Переїзд до села — виклик для більшості сучасних людей. Надто ж, якщо говорити про тих, хто виріс та жив у місті з розвиненою інфраструктурою та всіма перевагами мегаполісу. Контраст великого міста та села відчувається одразу: мова не тільки про свіже повітря, але і про інфраструктурні та поведінкові моменти.
Причин для такого вибору в містян, направду, вдосталь: дехто бунтує проти офісного існування, інші пишуть екологічні бізнес-плани, а ще хтось повертається до свого природного начала. І майже всі, як один, шукають за містом спокою та рівноваги.
Сучасні дауншифтери часто облаштовують своє життя, не набираючи традиційних сільських робіт, заробляючи переважно через інтернет. Спосіб мислення молоді, яка переїздить до села, відрізняється від способу мислення сільських старожилів, а тому часто наражається на критику. Часом виникає конфлікт поколінь та досвідів. Втім, буває й навпаки: молодь налагоджує співпрацю з місцевими, адже із собою вони привозять нові знання, нові технології та уміння працювати з інформацією.
В Україні найпопулярнішими для дауншифтерів регіонами є береги Чорного та Азовського морів, Карпати та «глибокі» поліські села.
Наталя та Євген Вишинські — сучасне подружжя, яке заснувало свою маленьку екоферму в селі Вербівка на Поліссі, куди вони переїхали з Києва.
Вишинські
— Кожен може жити в гармонії з природою. Це легко і приємно, — каже Наталя Вишинська.
Подружжя Вишинських живе на Поліссі вже третій рік. Родинну екоферму «Вербівка» Наталя та Євген заснували на базі старої хати, ресурси якої використовують на повну: старі дошки із розібраного сараю стали будівельним матеріалом; землю довкола опрацювали так, що збирають картоплю тричі на рік. Щоправда, садять її так, як тут не звикли: обробляючи грядку так, щоби плоди ніби лежали на ґрунті під ковдрою сіна.
Євген розповідає, як вони із дружиною познайомилися 2009-го в інтернеті:
— Тоді ще лайків не було, коментували дописи. Зайшов на її сторінку, і мене щось зачепило. Вона на фото стояла біля дерева, березу підтримувала. І ми списалися.
Головним пара вважає спільні погляди на життя: вони багато подорожували, організовували фестиваль бойових мистецтв «Козацькі звитяги»:
— Це все було дуже цікаво. І це все якось нас так зблизило й ми почали жити разом. Спочатку в Києві разом жили, потім сюди переїхали.
Живучи в Києві, Наталя працювала в офісі на телефоні менеджеркою, продавала фототехніку. Євген займався бізнесом, громадською діяльністю, був держслужбовцем:
— Я розумів, що трошки мене вело не туди: не розвивався духовно, морально якось і фізично майже. Зараз, відколи тут, я відчув, що я дійсно займаюсь тим, чим хочу.
Наталя додає:
— Тепер в мене є достатньо часу для розвитку, творчості, для того, щоби сісти просто подивитись небо.
Сьогодні пара не виділяє якогось конкретного моменту, коли зрозуміли, що хочуть переїздити:
— Збіг багатьох обставин. Якось у купу все склалося, психологічно важко було знаходитись у місті, дуже стресово: робота, транспорт і шум, і ці всі якісь умови. Хворієш, постійно якийсь дискомфорт. І дуже хотілося просто на природу. Війна дала такий поштовх, що захотілося миру в сім’ї.
Своїм прикладом вони щодня показують, що село — це можливість жити в гармонії із собою. Діляться своїми буднями на сторінці у Facebook та на власному сайті, чим м’яко мотивують до переїзду інших:
— Я не кажу саме сюди переїздити, а взагалі щоб ті, хто хоче жити на природі, щоби вони не боялися, щоби переїжджали. Це дуже легко насправді. В інтернеті інформації багато. Не може бути, щоби приїхати й не знати, що робити.
