Ахіллес: «У безпілотних системах ніхто до нас так не воював»

Продовжуємо розповідати історії відданних захисників України. Цього разу говорили з Юрієм, який став на захист країни ще на початку війни у 2014-му. Після двох років служби, йому довелося демобілізуватися за станом здоровʼя. Тоді ж він як активіст долучився до боротьби із незаконними забудовами в Києві. Також розвивав власний бізнес і політичну карʼєру, ставши у 2020-му депутатом Київської міської ради. Проте з початком повномасштабного вторгнення Юрій знову повернувся до військової справи і лиш раз на кілька місяців приїздить до Києва на сесії Київради.

Дитинство, яке сформувало особистість

Як формуються цінності та усвідомлення власної ідентичності? Юрій ділиться, що на нього найбільше вплинула родина і дещо менше — шкільне середовище.

Розказує, що народився в селі Носачів на Наддніпрянщині. Родина була не надто забезпечена, проте батьки намагалися дати дітям — Юрію та його старшому братові — усе, що могли. Шукали можливості для додаткового навчання з репетиторами, занять в музичній школі та спортивних секціях. У старших класах Юрій із братом їздили електричкою до найближчого міста Сміла, щоб відвідувати міську школу. А через пів року в Смілу переїхала вся родина.

Юрій пригадує як їхній родині довелося жити в одній кімнаті гуртожитку. Ці умови дуже різнилися від їхнього будинку в селі. Перш за все, не вистачало простору:

— Уявіть: село, своя хата, двір, велосипед, мопед… Простір, короче. І одна кімната в гуртожитку.

Проте з часом батькам вдалося викупити дві кімнати й умови стали кращими. Але лишилася проблема з русифікацією міста:

— [У селі] переважно російською майже не говорили. Суржик. Черкаський суржик — ти його ні з чим не сплутаєш. А в місті тема така: якщо ти говориш українською, так ти ж колхозний, ти ж з села. Не було перспективи зайняти якихось лідерських позицій у дворових хуліганських групах, «єслі ти нє пєрєходіл на рускій язик».

Натоді Юрію довелося переходити на російську в розмовах з однолітками, але вдома завжди панувала українська. Крім того, мати Юрія зацікавлювала його книжками українських письменників:

— Знаєте, це вміння матері зацікавить свою дитину чимось. Підлітковий вік — складний завжди: ти ж протестуєш проти всього світу. Мама до мене так підходила, типу: «Слухай, я тут читаю книгу якусь, тут такий цікавий абзац. А яка твоя думка з цього приводу? Ну, послухай тоді, яка думка автора». І думаю: «Блін, якась цікава штука». І книга вже зʼявилася в руках.

Книжки були різні, пригадує Юрій, — ті, що вдавалося на той момент придбати. Та найбільше запамʼяталась «Катерина» Тараса Шевченка.

Загалом, сільське життя в дитинстві і переїзд до міста допомогли Юрію зрозуміти цінність села:

— Село — точно така сама частина території України, як і велике місто. І хлібороби на землі дають місту, щоб на столі була і морковка, і петрушечка, і картопелька, і свіже молочко, і решта. Рівнозначно тому, як містяни, які працюють на підприємстві і так далі, забезпечують необхідну техніку для виготовлення того ж самого сільськогосподарського продукту. Тому я не розділяю: людина — селянин, чи вона родилася у великому місті. Дуже важливо, як виховувала сімʼя, що відбувалося в навчальних закладах, в яких ви виховувалися. Це, напевно, і формує особистість. Мені пощастило.

Євромайдан очима спецпризначенця

Після закінчення школи Юрій шукав можливості отримати вищу військову освіту. Із деякими труднощами, але все ж таки йому вдалося підписати контракт на службу у війську, який згодом мав допомогти стати курсантом вишу. Так, у 2009-му Юрій починає службу у внутрішніх військах. Спершу був водієм, потім механіком. Пізніше його перевели в роту спеціального призначення.

