Решетилівка. Відновлення килимарства

Протягом століть Решетилівка перебувала у вирі історичних подій. У різні часи містечко було в підпорядкуванні поляків, росіян, українського козацтва. За часів Хмельниччини, у ХVII ст., Решетилівка була сотенним містечком.

Тут здавна інтенсивно розвивалися різні промисли, торгівля, проводилися великі ярмарки. Майстри торгували тканими виробами, вишиванками та килимами.

Килимарство, як художнє ремесло, набуло популярності ще за часів Київської Русі. Зараз же воно доволі рідкісне, що розвивається лише в історичних осередках килимарства в Україні. Серед яких — Решетилівка.

Тривалий час народні мистецтва існували тут у формі домашніх занять. Проте в 1905 році в Решетилівці створили ткацьку майстерню, яка згодом перетворилась на артіль. Для професійної підготовки юних майстрів, в 1937 році в Решетилівці відкрили художнє училище, яке існує й донині.

1960 року артіль механізували та відкрили Решетилівську фабрику імені Клари Цеткін. У цехах виготовляли гобелени на замовлення, килими з рослинним і геометричним орнаментом, покривала, доріжки та багато іншого.

У Решетилівку приїздили митці з різних куточків СРСР. Тут можна було не лише перейняти досвід місцевих майстрів та надихнутись красою Полтавщини, але й залишитись на тривалий період, адже роботи на фабриці та в Решетилівському художньому училищі вистачало.

Саме так опинилися в Решетилівці Євген та Лариса Пілюгіни. Талановиту пару запросили викладати в училище, як двох спеціалістів у галузі народного мистецтва. Лариса пригадує, що колись хотіла підробляти й на фабриці, проте директор підприємства її відмовив:

— Каже: «Та все вмирає вже», — пригадує жінка. — Як вмирає? Треба ж відновлювати! А він каже: «Знаєш, щоби це відновити, скільки треба? Років п’ятдесят». Так вона й розвалилася, тільки стіни лишились цегляні. Усе, що було дерев’яне — розікрали, розібрали. Просили: «Віддайте станки майстрам, продайте — вони куплять». Ні, їх попалили просто. Ось так вмирало мистецтво.

Знамениту фабрику закрили у 2005 році. Зібравши деяких килимарниць , підприємець  Сергій Колінченко створив Решетилівську майстерню художніх промислів «Соломія». Зараз у майстерні 11 працівників, які виконують різні художні твори не лише для українських замовників, але й на експорт.

У майстерні є окремі цехи ручної та машинної вишивки, ткацтва. Нещодавно додали ще комп’ютерний цех вишивки — тепер машини самі відтворюють на тканині візерунок відповідно до шаблону.

Серед килимарів є «автори» та «виконавці», як жартують самі працівники майстерні. Є художники, які створюють ескізи творів, та килимарі, які тчуть полотно. Переважно виконують гобелени, або сувенірну продукцію — відповідно до попиту.

Зараз працівники майстерні розробляють проект «Зберігаємо традиції — створюємо майбутнє», кінцевою метою якого є створення Навчально-Творчого Центру Художніх промислів. У центрі молодь навчатимуть секретам килимарства та експонуватимуть вироби народних майстрів Полтавщини. Згодом центр має стати міні-музеєм та туристичною принадою Решетилівки. На цю ініціативу власник майстерні Сергій Колінченко збирає благодійні кошти:

— Якщо нам вдасться реалізувати проект, унікальне народне мистецтво буде врятоване від зникнення.

Сьогодні килимарів в Україні загалом залишилось дуже мало. Одна з причин — відсутність попиту на вироби та якісної передачі традиції. Іншою, менш суттєвою, але проблемою, є недостатньо якісна українська сировина — розповідає Ольга Пілюгіна, молодша донька Лариси та Євгена:

З Нової Зеландії завозять вовну. Вона, звичайно, якісна, але дуже дорога. Наша українська — часто груба, колюча, подекуди з реп’яхами.

У Решетилівці раніше була своя, відома на всю Україну, порода тонкорунних овець. А зараз цієї породи взагалі вже не існує — не вберегли.

Тоді ж, коли власної якісної вовни було ще вдосталь, килимарство в Решетилівці стрімко розвивалось. Зробити дерев’яний верстат — не важко, саме тому він стояв мало не в кожній хаті, розповідає Ольга. Перемальовували шаблони з фабричних килимів на газети та ткали вдома.