— Почитати блоги — такі, як ми пишемо, інші люди пишуть як вони це роблять, як вони вирощують рослини, як вони з тваринами.
Можливість повернення в місто сьогодні пара навіть не розглядає. Адже все необхідне в них є й тут:
— Що в місті робити? Я, наприклад, зараз не хочу в місто: коли я в місті, болить голова, важко дихати, починається кашель. А на природі дуже класно. У нас головне не результат, а процес. Процес має бути в задоволення. Коли є задоволення, воно й результат дає гарний.
Парадокс місцевих мешканців
Найбільший виклик, із яким стикаються сміливці, що захотіли жити ближче до природи, — місцеві мешканці. Переважно, це старше покоління, яке не розуміє, навіщо молодь робить такий вибір. Нерідко називають їх між собою «дачниками», мовляв, тимчасово приїхали набутися ближче до природи, але обов’язково повернуться до міста.
Переважна більшість селян навпаки мріє вирватись із села, поїхати до міста на навчання чи роботу, аби там залишитись, аби не працювати руками, жити в кращих умовах. Тому, коли до села, хутора чи поселення приїздять нетипові чи небачені тут досі особи, місцеві просто набираються терпіння й чекають, доки містянам набридне таке життя. Іноді навіть дочікуються такої нагоди. Втім, справжні дауншифтери рідко поселяються в селі всупереч чомусь чи комусь. Це їхній вибір і життєва необхідність — повернутися до чогось справжнього.
Тутешні сприйняли нових сусідів, ясна річ, неоднозначно. Як і в будь-якому селі, мешканці Вербівки із певною пересторогою та обережністю ставляться до нових сусідів. Втім, тут допомогли родинні зв’язки. Річ у тім, що тут колись жила бабуся Євгена. Його тут пам’ятають ще хлопчаком, що приїздив до рідні, тому вороже налаштованих чи охочих до відкритого конфлікту не було. Наталка розповідає:
— Ми, навпаки, намагаємось більше знайомитись, допомагати місцевим. Вони навіть у нас деякі ідеї перебирають. Наприклад, у мене частенько запитують чим я обробляю овочі? Я їм розповідаю, що не користуюся хімією. Використовую природне: настій трав для живлення чи від фітофтори помідори ним обробляти. Мене навіть просили готувати таку суміш, щоб продати, але я завжди стараюся бартером. Наприклад, продуктами чи речами — так от форми для хліба виміняла.
Жителі села після другого року перебування Вишинських у Вербівці почали й собі приглядатися: побачили, що лохину
(ніжна на смак ягода, що зовні дуже нагадує чорницю, але всередині має зелений колір, а розміром приблизно вдвічі більша — авт.) вирощують Вишинські, а це досить дорога ягода, хоча й добре росте в поліських ґрунтах, тому можна продавати її й у такий спосіб заробляти. То кілька родин і собі насадили міні-плантації.
Дехто ж відверто надихається «міською молоддю»:
— Поспорила із сусідами, що навчу їх вирощувати картоплю під сіном, бо там люди старенькі, й оце їм постійно копати, сапати — сил багато йде, а врожай такий же, як у нас. То на цей рік сказали, щоби я їм допомогла зробити грядку.
Сміття та вторсировина
Спершу методики, якими щось вирощують молоді люди, дивували односельчан. Та і тваринки в них якісь були нетипові: в’єтнамські свині, породисті кози — усе було новим, а точніше таким, що просто забулося тут. Як от тканинні сумки для закупів, якими раніше широко користувалися в селах. Наталя каже, що в село буквально довелося повертати еко-торби:
— Багато розказую місцевим про те, що можна, наприклад, ходити за покупками з торбинками із тканини. На базарі до мене з такими торбинками вже звикли. Розказую, що можна, наприклад, зі скляних пляшок будувати стіни, паркани чи оздоблювати доріжки.