У листопаді 2013-го, коли Юрій був спецпризначенцем, почалися мирні акції протесту — Євромайдан:

— Нас викликали по тривозі, загрузили в автобуси, не дали щити з собою, хоча це не характерна історія. Зазвичай на такі заходи, коли йдуть масові заворушення, завжди йдуть щити. У нас були тільки дубинки, газові балончики, ШПС (шумоподібні сигнали. — ред.), шоломи і протигази.

Спецпризначенців привезли з боку вулиці Лютеранської у Києві. Автобуси не могли проїхати далі, бо мітингувальники перекрили дорогу. Юрій пригадує, що тоді їх вигрузили з автобуса під крики майданівців «Ганьба!»:

— Я навіть не зовсім зрозумів, чому настільки люди проти нас протестують, саме проти правоохоронців. У мене тоді не склалося в голові. Не було повної картини.

Потім події розгорталися швидко: силовиків виставили рядами в бік вулиці Банкової і дали команду «газ». Спецпризначенці надягнули протигази — бачити, що відбувається навколо, стало важче, пригадує Юрій. Небо весь час змінювало колір через дим: ставало то темно, то світло. А потім спогади про ті події в Юрія обірвані:

— Ми так стояли, десь в ланцюзі сьомими. І тут ми вже треті в цьому ланцюзі. Жодних команд не віддають. І потім наступний слайд. Я прокидаюся в Офісі президента, відкриваю очі. Я лежу голий на цій плитці: чомусь в мене бушлат завернутий [до шиї]. Напевно, серце качали, я так думаю. Мені холодно, не можу пошевелитись. І надо мною стоїть жінка, яка говорить: «Цей буде жити». Я пролежав так дві години, не міг встати. Сильно пробило голову.

За кілька годин Юрія перевезли до лікарні. Пригадує, що там було багато поранених силовиків, тому місця в палатах не вистачило і його поклали в коридорі:

— Лікар сказав: «Похер, з цим ми розберемося завтра». А я людина, яка трохи розуміє, що якщо тобі в голову прилетіло, треба щось робити. Почав засаджувати кіпіш, настільки міг це робити. Я кажу, тіпа: «Друзі, подивіться сьогодні, бо до завтра можу не дотягнути». Деталі розповідати не буду, але вдалося так, щоб мене оглянули.

До лікарні Юрій потрапив 1 грудня 2013-го, де пробув аж до березня наступного року. Під час лікування бачив навколо себе багато поранених спецпризначенців і водночас мав доступ до новин, де висвітлювали масові зіткнення силовиків з активістами, які повстали проти політики тодішньої влади і боролися за свободу і демократичне майбутнє України:

— З одного боку я бачу чуваків, які правоохоронці. З іншого боку мені кажуть, що правоохоронці лупашать людей. Я був у періоді часу, коли телефонував друзям, знайомим, і допомогу передавав на дві сторони. Тому що в мене частина людей була з боку мітингуючих, і частина хлопців, з якими ми пройшли багато років служби. От така реальність життя, така правда.

Після Революції гідності ставлення до правоохоронної системи в суспільстві помітно погіршилося, каже Юрій:

— Після того, як режим Януковича пав, попробуйте в формі пройти по вулиці. Це було нереально, настільки була дискредитована правоохоронна система, що просто капець.

Перший бойовий досвід

Одразу як Юрій закінчив лікування, у квітні 2014-го року внутрішні війська, переформовані в Національну гвардію України, мали стати на захист українського сходу від окупантів:

— Командир бригади каже: «Дорогі друзі, нас учергове на***ли, — от дослівно. — Я все розумію. Повірте, я такий як ви. Але комусь Батьківщину захищати треба. Хто напише рапорт — підпишу. Але прошу, залишіться».