Не рідко було так, що килимарниці вдома повторювали фабричні килими.

Зараз у Решетилівці є кілька осередків килимарства. Найбільш відомими серед них є: майстерня художніх промислів «Соломія», Решетилівське художнє училище та домашня майстерня родини Пілюгіних.

Пілюгіни

Пілюгіни живуть у Решетилівці вже понад 45 років. Лариса та Євген із малою донькою Наталею переїхали на Полтавщину після закінчення Московського художньо-промислового училища імені Калініна.

Лариса навчалась на факультеті «Художня вишивка та мережеве виробництво». Любов до вишивання вона перейняла від матері. Жінка пригадує, що тоді в моді були роботи «по канві» та вишивка «хрестиком». Більше ніяких технік не було. Саме тому Лариса вирішила навчитись вишивати професійно.

Того ж року в училище вступив і Євген. Він дуже хотів навчатись на килимарстві. Спершу брати українського хлопця не хотіли, адже готували тоді спеціалістів для Середньої Азії. Натомість, Євгену запропонували місце на факультеті вишивки.

— Коли прийшов лист, що він зарахований — він від батьків його ховав, тому що там запрошували «Євгенію» на навчання. Він туди приїхав: усе нормально, починається практика, заходить майстер, а тут — серед дівчат один хлопець. «Як це так!», — питають. — «Ви що — не дівчина?!». І його швиденько перевели на килими, щоби не було цього позору, — сміється Ольга.

Зараз Євген — художник, заслужений майстер народної творчості України з килимарства. Лариса, Наталя та Ольга — членкині Національної спілки художників України та Спілки майстрів народного мистецтва.

Лариса розповідає, що в роду Пілюгіних — чотирнадцять художників.

До переїзду Ларису нічого не пов’язувало із Полтавщиною. Народилась жінка в Росії. Євген родом із Запорізької області, був більше знайомий із місцевістю, адже саме в Решетилівці виконував свою дипломну роботу з килимарства.

На Полтавщині Лариса дуже зацікавилась українськими орнаментами та народними символами. Жінка переймала знання від місцевих майстринь та використовувала нові навички у своїй творчості.

Про самоідентифікацію Лариса Пілюгіна говорить так:

Мені кажуть: «Ти забула, хто ти є?». Чого ж я забула! А куди ж я діну своїх діток, коли вони тут народилися? Вони хто — росіяни чи українці? Мабуть, українці. І якщо я дев’ятнадцять років жила в Росії, а потім уже тут, з 1973 року — то хто я? Звичайно, українка, а не росіянка, більшою мірою.

На Полтавщині жінка познайомилась із багатьма майстрами української вишивки, від яких і перейняла нові знання та майстерність. Зізнається, що найбільше вразила вишивка «білим по білому». Саме ця техніка, за словами Лариси — це реальна культурна спадщина Полтавщини:

— Мені було легше вивчати саме українські (техніки — авт.), тому що десь вони подібні, десь не подібні, зовсім інакші. І я не соромилася, питала, допитувалася — як і що. Сідала сама й робила, тому що як інакше? Купаючись у народному орнаменті України, робила вже не російські, а українські твори.

Старша донька Лариси та Євгена, Наталія, займається килимарством та робить народні іграшки: ляльки-мотанки. Окрім цього, Наталія є науковим співробітником Полтавського художнього музею та галереї мистецтв імені Миколи Ярошенка.

Молодша донька Пілюгіних — Ольга — народилась уже на Полтавщині. Її змалечку цікавило рукоділля. Дівчинка багато часу проводила в килимарських майстернях: гралась, ткала, вишивала тощо.

Коли Олі виповнилося 12 років, Наталя сказала: «Так, досить гратися, давай серйозно підійдемо до цього питання». Старша сестра показала Олі як правильно тримати руки, навчила декільком технікам і незабаром дівчата разом почали працювати над великими килимами. Ольга згадує ті часи:

— Ми сідали поруч. Таким чином я практикувалася. Спочатку плакала, тому що вона (Наталя — ред.) свою роботу зробила — і пішла. А мені потрібно бігом, бігом — до відміреної лінії, тому що завтра буде ще більше. І спина боліла, і пальці в кров стирались — усе було. Але в мене не було навіть питання для чого це мені потрібно.

