Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

Спільнота албанців мешкає на території України з кінця XVIII — початку XIX ст. Переселившись спершу в Болгарію, згодом православні албанці разом із гагаузами та болгарами, втікаючи від гніту Османської імперії, що панувала тоді на Балканах, прийшли на землі сучасної Бессарабії та Причорномор’я, де й оселилися: частково — в Одесі, але переважно — в сільській місцевості. Півстоліття по тому частина балканських колоністів мігрувала на Приазов’я, також заснувавши там кілька сіл, де їхні нащадки живуть і досі.

Оскільки більшість сіл Бессарабії є мультинаціональними (там поруч мешкають болгари, албанці, гагаузи, молдовани, румуни, українці та інші народи), то і свята у них часто спільні. Так, наприклад, албанці разом із болгарами святкують Трифон Зарізан — свято обрізання виноградної лози.

От уже протягом п’яти років у місті Болград восени відбувається міжнародний фестиваль вина Bolgrad Wine Fest, на який з’їжджаються не лише мешканці прилеглих містечок та сіл, а й винороби з усієї України, Болгарії та Молдови. На фестивалі виступають, зокрема, і албанські творчі колективи.

Також щорічно 6 травня албанці Бессарабії відзначають день народження національного героя Албанії Георга Скандербега (алб. Skënderbeu). Цікаво, що того ж дня місцеві гагаузи святкують православну версію свята Хедерлез — День святого Георгія. Тож і албанці, і гагаузи у цей день готують «курбан» (гаг. kurban) з м’яса ягняти, а тоді збираються разом, по-сусідському, і святкують.

Георг Кастріоті Скандербег

Лідер антиосманського албанського повстання, національний герой Албанії.

Каракурт

Село Каракурт (алб. Karakurti) розташоване поблизу Болграда, на Бессарабії. За радянських часів його перейменували на чергове Жовтневе і цю назву воно носило аж до 2016 року, коли у процесі декомунізації селу повернули історичну назву. Слово «каракурт» — тюркського походження і означає дослівно «чорний жах». Так називається один із видів отруйних павуків. Залишається хіба що гадати, чому албанські, болгарські та гагаузькі колоністи вирішили саме так назвати село, яке заснували тут 1811 року.

Сьогодні мешканці Каракурта розмовляють п’ятьма мовами: албанською, болгарською, гагаузькою, українською та російською. Місцеві розповідають, що коли в селі зустрічаються троє людей різних національностей і в когось із них рідна мова — албанська, то всі троє переходять на неї, бо албанська тут є основною мовою міжнаціонального спілкування.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

За даними перепису населення, у 2001 році в Каракурті проживало до 3 000 осіб, з яких 1725 — албанці, тобто ті, хто визнає себе албанцями та знає розмовну албанську.

У 1860-х роках частина албанців з Бессарабії переселились на північ Приазов’я, заснувавши там три поселення: Тююшки (сучасна Георгіївка), Джандран (сучасна Гамівка) і Таз (сучасне Дівнинське). Кількість мешканців цих сіл значно менша за населення Каракурта, втім навіть там діють невеличкі краєзнавчі музеї, де зберігаються поодинокі артефакти албанської культури, які вдалося зібрати місцевим ентузіастам.

Албанці в Україні

У XVI ст. частина православних албанців — тосків (у албанській мові існує два основних діалекти: тоскський (південний) та ґеґський (північний); відповідно, є дві лінгвістичні групи албанців: тоски і ґеґни) переселилася до Східної Болгарії, яка на той час належала Османській імперії. Там албанці три сторіччя жили серед болгар та гагаузів.

На територію сучасної України албанці-тоски переселилися в середині XVIII сторіччя, коли ці землі були під владою Російської імперії. В той час більша частина колоністів складалася з албанських добровольців, які під час російсько-турецької війни служили на російському флоті. Вони контролювали дельту Дунаю, а після завершення війни осіли в Одесі та на її околицях. В історичному центрі Одеси є дві відомі вулиці, пов’язані з албанцями: Велика і Мала Арнаутські. Навзи вулиць походять від слова «арнаути».

Арнаути

Так турки-османи називали наймані військові формації. Етнічно підрозділи складалися з греків, албанців, болгар і сербів, які служили охоронцями.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

Переселення албанців на Бессарабію у 1806–1812 роках було також пов’язане із посиленням національного та релігійного гніту на рідних для них Балканах, які тоді були під владою Османської імперії.

Кілька тисяч православних албанських сімей відмовились від перспективи навернення в іслам і вирушили на пошуки нової батьківщини. Окрім того, хвилю переселень спричинала нестача вільних земель. На території ж сучасної Бессарабії та Приазов’я на той час було чимало необжитих місць.