Рота спеціального призначення, до складу якої входив Юрій, лишилася служити. Так, у травні 2014-го нацгвардійці вирушили на схід. Перший бойовий досвід Юрій отримав у селі Червоний Лиман на Донеччині:

— У бою не був ніхто на той період часу. Хоч мали підготовку. Памʼятаю себе, це прям рєбячество таке було. Тіпа, я ж на броні їду, нас готували, зараз ми, блін, наваляємо. А потім в якийсь момент, коли по нас почали стріляти, ми не відразу зрозуміли. Почав асфальт [розлітатися] таким фонтанчиком, і пішли перші «трьохсоті». Ми взагалі зрозуміли тільки тоді, що по нас стріляють. Командир операції — вічна памʼять і слава — так сталося, що його вбили відразу, пробили навскоси. У нього було три радіостанції на собі. І ця вся двіжуха перестала бути координованою.

Після трьох із половиною годин бою їм довелося відійти. Таке було перше бойове хрещення, розповідає Юрій. Після цього було багато різних операцій, в яких він брав участь як командир відділення:

— В якісь населені пункти ми заходили без бою, десь були бої дуже жорсткі. Уперше відкрити вогонь по людині в зоні видимості, коли ти бачиш її — це складно, але можливо. Бачиш — стріляєш. Не стрельнеш ти — стрельнуть в тебе.

У 2015-му, на ротації в Києві, коли Юрій проходив військово-лікарську комісію, через незадовільний стан здоровʼя йому запропонували посаду в тилу або демобілізацію. Обрав друге, відмовившись від тилової посади:

— Мене демобілізували за станом здоровʼя. Для мене це була складна історія, тому що життя дуже сильно змінилося. Типу ти старався, щоб все було добре для держави. Перший раз ти опинився ворогом для народу, а другий раз державі стало на тебе вообще по**й, де ти там воював і чим ти займався.

Але в той період життя Юрій усвідомив, наскільки важливою для держави є політика:

— Треба дуже уважно дивитися і приділяти увагу тому, хто вами керує. А керує той, кому ви віддаєте свій голос. І голосувати проти всіх або ні за кого — це вибір несвідомий. Це вибір, в якому людина іде від відповідальності.

Бути депутатом

Після демобілізації Юрій почав навчання в Національній академії внутрішніх справ за юридичною спеціальністю. Хоч це й була не військова справа, про яку колись мріяв, але навчатися було цікаво. Здобувши юридичну освіту в 2017-му, вступив до Університету державної фіскальної служби України за напрямом публічне управління і адміністрування.

Навчаючись, Юрій також активно долучався до боротьби з незаконними забудовами в Києві. Об’єднуючись з місцевими жителями, вдавалося через суди доводити нікчемність нелегальних дозволів на будівництво:

— Там, де є реально людський супротив, ми допомагали людям, тому що люди завжди допомагали нам. Це такий громадський обʼєднаний спротив і пошук справедливості.

Паралельно з громадською діяльністю, Юрій також розвивав власний бізнес: один — автомийку, інший — пов’язаний зі смарт будинками та електрифікацією.

Співпраця ж із громадськістю стала для Юрія шляхом до політичної діяльності:

— Я точно розумів, що я готовий взяти на себе відповідальність, бути інтегрованим в політичний процес. І я точно розумів, що б я реалізував, будучи депутатом.

Так, у 2020-му Юрій став депутатом Київської міської ради. Ця робота мала безліч викликів. Найбільший — недовіра людей до влади. На його думку, щоб це виправити, важливо спілкуватися з людьми і розуміти їхні потреби:

— Ти ніколи не можеш зробити все, що вони просять, або виконати своєчасно [всі] речі, які пообіцяв. Інколи ти мусиш перепросити і сказати: «Це буде трошки пізніше, тому що є фактори, які не від мене залежать».

Найбільшим досягненням за свою депутатську каденцію Юрій вважає участь у створенні і вдосконаленні сил територіальної оборони Києва. До початку повномасштабного вторгнення він також мав багато немілітарних ідей, що стосувалися вдосконалення міста і життя киян, як-от будівництво інклюзивних дитячих садочків та шкіл. Але широкомасштабна війна не лише змінила пріоритети міського розвитку, а й змусила Юрія знову піти воювати. Тому депутатська діяльність відійшла на другий план.