У 14 років Ольга вже вміла ткати професійно. Коли ж постало питання вибору спеціальності, дівчина вирішила навчитись чомусь новому та вступила на факультет ручної вишивки в Решетилівське художнє училище. Потім вивчала кераміку в Полтавському національному технічному університеті імені Ю. Кондратюка. Зараз жінка професійно займається килимарством, а також іншими видами традиційного мистецтва.

Родина Пілюгіних живе за рахунок свого творчого промислу.

Мистецтво є головною справою родини Пілюгіних. Колись Євген допомагав донькам створювати малюнки для килимів, тепер — це знана родинна творча майстерня, де кожен художник має своє творче обличчя:

— Я в дитинстві дуже ображалась коли тато домальовував мої роботи, — сміється Ольга. — Щось у майстерні не закінчила, пішла. На наступний день приходжу, а він уже не втримався — починає щось там домальовувати. Зараз уже ми з ним радимось, він мені щось підказує, я — йому. Моменти творчої кризи бувають у кожного й добре, що ми тут не наодинці, а разом працюємо. Завжди є з ким порадитись.

Ольга переконана: займатись мистецтвом варто тоді, коли відчуваєш внутрішню потребу. Саме тому кожна робота виготовляється дуже повільно, адже для Пілюгіних найважливіше — мистецька сторона твору:

— Якщо робиш і одразу думаєш про гроші — це буде не те. Не думати про гроші, думати тільки про мистецтво. А вже якщо воно приносить гроші — це прекрасно.

Народження килима

Килими ручної роботи — не лише елемент декору. Кожен твір — особливий та оригінальний зразок народної творчості та авторського стилю майстра. Для Пілюгіних килимарство — це, перш за все, мистецтво. Ольга стверджує, що створення кожного з її килимів вимагає багато часу, сили та любові:

— Фабрична норма — десять сантиметрів витканого полотна за день. Але там просто женуть метраж, не задумуючись про мистецьку сторону. У мене, якщо придивитесь, то кожен шматочок можна розглядати: понад сто відтінків робота може мати.

Процес створення килима досить цікавий. Ольга розповідає, що коли виникає ідея — потрібно швидко втілити її в ескіз. Потім композиція переноситься фарбами на робочий малюнок у натуральну величину — саме такий вигляд матиме майбутній килим. Малюнок підкладається позаду ниток основи, щоби майстру було зрозуміло, що саме він має відтворити нитками, який відтінок підібрати для певного елементу твору.

Ольга розповідає, що інколи ідеї творів приходять спонтанно. Це — настроєві твори, які потрібно швидко втілити, інакше можна втратити натхнення. Паралельно жінка може виконувати декілька робіт — до кожного килима треба мати настрій.

Тематичні твори вимагають більше часу на реалізацію. В Ольги є декілька полотен із трипільськими орнаментами. Темою Трипілля вона надихнулась вивчаючи трипільську кераміку. Цікавилась Ольга й часами Київської Русі — досліджувала архітектуру, прикраси, розписи, фрески тощо. Жінка стверджує, що коли вже починаєш відчувати специфіку та автентичність певного періоду, далі всі композиції створюються самі:

— Але це вже авторські твори. Це не зібрано, наприклад, із різних деталей, орнаментів. Тобто, це — не колаж. Зараз я створюю килими на тему козацького бароко. Я намагаюсь передати той дух, але нічого подібного до цього не було.

Тему козацького бароко Ольга почала з килима «Гетьманський», який у 2014 році створила на грант Президента України. Період козацького барокко відомий розквітом килимарської справи, адже тоді козацька старшина підтримувала килимарські майстерні та сприяла їхньому розвитку. У той час було створено багато орнаментальних килимів. Більшість із них була на чорному або на золотому тлі:

— Я створила світлий, наповнений, багатий орнаментальний килим. Хотілось передати всю розкіш, розквіт того періоду. Гарний твір вийшов (килим «Гетьманський» — авт.), що вирішила продовжити цю тему. Килим «Козацький» — це вже третя робота з серії.

Орнаментальні твори також вимагають більше часу та зосередженості, стверджує Ольга. Кожна деталь такої роботи ретельно продумана, кожна форма (квітка, птаха, листя…) розгорнута, не накладається одна на одну і вимагає власного простору. Всі елементи повинні запрацювати разом, як єдине ціле:

— Це як якийсь механізм, як організм, де кожна деталь має підійти одна до одної, і тоді вони запрацюють разом, зазвучать разом. Останнім часом більше роблю орнаментальні, тому що відчуваю, що це — зв’язок із нашими предками. І коли творю такі роботи, то якась радість наповнює.