Питання сортування та переробки сміття в селах стоїть особливо гостро. Дуже часто сміття викидають у яри чи ями неподалік села; в окремих не густонаселених пунктах намагаються спалити все, що піддається вогню. Але якщо із любов’ю ставитися до довкілля, то доводиться переосмислювати і «блага цивілізації». Адже з міст уже десятиліттями до лісів, річок та ґрунтів потрапляє безліч сміття, не стільки через незнання людей, скільки через неналагоджений як слід процес правильної його утилізації.
Наталці з Євгеном залишається тільки власним прикладом залучати до цього людей:
— Зараз для мене найголовнішим завданням є ввести культуру сортування сміття та ресайклінгу серед місцевих. Показую, розказую, поки що тільки на рівні сарафанного радіо, що з ПЕТ-пляшок можна робити годівнички, поливалки, навіть теплички; що з уже використаного одягу можна в’язати килимки; що батарейки треба збирати і здавати, а не викидати в ліс.
Серед інших планів сім’ї — ввести у місцевій школі навчальний курс із сортування та компостування відходів.
Екологічні ідеї
Співпрацювати з місцевими насправді цікаво, але з’являються й нові виклики. До прикладу, Наталя та Євген хочуть побудувати вегетарій
(схоже до теплиці, але має переваги завдяки нахилу при побудові (15–30°С, що дозволяє оптимізувати енергію, тепло та світло — авт.) на базі місцевої школи. Та виявилося, що Вербівка територіально належить до однієї об’єднаної територіальної громади, а школа — до іншої:
— Вегетарій ми хотіли робити в школі, але зрозуміли, що з перепонами буде, тому вирішили будувати його на своїй території й запрошувати на лекції школярів та всіх, хто забажає навчитися.
Євген і Наталя з ентузіазмом ставляться до екобудівництва. У їхніх планах, окрім біо-вегетарію, будівництво екологічних будівель із льону, коноплі та купольний дім, де можна буде влаштовувати майстер-класи, оскільки люди хочуть знати більше про екологічні види діяльності, будівництво, вирощування продуктів, приготування їжі. Вони не бояться експериментувати:
— До прикладу, мульча — це може бути все, що завгодно: опілки, картон, трава або сіно, і воно присипаєш землю й не росте бур’ян. Під цієї мульчею розвивається своя органіка, черви, мурашки, і вони рихлять, удобрюють землю. І землю непотрібно перекопувати — вона рихла і зберігає вологу, її не потрібно поливати, копати. І ця земля здоровіша. Її не потрібно додатково удобрювати чимось. Тому минулого року в нас багато малини було й помідори в нас гарні були, й огірочки були, причому ми перший рік в’їхали й ми нічого не копали, не орали. Зараз ми вже будуємо грядки. Ми експериментуємо: вичитуємо різні екологічні способи вирощування в інтернеті й експериментуємо, щоби дізнатися, чи ефективні вони, чи ні.
Ферма та виготовлення сирів
Ресурси, якими володіє подружжя, використовують сповна. Козяче молоко не тільки п’ють чи додають до каш, але й роблять поживні сири. А згодом планують робити ще більше, адже і друзі постійно просять скуштувати, і сусіди цікавляться. Також розглядають можливість продажу.
Наталя знає про сири чимало: які вони мають властивості, як з’явився той чи інший сорт та яка між ними різниця.
Молоді сири дешевші, бо не потребують особливих умов та тривалого зберігання. Вартість сиру залежить також від того, на чому його зроблено, твердий це сир чи такий, що потребує тривалої витримки:
— Це ще теж залежить від того, на чому зроблено сир: натуральні, сичуг чи закваска. Одні корисніші й без жодних алергічних реакцій. Можна купувати і в інтернеті, і брати завезені з-за кордону. Моя бабуся тримала овечок і вона робила свою закваску на шлуночку, — згадує Наталя.