Говорячи ж про розподіл міського бюджету під час війни, наголошує:

— За моїм переконанням, гроші мають рухатись у бік фронту. Ми маємо робити і витрачати необхідний мінімум для того, щоб місто функціонувало і для того, щоб підтримувати його. Решту грошей ми, так чи інакше, маємо направляти або на обороноздатність нашої держави, або на різні інноваційні розробки у частині, зокрема, і оборони.

Від стрілецького підрозділу до окремого полку безпілотних систем

У перший же день повномасштабного вторгнення підрозділ територіальної оборони, до якого приєднався Юрій, почав брати активну участь в бойових діях:

— Це підрозділ добровольців. Стрілецький підрозділ територіальної оборони. Це різні люди, які зібралися з одним прагненням: захистити свою державу, захистити свою сімʼю.

Проте війна і її технології не стояли на місці, тому їхній підрозділ почав використовуватися дрони. У першу чергу для того, щоб убезпечити бійців:

— Коли зʼявився перший «Мавік», ми змогли бачити ворога. Коригувати по ньому артилерію, потім заносити різного роду подаруночки на голову [ворогу]. І з цього почалася розростання «Ахіллеса».

Так, поступово бійців вчили пілотувати, вести аеророзвідку, водночас потрібно було організовувати оборону, копати окопи, відбивати штурми противника. Тоді, у 2022-му було безліч складних викликів, розповідає Юрій:

— Команда зробила неможливе. Тобто з різних людей абсолютно ми зробили стрілецький підрозділ, який мав посилений аерокомпонент. Потім цей стрілецький підрозділ виконав задачі зокрема під час харківського контрнаступу.

Дрони стали основною сферою роботи «Ахіллеса», команда мала хороші результати в боях. Тому в 2023-му з підрозділу сформували роту ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБпАК), що увійшла до складу 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка:

— Знаєте, є такий вислів: «Кажіть про себе добре: інформація залишається — джерело забувається». Але це чиста правда. Ми увійшли в топ-3 в Україні за загальною оцінкою підрозділів по ефективності виконання бойових завдань. Стали одними з кращих. Після цього було прийнято рішення масштабувати вдалі підрозділи і ввели батальйон ударних безпілотних авіаційних комплексів.

Формування батальйону передбачало залучення новобранців. Ті, хто й раніше воював у РУБпАК та мав бойовий досвід, склали близько 30 % новоствореного батальйону й отримали керівні посади разом із фахівцями, яких залучили з інших підрозділів, щоб підсилити команду, розповідає Юрій. Решта, 70 % особового складу, — це мобілізовані:

— Ми в рамках рекрутингу домовилися з ними, що станемо плечем до плеча. Вони пройшли загальну військову підготовку. Потім їх забирали з навчальних центрів, щоб їх не перевели в інший підрозділ, бо тоді такий ризик був. Батальйон протягом 2024 року комплектувався, ми вчили людей, передавали досвід, виконували бойові завдання. І в підсумках 2024 року ввійшли в топ кращих підрозділів в силах безпілотних систем, які забезпечили загальне знищення ворога на полі бою.

Так, за рік батальйон масштабувався і в січня 2025-го з «Ахіллеса» зробили 429 окремий полк безпілотних систем.

Війна динамічно змінюється. Зʼявляються нові принципи й погляди на ведення бойових дій, нові тактики. Юрій ділиться, що зараз їхній полк активно записує, як працюють безпілотні системи, як керувати особовим складом, як застосовувати безпілотні комплекси тощо:

— Це дуже складна робота. І статути, які є зараз, вони будуть також оновлені з часом. У безпілотних системах ніхто, наголошую, ніхто до нас так не воював. Ми перші, хто проходить цей шлях. Немає мені, як командиру підрозділу, де взяти і почитати, як зробити правильно. Мені треба це з командою самому створити. Як правильно діяти? Перейняти кращий досвід, імплементувати і потім це все зафіксувати на папері. Для того, щоб для наступного командира було що почитати, як мінімум вийти на відмітку «нуль», з якої він в подальшому почне зростати і вже розвивати свої тактики. Цього ніхто раніше не робив. А ми це робимо конче ефективно.

