Мар’їнка. Місто, яке попри все було українським

Історично територію сучасної Донеччини, що була частиною Дикого поля, населяли кочові племена: скіфи, сармати, печеніги та половці. Пізніше вона стала привабливою для козацтва, особливо селян-втікачів, які облаштовували в степу зимівники та хутори. Мар’їнку заснували на березі річки Осикової переселенці зі Слобожанщини та Полтавщини, переважно селяни-хлібороби, у XVIII столітті. Вони принесли на ці землі свої пісні, традиції та обряди.

Українська обрядовість Мар’їнки

До приходу радянської влади Мар’їнка залишалася здебільшого українськомовною попри всю російську імперську політику XIX століття. Про це свідчать дослідження студентів Сталінського педагогічного технікуму (Сталін, Сталіно — назва Донецька в 1924–1961 роках. — ред.), проведені в селищі наприкінці 1920-х. Вони опитували марʼїнців переважно старшого віку, тобто тих, хто провів більшість років життя в Російській імперії, про їхній побут. Етнологиня Олена Боряк натрапила на ці архіви під час однієї з експедицій. Згодом вона уклала збірку етнографічних матеріалів «Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 1920-х років», до якої увійшли копії знайдених документів. Науковиця зазначає, що описи родинних обрядів, а також мова респондентів підтверджують українськість Мар’їнки в ті часи.

Наприклад, у збірці зафіксовано, що марʼїнці співали українські народні та стрілецькі пісні («Тече річка невеличка», «Ой на горі та женці жнуть», «Лугом іду, коня веду», «Зажурились галичанки»), знали «Заповіт» Тараса Шевченка. Родинні обряди місцевих були загалом подібними до обрядів решти українських регіонів. Тут також влаштовували оглядини та роздавали «честь» (випічку у вигляді шишки, перев’язану червоною стрічкою) на весіллях. Водночас тут, як і на Слобожанщині, був поширений звичай «збиратися на вареники» як частина ритуалу сватання. 

Традиційні українські обряди проводили в Марʼїнці не лише на свята, а й у повсякденному житті. Невіддільною частиною побуту мешканців селища були вечорниці, або досвітки, співання колискових.

Насадження радянських ритуалів на Донеччині

У 1923–1924 роках, в розпал антирелігійної кампанії, радянська влада впроваджує «звіздини», — комуністичний обряд, який мав замінити хрестини в церкві. Експеримент проводили саме на сході України. За словами Олени Боряк, це був ключовий регіон для виконання планів індустріалізації. Там відбувалися і активна внутрішня міграція, і природний приріст населення. Молоді люди залишали свої громади — відривалися від коренів і традиційної культури — і переміщалися до робітничих міст і селищ. Отже, насадження нової обрядовості в таких осередках мало стати успішним початком антирелігійної боротьби в СРСР загалом. 

«Звіздини» мали атеїстичний характер, але наслідували сценарій православного свята. Священника замінили на партійного керівника, церковний спів — на революційні пісні, крижмо — на червону тканину. Під час цієї події батьки передавали немовля до рук відповідальному робітнику. Той своєю чергою урочисто проголошував імʼя дитини, пророкував її успішне комуністичне майбутнє та віддавав назад батькам. Також малюк міг отримати в подарунок кандидатську карточку для вступу в комсомол.

Попри всі спроби зробити «червоні хрестини» якомога ближчими до християнського ритуалу, до кінця 1920-х стало очевидно, що експеримент не вдався. Сільські громади Донеччини, зокрема й Мар’їнка, далі дотримувалися давніх традицій та хрестили дітей у церкві або відмовлялися від обрядів загалом. «Звіздини» так і не стали частиною нав’язаної радянської культури.

Збереження українськості в умовах русифікації

Через Першу світову війну, голод 1921 року та колективізацію, а пізніше Голодомор і Великий терор населення Донеччини різко зменшилося. Деякі села були повністю знищені та заселені російськими селянами, які сподівалися знайти тут кращі умови життя внаслідок індустріалізації регіону. Така політика призвела до того, що багато донеччан, які несли пам’ять про українські традиції та злочини радянського режиму, не змогли передати свої спогади нащадкам. А ті, що вижили, були інтегровані в російське середовище.

Найбільша хвиля переселення на Донеччину сталася після Другої світової війни під гаслом відновлення виробничої спроможності Донбасу. Щороку сюди прибували сотні тисяч робітників із Росії. Водночас до регіону переселяли репресованих із заходу України та Польщі, у тому числі бойків і лемків (українські етнографічні групи з Карпат). За винятком окремих сіл, донеччани зазнали значної асиміляції з приїжджими росіянами.

Одним із таких винятків стала Мар’їнка, яка отримала статус міста 1977 року. Традиційно це було сільськогосподарське поселення, на яке індустріалізація вплинула не так сильно. А отже, місцеві менше комунікували з російськими переселенцями та змогли зберегти свою українськість. І навіть якщо забудова в центрі міста була типово радянською, то приватні будиночки, як згадували гості міста, — всі були різні й доглянуті, старенькі, але автентичні. Зі світлими стінами, дерев’яним різьбленням, оздобленими фіранками й дерев’яним парканом.

Перша окупація та звільнення

У червні 2014 року російська армія вперше окупувала Марʼїнку. 5 серпня 2014-го сили оборони повернули її під контроль України. Проте місто залишалося прифронтовим, що означало життя в умовах регулярних обстрілів з боку окупантів, без газо- та водопостачання (мешканці роками мали доступ лише до технічної води). Спроби покращити ситуацію, наприклад встановлення «гуманітарної труби» від Червоного Хреста, не мали успіху: газорозподільна станція розташовувалася на лінії розмежування фронту, а так звана ДНР ігнорувала прохання припинити обстріли цієї території.

Громада Марʼїнки також перебувала в інформаційної ізоляції, адже Донецька телерадіовежа транслювала виключно російські та сепаратистські канали. Українські новини марʼїнці намагалися дізнаватися через інтернет. Попри русифікацію регіону, зокрема сусіднього Донецька, тут і далі багато хто продовжував говорити українською.

Друга окупація та знищення

За тиждень до повномасштабної війни Росії проти України, 17 лютого 2022 року, життя в Мар’їнці повернулося до умов часів АТО. Відтоді ситуація стала вкрай нестабільна: бої навколо тривали місяцями, обстріли не припинялися годинами, водогін знову був пошкоджений. 17 березня 2022-го Міністерство оборони Росії вперше заявило про наступальні дії так званої ДНР для встановлення контролю над містом, однак 19 квітня український контроль було поновлено. Протягом грудня 2023 року лунали російські «заяви» про захоплення Марʼїнки та спростування їх з боку України. На кінець 2023-го українські військові відійшли на околиці міста.

До повномасштабного вторгнення тут проживали майже 10 000 людей. Евакуація цивільного населення Мар’їнки тривала з початку великої війни й завершилася в листопаді 2022 року, коли з міста вивезли всіх мешканців. Російська армія захопила Мар’їнку у вигляді безлюдних руїн.

Місто хліборобів, носіїв української спадщини та мови серед штучно зросійщеної Донеччини, що пережило геноцид, русифікацію, міграцію та асиміляцію, але було знищене під час останнього приходу «руского міра». Місто, якому впродовж останнього десятиліття довелося жити в окупації та реаліях фронтирності. Попри всі лихоліття, Марʼїнка ніколи не втрачала української ідентичності, яку, віримо, обовʼязково вдасться відродити у відновленому місті.