Чимало українських албанців стали жертвами голодоморів, організованих радянською владою. У 1932-1933 роках у селі Дівнинське на Приазов’ї загинуло приблизно 500 албанців, а у 1946-1947 роках численні жертви були також і на Бессарабії. Зокрема, у Болградському районі жертв було найбільше. Тож і так малочисельна албанська спільнота значно зменшилася внаслідок цих жахливих актів геноциду.

Сучасна спільнота українських албанців налічує, за різними даними, від 5 до 10 тисяч осіб, тоді як албанською мовою розмовляють менше половини. Окрім сіл на Бессарабії та Приазов’ї, албанці мешкають також у таких великих містах, як Одеса, Ізмаїл, Донецьк, Луганськ, Київ, Харків, Львів тощо.

Родіон. Мова та спільнота

Першою албанською організацією в Україні стало Об’єднання албанців Одещини, яке виникло в 1993 році, втім не збереглося дотепер. З цього об’єднання почалася інституалізація та активне відродження місцевої албанської спільноти. На Бессарабії з часом з’явилася ще низка організацій, як то: Албанське культурно-просвітницьке товариство «Ріліндія» («Відродження») та Центр албанської культури в Каракурті, що відкрився 2016 року. Албанські організації виникли також в Одесі та Ізмаїлі. На Приазов’ї ж нині діє албанське культурно-просвітницьке товариство «Дарданія».

Керівник товариства «Ріліндія» албанець Родіон Пандар народився в Каракурті, закінчив місцеву школу, потім — університет в Одесі. Кілька років жив та працював у Стамбулі, в Одесі, але врешті повернувся на рідну Бессарабію:

— За албанською традицією молодший син (а я — єдиний син в родині, ще маю сестру) має залишатися вдома, де він народився. Бо він є спадкоємцем. Тож після того, як я працював в Стамбулі (з 1994 по 1996 рік), мені батьки кажуть: «Ти, сину, думаєш повертатися на Батьківщину?». Я й кажу: «Батьку, та в мене в Туреччині такий бізнес процвітає!» А він відповідає: «Якщо ти албанець — вертайся додому [сміється]. «І я повернувся.

Родіон каже, що мультилінгвізм у Каракурті та решті бессарабських сіл — нормальне явище. От лиш українську мову тут почали вивчати не так давно. Навіть після 1991 року викладання у місцевих школах тривалий час велося російською мовою:

— Нашому селу понад 200 років. Сьогодні все змішалось і немає різниці хто ти. Більшість села володіє трьома мовами. Зараз ми вже спілкуємось також і державною мовою, а раніше у нас не було українських шкіл. Мені довелося самому вивчати українську мову.

Родіон вивчив українську, слухаючи пісні й читаючи поезію:

— Мені дуже подобалась українська мова, і під впливом 2014 року (Революції Гідності. — ред.) в мені прокинувся національний патріот і я почав читати книжки: Кобзаря, Сковороду, Лесю Українку. Найбільше мені подобалася Ліна Костенко. І от, читаючи ці вірші, я почав розмовляти українською.

У 2015-му році, розповідає Родіон, в каракуртській сільській школі запровадили факультатив із вивчення албанської мови для дітей. Паралельно і на Приазов’ї, в Дівнинському, започаткували такий факультатив. Зараз на Бессарабії діє до двадцяти болгарських шкіл, які допомагає утримувати Болгарія. В таких школах вивчають болгарську мову, казки, драматургію. Албанська ж мова тут донедавна жила лише в побуті і лиш зараз її почали вивчати організовано.

Мова, якою спілкуються українські албанці, відрізняється від сучасної албанської літературної мови. Вона лишилася ніби законсервованою у позаминулому столітті. А трапилось так тому, що писемність у албанців з’явилася лише наприкінці XIX століття, вже після того, як перші колоністи переселились з історичної батьківщини на Бессарабію та Приазов’я. Без писемності албанські переселенці, ясна річ, не могли перенести свої традиції на папір. Колоністи тоді писали, використовуючи арабське письмо, що побутувало в Османській імперії, а рідна мова передавалась між поколіннями усно. Коли ж на Балканах увійшла до вжитку латинська абетка, то бессарабські та приазовські албанці вже послуговувалися кирилицею.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

Цікаво, що коли українські албанці спілкуються із сучасними мешканцями Албанії, ті роблять їм комплімент. Мовляв, вони бездоганно зберегли мову предків:

— Мені в Албанії казали: «Ви розмовляєте так, як наші предки розмовляли. Неймовірно! «Тобто вони зрозуміли, що ми зберегли мову краще за них. Бо ж вони асимілювалися з італійцями, греками, болгарами, і мова видозмінилася. А ми зберегли ту, давню албанську.