Станом на початок 2025-го, розповідає Юрій, у полку «Ахіллес» є ближня та дальня розвідка й ураження, компоненти протиповітряної оборони, роботизована техніка, яку активно намагаються опанувати:

— Ми бачимо противника, який працює проти нас, як FPV-дронами, так і розвідними приладами. Ми можемо це вже збити. Коли заходимо на відтинок, це повністю замкнутий комплекс. Плюс додатково дуже міцна і потужна команда управління. Розкривати деталі не буду, але я безмежно гордий командою, яка працює. Це нереальні люди. Ну, просто вони неймовірні. І, звісно, результати на полі бою кажуть самі за себе.

Так, протягом 2023–2024 років бійцям «Ахіллеса» вдалося знищити більше 20 000 військових цілей противника, ліквідувати більше 2 000 окупантів, поранити близько 3 000 російських військовиків. І це лише ті дані, які можна підтвердити на відео, адже загалом результати ще кращі:

— Але ми не подаємо те, чого я не можу підтвердити. Бо це буде голослівно. А я звик говорити те, в чому впевнений і переконаний.

Коли команда «Ахіллеса» публікує відео зі знищенням противника, це звіт перед українським народом, який допомагає закуповувати дрони й інше обладнання. Тому що, за словами Юрія, це спільна робота. Загалом, комунікація має бути постійною, щоб не втрачався спільний ритм тилу і фронту. Якщо кожен на своєму місці працює ефективно і якісно, то й зміни будуть позитивні в житті і в країні, каже Юрій:

— Якщо ми цього не робимо, а лише кажемо, що не так, ми результати так не здобудемо. Я не прихильник того, щоб все замовчувати, але не має бути такого перекосу і нераціонального дисбалансу. Одні кричать: «Ми виграємо війну за три дні». Інші кажуть: «Ми війну програємо». Війна здобувається кожен день, кожної миті і цієї хвилини. Руками цивільних і військових. Військових у першу чергу, бо саме вони тримають лінію бойових зіткнень.

Коли ворог просувається і знову окуповує території, які Юрій із побратими колись вже звільняли, йому спершу було дуже сумно. Проте зараз він намагається про це не думати:

— Ми просто рубаємося. Ми рубаємося максимально, щоб отримати те, що є. Буде передумова — відібʼємо. Але цю передумову треба сформувати. В нас немає часу, немає можливості опускати голову. Думати про те, а як же так сталося. Ми маємо працювати, працювати, працювати, працювати, ще раз працювати. Тоді буде результат.

Армія, за словами Юрія, як і будь-яка інша структура, не є досконалою. Крім того, у війні швидко змінюються обставини, і військо мусить реагувати на нові виклики:

— У війні не завжди можна прийняти хороше і правильне рішення. Інколи доводиться вибирати між поганим і дуже поганим.

Низка рішень, що можуть здаватися несправедливими чи недоречними, говорить Юрій, іноді не мають кращих або жодних альтернатив. Проте у війську все відбувається як і в цивільному суспільстві:

— Військо — це частина соціуму. Тим паче під час повномасштабної війни. Це прості українці, які зараз воюють, це вчорашні ваші сусіди. Дійсно, є некомпетентні командири, некомпетентні сержанти, некомпетентні генерали, але це не повальне явище. У нас в Україні є генерали, які розуміють ціну життя солдата і беруть на себе відповідальність приймати найскладніші рішення. У нас є такі офіцери вищого рангу, середнього рангу, у нас є більш ніж мотивовані сержанти і в нас є солдати, дай Бог кожному.