Часто доводиться відновлювати старі рецепти, до яких не зверталися давно: тут допомагають і родинні зв’язки, і Google.
Роблять і вегетаріанські сири на рослинній основі, більш традиційні:
— Просто якщо на шлуночок, то воно більш як у Франції і Швейцарії, вони автентичні: мають свій смак, свої властивості. Ми ж знаходимо рецепти з усього світу та ті, що практикують у нас тут, в Україні. Просто на це завжди потрібно час і умови: окремий погреб чи холодильник. Цим треба займатися дуже серйозно. Деякі сири треба обмивати, щоби була шкірочка. Деякі витримуються у вині. Для деяких сирів потрібні окремі умови, щоби була правильна пліснява. Це досить клопітно.
Ми б дуже хотіли тут, у нас у селі зробити сироварню. Так, для людей можна було б більш рентабельно тримати тих же ж кіз і корів, приносити до сироварні молоко. Я знаю, що на Закарпатті є такі сироварні сільські. Чому б у нас так не зробити? Тим більше, що людям потрібно чимось займатися. А так би це приносило користь.
(Читайте матеріал про сироварню, яка змінила життя села на Закарпатті: https://ukrainer.net/syrovarnya/)
По-сучасному підійшла пара й до ведення господарства. Навіть тваринки, яких тримають, у них особливі: свинки в’єтнамські на противагу тутешнім білим дуже вирізняються; кози породисті — дають більше молока, мають красиву шерсть та забарвлення:
— Ну, насправді, нам не те, щоби кіз завести хотілось. Це таке, супутнє. Нам просто на природі захотілось жити.
Перші кози з’явилися як подарунок, потім купували, а зараз тваринки поповнюються самі. Із села люди кіз водять до їхнього цапа, аби козенята були гарніші. Ще мають качок, курей, а особливої атмосферності додають коти та собаки.
Усі тварини вільно гуляють двором, а в стайні коти облюбували собі місце для сну поруч із козами — тепло та зручно. Тут-таки стоїть і станок для доїння кіз, майстрування якого підгледіли в інтернеті — за допомогою піддону та дощок: допомагає й козенятам наїстися, і господині — здоїти молоко. Наталя каже, що загалом обходити живність не вимагає якихось надзусиль:
— Ми привчили їх до графіку нашого, щоби я висипалася. Тому я встаю о 8:00, пораю їх ближче до 9:00 і ввечері о 20:30, після чого вже все закриваю на ніч. І вдень йду до них десь о 15:00. Тому я встигаю і виспатися, і по городу щось зробити.
Зараз пара готує огорожу, адже кози та свині вільно гуляють подвір’ям, пасучись, а тому часом можуть забігти й до сусідів.
Любов і насолода життям
Наталя та Євген одностайні в тому, що до всього треба підходити з любов’ю: переїздити в село не на противагу чомусь, а через любов до природи, лісу, тварин:
— Всім треба любов і всі отримують нашу любов. Вони всі в нас завжди почухані. Щодня. Не буває такого, щоби я не приділяла уваги. Окрім того, що я їх кормлю й дою, я ще з ними отак поспілкуюсь, завжди їх погладжу. Буває, я отам на пеньочку сяду, з ними медитую. Вони до мене підходять, причому всі: і коти, і собаки, і свині, і кози, усі разом.
Євген та Наталя Вишинські власним прикладом показують односельчанам і всім зацікавленим, що можна насолоджуватися життям та відчувати щастя будь-де, де справді є бажання щось робити. Люди, які люблять свою землю, можуть усе:
— Головне любити свою землю, бо з цієї любові іде все: тоді бережеться і природа, і земля, і ставлення нормальне між людьми. Коли є любов до своєї землі, тоді є любов і до всього.
Як ми знімали
Більше про наш приїзд до Вербівки, господарство Вишинських, а також про дороги та мобільний зв’язок у селах Полісся дивіться у новому відеоблозі.