Одне із захоплень Родіона — вівчарство. У Каракурті більшість жителів, розповідає чоловік, тримають і овець, і кіз, і корів. Раніше, мовляв, це приносило гарний прибуток, а сьогодні це вже здебільшого данина традиції. Обов’язок із випасу овець ділять між собою місцеві чоловіки. Раз на місяць випадає й Родіонова черга чабанувати. У нього на подвір’ї також є і своя невеличка отара:

— Я люблю цю працю, бо мій дід був вівчарем. В нього було багато овець. Це передалося мені з дитинства, така традиція. Я бачив, як треба годувати овець, як їх стригти навесні. Мені не важко тримати овець.

Місцева албанська спільнота, говорить Родіон, ставить собі за мету зробити так, щоб за кілька років Каракурт став селищем міського типу:

— Нам треба рости, бо якщо ми станемо хутором, люди не будуть тут жити. Навіть є села в нашому районі, де проживало 3–4 тисячі людей. Тепер вони напівпорожні. У нас має бути мета, до якої ми йдемо. Париж не завжди був Парижем. Він теж був хутором в лісах. А став Парижем завдяки своїм мешканцям.

Родіон Пандар каже, що нинішній розвиток української культури допомагає місцевій молоді бути єдиним цілим з державою:

— Ми уже відчуваємо себе українцями, хоча в душі ми всі албанці.

Та перш ніж усвідомити себе частиною української нації, українські албанці роблять неабиякі зусилля, аби відродити і пізнати власну культуру, яка також зазнала значних впливів через тривале сусідство з іншими народами:

— Ми починаємо потроху вливатись в албанську культуру. В нас ментальність трішки вже друга. Великий вплив мала гагаузька музика, молдовська. Чисто албанської музики я не можу сказати, що є. Ми беремо в сусідів. І коли свадьба йде, то переважна більшість музики – молдовська, гагаузька, але зараз вже потроху починаємо включати албанську. З’явилося дуже багато співаків з Албанії, з Косово, які беруть участь в Євробаченні. Молодь бачить це, і вони розуміють, що мають відношення до цієї культури.

— Ми албанці, але в нас є такий привілей: мати дві Батьківщини. Одна — там, де ти народився, а друга — там, де ти розумієш, що більшість проживає. Мені не заважає мати в серці дві Батьківщини. Яку я більше люблю — я не можу сказати. Вони для мене рівні.

Після тривалого періоду радянської ізоляції від світу, пропаганди усього спільного і зведення всіх націй до однієї, багатьом спершу було непросто усвідомити українську державність. Тому подекуди цей процес усвідомлення триває й досі:

— Що для мене Україна? Це також люди, з якими я познайомився в 1991 році. Мені тоді було 23 роки, і тут я в серпні бачу в телевізорі, що нема вже Радянського Союзу, а є держава Україна. Чесно кажучи, я не сприйняв тоді ту країну, не поняв. А потім потрошки, потрошки я почав розуміти, що це держава, це народ, який має право на свою державність.

Анна та Юлія. Танці

Албанці почали активніше відновлювати свою культуру, коли розпався Радянський Союз і Україна здобула незалежність. Розпочинали вони все з нуля, завдяки ентузіастам.

Мешканці Каракурта Антон Міцов, Юлія Караянева та Анна Желяскова започаткували народний ансамбль пісні і танцю «Колорит». На початках вони самотужки вивчали албанські пісні й танці, самі шили костюми.

Анна Желяскова сьогодні керує Центром албанської культури в Каракурті. Вона згадує, як спершу, коли їй тільки запропонували цю роботу, було страшно, бо тоді не було нічого, ніякої бази:

— На початку 90-х у людей з’явилось бажання зрозуміти, хто вони такі. І ось ми починали створювати театралізовані вистави, обряди. У нас є достатньо обрядів, які просто забулись. І люди не святкують їх. А ми хочемо їх відновити.

Анна танцює албанські народні танці, а також допомагає поповнювати колекцію невеличкого краєзнавчого музею в Каракурті:

— Мені подобається танцювати і мені подобається все, що пов’язане з історією. Хочеться, щоб нічого не загубилось. Коли ми їздили в гагаузьке село Котловина, то там є дуже красивий музей, де все збереглося. Є відомі гагаузькі художники і є гагаузькі байки. І я розумію, що у нас (албанців. — ред.) це теж є, просто нам ще потрібно все зібрати, поєднати і показувати, щоб наші гості дивувалися і казали: «Вау!»

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

«Колорит» почався з того, що в Каракурт приїхав болгарський хореограф Петро Дімітров. Він почав займатися танцями з мешканцями села, які раніше ніколи не танцювали. Дімітров зібрав кістяк колективу, який вже потім поповнили місцеві мешканці.