Війна стосується всіх

Інтенсивність бойових дій зростає, ділиться Юрій, а навантаження на військовиків — шалене. Тому українському війську так потрібні нові люди:

— Сили оборони — це не вирок. Сили оборони — це дуже складна робота з високим ризиком для життя, надзвичайно високим. Але сили оборони — це можливості, в першу чергу, подбати про свою сімʼю. Якщо рашка переможе, безпеки не буде ніде. І ті, хто думає, що вони зараз за кордоном забезпечили безпеку своїх сімей, вивезли їх і все буде добре, на жаль… Якщо не сьогодні, то через декілька років. А я бажаю миру. Я бажаю, щоб кожна сімʼя була обʼєднаною, щоб могли святкувати, сидіти за одним столом, щоб могли підтримувати один одного. Для того, щоб це забезпечити, треба доєднатися до сил оборони тим, хто військовозобовʼязаний.

Юрій розповідає, що в його команді є частина примусово мобілізованих і частина тих, які мобілізувалися з великим страхом:

— Коли вони зрозуміли, що їх не вбʼють прямо при виході з автобуса, який привіз у навчальний центр, їм вже стало легше. Потім вони пройшли загальновійськовий вишкіл. Вони зрозуміли, що вони не одні. Потім вони прийшли в підрозділ і зрозуміли знову, що їм не всадять зараз пулю між очей. Потім вони втягнулися у виконання бойових завдань поетапно.

Інструктори — такі самі люди, але вони добре володіють військовими навичками, каже Юрій, тому навчать рекрутів, що і як потрібно робити. Для того, щоб людина навчилася діяти в екстремальних ситуаціях, у навчальних центрах новобранців можуть виводити із зони комфорту. Наприклад, коли інструктори підвищують голос: 

— Для чого це робиться? Жодна людина не любить, коли на неї кричать. Але коли ти виходиш із комфорту, це як мʼяз накачується. В якийсь момент у цьому постійному дискомфорті ти починаєш бути максимально згуртований. І коли потрапляєш в зону бойових дій, а це стрес, то за винятком того, як гупа твоє серце, у висках, в очах, і ти нічого не чуєш, ти в цей момент, якщо мав належний рівень підготовки і постійно тебе виводило-вводило в стрес, ти будеш виконувати дії, які тебе базово навчили робити, вже машинально. Ти зможеш, як мінімум, вести вогонь в бік противника, ти почуєш радіостанцію, що тобі каже командир, що є якась загроза, ти почуєш: «300 — треба допомога!». Тобто ти зможеш виконувати задачу. Саме тому це відбувається. 

Базова військова підготовка новобранців триває 45 діб, спеціалізована підготовка — 30 діб, адаптація в підрозділі — 17 діб. Таким чином, за 2,5 місяці людина опиняється в підрозділі, розказує Юрій:

— Спочатку добавляють до бойового екіпажу. Якщо це пілот, штурман, заряджаючий, ти стажуєшся в бойовому екіпажі. Після цього окей, все вийшло, полетіло. Далі роблять зведену групу — новий екіпаж. Кожен навчився на своєму рівні. Далі цей екіпаж виходить на непріоритетний відтинок для того, щоб вони трошки набули спроможність. І з ними виходить один боєць, який має дуже добрий досвід ведення дій. І під його наглядом і контролем відбуваються вже перші базові вильоти в бойових умовах саме нового екіпажу. І тільки після того, як старший скаже, екіпаж починає виконувати завдання самостійно.

Чи достатньо такого терміну підготовки? Юрій переконаний, що в воєнних реаліях немає іншого вибору:

— Ми намагаємося всунути все, що можливо і неможливо, саме в цей період. Але за моїм життєвим переконанням ми дали в штангу. Я зараз можу про це говорити, я це раніше також не усвідомив повною мірою. Уся українська нація має бути військовозобовʼязана: і чоловіки, і жінки. Зі шкільної програми ми починаємо готувати дітей до захисту батьківщини. Якщо б територіальна оборона, яка стала до бою, — у перший день повномасштабної війни вперше в житті люди взяли зброю в руки — якщо б ці люди мали сім років підготовки, як мінімум, за своїм плечима? Який би був результат, яка була б живучість цього силового сполучення? Шалений був би результат! Половина тих територій, яку противник окупував, йому не вдалося б цього зробити. І була б чітка система, структура.

