинила виступати в РФ аж після початку повномасштабної війни. За її словами, вона не мала місця в українському шоу-бізнесі та захоплювалася російською культурою:

— Я дуже любила все російське. Це внутрішнє відчуття колгоспу, яке ти намагався перебити російським кінематографом, класикою, бажанням говорити гарною російською. І це відчуття, що ми всі любили Росію і вважали її наддержавою […]. До кінця свого життя я буду просити вибачення й розуміти масштаб своєї помилки.

Чималу роль у формуванні спільного з Росією культурного простору відігравали музичні фестивалі. У 1990-х українська музика почала розвиватися без совітських кайданків. Тоді в Україні з’являлися різноманітні знакові музичні заходи:

– «Вивих» — львівський фестиваль, який провели лише двічі: 1990 й 1992 року;
– «Тарас Бульба» — найстаріший рок-фестиваль України, що виник 1991 року й кілька разів переживав занепад і відродження; його проводили в місті Дубно на Волині;
– «Вітер зі сходу», який двічі провели в Донецьку: 1992 і 1993 року;
– «Червона рута» — перший фестиваль української пісні, який стартував ще в радянській Україні 1989 року. Його проводили що два роки, останній відбувся 2019-го). Цьогоріч «Червона рута» проводить відбіркові конкурси, а фінал запланованого 2025 року.

Фестиваль «Червона рута» — знаковий, адже став одним із поштовхів для українців повернутися до своєї ідентичності. Українська співачка Марія Бурмака так згадує той перший виступ 1989 року:

— Я співаю пісню на вірш Олександра Олеся «Ой не квітни весно». […] На моєму виступі вперше люди діставали синьо-жовті прапори, які проносили за пазухою, аби їх не побачила міліція. До здобуття Незалежності України залишалось два роки.

Кремль знову не міг змиритися, що щось відбувалося поза його контролем. У 1990-х і 2000-х почали з’являтися спільні музичні фестивалі для країн, які раніше входили до складу СРСР. Це була ще одна спроба РФ тримати сусідні держави довкола себе й укотре нагадати, як «добре» було жити разом в Союзі. Наприклад, 1992 року вперше провели фестиваль «Слов’янський базар». Його організаторами були Росія, Білорусь і Україна, тож на початку участь здебільшого брали артисти з цих країн. Минали роки, фестиваль поступово охоплював дедалі більше країн — європейські, азійські, африканські, латиноамериканські.

«Слов’янський базар» існує дотепер та нібито перебуває «внє палітікі», хоча насправді має доволі політичний характер. Його мета — знову «об’єднати» у спільному культурному просторі країни, насамперед ті, що були у складі СРСР. Самопроголошений президент Білорусі Лукашенко, який 1995 року узяв «Слов’янський базар» під свій патронат, заявляв 2020-го, що цей фестиваль «завжди руйнував бар’єри та зміцнював дружбу народів». Путін також повторював цей наратив.

Фестиваль відбувається щороку. Попри те, що його засновницями є три різні країни зі своїми мовами, захід проводять російською. Ба більше, чимало пісень зі сцени також лунають цією мовою, хоча у фестивалі беруть участь представники різних країн. Навіть гості з Куби чи Мексики співали пісні російською, не знаючи її. Іронічно, що на початку фестивалю ведучі говорять: «Мовою миру та гармонії говорить сьогодні Міжнародний фестиваль мистецтв «Слов’янський базар»» (переклад з рос. — ред.). Тобто, мовою «миру й гармонії» говорять у Росії — країні, яка залякує зброєю кожну державу, що не підтримує її імперське світобачення, яка розхитує світовий порядок та намагається винищити не один народ.

«Слов’янський базар» від імені України відвідували чимало відомих музичних діячів. Утім, із часом до фестивалю долучалося дедалі менше українських виконавців, зокрема через російсько-українську війну. Також від участі відмовлялися представники з інших країн. Таким чином, ще до вторгнення в Україну 2022 року серед міжнародної спільноти формувалася репутація РФ як країни-терориста.

Журналіст Борис Бахтєєв 2021 року підмічав, що на «Слов’янському базарі» завжди панував радянсько-ностальгійний» настрій, а сам захід був «дуже слабко завуальованою пропагандою формули «ми адін народ». Цей фестиваль Росія використовувала як іще один спосіб прив’язати до себе Україну, заважаючи їй іти власним шляхом.

Українці десятиліттями активно слухали російську музику й російськомовні пісні українських співаків, але після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року ситуація почала змінюватися. Станом на травень 2023 року, 44,5 % опитаних українців з 2022 року перестали слухати російську музику. Утім, час від часу пісні ворожих виконавців таки опиняються серед лідерських позицій в українських чартах, притягуючи назад російську мову й культуру в інфопростір України.

У літературі

На українському літературному ринку російська книжка утримувала позиції багато років, адже після розпаду СРСР зазнала змін налагоджена в Україні система книговидання й дистрибуції. Росія скористалася цим, почавши заповнювати ринок своїми виданнями. До 2014 року в Україні легко можна було знайти книжку російського видавництва, і навіть після — теж. Конкурувати з ворогом українським видавцям було складно, адже вони не отримували належної підтримки від держави.