Раз на рік у доробку Ольги обов’язково з’являється нове орнаментальне полотно. Орнаментальні композиції художниця створює сама, опираючись, на народні традиції.

Верстати в Пілюгіних не старовинні, проте сконструйовані за давнім принципом: два стояни, дві бервини, дві качалки, основа. Виглядає вся ця конструкція, як велика рама, на яку натягнуті нитки основи:

— У народі такий вертикальний килимарський верстат називають «кросна». На центральній Україні цей вид верстата був найпоширенішим. Саме на кросні можна працювати в найскладніших техніках, використовувати різноманітні види сировини, і створювати високохудожні вироби.

Ручне виготовлення килима базується на переплетенні ниток основи (поздовжніх ниток) та утка (поперечних). Під час роботи кожна рука зайнята своєю справою: права вибирає задні нитки основи, ліва — передні. Найскладніша та найпоширеніша в Україні (особливо на Полтавщині) техніка «кругляння» полягає в тому, що кольорові нитки утка вкладають між нитками основи вільно, утворюючи плавні лінії.

Щоб ущільнити полотно потрібна гребінка. Ольга каже, що можна це робити і вручну, проте з дерев’яною гребінкою краще, адже коли залишаються кінчики від ниток, їх можна буде обрізати і вони вже не розпустяться під власною вагою, бо дуже тісно ущільнені між собою.

Нитки фарбує Євген. Родина Пілюгіних купує натуральну овечу вовну природного білого кольору. Нитки фарбують сучасними стійкими барвниками для вовни.

Скільки ниток буде потрібно для полотна — порахувати не так легко. Багато чого залежить від самого малюнку та кількості відтінків, пояснює Ольга.

Килимарство ніколи не було дешевим ремеслом, бо вимагало дорогої сировини та тривалої кропіткої роботи. Наразі нічого не змінилось. Собівартість такого килима виходить чимала.

— Люди не знають просто як це робиться. Часто, якщо традиційне мистецтво, то думають що це повинно бути дешево, це повинно бути просто. І ніхто не задумається скільки на це витрачається часу, сили, терпіння, досвіду, відповідного рівня майстерності. Уже не говорячи про матеріали. Скільки для цього потрібно вчитися, щоби створити той чи інший твір.

Школа килимарства

Решетилівському художньому ліцею вже понад 80 років. До 2016 навчальний заклад мав статус училища, проте, після прийняття Закону про декомунізацію, назву змінили.

За два роки навчання ліцей готує вишивальниць, килимарів, кравців та живописців.

У ліцеї навчаються студенти з різних областей України, вивчають специфіку народної творчості всіх регіонів країни. Викладачі вчать теорії, основам ремесла, дають зразки для практичного виконання художніх творів.

Килимарство в ліцеї викладає колишній головний художник решетилівської фабрики Петро Шевчук. Своїх вихованців Петро навчає технікам ткацтва та пояснює специфіку полтавських традицій килимарства:

— На Полтавщині в кольорах немає контрастів. Переважають пастельні, природні тона. М’яке, спокійне — як мелодія. Це історична особливість полтавських традиційних виробів, яку сучасні майстри намагаються зберегти.

Петро розповідає, що занепокоєний майбутнім своїх учнів. Каже, що килимарство потребує багато коштів і не завжди вистачає ресурсів, щоби втілити свої ескізи в полотно. Після того як Решетилівську фабрику закрили, юним майстрам важче знайти роботу за фахом, адже в Україні мало килимарських підприємств. Навіть у Решетилівську майстерню випускників ліцею не одразу пускають до роботи. Директор майстерні пояснює, що має пройти певний час, щоби студенти «набили руку».

— Кожну роботу виконати — нема коштів. На фабриці було легше — ти там створив по роботі — ти його одразу й виконав, — розповідає Петро. — Ти своїх коштів не закладав. Робота рахувалась фабрична, але ти її-то виконав — пустив у світ. А тут, щоби пустити у світ — треба свої вже гроші. І на нинішній час не завжди вони є.

Окрім того, як зазначає Петро, більшість сучасних підприємств відходять від традицій та орієнтуються на масовий ринок, на те, що продається. Тоді килимарство стає не творчою професією, а механічним виконанням роботи.

Ольга розповідає, що зараз у художньому ліцеї дітей навчають ремеслу, а от на мистецьку сторону професії мало звертається уваги.