Юрій розуміє, що це рішення непопулярне, але держава повинна його запровадити, щоб підготувати свою націю до потенційних загроз:

— Світ жорсткий. І з плином часу нічого не зміниться. Це не значить, що вся нація буде воювати, навіть з тих, які пройшли вишкіл, і ті, які підготовлені. Чому? Тому що мають працювати критичні підприємства, має працювати економіка, треба забезпечувати функціонування і життєдіяльність держави і приватного сегменту, який є основним платником податків. Але те, що всі будуть навчені, будуть вміти — це гарантія того, що будь-який ворог в лобову атаку не піде. Ми маємо протягом всього життя готуватися. Краще нехай ніколи не знадобиться, чим знадобиться і буде така ситуація, що ви не будете вміти.

Тил має повне право жити цивільне життя, каже Юрій. Те, що він бачить, коли приїжджає із фронту в Київ, надихає його, а не розчаровує:

— Сили оборони, утримуючи на лінії бойових дій ворога, зробили так, що в тилових містах не дуже відчувається, що іде повномасштабна війна на знищення української нації. Тому мене ніколи не парило, що хтось десь в ресторанах. Це ж теж бізнес. Значить сплачуються податки, наповнюється бюджет, із бюджету фінансується оборонка, плюс прямі донати. Те, що є життя в країні, — це супер.

Проте Юрія тривожить, коли виробники чи постачальники необхідного для фронту відмовляються працювати через вихідний:

— Немає в країні, де повномасштабна війна, вихідних і прохідних. Ні в сил оборони, ні в нації. Військо — хто це? Військо — це частина соціуму. Військо що робить? Виграє битву, зупиняє [ворожий] вогонь. Чи спроможне воювати військо, якщо його не забезпечити всім необхідним?

Крім того, Юрія непокоїть те, наскільки змінилося ставлення деяких цивільних до військовослужбовців:

— Ти приїжджав [у тилове місто] — ідеш в пікселі і відчуваєш себе таким певним острівцем безпеки. Ти бачиш, як люди тепло до тебе ставляться, з довірою. А сьогодні, коли я йду в пікселі, то хлопці переходять дорогу як від прокаженого, як від прокуратури.

Одна з причин, на думку Юрія, інформаційна. Якщо раніше військові асоціювались із захисниками, то зараз людина в уніформі на вулиці може викликати асоціацію з примусовою мобілізацією. Юрій каже, що ці та подібні наративи часто є наслідками російської пропаганди і тих, хто поширює шкідливі наративи всередині країни.

Тому, щоб здолати ворога, важливо бути свідомими й обʼєднаними. Юрій називає кілька важливих, на його думку, принципів:

— Перше: ключ до успіху знаходиться всередині кожного з нас. Друге: українці, як нація, мають зберігати єдність і поважати один одного. Росія — ворог. Була, є і буде. Наступне: світ — жорстокий. Був, є і буде. Світом керують сильні. Будьте сильними, працюйте над собою. Будьте ведучими, а не тими, кого ведуть. І тоді успіх точно буде. Буде українська державність, буде сьогодення, буде обовʼязково майбутнє.

За переконанням Юрія, держава — це не політичне керівництво:

— Держава — це народ. Держава — це моя вже покійна бабуся, держава — це мої батьки, це мої рідні, близькі, знайомі, друзі. Це моє село, де я народився, це місто, де я ріс. Це місто, де я живу зараз. Це моє. Це моя держава. І, бл**ь, тут кацапів точно не буде.

Але, крім боротьби на полі бою, важливо викорінювати російське і в інших середовищах — державному, культурному, інформаційному просторі. І обовʼязковою має панувати українська мова, вважає Юрій:

— Усе має бути на українській. Дітей маємо вчити українській. Зміниться покоління і буде в Харкові лунати виключно українська. Я щиро переконаний, що мова — це елемент національної ідентичності. І якщо нас убивають з рускім нарєчієм, то напевно від нього треба позбавитись.

Деякі погляди героя можуть не збігатися з думкою редакції Ukraїner.