За сприяння посла Албанії в Україні Шпреси Курети до українських албанців приїздили хореографи та вчителі албанської мови з Албанії й проводили майстер-класи, семінари. Таким чином місцеві танцівники мали змогу вивчити низку албанських народних танців:

— Вале е Гайдес (алб. Valle e Gajdes) — це албанський танець. Це танець з Корчі (алб. Korçë, місто в Албанії), звідки ми саме є родом. Цей танець є танцем наших предків.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

За словами Анни Желяскової, для неї та інших учасників ансамблю танець — це необхідний відпочинок від буденності:

— Нам це подобається. Це наше, так би мовити, вечірнє життя. Ми посміємося, забудемо свої домашні турботи, та й тут розслабляються наші голова, мозок і тіло. Ми не можемо не збиратися. Душа наша горить! Ті люди, які танцюють в колективі, живуть цим.

Хореографиня Юлія Караянева, болгарка за походженням, живе з албанцями в Каракурті вже 46 років. Її чоловік — албанець, а діти розуміють і албанську, і болгарську. У сім’ї Юлії розмовляють албанською, болгарською та російською:

— От сидимо ми за столом: снідаємо чи обідаємо — і трьома мовами говоримо.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

Юлія започаткувала дитячий танцювальний колектив у Каракурті (який згодом став частиною ансамблю «Колорит»), самотужки вивчивши перед тим кілька албанських народних танців. Спочатку вчила по книжках та відео, а потім показувала дітям:

— Мені було важко, адже треба було вивчити албанську мову, характер, мелодії. Албанські мелодії геть не такі, як інші бессарабські. Це інший колорит. Албанці — гірський народ. Їхні танці більш стримані, повільні. Не такі запальні, як, скажімо, у болгар.

Суто албанські танці колектив Юлії Караяневої виконує з 2006 року. А з 2012-го ансамбль має звання народного і відтоді називається «Колорит». Це, розповідає Юлія, на сьогоднішній день чи не єдиний в Україні ансамбль, що виконує албанські народні танці:

— Ми танцюємо албанські «Діалетон», «Кантонджиліо» і «Вала фестіво». «Кантонджиліо» означає «Струмочок співає», а «Вала фестіво» — танець фестивальний. «Діалетон» — це танок парубка перед весіллям.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

У 1980-х роках, розповідає Юлія, у бессарабських албанців був також ансамбль «Люле», де учасники самі писали пісні і музику та співали албанські пісні.

Нині «Колорит» щорічно виступає на фестивалі вина у Болгарді та на численних місцевих і всеукраїнських фестивалях танців та співів.

Тож тепер справжня албанська культура в Україні теж віднаходить своє оригінальне звучання.

Зв’язки з Албанією

Українсько-албанські відносини лише починають формуватися. Офісу посольства Республіки Албанія в Україні поки що немає. Фізично посольство розташоване у Варшаві, а Шпреса Курета за сумісництвом є послом ще кількох держав. В Україні ж є почесне консульство Албанії, у Харкові. Більшість албанських організацій в Україні й досі не мають власних вебсайтів, а деякі навіть гугляться важко.

Поїздки в Албанію, обмін досвідом, співпраця України та Албанії на дипломатичному рівні для українських албанців стали можливими не в останню чергу завдяки ініціативі самої спільноти:

— Зараз у нас вже є можливість часто зустрічатись з албанцями, які живуть в Албанії. Бо ми за ті 200 років, що проживаємо тут, в Бессарабії, втратили зв’язок з історичною батьківщиною.

— Ми відрізняємося. І від албанців, і від українців. Беремо трошки того, шо нам подобається з української ментальності і трошки — з албанської.

Родіон Пандар розповідає про цьогорічну поїздку бессарабських албанців на історичну батьківщину:

— Дуже красиво там! 10 днів діти проживали в Албанії. І вони поїхали звідти дуже натхненні.

Сьогодні, за словами Родіона, українські студенти з албанським корінням мають можливість навчатись в Албанії безкоштовно. Це іще один ланцюжок, який з’єднує спільноту українських албанців із сучасною Албанією.

— Коли ми приїжджаємо в Албанію і кажемо, що ми з України, то вони кажуть: «За те, що ви живете в Україні і Україна поважає вас — ми поважаємо Україну. «Коли вони (албанці. — ред.) приїжджають до нас, ми стаємо ближчими до Албанії. Така можливість в нас з’явилась тільки після 1991 року. До цього неможливо було нічого, просто неможливо.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Діана Горбань

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Сергій Коровайний

Фотограф,

Більд-редактор:

Олександр Хоменко

Фотограф,

Оператор,

Режисер:

Микола Носок

Оператор:

Павло Пашко

Режисерка монтажу:

Марія Теребус

Графічна дизайнерка:

Христина Буній

Транскрибаторка:

Вікторія Волянська

Галина Резнікова

Анна Ємельянова

Анна Лукасевич

Слідкуй за експедицією