Помітні зрушення відбулися в книжковій галузі 2016 року: Верховна Рада України ухвалила законопроєкт, що забороняв ввозити з Росії на територію України книжки, які не пройшли відповідну перевірку. Для цього створили комісію, яка досліджувала видання з РФ на антиукраїнський вміст та видавала ліцензію на ті, що перевірку проходили. Таким чином, 2017 року кількість ввезених із Росії книг скоротилася з 50 тисяч до 8 тисяч, а вартість цих видань не перевищувала $1,5 млн доларів (до запровадження закону цей показник сягав $30 млн на рік).

Російські видавці швидко навчилися оминати законодавчі обмеження, і вже 2018 року загальна вартість ввезених із Росії книг становила $3,4 млн. Видавництва РФ почали реєструвати дочірні підприємства, щоб видавати книги російською на території України.

Самі ж українці обирали читати українською, але не минали й видань російською. За даними Українського інституту книги, 2013 року 53 % українців читали мовою країни-окупанта, а рідною — лише 26 %. Уже 2020-го ситуація змінилася: українською читали 32 %, російською — 27 %, а 41 % зазначали, що мова книжки для них не важлива. Найбільше мовою ворога читали мешканці великих міст, а видання державною були більш запотребовані в невеликих населених пунктах.

В освіті

Понад 30 років незалежності в Україні працювали російськомовні школи. Навчальних закладів, де викладали російською, поменшало втричі з 2014 року (їх перевели на українську мову викладання), проте вони й надалі існували: 2014–2015 навчального року їх було 621, 2018–2019 лишилося 194, із них — 43 приватних. Лише 2017 року Міністерство освіти і науки України (МОН) почало викорінювати мову окупанта з освітньої системи, постановивши з вересня 2020-го переводити російськомовні школи на українську мову викладання. На момент ухвалення відповідного закону російсько-українська війна тривала три роки.

Мова окупанта також була другою іноземною, яку вивчали у школах (у межах обов’язкової програми або як факультативну) — навіть після початку війни 2014 року. Навчальні заклади мали погоджувати це з батьками учнів, проте не всі дотримувалися цієї вимоги. Річ у тім, що вчителів інших іноземних мов не вистачало, тому школи вносили до навчальних планів уроки російської мови як другої іноземної без відома батьків чи запроваджували її як факультативне заняття.

Навіть в українськомовних школах інтенсивно вивчали творчість російських письменників. Пушкін, Достоєвський, Толстой, Чехов, Маяковський і чимало інших — їхні твори розбирали на уроках зарубіжної літератури.

Зміни в навчальній програмі МОН розпочало 2016 року з читання в початкових класах: вилучили російських радянських письменників та додали твори українських авторів й авторок. За дерусифікацію програми зарубіжної літератури взялися аж після повномасштабного вторгнення. Робоча група при МОН 13 червня 2022 року ухвалила рішення про вилучення російських і радянських творів із програми цього предмету для 6–11 класів. Їх рекомендували замінити на доробок світових авторів. Проте в МОН вирішили залишити тих письменників, творчість і життя яких були пов’язані з Україною. Ідеться про Миколу Гоголя, Володимира Короленка (твори для вивчення обирає вчитель), Михайла Булгакова («Собаче серце» на вибір вчителя та учнів), Анатолія Кузнецова («Бабин Яр»), Іллю Ільфа і Євгенія Петрова («12 стільців»).

Таке рішення МОН обурило громадськість. Деякі українці переконані, що вивчення творчості цих авторів не матиме користі для української молоді, а деякі кажуть, що це неповага до Збройних сил України, які ось уже стільки років боронять державу від ворога. Зокрема літературознавиця Віра Агеєва зазначала: «Залишити Булгакова в школі — все одно що повісити вдома портрети людей, які ввірвалися у ваш дім, обплювали його та рознесли». Зрештою, 3 квітня 2024 року експерти з Українського інституту національної пам’яті визнали Булгакова українофобом і російським імперцем. Тож об’єкти, присвячені йому, — це символіка російської імперської політики, а їхнє перебування в публічному просторі — російською пропагандою.

Російська мова в українській освіті — це також інструменту русифікації. Адже пам’ятаємо, що вона неодноразово впроваджувалася в українські школи як інструмент імперської політики. І домінування російської в освіті обмежувало можливості для розвитку української мови та літератури. Нині, коли Україна бореться за свою незалежність, важливо остаточно позбутися спадку русифікації і створити освітнє середовище, де українська мова буде не лише засобом навчання, а й інструментом формування національної свідомості.

Усвідомлення русифікації та відповідальність за майбутнє

Унаслідок століть системної русифікації мова ворога в культурному й інформаційному просторі України стала, на жаль, звичною: багато українців, зокрема впливових, після відновлення незалежності далі нею розмовляли й тим самим її нормалізували. Російською говорили наші президенти, народні депутати, культурні діячі, спортсмени, журналісти, блогери. Багато з них пояснювали свій вибір тим, що це — «общєпонятний язик», тому «какая разніца», якою мовою говорити, оскільки українці все «і так поймут».

Однак із перспективи 2024 року бачимо, що спілкуватися російською — це загроза національній безпеці. РФ вигадувала різноманітні приводи для майбутнього збройного нападу на Україну, і одним із найбільш маніпулятивних був захист «російськомовного населення». Говорити мовою окупанта тепер означає давати йому можливість виправдовувати свою агресію. І виправдовувати свою російськомовність чи вчити російської дітей — щонайменше безвідповідально і щодо власного, і щодо їхнього майбутнього.