Буде майбутній виріб мистецтвом чи кітчем, залежить від внутрішнього світу художника, від його виховання та, власне, пріоритетів — пояснює Ольга. Саме тому двоє майстрів, використовуючи однакові фарби та нитки, створюють зовсім різні вироби. Постійне намагання підприємств підвищити продуктивність праці за рахунок механізації, та звуження асортименту приводить до спрощення композицій, збіднення колориту. Така продукція орієнтована виключно на попит.

В Ольги є й молодші учні, яких вона навчає малюванню та ткацтву. Зараз у майстрині 12 учнів у трьох групах:

— Більше не потрібно за раз, тому що треба кожному приділити максимум уваги — це ж маленькі дітки. Кудись відвернешся — уже фарба буде скрізь.

Досвіду роботи з дітьми в жінки багато, адже 10 років Оля викладала в Полтавській дитячій художній школі. Каже, що дуже подобалось працювати з дітьми, проте надто багато часу витрачалось на написання поурочних планів та інші «формальності».

Саме тому Ольга перейшла на неформальне навчання у своїй майстерні. Жінка радіє, що діти приходять до неї ще в дошкільному віці:

— Вони такі щирі, ще не зіпсовані, вони не закомплексовані. Бо в школі закладають якісь стереотипи, які дуже важко ламати. Я їм ще розказую, що кіт може бути фіолетовий, птахи можуть бути зелені. Немає такого, що небо — обов’язково синє. Небо може бути й персикового кольору — воно повинне передавати настрій.

Майстриня стверджує, що вчити килимарству таку малечу ще зарано, адже координація рухів у діток ще не настільки розвинута. Варто почекати років до 10. Спершу потрібно дати основи живопису, кольорознавства, композиції:

— Але вони в цій майстерні бачать, як це робиться, цікавляться. Я бачу, що в них очі горять і їм дуже хочеться. І гребінку беруть у руки, поки я відвернулася, — щось стукають собі.

Навчає Ольга й наймолодше покоління сім’ї Пілюгіних — свого восьмирічного сина Павлика:

— Він так вирішив намалювати, що в нього і квіти ростуть, і пташки ростуть замість листя, — показує малюнок сина Ольга. — Поки що пояснюю, які кольори можна з якими поєднувати, як можна квіти розкладати. Він уже знає: якщо сонце заходить, то земля буде іншого кольору.

Жінка каже, що щаслива передавати свої знання молодшим поколінням. Багато педагогічних навичок Ольга перейняла від батька, викладацький стаж якого — понад тридцять років. На думку Пілюгіних, дуже важливо, щоби традиції килимарства не вмирали, а відроджувались та розвивались у майбутньому.

Твори Ольги відомі широкому загалу, адже жінка постійно експонує їх на виставках, у музеях:

— От, наприклад, моя робота «Коляда». Уже навіть багато хто її використовує і для листівок, і повторюють. Уже бачила й розпис на склі, і батик.

Свій фах Ольга дуже любить. Вона переконана, що нічим іншим займатись не змогла б. Майстриня жартує, що люди, непосвячені в цю справу, інколи говорять: «Та ви взагалі з космоса! Що у вас у голові робиться? Як можна таке зробити?!». Проте для Ольги її творчість — щось дуже природнє, те, що вона увібрала із самого дитинства:

— Я коли працюю з нитками — відчуваю таку гармонію та радість того, що можу зробити все, що хочу, втілити будь-який свій задум. Нитки мене слухаються. Просто люблю цей матеріал і створюю свої роботи з любов’ю.

— Я працюю з великою радістю. Я нещасна, коли декілька днів не можу потрапити в майстерню. Мені хочеться щось робити, щось створювати.

Всі художники продають свої твори. Пілюгіни – не вийняток. Ольга каже, що килими купують не дуже часто рідко, адже це — задоволення не з дешевих:

— Ну звичайно, що твори — як діти. Якась робота кудись іде — сумно. Але радісно, якщо в когось будуть гарні емоції від споглядання мого килима твору. Значить, не дарма, значить, усе вийшло. Я для себе обрала килимарство. Цим шляхом і йду, уже понад двадцять років.

Як ми знімали

Подивіться новий відеоблог з Полтавщини про нашу дорогу до Решетилівки; про початок історії скульптора Валерія Єрмакова та ідею повезти його до Греції (Дивіться щоденник його подорожі Грецією); а також про те, як радо нас зустрічали в Мгарському монастирі.